21 страница

• гумор український, російський, французький та англійський — спробуйте порівняти;

• у піснях народів, що співзвучні патріотичним почуттям народу;

• у ставленні до смерті;

Розділ VIII

• в архітектурі як престижі нації та її сучасних проблемах — масове індустріальне будівництво, сучасний "модерн" тощо (згадайте надзвичайно популярний кінофільм "Іронія долі, або з легким паром").

Таким чином, у національній культурі відбивається насамперед спосіб світосприйняття народу, його світорозуміння, що особливо позначається на мистецтві та філософії.

Проте культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських рис, притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу, незалежно від розселення їх, мають багато спільного: люди використовують однакові знаряддя праці, розмірковують приблизно над одними і тими ж проблемами, переживають навіть однакові чуттєві стани, сподіваються і закохуються, формують свої соціальні інституції, виховують дітей як люди. Вони майже однаково усвідомлюють велич космосу, межі свого існування, свою смертність, незахищеність перед загрозою катастроф, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, спроектувати своє майбутнє.

Людство, очевидно, має деяку глибинну основу свого існування. Розмаїття культур розкриває її багатоманітність. Взаємодія між ними є способом збереження цілісності цивілізації як унікального витвору історії. Людство пройшло тисячолітніми тернистими шляхами зіткнення культур, кривавих воєн, людських жертв і нескінченних руйнацій матеріальних і духовних цінностей, перш ніж осягнути животворну силу "вічного миру" (І. Кант), "величі людини і людяності" (Т. Шевченко), "благоговіння перед життям" (А. Швейцер).

Багатство і розмаїття культур народів світу є свідченням багатогранності вияву людського як такого. Культурні досягнення народів не суперечать одне одному, а навпаки — поповнюють скарбницю загальнолюдської культури все новими й новими надбаннями. Взаємообмін культурними надбаннями народів світу є могутнім джерелом їхнього розвитку, інтеграції світової цілісності.

Активізація зазначених процесів у другій половині XX — на початку XXI ст. стикається з не менш активними процесами розвитку національної свідомості, національних почуттів багатьох народів у різних регіонах світу. Усвідомлюючи свою самобутність, ці народи прагнуть до самостійності,

Людина і культура

до створення незалежних держав, відродження національних культур. Ця ситуація породжує цілий комплекс суперечностей, однак, рано чи пізно, всі вони будуть подолані здоровим людським глуздом і наполегливою працею. Національне аж ніяк не суперечить загальнолюдському, а навпаки — воно є його особливим виявом і входить до системи загальнолюдських надбань цивілізації.

Потрібно мати на увазі, що перебільшення чи абсолютизація значення національного не тільки не сприяє зміцненню світової єдності, а й руйнує її. А водночас вона руйнує і саму національну культуру, бо ізоляція від загальнолюдської культури не приносила користі жодному з народів світу. Дуже слушно щодо цього радив, звертаючись до українців, великий Т. Шевченко: "...і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Бо якщо культура замикається сама в собі і прагне увічнити застарілі форми життя, відкидаючи будь-який обмін і порівняння, тоді вона стає безплідною і рухається до занепаду. Лише в процесі порівняння поглядів, думок, міркувань народжуються нові конструктивні підходи, розширюється горизонт глибшого усвідомлення власної позиції, визначаються її місце та роль у контексті загальноцивілізаційного розвитку людства.

Нині Україна переживає складний період своєї історії. Проголошенням незалежності вона на повний голос виявила і свій намір іти шляхом демократичного розвитку, шляхом цивілізованості й загальнолюдської культури. Незалежність є також актом глибокої поваги і шани українців до своєї національної культури, волевиявленням до її відродження та розвитку і водночас прагненням увійти в загальноцивілізаційний процес розвитку людства.

