Періодизація розвитку медіамистецтва в Україні

Загалом розвиток медіамистецтва в Україні починається від початку 1990-х років, саме в цей період у Києві, Львові та Одесі художники, переважно живописці, починають звертатися до нетрадиційних художніх медіа – зокрема до відеокамери. Однак деякі вітчизняні дослідники історії українського медіамистецтва вказують на те, що у Львові живописці почали використовувати відеокамеру як художній засіб ще в кінці 1980-х. Так само є свідчення про використання відеопроекції у новаторських театральних постановка у київських театрах з другої половини 1980-х.

На початку 1990-х художники Києва (Олександр Гнилицький, Кирило Проценко, Арсен Савадов, Георгій Сенченко, Ілля Чічкан), Одеси (Анатолій Ганкевич, Андрій Казанджий, Олександр Ройтбурд) та Львову (Фонд Мазоха), що прагнули максимально дистанціюватися від радянського стилю соцреалізму, починають експериментувати з відеокамерою. Олександр Соловйов, український арт критик, мистецтвознавець і куратор пов’язує народження відео-арту в Україні 1990-х з кризою експозиційності. Ці відеороботи художників практично не можливо було побачити на виставках, оскільки арт кластер сучасного мистецтва на той час загалом ще не був розвинений у містах України.

Історія розвитку сучасного мистецтва, медіамистецтва зокрема, пов’язана в Україні з початку 1990-х з відкриттям Центру сучасного мистецтва Сорос (1993), який і надав першу серйозну підтримку розвитку українського медіа-арту. Орієтація на розвиток сучасного мистецтва у співпраці з новітніми технологіями – була загальною програмою підтримки мистецтва фондом Сороса у Східній Європі та пострадянських країнах того часу.

Кураторами ЦСМ Сороса починають активно організовуватися виставки медіамистецтва у Києві та Одесі. А 1997 року ЦСМ Сороса при підтримці Гете-Інституту відкрили нову програму ІнфоМедіаБанк для навчання молодих українських художників основам медіа арту. Власне ІнфоМедіаБанк став першою резиденцією медіа-арту в Україні, що мала високотехнологічну лабораторію та курс лекцій та воркшопів з основ цифрового мистецтва. У колі художників, близького до ЦСМ Сороса, і сформувалася перша генерація українських медіахудожників: Гліб Катчук, Ольга Кашимбекова, Іван Цюпка, Анна Артеменко, Ганна Куц, Віктор Довгалюк, Олександр Верещак, Маргарита Зінець та інші.

На жаль з припиненням 2003 року підтримки ЦСМу фондом Сороса на території України медіамистецтво, що вимагало складних технологій та вмінь їх використовувати, практично припинило свій розвиток, а медіахудожники першої хвилі українського медіа арту вимушені були повернутися до традиційних медіа – живопису або працювати дизайнерами у корпораціях. Власне цей факт є свідченням того, що мистецтво новітніх технологій першої хвилі було досить штучним художнім явищем, спровокованим іноземною інституцією.

Нова хвиля українських медіахудожників, що постає від початку 2000-х років вже виросла за клавіатурою комп’ютерів та набагато швидше опановує новітні технології з художньою метою. Однак, на жаль, в Україні не існує спадковості між першою та другою хвилею українських медіахудожників.