Аналіз та оцінка інвестування в умовах ризику. Якісні та кількісні методи оцінювання проектних ризиків

Одним з найбільш розповсюджених методів кількісного аналізу ризиків різних видів господарської діяльності є стати­стичний метод.

Він базується на аналізі коливань оціночного показника, який характеризує результативність дій підприємства за пев­ний період часу. Як оціночний показник звичайно використо­вують величину втрат, що були допущені в минулих періодах господарської діяльності, наприклад, недоодержання доходу чи прибутку.

Залежно від результативності дій за аналізований період часу і рівня втрат, діяльність підприємства відносять до одні­єї з п'яти областей ризику (рис.8.1): безризикова область, область мінімального, підвищеного, критичного або неприпустимого ризиків.

Ри

Рис. 8.1. Схема областей ризику

Умовні позначки: В - виторг, П_ч - чистий прибуток; ВК - власні кошти підприємства; В_д - валовий доход; У_т – утрати.

Областю ризику називається деяка частина загальних втрат, у межах якої вони не перевищують встановленого гра­ничного значення. Віднесення результатів діяльності підприємства до певної області ризику виконується залежно від рівня втрат. Рівень втрат визначається залежно від частки втрат у за­гальній величині власних коштів підприємства.

Для кількісної оцінки рівня втрат уводять поняття коефіці­єнта ризику (К). Коефіцієнт ризику можна розраховувати: як відношення всього капіталу підприємства до суми йо­го активів; як відношення розміру втрат до величини власних кош­тів підприємства; як відношення очікуваного значення втрат до очікувано­го значення доходу або прибутку.

Таблиця 8.1

Рівні ризику залежно від співвідношення величини можливих

втрат і величини власних коштів підприємства

У=	Рівень ризику
К 0,25	Прийнятий
0,25<К 0,50	Припустимий
0,50<К 0,75	Критичний
К>0,75	Катастрофічний

Таблиця 8.2.

Типи поведінки особи, що приймає рішення

залежно від співвідношення очікуваних значень втрат і надбань

	Тип поведінки
К 0,2	Песимістичний
0,2<К 0,4	Обережний
0,4<К 0,6	Середньоризикований
0,6<К 0,8	Ризикований
0,8<К 1	Високого ступеня ризику
К 1	Азартний

У розглянутому варіанті статистичного методу, значення коефіцієнта ризику є скоріше нормованими значеннями, то характеризують певний рівень утрат, а не розрахованими від­повідно до викладеного вище.

Так, утратам у розмірі половини чистого прибутку відповідає коефіцієнт ризику 0,125, а утратам усього чистого прибутку - 0,25 (область мінімального ризику). Відповідно, утратам у роз­мірі валового доходу відповідає коефіцієнт ризику 0,5, а в роз­мірі його половини — 0,375 (область підвищеного ризику) і т. д.

Частота виникнення певного (і -го) рівня втрат знаходить­ся за формулою:

,

де п - число випадків настання конкретного рівня втрат; N - загальне число випадків у статистичній вибірці, що включає й успішно здійснені операції даного виду.

Розглянемо характеристику кожної з областей.

Безризикова область (І) – характеризується відсутністю будь-яких утрат при здійсненні господарської діяльності з га­рантією одержання розрахункового прибутку. Теоретично прибуток не обмежений. Коефіцієнт ризику К₁ = 0.

Область мінімального ризику (II) – характеризується роз­мірами втрат, які не перевищують чистого прибутку. Коефіці­єнт ризику К₂ = 0 – 0,25. Підприємство ризикує тим, що, у гір­шому випадку, воно не одержить чистого прибутку. У кращо­му випадку – чистий прибуток буде менше його розрахунко­вого значення.

Область підвищеного ризику (III) – характеризується втра­тами, що не перевищують валового доходу. Коефіцієнт ризику К₃ = 0,25 – 0,50. Підприємство ризикує тим, що, у гіршому ви­падку, воно не зможе виплатити заробітну плату своїм праців­никам за виконану роботу, але при цьому покриє матеріальні витрати, пов'язані з виробництвом продукції.

Область критичного ризику (IV) – характеризується втра­тами, величина яких не перевищує виторгу від реалізації про­дукції. Коефіцієнт ризику К₄ = 0,50 – 0,75.

Область неприпустимого ризику (V) – характеризується втратами, порівняними з розміром власних коштів підпри­ємства, тобто можливе повне банкрутство. Коефіцієнт ризику К₅ = 0,75 – 1,0.