Історичний шлях розвитку української культури — це шлях страждань і боротьби, дивовижного терпіння і внутрішнього нездоланного прагнення до свободи та незалежності. Фактично від татаро-монгольської навали і донині українська культура витримувала на собі політичний, ідеологічний, економічний, моральний тиск з боку держав, у "співдружність" з якими кидала український народ його історична доля. Що характерно, своєрідна та унікальна українська культура майже завжди гармонійно вписувалась у культурне середовище іншого народу, жила і функціонувала в ньому,

Розділ VIII

не втрачаючи власної цілісності та якісної історико-типологічної визначеності, щедро ділилася власними культурними надбаннями, розвивалась і квітла, спадкоємно переймаючи від інших культур все життєдайне, людяне, гуманне.

Духовною основою національної культури є самосвідомість нації, упредметнена в її святинях, у національній символіці, у звичаях, обрядах і ритуалах; її духовні почуття (національні, моральні, естетичні, громадські, родинні та ін.). Ці почуття та предмети їх (як-от: рідний край, рідні ріки, ліси, гори, образи національного епосу, дум, ідеали мужності, добра, чоловічої та жіночої краси, народна поетична символіка, мелодійний лад музики тощо) формують своєрідне для даного народу бачення світу, світосприйняття і світовідчуття, нарешті його світогляд. У своїй результативній формі цей світогляд кристалізується в народній мудрості.

Сьогодні зрозуміло практично кожному: без культури, поза культурою ні про яке оновлення суспільства не може бути й мови. Саме тому розвиток культури має розглядатися у статусі найвищих пріоритетів. Суспільно-історичний досвід людства свідчить, що "некультурна істота" не може користуватися надбаннями цивілізації, не може створювати щось таке, що оцінювалося б як загальнолюдське надбання. Спроби побудувати справедливе суспільство поза загальноцивілізаційними надбаннями людства також приречені на невдачу. Тому висновок зі сказаного може бути тільки такий: потрібно освоювати загальнокультурні надбання сучасної цивілізації, культуру в усіх її формах і проявах — мистецтво і науку, філософію і релігію, моральну і правову духовність, свята і обряди, загальнолюдське в них і національне — все, що формує мудрість, любов, віру, справді людяне в людині, розвиваючи творчість на засадах високих гуманістичних цінностей та пріоритетів.

Що стосується України, то відродження і розвиток культури, зростання її людинотворчого потенціалу є необхідною умовою повернення країни до загальноцивілізаційних засад суспільно-історичного розвитку людства.

Людина і культура

§ 6. Культура особистості

Звернення того чи іншого народу до цивілізаційних загальнолюдських засад неможливе поза розвитком культури особистості.

Культура особистості — ще один суттєвий аспект розуміння культури. Цим поняттям часто позначають рівень вихованості та освіченості людини, рівень оволодіння тією чи іншою сферою знання або діяльності. У даному випадку поняття культури фіксує якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до діяльності. Про культурну людину у сфері виробництва говорять як про відповідального, підготовленого і дисциплінованого фахівця, у побутовій сфері — як про доброго сім'янина і господаря, у сфері науки — як про талановитого вченого, в мистецтві — як про обдарованого художника, музиканта, композитора, поета тощо.

Культура особистості як цілісне утворення визначається глибиною, широтою та мірою освоєння й засвоєння нею загальнолюдських надбань матеріальної і духовної культури, перетворенням їх на свій внутрішній духовний світ та вмінням застосовувати в процесі життєдіяльності і спілкування з іншими людьми.

Особистість є і творінням культури, і її творцем. Освоюючи світ культури, людина творить себе як особистість і стає здатною збагачувати цей світ культури. Через освоєння культури формуються духовний світ людини і її основні сутнісні сили: воля, почуття, розум, віра, духовні орієнтації та світогляд.

XX ст. показало, що переважна більшість видатних мислителів наголошує на тому, що духовність і сутнісні сили людини неможливо безпосередньо вивести лише з практики, тим більше з трудової діяльності людини. Вони стверджують, що сутнісні сили людини формуються в результаті як освоєння усієї культури, так і розвитку різноманітних форм і способів людської діяльності.

