Основні правила техніки безпеки при експлуатації лазерних установок

При роботі з лазерами необхідно забезпечити такі умови праці, за яких не перевищуються гранично допустимі рівні опромінення очей і шкіри. Заходи безпеки полягають у влаштуванні захисних екранів, каналізації лазерного випромінювання по світловодах, використанні захисних окулярів. Захисні окуляри слід ретельно підбирати залежно від робочої довжини хвилі лазерного світла, а їх спектр пропускання необхідно перевіряти. Окуляри мають ефективно стримувати випромінювання лазера, однак не бути надто темними. Для захисту від розсіяного випромінювання, крім використання окулярів, застосовують спеціальне фарбування або обробку стін лабораторії, а також огородження екранами.

При використанні лазерів видимого діапазону потрібні спеціальні попереджувальні світлові табло або надписи під час роботи з лазерами. Для безперервних лазерів потужністю 1-5 мВт бажане виконання ряду заходів, серед яких: захист очей; робота в спеціальному приміщенні; обмеження шляху променя; попереджувальні світлові табло. При застосуванні лазерів середньої потужності ці заходи є обов'язковими, а для потужних лазерів, крім названих заходів, необхідно контролювати приміщення і систему оповіщення, забезпечувати дистанційне вмикання, управління роботою і блокування живлення.

Рекомендується навчання з правил техніки безпеки і періодичне обстеження персоналу, що обслуговує лазерні установки.

Розділ 3 Електробезпека та пожежна безпека.

§.3.1 Електробезпека

Практика показує, що в усіх областях застосування електричної енергії на підприємствах і в організаціях мають місце випадки ураження людини електри­чним струмом.

Це може відбуватися в наступних випадках:

• при дотику до струмоведучих частин електроустановки;

• при наближенні на недопустимо близьку відстань до неізольованих стру­моведучих частин;

• з появою в електроустановці аварійного режиму що, як правило, призво­дить до появи так званих напруги кроку і напруги дотику;

• при невідповідності параметрів електроустановки нормам, наведеним у відповідних ГОСТ, ДСТ, Правилах устрою електроустановок (ПУЕ), Правилах безпечної експлуатації електроустановок (ПБЕЕ).

З метою забезпечення електробезпеки всі виробничі приміщення підроз­діляють за ступенем небезпеки ураження людини електричним струмом на три класи:

Приміщення без підвищеної небезпеки - це сухі приміщення з відносною вологістю не більше 75 % і температурою повітря в межах + 5.+ 25⁰ С, з не- струмопровідними підлогами (дерев'яними, пластмасовими), з повітряним се­редовищем без струмопровідного пилу.

Приміщення з підвищеною небезпекою - це приміщення, що характеризу­ються наявністю однієї з таких ознак:

вогкість з постійною відносною вологістю повітря більше 75 %; струмопровідний пил;

струмопровідні підлоги (земляні, металеві, залізобетонні, цегельні); висока температура повітря (вище 35 ⁰С);

можливість одночасного дотику людини до металевих конструкцій буди­нків, технологічних апаратів, механізмів і до металевих корпусів електро­устаткування.

Приміщення особливо небезпечні - це приміщення, в яких наявною є одна з наступних ознак:

• відносна вологість повітря постійно близька до 100 %, внаслідок чого сті­ни, стеля таких приміщень покриті конденсатом вологи;

• приміщення з постійною наявністю їдких газів чи пари відносно матеріа­лу ізоляції струмоведучих частин;

• приміщення, для яких характерні дві чи більше ознак, що відносяться до класу приміщень з підвищеною небезпекою, наприклад, приміщення з струмопровідним пилом і сирою струмопровідною підлогою.

3.1.1. Особливості дії електричного струму на організм людини

Електричний струм, що протікає через тіло людини, призводить до вини­кнення в ньому наступних основних нестандартних процесів:

• безпосереднє роздратування та збудження живих тканин (м'язів, нерво­вих волокон, серцево-судинної системи). Цей процес відбувається в тому разі, коли шлях протікання струму пролягає безпосередньо через живі тканини організму людини;

• рефлекторне (непряме) збудження тканин, що є наслідком дії електрично­го струму на центральну нервову систему;

• посилення процесу збудження тканин, виникнення неадекватних та недо­цільних команд центральної нервової системи в результаті накладання електричного струму на процеси розповсюдження біострумів;

• перетворення електричної енергії в теплову при проходженні електрич­ного струму через живі тканини, які характеризуються певним електрич­ним опором.

У результаті цього, протікання електричного струму через організм лю­дини являє собою складний процес, який супроводжується значним спектром фізико-біологічних та хімічних реакцій, основними з яких є термічна, електро­літична, механічна та біологічна. Для вияснення їх сутності стисло охарактери­зуємо механізм дії кожної з вказаних реакцій.

Термічна реакція тканин організму людини виникає внаслідок перетво­рення електричної енергії в теплову. Справа в тому, що тканини людини харак­теризуються кінцевою величиною опору протіканню електричного струму. В зв'язку з цим, при протіканні струму, відповідно до закону Ома, на опорі фор­мується деяка потужність, що трансформується в теплову енергію. При цьому дія електричного струму може виявлятися в нагріванні до високих температур окремих ділянок тканини тіла людини, кровоносних судин, нервових волокон і т. ін. і, як наслідок, викликати значні функціональні зміни в організмі або його окремих частинах.