Приклад: Є статистичні дані за 3 роки про роботу кон­кретного будівельного підприємства за одним з напрямків його діяльності – зведення будинків і споруджень. Необхідно, користуючись статистичним методом, розрахува­ти очікуваний рівень ризику (коефіцієнт ризику) даного ви­ду діяльності і розкид його значень. Вихідні дані наведені в табл. 3.3.

Загальну частоту виникнення втрат F_a визначимо як суму частот. Відповідно по роках:

2001: F₀ = (0,32 + 0,33 + 0,05 + 0,05)/1 = 0,75;

2002: F,= (0,35 + 0,20 + 0,20 + 0,05)/1 - 0,80;

2003: F₀= (0,05 + 0,17 + 0,25 + 0,38)/1 - 0,85.

Отримані значення переносимо в табл. 3.3. Як видно з да­них табл. 8.3, утрати знаходяться в областях ризику II-V.

Таблиця 8.3.

Частота виникнення втрат в областях ризику

Рік	Загальні витрати	Область мінімального ризику	Область підвищеного ризику	Область критичного ризику	Область неприпустимого ризику
	0,75	0,32	0,33	0,05	0,05
	0,80	0,35	0,20	0,20	0,05
	0,85	0,05	0,17	0,25	0,38

Оскільки в областях ризику коефіцієнт ризику приймає значення: у II – 0-0,25; у III – 0,25-0,50; у III – 0,50-0,75; у IV – 0,75-1,00, то в якості X_і, візьмемо середні значення кое­фіцієнта ризику в кожній області (як для інтервального ряду).

Очікуване (середньозважене) значення коефіцієнта ризи­ку для 2003 р. (див. формулу 3.1)

Розраховуємо стандартне відхилення:

Таким чином, очікуване значення коефіцієнта ризику до­рівнює 0,56 при стандартному відхиленні, рівному 0,20. Очіку­ване значення рівня ризику знаходиться в зоні критичного ри­зику, але може коливатися від області підвищеного ризику до області неприпустимого ризику К = 0,56 ± 0,20.

Аналогічним чином проводять обчислення для інших ро­ків. Обчислення очікуваних значень і їхнього розкиду для кількох років дозволяє виявити тенденції їх зміни і відповідно зміни шансів підприємства на успіх у даній галузі діяльності. Результати розрахунків, виконаних за даними табл. 8.3 пред­ставлені в табл. 8.4.

Таблиця 8.4.

Результати розрахунків

Рік	Е	σ
	0,237	0,20
	0,286	0,23
	0,56	0,20

Нижче на рис. 8.2 представлено графік зміни коефіцієнта ризику в часі (за період з 2001 по 2003 р.) і його екстраполяція за допомогою степеневої функції на 2004 р.

Рис. 8.2. – Графік зміни коефіцієнта ризику

З графіка випливає, що спостерігається тенденція до росту рівня ризику, згідно з прогнозом у 2004 р. коефіцієнт ризику зросте до 0,6 (критичний рівень ризику, див. рис. 8.1).

Даний метод дає досить точні результати при дотриманні трьох основних умов:

1) наявність достовірних статистичних даних не менш ніж за 3-5 попередніх періодів господарювання;

2) наявність чітко виражених тенденцій зміни рівня ризи­ку в минулому і сьогоденні;

3) виявлені тенденції змін оціночного показника зберіга­ються і у прогнозованому періоді часу (це може бути при ана­логічних зовнішніх умовах в аналізованому та прогнозовано­му періодах часу).

В умовах різких різноспрямованих змін зовнішнього і вну­трішнього середовища господарювання даний метод практич­но не застосовується. Крім того, він більшою мірою орієнтова­ний на констатацію існуючого положення, ніж на прогнозування майбутніх результатів.

Різновидом даного методу є метод Монте-Карло, який за допомогою імітаційного аналізу дозволяє встановлювати ймо­вірності та величини змін оціночних характеристик проекту при можливому настанні несподіваних кризових ситуацій. Даний метод вимагає побудови і серйозних досліджень матема­тичних моделей.

Метод орієнтований на оцінку фінансової стійкості під­приємства (проекту) і на ідентифікацію на цій основі потен­ційних зон ризику.

