Огляд міжнародного законодавства з питань впровадження інклюзивної освіти

Організація Об'єднаних Націй (ООН) понад півстоліття є визнаним міжнародним законотворцем. Засадничі законодавчі акти Організації Об'єднаних Націй визначили, що питання інвалідності стосуються сфери прав людини, а не лише реабілітації та соціального забезпечення.

Найбільш фундаментальне втілення прав людини на міжнародному рівні ‒ Загальна Декларація ООН про Права людини, ухвалена у 1948 р. Хоча вона і не мала прямого відношення до осіб з обмеженими можливостями здоров'я, проте проголосила рівність прав «всіх людей без винятку».

Значним та дієвим кроком у визначенні прав осіб з обмеженою життєдіяльністю було прийняття 20 грудня 1971 року Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про права розумово відсталих осіб. Згідно з цією Декларацією розумово відсталі мають ті ж самі права, що й усі інші члени суспільства. Вони мають право на медичне обслуговування, матеріальну забезпеченість, освіту та професійну підготовку відповідно до можливостей, на проживання у колі сім'ї чи перебування у спеціальних закладах, де умови оптимально наближені до звичайних умов проживання, що стверджує їхнє право на повну інтеграцію у суспільство. Декларація про права розумово відсталих осіб стала першим нормативно-правовим документом щодо визнання людей з неповносправністю суспільно повноцінною в соціальному сенсі меншиною, яка потребує правового захисту та підтримки, оскільки саме розумово відсталі найчастіше сприймалися як неповноцінна меншість серед людської спільноти.

9 грудня 1975р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про права інвалідів. У ній зазначено, що: «Інваліди, незважаючи на причину, характер і складність їхніх каліцтв або порушень, мають ті ж основні права, що й їхні співгромадяни того ж віку». У цьому нормативно-правовому документі заявлено, що інваліди мають отримувати необхідну підтримку, яка б дала змогу максимально виявити свої можливості й здібності та прискорила процес Їхньої інтеграції у суспільство.

У цих міжнародних документах було вперше визнано, що інвалідність є не медичною, а соціальною проблемою, проблемою прав людини.

Надалі міжнародне співтовариство визначило основні принципи щодо формування політики стосовно осіб з обмеженими можливостями здоров'я.

Питання міжнародного регулювання прав дітей-інвалідів окреслено в ухваленій у 1989 році Конвенції ООН про права дитини. У 1991 р. Україна приєдналася до країн, що ратифікували цю Конвенцію. Вона ґрунтується на визнанні прав усіх дітей, на пріоритеті загальнолюдських цінностей та гармонійному розвитку особистості, недискримінації дитини-інваліда за будь-якими ознаками. Вперше в історії міжнародного правового законодавства визначено пріоритети інтересів дитини у суспільстві, наголошується на необхідності особливої турботи про дітей- інвалідів.

Шляхи реалізації права рівних можливостей на здобуття освіти неповносправними особами та визнання інтегрованого навчального середовища, тобто звичайних масових шкіл, як пріоритетного, окреслено в «Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів», затверджених 20 грудин 1991 року на 48 сесії Генеральної Асамблеї ООН.

«Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів» слугували правовою основою для розробки подальших шляхів удосконалення системи здобуття освіти нсповносправними. У цьому документі було визначено умови, за яких має здійснюватися навчання в інтегрованому середовищі. Це, перш за все:

- навчання у звичайних школах передбачає забезпечення послуг перекладачів та інших відповідних допоміжних послуг. Потрібно гарантувати відповідний доступ та допоміжні послуги, необхідні для задоволення потреб осіб з різними формами інвалідності; -

- відповідальність за освіту інвалідів в інтегрованих структурах має бути покладена на органи загальної освіти;

- до процесу навчання на всіх рівнях необхідно залучати батьківські громади та організації інвалідів.

«Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів» визначають спільне навчання пріоритетною формою в здобутті освіти неповносправними. Втім, воно не є альтернативою спеціальній освіті на певних етапах освітнього реформування.