Електролітична дія електричного струму на живі тканини полягає в роз­кладанні внутрішньоклітинної органічної рідини на іони. Такий процес може супроводжуватись значними змінами її фізико-хімічного складу і, як наслідок, порушенням функціональних характеристик організму людини.

Механічна реакція організму людини на протікання електричного струму виявляється у вигляді електродинамічного ефекту, який полягає, наприклад, у різкому скороченні м'язових тканин. У цьому разі може спостерігатися їх роз­рив, розрив та порушення кровоносних судин і т. п.

Біологічна реакція організму людини на електричний струм формується в результаті його дії на внутрішні біоелектричні процеси, в подразненні живих тканин. Оскільки величина зовнішнього струму може бути значно більша за рі­вні біострумів, то при цьому можуть виникнути специфічні, в ряді випадків значні розлади діяльності організму людини в цілому.

3.1.2 Види електричних травм. Розглянуті вище реакції організму людини та дія електричного струму і електричної дуги на живі тканини можуть призводити до електричних травм - порушень функцій життєдіяльності живих тканин, окремих частин чи організму людини в цілому. Вся сукупність можливих електричних травм класифікується

як місцеві електричні травми й електричні удари.

Місцева електрична травма - ясно виражене місцеве порушення цілісності тканин та кісток тіла людини, що викликається дією електричного стру­му або електричної дуги.

Слід зазначити, що більшість місцевих електричних травм, як правило, визивається відносною короткочасною дією струму, значного за величиною (більше 1 А).

Серед великої кількості видів місцевих електричних травм найбільш по­ширеними є: електричні опіки, електричні знаки, механічні пошкодження та електроофтальмія.

Електричні опіки - місцеві пошкодження живих тканин тіла людини, що виникають при протіканні через них електричного струму або в результаті дії електричної дуги. Таким чином, ці місцеві електричні травми підрозділяються на два види - опік струмом та дуговий опік.

Опік струмом виникає внаслідок його термічної дії. Опік стру­мом являється однією з самих розповсюджених електричних травм.

Електричні знаки - пошкодження ділянки шкіряного шару тіла людини внаслідок його безпосереднього контакту з струмоведучою частиною електроу­становки. Природа виникнення цього виду електричних травм вивчена недоста­тньо. Останні гіпотези представляють її як дію електролітичної та механічної дії електричного струму. Електричні знаки мають вигляд припухлості з затвер­ділою ділянкою шкіри.

Механічні пошкодження - ушкодження частин тіла людини, яке насту­пило внаслідок мимовільних судорожних скорочень мязових тканин людини під дією протікаючого через них електричного струму.

Електроофтальмія - запалення зовнішніх оболонок очей - роговиці та кон'юктиви, що виникає під дією активного потоку ультрафіолетового діапазо­ну випромінювань електричної дуги.

Електричні удари - ураження окремих життєво важливих органів тіла людини внаслідок дії електричного струму на його нервову систему та м'язові тканини.

Електричні удари викликаються порівняно невеликими величинами струму, як правило при виконанні робіт в електроустановках напругою жив­лення до 1000 В. В основі механізму виникнення травм цього типу знаходяться електродинамічна та біологічна реакції організму людини на діючий електрич­ний струм. При цьому, оскільки величина струму порівняно невелика, то, як правило, місцеві електричні травми не виявляються.

Найбільш шкідливий прояв електричних ударів спостерігається у вигляді двох основних травм - зупинки дихання і фібріляції серця.

Зупинка дихання - електрична травма, яка може мати місце при довго­строковій дії (більше 15...20 с) невідпускаючого струму, який протікає через об­ласть дихальних м'язів і викликає їх параліч.

Фібріляція серця - електрична травма, що виявляється у хаотичному ско­роченні й розслабленні м'язових волокон серця (фібріл) внаслідок короткостро­кової дії струму (0,15...0,2 с) величиною декілька сотень міліампер. Якщо ім­пульс електричного струму співпадає за часом з фізіологічним імпульсом кар- діоциклу, то можлива активізація його амплітуди. При цьому, внаслідок пере­розподілу енергії м'язів серця, амлітуда першого імпульсу, який забезпечує транспортування крові в організмі, зменшується, а другого (фізьііологічного) - збільшується. В результаті цього серцеві м'язи не забезпечують нормальний кровотік через їх хаотичну роботу.

3.1.3 Фактори, що впливають на ступінь ураження людини електричним струмом

Вплив стану шкіряного шару. Будова шкіри людини досить складна. Спрощено її можна представити у вигляді двох прошарків - верхнього (рогового), який практично являє собою неживу тканину, та нижнього. Верхній прошарок шкіри характеризується знач­ною величиною електричного опору, тоді як нижній має значно менше значен­ня цієї характеристики.

Таким чином, порізи, подряпини, зволоження, збільшене потовиділення, забруднення шкіряного шару можуть призвести до значного зменшення загаль­ного опору тіла людини електричному струму.