Виділяють два його різновиди:

1) фіксація фінансового стану підприємства (оцінка фінансової стійкості);

2) зіставлення фі­нансової стійкості підприємства до і після впровадження аналізованого проекту (оцінка доцільності витрат). Віднесення фак­тичного або прогнозованого (у результаті впровадження проек­ту) стану підприємства до однієї з областей фінансової стійкості (нестійкості), і відповідно, областей ризику, виконується на ос­нові аналізу достатності обігових коштів (власних або позикових) для формування запасів і покриття витрат, пов'язаних з ви­конанням розглянутих видів діяльності (проектів).

Для цього використовують наступні показники:

1. Е_с надлишок (+) або нестача (-) власних обігових кош­тів, необхідних для функціонування підприємства або реаліза­ції проекту;

2. ± Е_т надлишок (+) або нестача (-) власних, а також середньострокових і довгострокових позикових обігових коштів;

3.± Е_н надлишок (+) або нестача (-) загальної величини обі­гових коштів (з урахуванням середньострокових і довгостро­кових, а також короткострокових кредитів і позик).

Ці показники відповідають показникам забезпеченості за­пасів і витрат джерелами їхнього формування. Для їхнього визначення використовують балансову модель стійкості фінансового стану підприємства, то має такий ви­гляд:

О + Z + R_a=Д_с+ Kсд + K_K + R_K,

де О - основні засоби і вкладення; Z - запаси і витрати; R_a - грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення, дебі­торська заборгованість та інші активи; Д_с - джерела власних коштів; K_с - середньострокові, довгострокові кредити і пози­кові кошти; К_к - короткострокові кредити (до 1 року), позич­ки, не погашені в термін; R_K - кредиторська заборгованість і позикові кошти.

Величина власних обігових коштів визначається як різ­ниця між величиною джерел власних коштів і величиною ос­новних засобів і вкладень:

Е_с = Д_с – О,

відповідно їхній надлишок (+) або недолік (-)

±Е_с = E_с – Z,

Надлишок (+) або нестача (-)власних, а також середньострокових і довгострокових позикових коштів

±Е_т = (Е_с + K_с._д) – Z,

Надлишок (+) або нестача (-) загальної величини обігових коштів

±Е_н = (Е_с + К_с._д + К_к) – Z,

Обчислення трьох показників фінансової стійкості дозво­ляє ідентифікувати фінансовий стан підприємства виділеним фінансовим областям.

При ідентифікації області фінансової стійкості використо­вується наступний трикомпонентний показник:

Функція S(x) визначається в такий спосіб:

S(x) = 1, якщо х > 0, S(x) = 0, якщо х < 0.

Залежно від значень , ±Е_с, ±Е_т, ±Е_н виділяють п'ять областей фінансової стійкості і відповідних їм областей ри­зику:

1) область абсолютної стійкості, коли мінімальна вели­чина запасів і витрат відповідає безризиковій області (див. рис. 3.1):

±Е_с > 0; ±Е_m>0; ±Е_н>0; =(1,1,1);

область нормальної стійкості відповідає області міні­мального ризику, коли є нормальна величина запасів і витрат:

±Е_с 0; ±Е_m 0; ±Е_н 0; =(1,1,1);

2) область нестійкого стану відповідає області підвище­ного ризику, коли є надлишкова величина запасів і витрат:

±Е_с>0; ±Е_m>0; ±Е_н>0; =(0, 1,1);

3) область критичного стану відповідає області критич­ного ризику, коли присутні затовареність готовою продукці­єю, низький попит на продукцію:

±Е_с<0; ±E_m<0; ±Eн 0; = (0,0,1);

4) область кризового стану відповідає області неприпу­стимого ризику, коли спостерігаються надмірні запаси і зато­вареність готовою продукцією, тобто підприємство знаходить­ся на межі банкрутства:

±Е_с<0; ±E_m<0; ±E_н<0; =(0,0,0);

На рис. 3.3 пояснюється економічний зміст класифікації об­ластей фінансової стійкості і відповідності їх областям ризику. При ньому ±Е_с - ±Е_а, виходячи з формул 3.9 і 3.10. З рисун­ка видно, що крива фінансового стану відповідає кривій ризику. Практичне застосування аналізу фінансової стійкості під­приємства (оцінки доцільності вкладень у проект або вид діяльності) розглянемо на прикладі.

