Основні етапи розвитку середньовічної філософії

Середньовічною філософією називають європейську християнську філософську думку 1-15 ст. н. е. Головна її ознака – переплетеність з християнським богослов’ям. Як сказав П. Даміані, – середньовічний богослов, – “філософія є служницею богослов’я”. Це означає, що призначення філософії – допомагати богослов’ю, перш за все своєю логікою, у тлумаченні догматів християнської віри та Священного письма (Біблії). Відомо, що християнська церква у Середні віки була головуючою силою в Європі у сфері культурного розвитку та освіти. У свою чергу, філософія (як служниця богослов’я), розумілася церквою як така галузь знань (а також як навчальна дисципліна), що повинна зміцнювати інтелект людини та підводити її до розуміння високих богословських істин. Крім того, переважна більшість середньовічних філософів були представниками духівництва, що накладало свій відбиток на формулювання філософських питань: “Чи є світ створений Богом, чи він існує сам по собі?”, “Якщо людина наділена свободою волі, то як це узгоджується з дією у світі промислу Божого, якого ніхто і ніщо не може

уникнути?”, “Якщо Бог є абсолютне добро, то чому у світі існує зло?” та ін.

Основними етапами розвитку середньовічної філософії, що іх виділяє історія філософії, є патристика та схоластика. Патристика (від pater – отець) займає період від 1-го до 6-го ст. н. е. У цей час християнськими мислителями (“святими отцями”) були сформульовані та розгорнуто обгрунтовані основоположні догмати християнства і, перш за все, догмат про Св. Трійцю та догмат про боголюдяність Ісуса Христа. (Догмат – основоположна істина віри, обов’язкова для всіх християн). На основі догматів та їхнього богословського тлумачення постав новий, порівняно із часами античності, християнський світогляд. Найбільш видатними із святих отців у цей період розвитку філософії були: Оріген, Тертуліан, Василій Великий, Григорій Богослов. Блаженний Августин та ін. Головні проблеми, що вони їх розробляли, були такі:

- проблема сутності Бога як Єдності та Трійці водночас, коли 1=3 (Бог-Отець, Бог-Син, Бог – Св. Дух) – так звана “тринітарна проблема” християнського богослов’я та філософії;

- співвідношення віри та розуму, а також співвідношення Одкровення християн та язичницької мудрості (грецької філософії);

- розуміння історії людства як руху, спрямованого до кінцевої мети, визначеної Богом – до “граду Божого”;

- осмислення свободи людини як дарованої Богом можливості спасіння (чи загибелі) душі;

- проблема походження зла: чому його терпить у світі всемогутній Бог?

Другим етапом у розвитку середньовічної християнської філософії (7-15 ст.) була схоластика (від грецького “scholastikos” – шкільний, вчений). Отже, термін схоластика позначає “шкільну, навчальну” філософію, що її вивчали у середньовічних університетах. Порівняно із патристикою, схоластика є більш розвинутою та витонченою. Основоположення та догмати християнства у цей час глибоко та систематично вивчаються, їхнє обгрунтування уточнюється та удосконалюється. Крім цього, однією з центральних тем стає проблема співвідношення розуму та віри, науки та релігії. Всі фахівці-вчені, що цим займаються при університетах, отримають назву “схоласти”, і це звання вважається почесним. Найбільш видатними схоластами були Еріугена, Абеляр, Росцелін, Ансельм, Альберт Великий, Тома Аквінський, Дунс Скот, Оккам та багато ін.

Як вчили схоласти, істинне знання має два рівня – надприродне знання, що дається людині у Божому одкровенні, та природне (земне), що відкривається людиною через зусилля її розуму. Щодо першого (надприродного), то воно міститься у текстах Біблії (у святому письмі). Ці тексти слід подавати разом із коментарями (святим переказом) авторитетних отців християнської церкви. Друге (природне) знання міститься у філософських текстах давньогрецьких мислителів Платона і Аристотеля, які слід подавати разом із коментарями авторитетних елліністичних філософів (перш за все неоплатоників). Потенційно у перших і других текстах, як навчали схоласти, вже дана “вічна істина” у її досконалості та повноті. Щоб актуалізувати цю вічну істину, щоб зробити її наявною для нас, необхідно за допомогою логіки вивести із названих текстів всі можливі слідства, усю сукупність логічно бездоганних висновків (умовиводів). Таки чином, схоластика – то є, значною мірою, логічно витончене тлумачення текстів (Біблія, Св. Переказ, антична філософія), що визнані церквою за авторитетні для християнського світу. І у цьому схоластика протилежна науці, що прагне відкрити істину на підгрунті аналізу чуттєвого досвіду (експерименту).

Слід також сказати декілька слів про мусульманську середньовічну філософську думку, що свого часу суттєво вплинула на розвиток філософії середньовічної Європи. Відомо, що вперше широке знайомство арабів-мусульман з природничо-науковою та філософською спадщиною античності відбулося у 9 ст. В центрі уваги мусульманської думки опинилася, перш за все, філософії Аристотеля з її переважаючим інтересом до питань природознавства та логіки. Притім, засвоєння аристотелевої філософії відбувалося, як за правило, через посередництво філософських тлумачень та коментарів, що були напрацьовані в останні століття античної доби в неоплатонічних школах Афін та Александрії. Отже, аристотелізм, що виступив відправним пунктом у розвитку мусульманської середньовічної філософської думки, був взятий цією думкою у “неоплатонізованій” формі.

Найбільш відомими серед середньовічних мислителів ісламської цивілізації, що безпосередньо вплинули на європейську філософію, були Ібн-Рушд (в європейській транскрипції – Авероес) та Ібн-Сіна (в Європі відомий як Авіцена). Ібн-Рушд (Авероес), що жив у 1126-1198 рр., в своїй філософії об’єднав аристотелівське вчення про матерію і форму з мусульманським релігійним світобаченням, що центровано на ідеї Бога-творця (Аллаха). За Авероесом, природа така ж вічна, як і Бог, який творить природну дійсність з матерії. Остання є нествореною і незнищенною основою буття природи. Ібн-Рушд заперечував безсмертя індивідуальної душі та загробне існування. Також він обгрунтовував вчення про подвійність істини: є істина філософська і є істина релігійна, причому вони не суперечать одне одному. Релігійна істина навчає людину моральності, яка їй потрібна у повсякденному житті. В той же час, філософська істина дає можливість людському розумові піднятися над буденністю і глибоко осягнути сутність речей та й всього всесвіту. Отже філософія може дати людині істину абсолютну. Тому розум слід поставити вище віри.

Ібн-Сіна, що жив у 980-1037 рр., був не тільки філософом і вченим, а й видатним лікарем. Він вчив, що світ не створений Богом, а виник із Бога природним шляхом еманації – поступового (у вигляді всеохоплюючого ланцюгу буттєвих рівнів) і необхідного процесу сходження від Бога, що триває вічно. (Про еманацію вчили ще античні неоплатоніки). Отже Бог та світ мають між собою необхідний зв’язок і однаково вічні.

В усіх речах Ібн-Сіна розрізнював сутність та існування, які досягають повного співпадання (стають тотожними) лише у Бозі, бо сутністю Бога є існування. Тому, як вчив Ібн-Сіна, із поняття Бога можна логічним шляхом вивести Його існування.

Значне місце Ібн-Сіна приділив логіці. Він багато дискутував з мусульманськими богословами з метою переконати їх, що поняття логіки повинні завжди відповідати тим чи іншим реальним речам. Інакше, без зв’язку із реальністю, вони стають беззмістовними фікціями.