Вплив параметрів електричного струму.

Рід електричного струму (постійний чи змінний). Порівнюючи дію змін­ного й постійного електричного струму, при рівних їх значеннях, слід зазначи­ти, що наслідки ураження людини в другому випадку виявляються менш небез­печними.

Величина електричного струму. В плані ранжування градації дії електри­чного струму на людину виявлені його так звані «порогові значення», які ви­кликають різну реакцію вражених (табл.. 3.1).

Таблиця 3.1

Усереднені статистичні дані порогових значень дії електричного

струму на організм людини

3.1.4. Схеми включення людини в електричний ланцюг. Існує досить багато схем включення людини (варіантів дотику до точок електричної мережі) в електричний ланцюг. Найбільш поширеними та характе­рними з них є чотири. Ці схеми такі:

1. Включення людини між двома фазами електричної мережі (двофаз­не включення).

2. Включення людини між однією фазою електричної мережі та зем­лею (однофазне включення).

3. Включення людини на напругу кроку.

4. Включення людини на напругу дотику.

Додатково нагадаємо, що при аналізі ступеня небезпеки ураження люди­ни електричним струмом в кожному разі приймаємо стандартизовану (прийня­ту для розрахунків) величину опору тіла людини Я _л = ІООООм.

Двофазне включення людини (рис. 3.1), як правило, завжди найбільш не­безпечне, тому що, по-перше до тіла людини прикладається найбільша напруга електричної мережі – лінійна, а по-друге - в електричний ланцюг практи­чно включений тільки опір людини. При чому, в цьому разі режим нейтралі електричної мережі суттєво не впливає на ступінь ураження людини електрич­ним струмом.

Рис. 3.1 - Двофазне включення людини в електричний ланцюг: ІЛ - шлях електричного струму, що протікає через тіло людини; ЯЛ - опір тіла людини електричному струму; UЛІН - лінійна напруга

Виходячи із закону Ома є можливість визначити в загальному вигляді ве­личину електричного струму, який протікає в цьому випадку через тіло люди­ни: І_Л­= U_ЛІН­/ Я_Л = U_ФАЗ∙ 3^0,5/ Я_Л.

Якщо взяти за приклад електричну мережу з напругою джерела живлення 380 В, то величина електричного струму, що протікає через тіло людини, мати­ме таке значення: І_{Л ­}= 380 /1000 = 0,38 А.

Виходячи з вищенаведених порогових значень електричного струму, що протікає через тіло людини виходить, що така величина струму значно більша за смертельну (нагадаємо, що порогове значення смертельного струму для лю­дини складає 100мА. ).

Таким чином, двофазне включення людини в електричний ланцюг характеризується високою небезпекою ураження електричним струмом.

Однофазне включення людини в електричний ланцюг. На відміну від дво­фазного, при однофазному включенні людини в електричний ланцюг до її тіла буде прикладена фазна напруга (U_ФАЗ) (рис. 3.2.). При чому, на ступінь уражен­ня людини електричним струмом в цьому разі в значній мірі впливають тип і деякі параметри електричної мережі.

На практиці така схема включення є найбільш розповсюдженою.

Рис. 3.2 Однофазне включення людини в електричній мережі з глухозаземленою нейтраллю: ІЛ - шлях електричного струму, що протікає через тіло людини; ЯЛ - опір тіла людини електричному струму; Я0- опір глухого заземлення нейтралі електричної мережі

Включення людини на напругу кроку та напругу дотику. Включення на напругу кроку та напругу дотику виникає тоді, коли людина знаходиться в полі розтікання електричного струму при замиканні на землю. При включенні на напругу кроку на людину діє електричний струм, що протікає шляхом, напри­клад «права - ліва нога». При включенні на напругу дотику електричний струм протікає шляхом «рука людини, яка доторкається до корпусу електроустановки - ноги людини». Супінь ураження залежить від параметрів струму замикання та розташування людини відносно точки замикання.

3.1.5. Методи захисту в електроустановках. Основним напрямком, що забезпечує необхідний рівень електробезпеки, є застосування нормативних методів захисту в електроустановках (ЕУ). До осно­вних методів захисту від ураження людини електричним струмом, що застосо­вуються в електроустановках, відносяться:

використання необхідного типу ізоляції (робочої, подвійної, додаткової, посиленої);

забезпечення недоступності струмоведучих частин ЕУ; електричний розподіл електричної мережі; використання малої напруги; захисне відключення; захисне заземлення; занулення.

Використання необхідного типу ізоляції

В електроустановках використовують декілька видів ізоляції струмоведу­чих частин.

Ізоляція робоча - електрична ізоляція струмоведучих частин електроуста­новки, що забезпечує її нормальну роботу й захист працюючих від ураження електричним струмом.

Ізоляція подвійна - електрична ізоляція струмоведучих частин електроус­тановки, що складається з робочої та додаткової ізоляції.

Ізоляція додаткова - електрична ізоляція струмоведучих частин електро­установки, передбачена додатково до робочої ізоляції на випадок пошкоджен­ня робочої ізоляції.