Приклад: На основі показників Е_с, Е_т, Е_н, оцінки надлишків або не­стачі величин, які вони характеризують ±Е_с, ±Е_т, ±Е_н, а також запропонованої вище класифікації, необхідно виконати погли­блене дослідження фінансової стійкості підприємства й оціни­ти доцільність вкладення коштів в інвестиційний проект. Ви­хідні дані і результати виконаних на їх основі розрахунків на­ведені в табл. 8.5. У графі 4 наведено очікувані значення показ­ників після впровадження інвестиційного проекту.

З аналізу фінансової стійкості підприємства стосовно умов прикладу випливає, що воно знаходиться в області критич­ного фінансового стану, що відповідає області критичного ри­зику. В результаті інвестування проекту фінансовий стан не змінився. Отже, інвестиції в проект не змінять фінансового стану підприємства, упроваджувати проект недоцільно.

Рис. 8.3. – Співвідношення областей фінансової стійкості й областей ризику.

Поглиблений аналіз (графа 5 табл. 3.5) показує:

1) збільшення частки власних обігових коштів;

2) зменшення частки довгострокових, середньострокових і короткострокових кредитів і позик.

Це дозволяє судити про деяке поліпшення фінансового стану підприємства, яке прогнозується у результаті впрова­дження інвестиційного проекту.

До недоліків даного методу варто віднести те, то він не враховує впливу конкретних факторів на ріст або зменшення ступеня ризику проекту (виду діяльності), хоча і дає досить точну загальну оцінку фінансової стійкості і відповідно ризи­ку підприємства, яке реалізує проект.

Таблиця 8.5

Вихідні дані і результати оцінки

№	Показники	Фактично на початок періоду, тис. грн.	Прогноз на кінець періоду, тис. грн.	Зміна за період
	Власні засоби	701 425	711 979	+10 554
	Основні засоби і вкладення	550 175	552 509	+2334
	Власні обігові кошти (ряд.1 – ряд.2)	151 250	159 470	+8220
	Довгострокові, короткострокові кредити і позики	14 930	13 810	-1120
	Власні, а також довгострокові і середньострокові кредити і позики (ряд.3 + ряд.4)	166 180	173 280	+7100
	Короткострокові кредити і позики	120 421	98 711	-21 170
	Загальна величина обігових коштів (ряд.5 + ряд.6)	286 601	271 991	-14 610
	Загальна величина запасів і витрат	204 720	210 117	+5297
	Ес(ряд.3 – ряд.8)	-53 470	-50 647	+2823
	Еm(ряд.5 – ряд.8)	-38 540	-36 937	+1703
	Ен(ряд.7 – ряд.8)	+81 881	+61 864	-20 017
		(0,0,1)	(0,0,1)	х

Він базується на використанні системи фінансових коефі­цієнтів, таких як:

1)коефіцієнт ліквідності - розраховується як відношення засобів високої і середньої ліквідності (грошових коштів і дебі­торської заборгованості) до короткострокової заборгованості. Нормативне значення - не менше ніж 0,5;

2)коефіцієнт заборгованості - виражається відношенням суми позикових коштів і суми власного капіталу. Нормативне значення - не більше ніж 0,3-0,5.;

3)коефіцієнт автономії - розраховується як відношення загальної суми власних коштів до активу фінансового балансу підприємства. Нормативне значення - не більше ніж 0,5;

4)коефіцієнт маневреності - розраховується як відношен­ня власного обігового капіталу (сума дебіторської заборгова­ності і запасів товарно-матеріальних цінностей за винятком кредиторської заборгованості і заборгованості за позиками) до власного капіталу підприємства. Нормативне значення – не менше ніж 0,5;

5)коефіцієнт іммобілізації (реальної вартості основних фондів) - являє собою відношення реального статутного капіталу або вартості основних фондів (за винятком зносу) до підсумку балансу підприємства. Нормативне значення - не більше ніж 0,6;

6)коефіцієнт покриття - визначається як відношення су­ми обігових коштів підприємства до суми короткострокової заборгованості. Нормативне значення не менше ніж 2,0-2,5.

Таких коефіцієнтів використовується декілька десятків.

Фактичні значення коефіцієнтів, розраховані для конкрет­ного підприємства, порівнюють з нормативними значеннями. За ступенем відхилення фактичних значень від нормативних судять про величину ризику.

До переваг нормативного методу варто віднести простоту й оперативність розрахунків, однак він не враховує впливу окремих факторів ризику. Тобто він може бу­ти рекомендований в основному для "відсікання" явно не­прийнятних рішень, а оцінку тих, що залишилися варто вести іншими методами.