Інноваційна освітня концепція щодо навчання дітей з обмеженими можливостями здоров'я була представлена на Всесвітній конференції з освіти осіб з особливими потребами: доступ та якість, проведена за підтримки ЮНЕСКО в Іспанії, в Саламанці 7-10 червня 1994 року. Концептуальні засади щодо здобуття освіти неповносправними викладено в Саламанкській декларації та Рамках дій щодо освіти осіб з особливими потребами. Вони мали слугувати основою освітньої політики та практичної діяльності 92-х держав-учасниць конференції.

Ф. Майор, головуючий конференції, у Передмові Саламанкської декларації заявив: «Ці документи базуються на принципі залучення шляхом визнання необхідності діяти в напрямі створення «Школи для всіх», - закладів, що об'єднують всіх, враховують відмінності, сприяють процесу навчання і відповідають індивідуальним потребам... Ця політика повинна бути складовою педагогічної стратегії і, безсумнівно, нової соціальної й економічної політики. Для цього необхідно провести кардинальну реформу загальноосвітніх навчальних закладів».

У Саламанкській декларації вказується, що кожна дитина маг унікальні особливості, інтереси, здібності та навчальні потреби, відповідно варто розбудовувати системи освіти й розробляти навчальні програми таким чином, аби брати до уваги широке розмаїття цих особливостей і потреб. Особи, що мають особливі потреби, зазначається в Декларації, повинні мати доступ до навчання у звичайних школах, які мають створити їм умови, використовуючи педагогічні методи, зорієнтовані в першу чергу на дітей, аби задовольнити ці потреби. Наголошується на тому, що звичайні школи з такою інклюзивною орієнтацією ‒ найефективніший засіб боротьби з дискримінаційними настроями, створення доброзичливої атмосфери у громадах, побудови інклюзивного суспільства та забезпечення навчанням усіх.

У зверненні до всіх урядів зазначається, що пріоритетним з точки зору політики та бюджетних асигнувань має бути реформування системи освіти, що дало б змогу охопити навчанням всіх дітей, незважаючи на індивідуальні відмінності та труднощі; законодавчо визнати принцип інклюзивної освіти, який полягає в тому, що всі діти перебувають у звичайних школах, за винятком тих випадків, коли не можна вчинити інакше; всіляко заохочувати обмін досвідом з країнами, що мають інклюзивну систему навчання; сприяти участі батьків, громад, громадських організацій осіб з неповносправністю в процесах планування та прийняття рішень, щодо задоволення спеціальних освітніх потреб; всіляко сприяти розробці стратегій діагностування та визначення особливих потреб у дітей, а також розробляти науково-методичні аспекти інклюзивного навчання; значну увагу варто приділити підготовці педагогів до роботи в системі інклюзивної освіти.

Керівним, основоположним принципом прийнятих «Рамок дій» стало твердження, що «школи повинні приймати всіх дітей, попри їхні фізичні, інтелектуальні, соціальні, емоційні, мовні та інші особливості. До них належать діти з розумовими та фізичними вадами, безпритульні й працюючі діти...» Саме школи, як зазначається у цьому документі, мають стати взірцем для суспільства щодо орієнтації на задоволення потреб людей, соціуму, в якому з повагою ставляться до їхніх відмінностей.

У вступі «Рамок дій» вказується, що певна кількість дітей, перебуваючи у школі, стикається зі значними труднощами в навчанні, маючи особливі освітні потреби. «Термін «особливі освітні потреби» стосується всіх дітей і молодих людей, потреби яких залежать від різних видів фізичної або розумової недостатності, чи труднощів, пов'язаних з навчанням». Відповідно навчання, як визначено в Сламанкській декларації, варто адаптувати до потреб дітей, а не «підганяти дітей під незмінні та сталі навчальні умови». Школи повинні знаходити шляхи для успішного навчання всіх дітей, в т.ч. і з серйозними фізичними чи розумовими вадами, для цього мають бути розроблені педагогічні заходи, зорієнтовані на потреби учнів.