Ізоляція посилена - поліпшена електрична ізоляція струмоведучих частин електроустановки, що забезпечує такий же ступінь захисту, як і подвійна ізоля­ція.

Якість ізоляції характеризується, насамперед, її опором протіканню елек­тричного струму. Відповідно до Правил устрою електроустановок (ПУЕ) опір ізоляції в електроустановках напругою до 1ООО В повинен складати величину Я_із > 0,5 МОм.

Недоступність струмоведучих частин ЕУ

Недоступність струмоведучих частин ЕУ забезпечується шляхом роз­міщення зовнішньої електропроводки мережі тимчасового електропостачання на опорах на висоті над рівнем землі, підлоги або настилу не менше:

2,5 м - над робочим місцем:

3,5 м - над проходами;

6,0 м - над проїздами.

Магістральні проводи можуть бути без ізоляції в тому випадку, якщо во­ни прокладені на висоті не менше 3,5 м від рівня землі, підлоги або настилу.

У діючих виробничих приміщеннях, у місцях постійного електропоста­чання використовується: схована електропроводка; огородження струмоведу- чих частин; блокування та розміщення струмоведучих частин ЕУ у важкодо- ступному місці. Огородження можуть бути суцільним або сітчастими з розмі­ром осередку не більше 25 х 25 мм.

Суцільні або сітчасті огородження використовують при напрузі вище: у сухих приміщеннях - 65 В, у сирих - 36 В, а в особливо сирих - 12 В.

Електричний розподіл мереж

Мета цього методу захисту - зменшення величини ємнісного струму за­микання на землю, що збільшує комплексний опір ізоляції фаз відносно землі.

Електричний розподіл мереж застосовують у протяжних або розгалуже­них мережах з ізольованою нейтраллю, що характеризуються значними ємніс­ними струмами замикання на землю. Цей метод реалізують шляхом підключен­ня окремих споживачів електричної енергії через розділові трансформатори, що живляться від магістральної мережі. Напруга первинної та вторинної обмоток такого трансформатора є однаковими.

Застосування малих напруг.

Мета цього методу - зниження напруги живлення електричних устано­вок до значення довгостроково допустимої напруги дотику, при якій навіть двофазний дотик людини є безпечним.

Суть методу полягає у використанні напруги живлення ЕУ не вище 42 В з метою зменшення небезпеки ураження людини електричним струмом.

Метод малих напруг реалізують з використанням понижуючих трансфо­рматорів Застосування автотрансформаторів для одержання малої напруги забороняється.

Застосування малих напруг є ефективним захисним методом, однак його поширення стримується високою вартістю прокладання додаткової мережі ма­лої напруги. У зв'язку з цим область застосування малих напруг обмежується живленням ручних електрифікованих інструментів, ручних переносних світи­льників і ламп місцевого освітлення в приміщеннях з підвищеною небезпекою й особливо небезпечних за ступенем небезпеки ураження людини електричним струмом.

Захисне заземлення

Захисне заземлення - це навмисне електричне з'єднання з землею або її еквівалентом металевих неструмоведучих частин електроустановки, що можуть виявитися під напругою в аварійних ситуаціях.

Метою захисного заземлення є усунення небезпеки ураження людини електричним струмом при появі напруги на корпусі або на інших неструмове- дучих металевих частинах ЕУ, тобто при замиканні на корпус (наприклад, при пробої ізоляції).

Дія захисного заземлення по­лягає у зменшенні до безпечної ве­личини сили струму, що проходить через тіло людини при її дотику до корпусу ЕУ, що виявився під на­пругою. Це досягається зменшен­ням потенціалу корпусу заземлено­го устаткування.

Захисне заземлення електро­установок застосовують у мере­жах напругою до 1000 В з ізольо­ваною нейтраллю і в мережах на пругою вище 1000 В з будь-яким режимом нейтралі.

Захисний заземлюючий пристрій складається із сукупності заземлювача і провідників, що заземлюють. Заземлювач являє собою провідник або систему з'єднаних між собою металевих провідників, що знаходяться в безпосередньому контакті з землею. Провідник, що заземлює, - це металевий провідник, що з'єд­нує частини електричної установки, які заземлюються, з заземлювачем.

Для заземлення електроустановок використовують природні й штучні за­землювачі. Природними заземлювачами можуть бути металеві конструкції бу­динків, трубопроводи й устаткування, що мають надійне з'єднання із землею.

Трубопроводи пальних рідин, газів, а також трубопроводи, покриті ізоля­цією, наприклад, для захисту від корозії, використовувати в якості заземлюва­чів забороняється.

Провідники, що заземлюють, прокладають по конструкціях будинків від­крито, в легко доступних для огляду місцях. Такі провідники повинні мати від­мітне фарбування: по зеленому фоні жовті смуги. До устаткування заземлюючі провідники приєднують зварюванням або болтами, а до заземлювача (під зем­лею) - тільки зварюванням.

За розташуванням заземлювачів відносно корпусів ЕУ, що заземлюються, захисні заземлення поділяються на виносні й контурні.