Крім того, різні коефіцієнти можуть свідчити про різний рівень ризику. У цій ситуації для кожного з коефіцієнтів ви­значають діапазон відхилень від нормативу (діапазон значень), що відповідає певному рівню ризику. Наприклад, відхилення в межах 25% від нормативу свідчать про мінімальний рівень ризику, 50% - підвищений, 75% - критичний, 100% - непри­пустимий. Далі визначають значимість (ваго­мість) кожного з коефіцієнтів (сума вагомостей дорівнює 1,0). Інтегральну оцінку ризику знаходять як середньозважену.

В основі методу еквівалента певності (МЕП) лежить ідея, що фінансовий менеджер може передбачити рівні ризику отримання грошових надходжень від інвестицій у період існування проекту. Беручи до уваги обмеження економічного прогнозування, буде слушним передбачити, що оцінки грошових потоків більш ранніх періодів точніші, ніж оцінки останніх років періоду.

Коли використовується метод ЕП, сподівана вартість розподілу імовірностей грошових надходжень проекту в період t множиться на коефіцієнт еквівалента певності (КЕП), який ми виз­начимо як a. Даний коефіцієнт перетворює ризиковані сподівані грошові надходження проекту в безризикові чи безпечні грошові надходження.

КЕП має значення від 0 до 1. Чим вище КЕП, тим більша частина сподіваних грошових надходжень у період t вважається мене­джером безризикованою. Оскільки в методі ЕП за допомогою КЕП ризик компенсується цілковито за визначенням, то дисконтування безризикових грошових потоків доцільно здійснювати за безризиковою ставкою, а не за вартістю капіталу фірми.

Безризикова ставка прибутковості звичайно асоціюється
зі ставками прибутковості державних цінних паперів, оскільки вони є короткостроковими і мають гарантований прибуток
і обов’язкову виплату номіналу при погашенні. Безризикові ставки прибутковості є точним відображенням вартості грошей у часі.

Коли обговорювався метод ЧТВ, в ролі ставки дисконту грошових потоків використовувалася вартість капіталу фірми, яка відображала її нормальний рівень ризику і включала в себе безризикову ставку і ставку, необхідну для компенсації комерційного і фінансового ризиків. З допомогою КЕП компенсується фінансовий і комерційний ризик отримання відповідних грошових надходжень, які потім дисконтуються за безризиковою ставкою дисконту.

Модель ЕП визначається таким рівнянням:

де – сподівана ЧТВ проекту з урахуванням ЕП;

— сподівані грошові потоки в період t;

a _t — коефіцієнт еквівалента певності в період t;

i — безризикова ставка прибутковості (вважається постійною в період існування проекту);

n — кількість років існування проекту.

Зазначимо, що підхід ЧТВ об’єднує разом процес дисконтування та управління ризиком, у той час як метод ЕП дезагрегує процес управління ризиком за допомогою КЕП і дисконтування вартості грошей у часі за безризиковою ставкою.

Для використання методу ЕП важливо мати процедуру визначення КЕП. Спочатку здійснюється ретроспективний вибір інвестиційних проектів за їх основними видами — інвестиційні проекти із заміни основних фондів, з розширення виробничих потуж­ностей, досліджень і розробок, які в свою чергу розділяються на кілька категорій. Потім усередині кожної категорії на щорічній основі визначаються рівні ризику і прибутковості. Результатом даного аналізу є узагальнені розподіли ймовірностей грошових надходжень проектів, на основі яких визначаються коефіцієнти варіації. КЕП для кожного року і для кожної категорії проекту задається згідно з інтервалами значень коефіцієнтів варіації.

Приклад: Компанія XYZ розробила значення КЕП і використовує їх в оцінці нового інвестиційного проекту з такими сподіваними прибутками і стандартними відхиленнями протягом 4-х років:

Рік	Сподіваний прибуток	Коефіцієнт еквівалента певності (КЕП)
	$1000	0,86
		0.82
		0.78
		0.80

Первинні інвестиції дорівнюють $3000, а безризикова ставка — 6%.

Розв’язання.

Використовуємо для визначення сподіваної ЧТВ — формулу:

Оскільки > 0, то проект може бути прийнятий.

Якщо ми передбачаємо, що безризикова ставка не зберігається постійною в період існування проекту, рівняння (3.15) може бути представлене в загальнішому вигляді (рівняння 3.16):

де i_k — безризикова ставка в році k.