Першим і найважливішим щодо цього є засвоєння мови, оскільки культура дається людині в мові і через мову, а отже, саме оволодіння мовою і є необхідною передумовою формування сутнісних сил особистості (це детально розглянуто у попередньому параграфі).

Розділ VIII

Важливим елементом сутнісннх сил людини е воля. Людина історично формувалась як людина тією мірою, якою вона через трудову діяльність навчалася долати свої інстинкти, підкоряючи свою діяльність суспільним установкам і нормам. Воля виховується в праці і водночас є її необхідною передумовою, бо праця передбачає, з одного боку, створення і використання знарядь праці, а з іншого — наявність мети діяльності (про це йшлося у третьому розділі підручника).

Проте ми нагадаємо, що сила волі — це сила людського духу, що визначає міру її свободи. Наприклад, слово "воля" в українській мові має два значення: воля як здатність, як "сила волі" і воля як вільність, свобода. Українська мова, поєднавши в одному слові ці значення, відбила глибокий зв'язок між волею як силою волі і волею як свободою. Людина без сили волі є рабом примхливої гри своїх бажань, її творчі здібності приречені на згасання, деградацію.

Щоб стати творцем, людина за будь-яких соціальних умов має пройти школу праці, оволодіти майстерністю, засвоїти історично вироблені "стандарти" людської діяльності. Формування волі неможливе без самопримусу, без дисципліни праці, без здатності діяти "через не хочу".

Але волю не можна розглядати ізольовано від інших сутнісних сил людини, бо сама по собі вона може бути і доброю, і злою волею. Служитиме вона ідеалам людяності чи силам зла — залежить від розвинутості людських почуттів, від їхнього змісту, спрямованості, ціннісної орієнтації, оскільки насамперед на них ґрунтується духовне життя людини.

Сфера людських почуттів дуже багатогранна — це почуття моральні, релігійні, громадські, естетичні, патріотичні, родинні тощо. Вона має важливе значення для розвитку творчих здібностей особистості, оскільки на засадах почуттів формується здатність сприймати уявне як дійсне, ідеал як життя, минуле і майбутнє як сучасне, теперішнє. А також обирати і формувати, творити ці ідеали і цінності. Першим кроком до формування цих здатностей є дитячі ігри як історично вироблена форма залучення дітей до діяльності дорослих, до її моральнісних відносин в уяві. Будь-яка гра є первісною майже для всіх сфер культурної діяльності. Гра є насамперед і головним чином вільною діяльністю. Вона виникає на основі духовних можливостей людини, реалізує їх,

Людина і культура

розвиває, підносить до вищих сягань людського духу. Гра формує здатність в уяві ставити себе в моральнісні відносини, вживатися в образи та способи діяльності інших людей, засвоювати кращі загальнолюдські моральні якості: співчуття, любов, людяність.

Ці ж культуротворні та виховні функції, що формують людських дух, в історичному плані виконує міф, а в індивідуальному — казка, в якій моральні категорії добра і зла, справедливості і несправедливості відтворені в системі казкових образів. Казка — це не просто розвага, а історично вироблена форма виховання моральних почуттів. Якщо дитина не навчиться перейматися горем у випадку перемоги зла і радіти з приводу торжества добра, у неї не сформується совість, людяність. Казки формують казковий світ дитинства, де уявне, створене фантазією і виражене символічною казковою мовою, засвоюється і переживається як дійсне, де боротьба сил добра і зла, правди і кривди, любові і ненависті сприймається "несправдешньо". Казка формує начала моральності, те, що зветься совістю, сумлінням.