У виносного захисного заземлення заземлювачі розташовують на деякому видаленні (не менше 20 м) від устаткування, що заземлюється.

У контурного захисного заземлення заземлювачі розташовують у вигляді контуру по площі, на якій розташовані ЕУ, що заземлюються.

Занулення

Зануленням називається навмисне електричне з'єднання металевих не- струмоведучих частин електроустановки, що можуть виявитися під напругою в аварійній ситуації, з нульовим захисним провідником.

Дія занулення заснована на перетворенні замикання на корпус в однофаз­не коротке замикання з метою формування великих струмів, здатних забезпечи­ти спрацьовування апаратів захисту (плавких вставок запобіжників, автоматич­них вимикачів, магнітних пускачів з вбудованим тепловим захистом і т. п.).

Занулення застосовують в мережах з глухозаземленою нейтраллю на­пругою до 1000 В, які для реалізації системи занулення перетворюють у трифа­зні чотирипровідні мережі. При цьому для забезпечення ефективного спрацьовування занулення необхідно, щоб провідність нульового захисного проводу була не менше 0,5 провідності фазного проводу.

Блокування

Блокування - пристрої, що відключають живлення електроустановки при спробі несанкціонованого доступу до неї і застосовують в електроустановках, в яких часто виконуються роботи на струмоведучих частинах (випробувальні стенди, установки для випробування ізоляції підвищеною напругою і т. п.). Блокування також застосовують в конструкціях рубильників, пускачів, автома­тичних вимикачів та інших електричних апаратів, що працюють в умовах, при яких ставляться підвищені вимоги безпеки (наприклад, суднові, підземні та ін­ші електроустановки).

Блокування за принципом дії поділяють на електричні й механічні.

Електричні блокування забезпечують розрив ланцюга живлення спеціа­льними контактами, що встановлюють на дверях огороджень, кришках і двер­цятах захисних кожухів ЕУ.

Якщо керування електроустановкою виконується дистанційно, то блоку­вальні контакти включають в ланцюг керування пусковим апаратом.

Механічні блокування, застосовувані в електричних апаратах, не повинні дозволяти його відкривання, зняття захисного кожуха ЕУ зі збереженням на­пруги живлення і, навпаки - включення електричного апарата при відкритій (знятій) кришці. Захисне відключення

Захисне відключення є додатковим захистом, що забезпечує автоматичне відключення електроустановки з появою в ній небезпеки ураження людини електричним струмом.

3.1.6. Надання долікарської допомоги при ураженні людини електричним струмом. Перша допомога при нещасних випадках - це комплекс заходів, спрямо­ваних на відновлення або збереження життя і здоров'я потерпілого. Нещасні випадки, як правило, відбуваються в місцях, де медичний персонал відсутній і швидко повідомити про те, що трапилося, в медичну установу досить скрутно або неможливо.

Для надання долікарської допомоги на ділянках і в цехах повинні бути передбачені аптечки і сумки першої допомоги з набором необхідних засобів. На підприємствах рекомендується мати апарат для виконання штучного дихання з набором інструментів для розкриття рота, витягування й утримання язика, а та­кож носилки.

При ураженні людини електричним струмом необхідно якнайшвидше звільнити її від дії струму, тому що від тривалості цієї дії залежить важкість електротравми.

Заходи першої допомоги при оживленні людини залежать від її стану. Тому цикл реанімації складається з двох частин:

1. Швидке визначення стану потерпілого.

2. Енергійне кваліфіковане надання долікарської допомоги.

Для визначення стану постраждалого потрібно укласти його на спину й перевірити наявність дихання і серцевих скорочень.

У період уявної або клінічної смерті протягом 4...5 хв. зміни на останньо­му рівні життєзабезпечення людини ще оборотні й її можна врятувати. Отже, допомога потерпілому повинна бути зроблена кваліфіковано, протягом перших 4...5 хв. Основні методи долікарської допомоги включають: штучне дихання «рот у рот», «рот у ніс», а також зовнішній масаж серця.

Для проведення штучного дихання потерпілого потрібно укласти на спи­ну на тверду основу, розстебнути одяг і забезпечити прохідність верхніх диха­льних шляхів, які можуть бути закриті запалим язиком, сторонньою речовиною або предметом у порожнині рота. Голову потерпілого треба повернути набік, очистити рот пальцем, обгорненим марлею або хусткою. Після цього той, хто надає допомогу, одну руку підсуває потерпілому під шию, а долонею іншої на­давлює на чоло, максимально закидаючи голову назад. При цьому корінь язика відходить від задньої стінки гортані, відкриваючи вільний доступ повітря в ле­гені, а рот відкривається.

Штучне дихання виконують в такий спосіб. Глибоко вдихнувши, той, хто надає допомогу, робить енергійний видих у рот потерпілого. Як тільки гру­дна клітка потерпілого піднялася, наповнення повітря припиняють. Після цього у потерпілого відбувається пасивний видих. Якщо пульс у потерпілого визнача­ється добре, то інтервал між вдуванням повітря повинен складати 5 с (12 диха­льних циклів на хвилину).