Саме на цих основних визначеннях базується концепція інклюзивної школи, «школи для всіх». Декларація засвідчила, що упродовж тривалого часу проблеми людей з розумовими та фізичними вадами ускладнювалися обмеженими можливостями суспільства, яке концентрувало основну увагу на недоліках, а не на потенційних можливостях цих осіб.

Інклюзивні школи, як зазначається у документі, мають не лише забезпечити високоякісною освітою всіх дітей, а й сприяти усуненню дискримінаційних установок і настроїв, створювати сприятливу атмосферу у громадах для розвитку інклюзивного суспільства, змінюючи перспективи соціального облаштування.

«Рамки дій щодо освіти осіб з особливими потребами» окреслили інноваційні підходи до здобуття освіти неповносправними, які прийняті світовою спільнотою.

Програма дій стосовно осіб з особливими потребами, прийнята на Саламанкській конференції, закликає до розгляду та практичного розв’язання питань включення до загального навчального процесу молоді та дорослих з особливими потребами у середніх та вищих навчальних закладах. Рекомендується широке залучення фахівців з особливими потребами до навчання дітей: «… чимраз більшої важливості набуває добір викладачів з вадами, які можуть слугувати в якості рольової моделі для дітей з особливими потребами» (П.40).

Пунктом 57 пропонується розробити программи пільгового забезпечення доступу до освіти дорослих з особливими потребами: «Питанню осіб з вадами необхідно приділити особливу увагу під час розробки та впровадження програм з освіти дорослих та безперервної освіти. І особам з вадами необхідно надати першочерговий доступ до таких програм. Крім того, повинні бути розроблені спеціальні курси, які б відповідали потребам та вимогам різних груп дорослих людей з вадами».

Ключовим чинником сприяння інклюзивній освіті є відповідна підготовка педагогів для роботи з дітьми з особливими потребами.

У п.6 Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів пропонується „налагодити постійну підготовку викладачів та надання їм підтримки”.

П.3 Саламанкської декларації закликає уряди країн «забезпечити, щоб … програми підготовки вчителів та програми удосконалення їх кваліфікації приділяли достатню увагу забезпеченню освіти осіб з особливими потребами в інклюзивних школах», а п.4 закликає ЮНЕСКО, як освітню агенцію Організації Об’єднаних Націй, «об’єднати зусилля професійних організацій вчителів навколо питання удосконалення кваліфікації вчителів, необхідної для забезпечення особливих освітніх потреб».

Програма дій стосовно осіб з особливими потребами, прийнята на Саламанкській конференції рекомендує звернути особливу увагу на «забезпечення підготовки викладачів для їх подальшої роботи з дітьми, що мають особливі освітні потреби», зокрема у п.40 передбачено: «Відповідна підготовка всього педагогічного персоналу … залишається ключовим фактором сприяння розвитку інклюзивних шкіл. П.41 присвячений змістовому наповненню такої підготовки: «Програми підготовки та підвищення кваліфікації мають забезпечувати всіх вчителів - як початкової, так і середньої школи, позитивною орієнтацію стосовно вад, заохочувати до усвідомлення того, чого можна досягти в школі за умови допоміжних послуг. Передусім необхідні навички якісного викладання, які включають оцінку особливих потреб, адаптацію навчальних програм, використання допоміжних технологій, індивідуалізацію освітнього процесу з метою врахування всіх наявних потенційних можливостей та здібностей і т.п. В педагогічних навчальних закладах особливу увагу слід приділяти підготовці викладачів до їх автономної діяльності і застосуванню вміння адаптувати навчальні плани і процес навчання до потреб учнів, а також готувати педагогів до сумісної діяльності зі спеціалістами і взаємодії з батьками». Рекомендації щодо визначення кваліфікаційного рівня містить п. 42., у якому зазначено, що «у процесі оцінки рівня освіти і сертифікації педагогів слід брати до уваги навички, необхідні для задоволення спеціальних освітніх потреб».

