Походження українського козацтва

На півдні Київського воєводства з другої половини XVI ст. різко прискорюється процес формування нової суспільної верстви – козацтва. Його витоки дослідники пов’язують з минулим Київської держави і лицарством княжих часів. Щоправда, мова йде не про сформоване соціальне явище, а лише про його джерела, так зване «побутове козацтво». Зокрема, М. Грушевський в історії козаччини вбачав найменше два ступені розвитку цього явища: перший — зародковий, «побутовий», що виявився в антимонгольських змаганнях проти хижих степів, другий — створення козацтва як справді організованої суспільної верстви XV—XVI ст.

Саме до представників такого «побутового козацтва» сучасні українські дослідники козаччини відносять бродників і берладників, які ще за часи Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну структуру і в певні моменти виявилися неабиякою соціально-політичною силою. Характеризуючи соціальний стан бродників-берладників, джерела називають їх «руськими біженцями», «галицькими вигонцями». Отже, йдеться про руське населення, здебільшого кріпаків-утікачів, змушених шукати притулку і захисту за межами території Київської держави. Цілком можливо, що після навали орд Батия бродники з'являються в літописах під іншими назвами. Зокрема, відомий дослідник цієї доби М. Котляр вважає, що термін «козак» виник саме в цей час. Він походить з тюркської мови, звідки перейшов до монгольської І означає людину самітню, не зв'язану ні з домівкою, ні з сім'єю. На Україні це слово закріпилося в розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду», український воїн, що боронить волю І незалежність народу.

Досліджуючи другий етап розвитку українського козацтва, як якісно новий стан українського суспільства, вчені визначають такі причини І джерела його формування:

економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель Подніпров'я і «дикого поля» — степів поза дніпровськими порогами);

соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу для охорони південних рубежів від татарської небезпеки);

національно-стратсгічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства; (політика полонізації українського населення і наступ католицької церкви на права православної).

Джерелом формування нової верстви українського суспільства було місцеве подніпровське населення, яке жило на території Південної України і Середнього Подніпров'я в умовах постійної загрози з боку кримських татар. Це були міщани — жителі замків-фортець, що знаходилися на межі з «диким полем». Серед них були сміливці, котрі навесні йшли в південні степи на промисли, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом. Восени вони поверталися додому, платячи старостам десяту частину власної здобичі. Цих сміливих людей називали «уходниками». З роками вони почали об'єднуватися в громади, ватаги і будувати в різних місцях «дикого поля» укріплення-городки, або січі, зроблені з січених або рублених колод. Саме міщани -уходники й започаткували українське козацтво як нову верству українського суспільства.

Другим соціальним джерелом українського козацтва було селянство. З приходом на українські землі литовських і польських феодалів значно посилюється експлуатація селян, а Із створенням фільварків й масове закріпачення. Однією з найпоширеніших форм протесту селян стають втечі в степ, де вони поповнювали ряди козацтва.

Протягом першої половини XVI ст. козацтво на Україні кількісно зростало і набиралося сил. Феодали-магнати, прикордонні старости намагалися поширити свою владу на цих вільних людей, ще більшою небезпекою були турки і татари. Ось чому козаки жили по-військовому, у постійній готовності дати відсіч ворогові. У середині XVI ст. за дніпровими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва — Запорізька Січ. Вважають, що перша Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим українським князем Дмитром Вишневсцьким, у народі прозваним Байдою.

19. Запорізька Січ(XVI-XVIII ст.)

Утворення Запорізької Січі було видатною подією... Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І.Вишневецького.

За свідченням Д.Яворницького, існували 8 січей: Хортицька(1553-1557), Томаківська(70-ті рр XVI ст.. -1593) Базавлуцька(1593-1638)Микитинська(1639-1652) Чортомлицька(1652-1709) Кам'янська(1709-1711,1730-1734) Олешківська(1711-1728) Нова (Підпільненська)(1734-1775)

Після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі російським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ.

Запорізька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запоріжці. Козацька залога на З. С., що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству З. С. становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла З. С. у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Запорізькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На З. С. діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів.

Загальні стосунки Січі з сусідами та іншими країнами

Сформувавшись в умовах жорстокої боротьби проти литовських, польських та українських феодалів, з одного боку, і турецько-татарських агресорів — з другого, З. С. героїчно відстоювала свою незалежність. Литовський уряд, а пізніше уряд шляхетської Польщі, будучи неспроможними ліквідувати Січ, демонстративно відмовилися юридично визнати її існування. Щоб перешкодити втечам селян на Січ і повністю ізолювати Запоріжжя від України, польсько-шляхетський уряд збудував на Дніпрі фортецю Кодак. Проте спроби шляхетської Польщі знищити Січ успіху не мали. Коли слава про подвиги запоріжців у боротьбі проти шляхетської Польщі, Криму й Туреччини поширилася в Західній Європі, допомоги з боку Січі почали шукати уряди багатьох західноєвропейських держав. У 1594 р. за дорученням австрійського імператора Рудольфа ІІ на Січ прибув посол Еріх Лясота, щоб укласти союз проти Туреччини. Не раз у дипломатичні відносини із З. С. вступав і російський уряд. Частими були, особливо після 1654 р., дипломатичні стосунки з Січчю кримського, турецького та ін. урядів.

Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти феодально-кріпосницького гноблення і національного гніту — в повстаннях під проводом Криштоф Косинського (1591—1593 рр.), Северин Наливайка (1594—1596 рр.), Павлюка і Карпо Скидана (1637 р.), Яків Остряниці і Дмитро Гуні (1638 р.). Повстанням у січні 1648 р. запорізькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького.

Поворотним етапом в історії З. С. стала Переяславська рада 1654 р. За З. С. було визнано ті самі права, якими користувалися й інші козацькі війська в Російській державі, передусім право на самоврядування та на прийняття (хоч і не офіційно) збіглих селян. Згодом царський уряд почав посилати запорізькому війську жалування грішми, хлібом, порохом тощо. Одночасно з цим на Запоріжжі почали з'являтися і царські війська, а згодом там почали будувати й урядові фортеці. Розширювалися межі запорізької території (на півночі до лівих притоків Дніпра — р. Самари та р. Орелі), зросло населення, розвинулися промисли й торгівля. Разом з тим царський уряд використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й для встановлення контролю над Запорізькою Січчю в інтересах кріпосницької держави. Запорізька Січ поступово втрачала незалежність, зберігаючи, однак, автономію.

Уряд царя Петра І розглядав Запорізьку Січ як один з осередків визвольної боротьби українського народу. Після переходу на бік шведів гетьмана І.Мазепи та частини запорізької старшини й козаків, царський уряд звинуватив усе запорізьке козацтво в зраді. За наказом царського уряду 14 (25) травня 1709 р. Запорізьку Січ було зруйновано військами під орудою полковника Яковлева Після поразки шведської армії та українських козаків під командуванням гетьмана Мазепи під Полтавою деякі запорожці пішли на південь й в 1710 році заснували нову Січ, при впаданні в Дніпро ріки Каменки (на Херсонщині). Однак за наказом Петра вона була зруйнована військами гетьмана Скоропадського й генерала Бутурліна. Запорожці відійшли ще далі й заснували Олешківську Січ у межах Османської імперії. Запорозькі козаки (Олешківська Січ) знаходились від владою Османської імперії до 1734 року.

Запорожці потрапили у дуже складне становище. Відрив від рідного краю тяжко позначився на економічному побуті козацтва. Припинився і приплив утікачів з України. Крім того, хан, побоюючись запорожців, заборонив їм споруджувати укріплення й користуватися гарматами. Бажання козаків повернутися на батьківщину здійснилося в 1734 р. Почавши підготовку до війни з Кримом і Туреччиною, царський уряд дозволив запорожцям повернутися на Запоріжжя. В березні 1734 р. запорожці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу колишньої Старої Січі, т.зв. Нову Січ

20.Еволюція козацького руху (кінець XVI - перша половина XVII ст..)

Наприкінці XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту.

А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так, протягом 1490-1492 рр. відбулося велике антифеодальне повстання селян у Східній Галичині та Північній Буковині під проводом Мухи. Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали і розоряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально, розрізнено і тому зазнали поразки.

У XVI ст. з'явилася нова форма антифеодальної боротьби — рух опришків. Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі та Молдавії в 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття й Поділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.

Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець із сім'ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, — Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу Наливайку восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магнати об'єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п'ятитисячний загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив, Наливайко поспішив з'єднатися з другою частиною війська. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського, в якій перемогли козаки.

У 1629 р. гетьманом було обрано Григорія Чорного, з пропольською орієнтацією. Проте його намагання догодити шляхті викликало ненависть у козаків. У 1630 р. вони викрали його, відвезли на Січ, учинили суд і стратили.

Новим гетьманом було обрано Тараса Федоровича (Трясила), який організував і повів проти шляхти велике військо. Польське військо знов очолив Конєцпольський. Після кількох битв у Переяславі було підписано угоду, згідно з якою реєстр збільшився до 8 тис, усім козакам, які брали участь у повстанні, було оголошено амністію.

У 1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі, на північ від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завершення будівництва загін козаків на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнував фортецю і знищив її гарнізон. І. Сулима довгий час гетьманував, брав участь у багатьох походах, але жодного разу не був поранений. Він навіть отримав від Папи Римського золоту медаль за те, що захопив турецьку галеру, взяв у полон 300 турків, яких подарував Папі. Але незважаючи на це польська шляхта добилася його страти.

У 1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк). До нього приєдналися великі групи селян. Проте у грудні 1637 р. під Кумейками поблизу Чигирина 15-тисячна польська армія завдала їм рішучого удару.

за 45-річний період в Україні відбулося п'ять великих селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати стихійність, неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння, локальність виступів, місницькі інтереси. Та незважаючи на це у процесі народно-визвольної боротьби проти соціального та національного гноблення в Україні вдосконалилися військова майстерність населення, тактика боротьби, збільшився військовий досвід, зміцнилися зв'язки козаків із селянами. Десятирічний "золотий спокій" тільки до певного часу відсунув конфлікт, що давно вже визрів. Посилення в Україні в першій половині XVII ст. польсько-шляхетського гноблення викликало невдоволення селян, жителів міст та інших верств населення.