При зупинці серця, не втрачаючи ні секунди, потерпілого треба укласти на тверду основу і звільнити від одягу, оголити груди. Далі прощупуванням потрі­бно визначити місце натиснення: воно повинне знаходитися на два пальці вище м'якого кінця грудини. Після цього той, хто надає допомогу, повинен покласти на це місце долоню однієї руки, а поверх неї під кутом 90⁰ - долоню другої ру­ки. Надавлювати треба швидким поштовхом, злегка допомагаючи нахилом усього корпуса. Нижня частина грудини у потерпілого при натисненні повинна зміститися вниз на 3...5 см. Тривалість натиснення - не більше 0,5 с, з інтерва­лом 0,5 с. З появою самостійного пульсу, що свідчить про відновлення серцевої діяльності, потрібно негайно припинити масаж серця, але продовжувати прове­дення штучного дихання.

Штучне дихання і непрямий масаж серця необхідно проводити до віднов­лення стійкого самостійного дихання й діяльності серця в потерпілого або до передачі його медичному персоналу.

§3.2. Основи пожежної безпеки

Відповідно до ГОСТ 12.1.004-85 пожежна безпека - це стан об'єкта, при якому виключається можливість пожежі, а у разі її виникнення запобігається вплив на людей шкідливих і небезпечних факторів пожежі та забезпечується захист матеріальних цінностей.

Небезпечними факторами пожежі є такі: відкритий вогонь та іскри;

підвищена температура повітря, предметів і т. п.; токсичні продукти горіння; дим;

знижена концентрація кисню;

обвалення й пошкодження будинків, споруд, установок; вибухи.

Пожежна профілактика ґрунтується на виключенні умов, необхідних для виникнення горіння, і використанні принципів забезпечення безпеки людини.

При забезпеченні пожежної безпеки вирішують чотири такі задачі:

• запобігання пожеж і утворення джерел загоряння, забезпечення пожежно­го захисту;

• локалізація виниклих пожеж;

• захист людей і матеріальних цінностей;

• гасіння пожеж.

Запобігання пожежі досягається виключенням утворення горючого сере­довища і джерел запалювання, а також підтримкою параметрів середовища в межах, що виключають виникнення та підтримку процесу горіння.

Запобігання утворенню джерел загоряння досягається наступними заходами:

- відповідним виконанням, застосуванням і режимом експлуатації машин

механізмів;

- влаштуванням блискавкозахисту будинків і споруд; ліквідацією умов для

самозаймання речовин;

- регламентацією допустимої температури й енергії іскрового розряду та ін.

Пожежний захист реалізується наступними заходами:

- застосуванням непальних і важкогорючих речовин і матеріалів;

- обмеженням кількості горючих речовин;

- обмеженням поширення пожежі;

- застосуванням засобів пожежогасіння;

- регламентацією меж вогнестійкості будинків і споруд;

- створенням умов для евакуації людей;

- застосуванням протидимного захисту, пожежної сигналізації та ін.

3.2.1. Вибухонебезпечні й пожежонебезпечні зони. Відповідно до ПУЕ вибір і установку електроустаткування виконують з урахуванням класифікації вибухонебезпечних і пожежонебезпечних зон. Згідно з цією класифікацією вибухонебезпечні зони позначаються буквою В, а поже­жонебезпечні - буквою П.

Зона класу В-1. До неї відносяться приміщення, в яких можуть утворюва­тися вибухонебезпечні суміші пару і газів з повітрям при нормальних умовах роботи (наприклад приміщення, в яких виконується злив легкозаймистих рідин у відкриті посудини).

Зона класу В-Іа. У цю зону входять приміщення, в яких вибухонебезпечні суміші не утворюються при нормальних умовах експлуатації устаткування, але можуть виникати при аваріях або несправностях обладнання.

Зона класу В-Іб. До цього класу відносять:

- приміщення, в яких можуть утримуватися горючі пари й гази з високою нижньою межею загорання (15 % і більше), що мають різкий запах (напри­клад, приміщення аміачних компресорів);

- приміщення, в яких можливе утворення тільки локальних вибухових сумі­шей в об'ємі менше 5 % від об'єму приміщення.

Зона класу В-Іг. У цю зону входять зовнішні установки, в яких знаходять­ся вибухонебезпечні гази, пари й легкозаймисті рідини (наприклад, газгольде­ри, зливно-наливні естакади і т. п.).

Зона класу В-ІІ. До неї відносять приміщення, в яких виконується обробка горючих пилу чи волокон, здатних утворювати вибухонебезпечні суміші з пові­трям при нормальних режимах роботи (наприклад, відкрите завантаження і ви­вантаження мілкодисперсних горючих матеріалів).

Зона класу В-ІІа. У цю зону входять приміщення, в яких вибухонебезпеч­ні пилеповітряні суміші можуть утворюватися тільки в результаті аварій і не­справностей обладнання (наприклад, розгерметизація пневмотранспортного устаткування із застосуванням азоту, сепараційні установки з механічним зава­нтаженням і т. п.)

Приміщення й установки, в яких зберігаються горючі рідини чи горючий пил, нижня концентраційна межа яких вище 65 г/м³, відносять до пожежонебе- зпечних і класифікують так.