Важливу роль у формуванні духовності в цілому і почуттів зокрема відіграє художня культура, в процесі опанування якої, починаючи з колискових пісень та казок і закінчуючи вищими надбаннями поезії, музики, живопису, людина далі розвиває творчу уяву, моральні якості, здатність жити духовним життям. Через засвоєння художньої культури особистість входить у світ інших людей, живе їхнім життям, переживає молодість і старість, минуле і майбутнє, включає у свій духовний світ життя всього людства, стає емоційно багатою, здатною глибоко, сильно і тонко почувати та переживати. Важливу роль у формуванні і розвитку внутрішньої культури особистості поряд із художньою культурою відіграють також науково-гуманітарні, зокрема історичні знання. Вони сприяють становленню та розвитку патріотичних і національних почуттів, історичної та національної свідомості й самосвідомості особистості. Як важливий культурний засіб їхнього формування історичні знання, починаючи від легенд та дум і закінчуючи історичною наукою, допомагають людині усвідомити свою причетність до свого народу, до своєї нації, до людства в цілому.

Ще однією важливою сутнісною силою особистості є розум, який формується на основі інтелекту, але не зводиться

Розділ VIII

лише до нього. Розум — це не просто інтелект чи мислення, а інтелект, що спрямовується почуттями, волею, світоглядними принципами та переконаннями людини, її ціннісними установками та орієнтаціями.

Розумна людина — це не просто та людина, що багато знає та вміє логічно мислити. Розум за своїм змістом та значенням, застосуванням подібний до мудрості. У розумі концентрується весь пізнавальний і практично-культурний досвід людини. У зв'язку з цим розрізняють розум і розсудок.

Формування розсудкового мислення є початковим і необхідним етапом розвитку людського інтелекту і розуму. Кожна особистість, щоб стати творцем, має спочатку засвоїти ті "стандарти мислення", які історично виробило людство. Розум — це здатність, яка формується на основі всієї культури, передусім світогляду.

Поряд із відповідними світоглядними знаннями, принципами, установками, ідеалами культура особистості ґрунтується на низці духовних феноменів, що входять до всіх історичних форм культури. Це насамперед віра і пов'язані з нею форми сприйняття майбутнього: мрія, надія, сподівання тощо. Це і широкий спектр людських уподобань, предметів духовних почуттів, значна частина яких має атрибут святості, як наприклад, Вітчизна, рідний край, нація, Бог. Предмети духовних почуттів виражаються переважно в символічній формі. Символічна форма духовних почуттів вимагає і символічної форми освоєння та шанування цих предметів, яка втілюється в ритуалі, обряді, урочистих символічних діяннях, поклоніннях і схилянні. У такі способи формуються і задовольняються вищі духовні почуття людей. Без цих почуттів людська душа мертва, людина стає бездуховною, а отже, безкультурною, у неї, як кажуть, "немає нічого святого за душею". У відповідній символіці виражаються також предмети національних почуттів — національні святині.

Отже, культура особистості — це ціннісні надбання людини, створені в процесі її соціалізації. Нагадаємо (бо про це йшлося в шостому розділі), що соціалізація — це діяльність людини та її результати в системі творення суспільних відносин.

Культуротворчий цивілізований процес завжди має цілеспрямований характер. Найбільш повно сутність цього процесу відображає співвідношення: культура — гуманізм — прогрес.

Людина і культура

§ 7. Культура, гуманізм, прогрес

Термін "гуманізм", "гуманістичний" виник в епоху Відродження і спочатку означав "людське", "світське" знання (studia humana) на противагу офіційному "університетському", освяченому церквою, "божественному" знанню (studia divina). Отже, гуманістами були просто представники світського, нецерковного знання. Проте минуло небагато часу, і термін "гуманізм" набув значно ширшого значення, ніж просто світське знання. Оскільки в центрі уваги гуманістів Відродження була людина, причому "співрівна" Богові людина-творець, то терміном "гуманізм" почали називати вчення, в якому головне місце посідає людина як найвища цінність, обстоюються права людини на земне щастя, вільний вияв і всебічний розвиток її розуму, почуттів, здібностей та здатностей, на повагу свободи і гідності.