Основна ідея методу ставки дисконту з урахуванням ризику полягає в тому, що грошові надходження проектів, що мають велику мінливість (ризик) у своїх розподілах імовірностей, повинні дисконтуватися за більш високими ставками дисконту, ніж проекти, що мають меншу мінливість у своїх грошових надходженнях.

Будь-який проект, який має ризик, повинен дисконтуватися за ставкою, що перевищує безризикову ставку, для того, щоб врахувати як вартість грошей у часі, так і ризик, пов’язаний з проектом (премію за ризик).

Грошові надходження проектів, ризик яких не виходить за межі нормального, повинні дисконтуватися за вартістю капіталу фірми; грошові надходження проектів, ризик отримання яких перевищує нормальний ризик, повинні дисконтуватися за ставкою, що перевищує вартість капіталу фірми; грошові надходження проектів, що мають ризик менший, ніж ризик нормальних операцій фірми, повинен дисконтуватися за ставкою, величина якої перебуває між безризиковою і вартістю капіталу.

Ставка дисконту з урахуванням ризику визначається з рівняння:

r = i + u + а,

де r — ставка дисконту з урахуванням ризику;

i — безризикова ставка;

u — доповнення до нормального ризику;

а — доповнення понад (або нижче) нормального ризику.

Зазначимо, що сума (i + u) — це вартість капіталу фірми. Значення а може бути позитивним або негативним, залежно від того, чи має проект ризик вищий від нормального. Наведене нижче рів­няння (3.18) може бути застосоване для визначення сподіваної ЧТВ проекту з урахуванням ризику:

,

де — сподівана ЧТВ проекту з урахуванням ризику;

— сподівана вартість грошових потоків проекту в році t;

r — ставка дисконту з урахуванням ризику;

n — кількість років існування проекту.

Приклад: Фірма оцінює проект заміни обладнання, що має такі розподіли грошових потоків:

Інвестиції	Грош. потік, роки 1—5	Грош. потік, роки 6—10
Імовірність	Сума	Імовірність	Сума	Імовірність	Сума
0.3	$13000	0.2	$2000	0.2	$2600
0.4		0.4		0.6
0.3		0.3		0.1
		0.1		0.1

Безризикова ставка — 10%.Визначте сподівану ЧТВ проекту з урахуванням ризику, якщо u + a = 4%.

Розв’язання

1. Визначаємо сподівані значення грошових потоків проекту:

2. Визначаємо ставку дисконту з урахуванням ризику — r:

r = 10% + 4% = 14%.

3. Підставляємо всі розраховані значення до формули:

- Оскільки > 0, то цей проект може бути взятим до реалізації.

Метод ставки дисконту з урахуванням ризику не дозволяє враховувати зміну міри ризику в період існування проекту, ос­кільки передбачає встановлення однакової премії за ризик на весь період існування проекту.

Метод ЕП вимагає оцінки міри ризику в кожен період існування проекту. Врахування міри ризику в методі ставки дисконту з ризиком (безризикова ставки плюс премія за ризик) уможливлює високі постійні ставки дисконту протягом усього періоду існування проекту, причому міра ризику проекту невпинно зростає з плином часу.

До найбільш розповсюджених методів нейтралізації інвестиційних ризиків належать: метод диверсифікації, страхування, хеджирування та розподілу інвестиційних ризиків. Під диверсифікацією розуміється інвестування фінансових ресурсів у більш ніж один вид активів, тобто процес розподілу інвестицій між різними об’єктами вкладення, які між собою безпосередньо не пов’язані.

Одним із найбільш поширених способів запобігання або зменшення ризиків є страхування. Страхування ризиків – це передача певних ризиків страховій компанії. При аналізі важливо виділити групу ризиків, які можуть бути застраховані. Коли відбувається певна ризикова подія, інвестор має підстави сподіватися на відшкодування втрат, пов’язаних із цим ризиком.

До ризиків, які підлягають страхування, належать:

1) прямі майнові збитки, пов’язані з перевезеннями, роботою обладнання, поставкою матеріалів;

2) непрямі збитки, спричинені демонтажем і переміщенням пошкодженого майна, повторним встановленням обладнання, неодержанням орендної плати;

3) ризики, що підлягають обов’язковому страхуванню (від нещасних випадків на виробництві, захворювань, пошкодження майна, викрадення транспортних засобів).