Зона класу П-І. До неї відносять приміщення, в яких зберігаються горючі рідини (наприклад, мінеральне масло).

Зона класу П-ІІ. У цю зону входять приміщення, в яких знаходиться го­рючий пил з нижньою концентраційною межею вище 65 г/м.

Зона класу П-ІІа. До неї відносять приміщення, в яких знаходяться тверді горючі речовини, не здатні переходити в суспендований стан.

Установки класу П-ІІІ. До них відносять зовнішні установки, в яких зна­ходяться горючі рід.

3.2.2. Протипожежні заходи. До основних протипожежних заходів відносяться:

• зонування території підприємства;

• додержання протипожежних розривів;

• влаштування протипожежних перешкод;

• забезпечення шляхів евакуації.

Зонування території підприємства. При генеральному плануванні підп­риємств об'єкти групуються в окремі комплекси, споріднені за функціональним призначенням та ознакою пожежної небезпеки. При цьому враховуються рель­єф місцевості й роза вітрів. Об'єкти з підвищеною пожежною небезпекою роз­ташовують з підвітряної сторони відносно об'єктів з меншою пожежною небез­пекою. Склади легкозаймистих і горючих рідин розміщують у більш низьких місцях, для того, щоб при пожежі рідина не розтікалася до інших будинків і споруд. Котлові та інші установки з відкритим вогнем розташовують з підвіт­ряного боку по відношенню до відкритих складів легкозаймистих і горючих рідин.

Важливе значення має правильне планування доріг на території підпри­ємства. Дороги повинні забезпечувати безперешкодний проїзд пожежних ма­шин до будь-якого будинку чи споруди.

Протипожежні розриви. Для попередження поширення пожежі з одного будинку на інший між ними влаштовують протипожежні розриви. При визна­ченні розмірів протипожежних розривів виходять з того, що найбільшу пожеж­ну небезпеку щодо можливого запалення сусідніх будинків і споруд представ­ляє теплове випромінювання від вогнища пожежі. Кількість сприйманого тепла будинком, який розташований поряд з палаючим об'єктом, залежить від власти­востей горючих матеріалів і температури полум'я, а також від величини випро­мінюючої поверхні, площі світлових прорізів, групи займистості обгороджува­льних конструкцій, наявності протипожежних перешкод, взаємного розташу­вання будинків, метеорологічних умов і т. п. Тому при визначенні протипоже­жних розривів враховують і ступінь вогнестійкості будинку.

За певних умов, що виключають можливість виникнення або поширення пожежі, розриви не нормуються. Наприклад, при розміщенні виробництв кате­горій Г і Д у будинках I й II ступенів вогнестійкості з негорючою покрівлею, а також при наявності зовнішніх протипожежних стін і т. д.

Протипожежні перешкоди. До протипожежних перешкод відносяться: брандмауери, перегородки, двері, ворота, люки, тамбури, шлюзи, протипожеж­ні зони, водяні завіси та ін.

Брандмауер - це звичайна глуха стіна з негорючого матеріалу, з межею вогнестійкості не менше 2,5. Вона перетинає будинок уздовж або поперек. Бра­ндмауер спирається на фундамент і піднімається над покрівлею, перешкоджаю­чи поширенню вогню при пожежі. Якщо за умовами експлуатації необхідні прорізи, то їх захищають негорючими або трудногорючими пристроями, а пло­щу прорізів обмежують.

Протипожежні зони влаштовують у тих випадках, коли з якихось причин брандмауер збудувати неможливо. Протипожежна зона являє собою негорючу

смугу покриття шириною 6 м, що перетинає будинок по всій довжині або ширині.

Шляхи евакуації. При проектуванні будинків та споруд вирішується за­вдання про забезпечення шляхів евакуації та евакуаційних виходів на випадок виникнення пожежі. Виходи вважаються евакуаційними, якщо вони ведуть:

• з приміщень першого поверху безпосередньо назовні або через коридор;

• з приміщень будь-якого поверху (крім першого) у коридор або прохід, що виходить до сходової клітки або безпосередньо на сходову клітку, що має самостійний вихід назовні або через вестибуль;

• з приміщення в сусідні приміщення на тому ж поверсі, які забезпечені виходами назовні і в яких немає виробництв категорій А чи Б.

Число евакуаційних виходів потрібно проектувати не менше двох. При виникненні пожежі люди повинні вийти назовні найкоротшим шля­хом. Максимальні відстані від найбільш віддаленого робочого місця до евакуа­ційного виходу регламентуються СНиП. Вони залежать від категорії виробниц­тва, поверховості й ступені вогнестійкості будинків і лежать в межах від 40 до 100 м. Нормами регламентуються також найменша і найбільша ширина прохо­дів, коридорів, дверей, маршів і сходових площадок

3.2.3 Засоби пожежогасіння. Засоби пожежогасіння поділяються на стаціонарні, пересувні й первинні. Стаціонарні пожежогасильні установки являють собою нерухомо змон­товані апарати, трубопроводи й устаткування, що призначені для подачі вогнегасиль-

них засобів до місць загоряння. До них, наприклад, відносяться спринк­лерні й дренчерні установки.