Отже, гуманістичний характер культури визначається її здатністю забезпечувати всебічний розвиток здібностей та сутнісних сил людини, самореалізацію та самоутвердження людини як особистості, повне розкриття її можливостей, реалізацію свободи людини в усіх сферах життєдіяльності. Звичайно це залежить не лише від культури як такої, а й від самої людини, оскільки вони (культура і людина) завжди органічно взаємопов'язані і не існують одна без одної. Проте позаяк культура характеризується історичністю, то і прояви її гуманістичності теж зумовлюються рівнем історичного розвитку людської діяльності як основи розвитку і культури, і людини. Водночас на всіх історичних етапах свого існування — від виникнення і до наших днів, культура спрямована на розвиток та удосконалення людини. Більше того, гуманістичний характер культури виявляється уже в тому, що поза нею людина взагалі не могла б існувати як людина. Тому не випадково все настійніше сьогодні видатні мислителі наголошують на тому, що подальший розвиток людства і його існування залежать від розвитку культури, культивування людяності, любові до всього живого, утвердження в усіх сферах життєдіяльності ідеалів і цінностей гуманізму. Інакше не може бути мови не лише про соціально-культурний прогрес людини і людства, а й про їхнє існування взагалі.

Розділ VIII

Не випадково у XX ст. подальший прогрес людства майже всі мислителі пов'язували з прогресом культури та її гуманістичних засад — правди, добра, краси, любові.

У XX ст. зародились суспільні рухи, в яких боротьба з соціальним злом надихалась ідеалом любові і супротивники не розглядались як вороги. Тут слід згадати насамперед боротьбу індійського народу за національне визволення під керівництвом Мохандаса Карамчанда Ганді та боротьбу американських негрів за громадянські права під керівництвом Мартіна Лютера Кінга. В обох випадках боротьба велась так, щоб у ворогах (відповідно — в англійських колонізаторах і в білих расистах) віднайти друзів. Організовуючи громадянську непокору, М. Ганді підкреслював, що вона не є виразом злостивості щодо уряду, а

М. Л. Кінг наголошував, що відчуваючи відразу до расової ненависті, все ж слід любити тих, хто за нею стоїть.

Створене М. Ганді соціально-політичне і релігійно-філософське вчення незастосування й неприйняття насильства як засобу боротьби за справедливість, як засобу прогресу отримало назву "гандизму" й набуло значного впливу і поширення у світі. За М. Ганді, суть суспільного прогресу в цілому і культурного прогресу зокрема полягає у свідомому і добровільному обмеженні матеріальних потреб, у моральному самовдосконаленні людини.

Заповідь любові до ворогів часто розглядають лише як мрію. Проте слід мати на увазі, що якщо ми ставимо за мету подолати ворожнечу між людьми і шукаємо шляхів перетворення ворогів на друзів, то іншого шляху, крім шляху любові, не існує. Саме на цьому наголошували М. Ганді, М. Л. Кінг, Л. М. Толстой. Те саме стверджував, за легендою, і Ісус Христос. Саме любов до ворогів підносить людину, наголошують ці мислителі. Шлях любові надзвичайно важкий, але якщо не любов, не духовне єднання, то ненависть та насильство. Насильством можна досягти багато чого: зруйнувати міста, держави, цивілізації, підірвати планету, але лише одного воно не може здійснити за будь-яких умов — перетворити ворога на друга.

Ще в XIX — на початку XX ст. Лев Миколайович Толстой проголошував любов єдиним моральнісним і вищим основоположним законом життя. Для моральнісного світу,

Людина і культура

підкреслював Л.Толстой, закон любові є так само обов'язковим і безумовним, як для світу природи закон тяжіння. Закон любові — це вічний ідеал.

Головну роль на цьому шляху, на думку Л. Толстого, відіграє четверта заповідь: "Не чини опору злу насильством", що забороняє насильство. Гуманіст наголошував, що насильство не може бути благом ні за яких обставин, ніколи. До насильства не можна звертатися навіть тоді, коли тебе б'ють і завдають тобі шкоди. Не тільки на добро, а й на зло слід відповідати добром.