Вищенаведені види ризиків зустрічаються в будь-якому проекті.

У широкому значенні страхування інвестицій розглядається як страхування тих об’єктів, обладнання, інженерних мереж, які були збудовані, змонтовані або впроваджені внаслідок реалізації інвестиційного проекту. Процеси страхування інвестицій та управління інвестиційними ризиками спрямовані на своєчасне завершення робіт підрядником при затратах, що знаходяться в межах визначеної замовником суми. Але досягти цього досить важко, що змушує останнього шукати страхового захисту від реально існуючого ризику незавершення підрядником будівельно-монтажних робіт у повному обсязі та у визначений термін або, можливо, перевищення ним витрат, спрямованих на реалізацію обумовлених договором робіт. Страхування ризиків капіталовкладень є угодою, за якою інвестор купує страховий поліс страховика, який не бере участі в даному інвестиційному проекті. Страхування поширюється тільки на інвестиційний процес і не охоплює об’єктів, створених у результаті інвестицій. До таких видів страхування належать:

1) страхування будівництва;

2) страхування на випадок зриву поставок будівельних матеріалів під час будівництва;

3) страхування кредитів, що йдуть на забезпечення інвестицій тощо.

Ринкові відносини розширили сферу страхування фінансового ризику підприємств і включають, поряд із страхуванням, одержання прибутку, страхування рівня цін, стабільності надходжень сировини від постачальників тощо. Поряд із добровільним, існує обов’язкове страхування майна і медичне страхування, що передбачається кошторисом витрат підприємства.

Але існують такі види ризику, які не можуть охоплюватися страховими компаніями. Це ризики, пов’язані з нестабільністю внутрішньополітичного життя країни, до якої спрямовуються інвестиції. До них належать можливі втрати, пов’язані з конфіскацією, громадянською війною, зміною політичного курсу уряду, зміною суспільно-політичного устрою тощо.

Страхування подібних ризиків передбачає створення державних гарантійних фондів, які повинні забезпечити певні гарантії інвестицій приватних осіб в економіку тієї чи іншої країни.

У бізнес-плані зазначаються заходи щодо видів ризику, які не підлягають страхуванню – через неправильний вибір проекту, коливання кон’юнктури ринку, зміну цін і попиту, соціальну нестабільність. З цією метою на підприємстві може створюватись фонд комерційного ризику, величина якого коливається від 5 до 15 % прибутку. Далі переглядається рентабельність справи з урахуванням заходів, що плануються.

Хеджирування – це процес страхування ризику від можливих збитків шляхом переносу ризику зміни ціни з однієї особи на іншу. Хеджирування здійснюється через укладення контракту, який призначений для страхування ризиків зміни ціни – хеджа між стороною, що страхує ризик (хеджером), та стороною, що бере ризик на себе (спекулянтом). Предметом контракту можуть бути різні активи – товари, валюта, акції, облігації тощо. Хеджирування може здійснюватись на підвищення або зниження цін. Хеджер прагне знизити ризик, спричинений невизначеністю цін на ринку, продаючи форвардні, ф’ючерсні чи опціонні контракти. Це дозволяє спрогнозувати доходи чи витрати, хоча ризик не зникає. Його бере на себе спекулянт, який іде на одержання прибутку, граючи на різниці цін.

У сучасній практиці широке розповсюдження отримав механізм розподілу ризиків. Розподіл інвестиційних ризиків – це частковий трансферт партнерам фінансових ризиків за окремими операціями. На практиці застосовуються наступні напрями розподілу ризиків:

1) розподіл ризиків між учасниками інвестиційного проекту. Підприємство може передати підрядникам ризики, пов’язані з невиконанням календарного плану будівельно-монтажних робіт, їх низькою якістю тощо;

2) розподіл ризику між підприємством і постачальниками сировини та матеріалів. Його предметом є фінансові ризики, які пов’язані із втратою (псуванням) майна (активів) у процесі їх транспортування і здійснення вантажно-розвантажувальних робіт. Форми такого розподілу ризиків регулюються відповідними міжнародними правилами «ІНКОТЕРМС- 2000»;

3) розподіл ризику між учасниками лізингової операції. Наприклад, при операційному лізингу підприємство передає орендодавцю ризик морального старіння використаного активу, ризик втрати ним технічної продуктивності (за умов дотримання встановлених правил експлуатації), а також інші ризики, що обговорюються в контракті.