Підготовка та перепідготовка фахівців для роботи в умовах інклюзії тісно пов’язана з роботою уряду та державних служб, спрямованою у двох напрямках:

- формування освітньої політики, зорієнтованої на впровадження інклюзії;

- розробка та забезпечення механізмів практичного впровадження інклюзивного підходу в освіті.

У питаннях ставлення до дітей з особливими потребами та організації допомоги таким дітям, в тому числі в освітній сфері, Україна приєдналася до міжнародного співтовариства, ратифікувавши важливі нормативно-правові документи. Зупинимося докладніше на аналізі міжнародного законодавства, ратифікованого Україною, щодо двох вищезазначених напрямків.

Зважаючи на те, що в європейських країнах здобуття освіти неповносправними відрізняється, зокрема, з урахуванням розвитку та розгалуження системи спеціальних навчальних закладів, у «Рамках дій» означено, що країни з добре відлагодженою системою спеціальної освіти осередки інклюзивного навчання можна зорганізувати на базі цих закладів, оскільки персонал таких навчальних закладів має необхідний досвід у виявленні таких дітей та у роботі з ними. У зазначених навчальних закладах можуть зорганізувати центри професійної підготовки та координуючі центри для фахівців, що працюють у звичайних школах. Персонал спеціальних шкіл може надавати допомогу у розробці та складанні навчальних планів, використанні методики з урахуванням особливих навчальних потреб школярів. Наразі у спеціальних школах можуть навчатися ті учні з різними вадами психофізичного розвитку, які не можуть здобувати освіту у звичайній школі.

Країни, де незначна кількість спеціальних шкіл або вони взагалі відсутні, мають розвивати інклюзивні школи та систему надання спеціальних послуг, зокрема, через організацію координаційних центрів.

Аналітичні дані, подані країнами, що розвиваються, засвідчують, що, в основному, спеціальні послуги одержують діти з обмеженими можливостями, які проживають у міських зонах, діти в сільських районах спеціальними послугами не забезпечені взагалі. І тому планування в галузі освіти, яке здійснює уряд, має концентруватися на освіті всіх осіб у всіх регіонах будь-якої країни за будь-яких економічних умов, як у школах державного сектора, так і у приватних.

Певна увага в означеному документі приділяється участі в освітніх програмах дівчат і жінок з фізичними та розумовими вадами, оскільки порушення у осіб жіночої статі сприяють виникненню у них додаткових труднощів.

Насамкінець підкреслюється: нові підходи щодо освіти осіб з особливими освітніми потребами, викладені в «Рамках дій», є загальним спрямуванням для планування дій у галузі освіти для неповносправних, відповідно вони потребують певної адаптації, аби відповідати місцевим потребам та обставинам. З метою підвищення ефективності їх варто доповнювати національним, регіональними та місцевими планами дій, в основу яких має бути покладено прагнення суспільства забезпечити освіту для всіх.

Отже:

1.Міжнародне правове поле визнало інклюзивне навчання найбільш сприятливим для розвитку та соціалізації дітей з порушеннями психофізичного розвитку та таким, що відповідає світовим демократичним та гуманістичним устремлінням.

2.Міжнародне співтовариство вважає впровадження інклюзивної освіти пріоритетним напрямком реформування освітніх систем на сучасному етапі.

3. Залучення до професійної підготовки та перепідготовки (післядипломної освіти як одного з її компонентів) осіб з особливими потребами розглядається як важливий аспект у забезпеченні рівних можливостей для всіх.

4. Один з найважливіших механізмів впровадження сучасної прогресивної форми надання освіти, згідно міжнародних нормативних документів, це – підготовка та перепідготовка педагогічних кадрів для роботи в умовах інклюзивного навчання.