Чому саме ненасильство, непротивлення злу насильством є головною ідеєю, тією висотою, перед якою стоїть людина на безкінечному шлях її морального сходження до досконалості?

Насильство є протилежністю любові. Л. Толстой дав принаймні три взаємопов'язані між собою визначення насильства. По-перше, це ототожнення насильства зі вбивством чи загрозою вбивства. По-друге, насильство розглядається як зовнішній примус людини до чого-небудь. Потреба у зовнішньому примусі з'являється тоді, коли між людьми немає внутрішньої злагоди. І третє, найважливіше, визначення насильства полягає в тому, що чинити насильство — означає робити те, чого не хоче той, стосовно кого чинять насильство. У такому розумінні насильство збігається зі злом і є прямо протилежним любові. Любити — означає чинити так, як хоче інший, підпорядковувати свою волю волі іншого. Чинити насильство — означає робити так, як хочу я, підпорядковувати чужу волю своїй.

Центральний статус заповіді ненасильства, непротивлення злу насильством пов'язаний з тим, що вона окреслює межу царства зла. Непротивлення — це значно більше, ніж просто відмова від насильства. Воно має також позитивний моральнісний зміст — визнання життя кожної людини священним. Непротивлення злу насильством і означає насамперед визначення безумовної святості людського життя. Життя людини священне — священне не тлінним тілом, а безсмертною душею. Непротивлення злу насильством, відмова від насильства переносить вирішення конфлікту в глибину людської душі. Відмовляючись чинити опір злу насильством, людина спрямовує свою активність до сфери внутрішнього морального самовдосконалення, визнає, що вона не може

Розділ VIII

засуджувати чи виправдовувати інших. Вона владна лише над своєю власною душею, втручання ж у душевне життя інших людей забороняється.

На культивуванні людяності, активізації людського духу, піднесенні значення моральних цінностей у культурі наголошував також німецько-французький мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965).

Він шукав таку елементарну форму моралі, яка б не піддавалась викривленням і яку не можна було б порушувати з чистою совістю. Він знайшов її в принципі благоговіння перед життям. Тільки визнання святості життя в усіх його формах і проявах надає моральності людській діяльності, гарантує гармонійний розвиток культури та узгоджене життя в суспільстві.

Втілюючи своє вчення в дійсність, А. Швейцер, будучи в тридцять років уже визнаним теологом і перспективним філософом, органістом і відомим у Європі музикознавцем, на підході до вершин слави вирішив усе заразом змінити: поміняти Європу на Африку, професійну працю на служіння стражденним, кар'єру вченого і музиканта на скромну долю лікаря, ясне щасливе майбутнє на невизначену життєву перспективу з неймовірними труднощами та непередбачуваними небезпеками.

Ми також вважаємо, що характерною особливістю особистості та способу життя має бути подвижництво, служіння людям, коли людина стає поруч з тим, хто потребує допомоги. Адже програма прямої дії, безпосереднього служіння людям має загальний характер. Усіх людей, незалежно від їхнього становища, етика благоговіння перед життям націлює виявляти зацікавленість до всіх людей та їхньої долі й віддавати своє людське тепло тим, хто його потребує.

Запропоноване рішення можна сформулювати так: цивілізацію слід поставити на службу милосердній любові, пам'ятаючи, що любов має органічний зв'язок із волею до життя. Адже людина виявляє особливе, дійсно людське — благоговійне — ставлення до життя. В усвідомлюючої, мислячої людини воля до життя доходить до злагоди з собою, і така самоузгодженість досягається в діяльності, що спрямовується благоговінням перед життям. Тоді добром є все, що слугує збереженню

Людина і культура

і розвитку життя, а злом — усе, що нищить життя, руйнує його, шкодить йому.