Спринклерні установки призначені для автоматичної подачі води або по­вітряно-механічної піни при гасінні пожежі всередині будинку. Вони бувають водяними, застосовуваними в опалювальних приміщеннях, в яких гарантується температура повітря протягом року вище 4⁰С, і повітряними, що влаштовують­ся в неопалюваних приміщеннях. Спринклерна установка являє собою систему трубопроводів, на яких установлені спринклерні голівки.

Отвір у діафрагмі спринклерної голівки закритий скляним клапаном. Він утримується легкоплавким замком, що складається з фігурних пластин, які спа­яні між собою легкоплавким припоєм на основі вісмуту, свинцю, кадмію й оло­ва. Припій розрахований на певну температуру плавлення. При досягненні тем­ператури повітря в приміщенні температури плавлення припою замок руйну­ється (розплавляється) і з отвору спринклерної голівки починає надходити вода або повітряно-механічна піна. Одночасно подається сигнал тривоги. У повітря­них спринклерних системах при пожежі спочатку із системи виходить стиснуте повітря, а потім починає надходити вода.

Дренчерні установки відрізняються від спринклерних тим, що в дренчер- них голівках відсутні клапан і легкоплавкий замок. Дренчерні установки бува­ють ручного й автоматичного включення з клапаном групової дії. При автома­тичному включенні одночасно подається сигнал тривоги.

Площа підлоги, що захищається одним спринклером, не повинна перевищу­вати 12 м², а дренчером - 9 м².

Область застосування спринклерних і дренчерних установок визначена СНиП.

Пересувні пожежні машини поділяються на основні, що мають насоси для подачі води чи інших вогнегасильних речовин до місця пожежі, й спеціальні, що не мають насосів і призначені для різних робіт при гасінні пожежі.

До основних пожежних машин відносяться пожежні автомобілі, автоцис­терни, автонасоси, мотопомпи, пожежні потяги, теплоходи, танки, літаки та ін.

До спеціальних машин відносяться автомобілі служби зв'язку й освітлен­ня, автодрабини, самохідні лафетні стволи та ін. Як правило, всі пожежні авто­мобілі обладнуються на стандартних шасі вантажних автомобілів. Пожежні та­нки застосовують в умовах бездоріжжя і поганого водопостачання. Пожежні лі­таки використовують для гасіння лісових пожеж.

До первинних засобів пожежогасіння відносяться вогнегасники, гідропо- мпи (невеликі поршневі насоси), відра, бочки з водою, лопати, шухляди з піс­ком, азбестові полотнини, повстяні мати, повстини, ломи, пилки, сокири.

Відповідно до використовуваної гасящої речовини вогнегасники поділя­ються на повітряно-пінні, хімічно-пінні, вуглекислотні, вуглекислотно- брометилові, порошкові.

Для різних об'єктів і приміщень існують норми первинних засобів поже­жогасіння. На кожні 100 м полу виробничих приміщень звичайно потрібно 1-2 вогнегасники.

Пінні вогнегасники мають дві ізольовані ємності, заповнені такими речо­винами, що при змішуванні утворюють вогнегасну піну. Час дії пінних вогнега­сників 50...70 с, довжина струменя 6...8 м, кратність піни 5, стійкість 40 хв.

Вуглекислотні вогнегасники заповнені зрідженим вуглекислим газом, що знаходиться під тиском 6 МПа. Для приведення їх у дію досить відкрити вен­тиль. Вуглекислий газ виходить у вигляді штучного снігу й відразу перетворю­ється в газ.

Порошкові вогнегасники застосовують для гасіння горючих лужних ме­талів. Викид порошкового заряду з балона вогнегасника виконується за допо­могою стиснутого повітря, що автоматично подається із спеціально вбудовано­го балончика.

Березуцький, Денисенко

Cэрыков Элекьолбезпека

[1] Октавна смуга частот (октава) — діапазон частот, у якому верхня гранична частота (f_В) удвічі більша за нижню граничну частоту (f_Н). Октава характеризується середньогеометричним значенням частоти f_{СР Ч} =(f_Н ∙ f_В)^0,5.

[2] Наше вухо по-різному сприймає звуки, що мають однаковий рівень інтенсивності, але різну частоту: звуки з низькою і високою частотою здаються тихіше, ніж середньочастотні тієї ж інтенсивності. Через це при вимірюванні рівня шуму нерівномірну чутливість людського вуха до звуків різних частот доводиться модулювати за допомогою спеціальних частотних фільтрів, вимірюючи так званий зважений рівень звуку. Отримана в результаті вимірів величина має розмірність дБА. Тут буква А означає, що зважений рівень звуку отримано з використанням частотного фільтра типу А.

[3] Бер (біологічний еквівалент рентгена) - застаріла позасистемна одиниця вимірювання еквівалентної дози. До 1963 року ця одиниця використовувалася як «біологічний еквівалент рентгена», в цьому випадку 1 бер відповідає такому опроміненню живого організму даним видом випромінювання, при якому спостерігається той же біологічний ефект, що і при експозиційній дозі гамма-випромінювання в 1 рентген.