Зриваючи квітку, людина творить зло, рятуючи поранену тварину — добро. Це так просто, так елементарно. Саме цю самоочевидність, що виявляється у кожному акті людської поведінки, ми можемо вважати важливим здобутком у розумінні взаємозв'язку культури, гуманізму і прогресу.

Що прочитати?

Історія світової культури. — К., 1994.

Ліндсей Дж. Коротка історія культури: У 2 т. — К., 1995.

Нестеренко B. Л. Вступ до філософії. Онтологія людини.— К., 1995.

Огієнко Іван. Українська культура. — К., 1991. Українська культура: історія і сучасність. — Львів, 1994.

Фромм Э. Иметь или быть? — К., 1998.

Швейцер А. Благоговение перед жизнью. — М., 1992.

Запитання для самоконтролю

1. Які є підходи до визначення поняття культури?

2. У чому полягає багатовимірність культури?

3. Що таке матеріальна і що таке духовна культура?

4. Чим вимірюється феноменальність масової культури?

5. Що треба розуміти під антикультурою?

6. У чому виявляється єдність та відмінність національного та загальнолюдського в культурі?

7. Які є підходи до тлумачення взаємозв'язку цивілізації і культури?

8. Що таке культура особистості, як вона формується?

9. У чому виявляється гуманістичний характер культури?

10. Які мислителі обґрунтовували гуманістичний характер культури і своїм життям втілювали власні погляди в дійсність?

Розділ VIII

Дискусійні питання

1. Особливості сучасних визначень поняття "культура".

2. Реальність у культурі й культура реальності.

3. Чи може антикультура "служити" прогресу?

4. Духовна культура як творець.

5. Культура в національній перспективі: чим вона є?

6. Загальнолюдське в культурі та його джерела.

7. Основні чинники та шлях формування і розвитку культури особистості.

8. Професійність і культура.

9. Культура і освіта: основні шляхи інтеграції.

10. Що означає вираз "бути культурним"?

Словник

Відродження — розквіт, піднесення чого-небудь (наприклад культури), що перебувало в стані занепаду або на низькому рівні розвитку.

Відчуження — соціальний процес, який характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів у самостійну, ворожу людині силу. Відчуження від культури — процес втрати людиною можливостей освоювати необхідні для її життєдіяльності культурні цінності, які стають для неї "чужими".

Деградація — рух назад, поступове погіршення, занепад культури, втрата нею гуманістичних властивостей.

Дегуманізація — втрата культурою гуманістичних начал, перетворення її на ворожу для людини силу. Протилежна гуманізації.

Дискомфорт — незручність, відсутність належних умов, потрібних для нормальної життєдіяльності людини, виконання нею певної роботи. Протилежність комфорту.

Експонат — предмет для огляду в музеї або на виставці.

Еталон — мірило, зразок для порівнювання з чим-небудь.

Звичай — форма соціальної регуляції діяльності людей, успадкована з минулого і звична для людей; наслідування взірців минулого. За його допомогою передається соціальний і культурний досвід від покоління до покоління.

Людина і культура

Локальний — місцевий, той, що не виходить за визначені межі; локальна культура, локальна цивілізація.

Обряд — сукупність установлених звичаєм дій, пов'язаних із побутовими традиціями або з виконанням релігійних настанов. Інколи — синонім ритуалу, традиції.

Примітивний — який перебуває на низькому або початковому ступені розвитку (примітивна культура). Те, що є спрощеним, нерозвинутим, початковим.

Регіон — територія, яка характеризується комплексом притаманних їй ознак (у даному випадку — культурних).

Ритуал — вироблений звичаєм, встановлений порядок здійснення чогось, форма соціальної поведінки людини, наприклад, шлюбні ритуали, різні в різних культурах. Відіграє значну роль у спілкуванні людей у побуті, в офіційних відносинах. Особлива його роль у традиційних суспільствах.

Самодіяльність — особистий почин, творча ініціатива в якій-небудь справі, активна самостійна діяльність.