Екранізований роман 9 страница

Чому він так охоче розказує зараз те, про що не хотів розказувати вдома?.. Наївне запитання! — Аджеж цей епізод називається "рідна душа"!..

Інтеліґент говорить.

Повторюються кадри виступу Інтеліґента на загальних зборах з доповіддю про раціоналізацію. Але Інтеліґент в цих кадрах ще більш надхнений, а слухачі ніяк не сплять. Навпаки — вони уважні, а дехто й захоплений...

«Раціоналізація».

Інтеліґент ораторує в кімнаті у дівчини. Дівчина слухає уважно й серйозно.

«Нормалізація".

Інтеліґент говорить. Дівчина намагається слухати уважно.

«Стандартизація».

Дівчині стає трудно бути уважною.

«Фордизація».

Дівчина розглядає власні руки.

«Тейло...»

Інтеліґент раптом подивився на руки дівчини. Дівчина нігтем мизинця чистить ніготь на другій руці.

Дівчина, як тільки Інтеліґент зупинився, раптом розняла руки. З невинним і уважним виразом обличчя швидко підвела голову. Маленька павза. Інтеліґент підібрав губи. Помовчав і починає говорити знову — трохи стриманіше...

«Тейлоризація».

Дівчина чемно дивиться в рот Інтеліґентові. Інтеліґент знову потроху розходиться.

Дівчина вмостилася якнайзручніше. Дивиться невідступно на Інтеліґента. На обличчі щира нудота. Інтеліґент гаряче говорить.

З'являються найскладніші таблиці, діяграми, графіки.

Інтеліґент витягає бльокнот і олівець і починає креслити, пояснюючи...

Дівчина знову змінює позу. Вигляд безнадійно нудний... Раптом з'являється рятівна ідея. Дівчина схоплюється, доторкується рукою до Інтеліґентовоґо плеча й біжить у другий куток кімнати.

Інтеліґент, зупинений на півслові, спантеличений і ображений.

Дівчина повертається з коробкою цукерок. З веселим виглядом влаштовується зручненько поруч Інтеліґента. Вибирає собі цукерку і кокетливо частує Інтеліґента. Інтеліґент махнув рукою. Усмішка, просякнена гірким, але мужнім стражданням. Знизав плечима (що там, мовляв, розказувати — нецікаво, видно)... Дівчина протестує, кокетує, ласкавиться, робить обличчя маленької дівчинки.

Інтеліґент знову поступається. Знов починає говорити.

Це — вимога гри.

Знову пливуть діяграми, графіки, таблиці.

Дівчина зібралася вся докупки, як кошеня, влаштувалася дуже зручно, поклала голову на плече Інтеліґентові. Коробка з цукерками в неї на колінях. Інтеліґент ораторує, обурюючися, жаліючися, просякнений відчуттями невизнаного генія. Дівчина час од часу скоса поглядає на нього, обережно вибирає цукерку за цукеркою й кладе їх у рот. Вигляд у неї цілком спокійний — влаштувалась... Інтеліґент її обличчя не може бачити, і тому вона цілком перестала слухати і обмежилася цукерками.

Раптом обоє глянули на двері: Інтеліґент — з надзвичайно незадоволеною фізіономією, а дівчина — з виразною радістю. Вона відсунулася від Інтеліґента, спустила ноги з канапки.

Входить типовий "молодой человек". Одягнений з претензією на шик. Фатуватий, самовпевнений, підкреслено — спритний. Очевидно з першою візитою: коротко оглядає кімнату. В руках — квіти, які він з розв'язною ґраціозністю передає дівчині.

Дівчина схопилася, гостинно вітається, бере квіти, задоволено дякує. "Молодой человек" вклоняється ще розв'язніше.

Інтеліґент сидить похмурий, ображений всім виглядом нового гостя, кожним словом і жестом дівчини.

Це дуже звичайний випадок в людській трагічній практиці. Ви пропонуєте тканину прекрасного благородного малюнку і раптом шматок бездарно розмальованого маркізету притягає увагу вашої покупниці. Я знав продавців мануфактурних магазинів, які щиро страждали в таких випадках. Бо неприємно відчувати презирство до покупця, а особливо коли це жінка...

Курча, як його не підкидай угору, не хоче летіти орлом. Це закономірно, звичайно, але не завжди втішно... Взагалі мушу сказати одверто, — ця гра завжди кінчається програшем...

Дівчина знайомить гостей. "Молодой человек" — люб'язний з відтінком фамільярности. Інтеліґент — церемонний.

Дівчина сіла знову на канапку, "молодой человек" — на стілець біля канапки. Розмова. Інтеліґент у ній участи не бере. "Молодой человек" шикарно залицяється до дівчини, не звертаючи жадної уваги на Інтеліґента. Дівчина задоволена, весела, всміхається, кокетує.

Інтеліґент сидить мовчки, витягнувшися, з кам'яним лицем.

"Молодой человек" розповідає про щось дуже веселе. Дівчина весело сміється.

Інтеліґент похмуро підводиться. Витримано, по-світському вклоняється. Дівчина простодушно стурбована, щиро незадоволена. "Молодой человек" встав, чекає. Інтеліґент категорично відхиляє прохання дівчини. Дуже ввічливо прощається з "молодым человеком". Виходить. Дівчина йде за ним.

"Молодой человек" сів, зробив задоволене обличчя, підморгнув сам собі.

Я точно не знаю, звичайно, бо дуже мало знайомий з цим "молодым человеком", але гадаю, що він не має на увазі гратися в курча. Він належить до категорії тих людей, які добре знають, що найбільш приємна річ, на яку здатне курча, — це бути з'їденим у засмаженому вигляді (в сухарях або о-натюрель). Особливо — коли з салатою та з молоденькими огірочками...

В передпокої напівтемно. Дівчина ласкаво голубиться до Інтеліґента, дивиться на нього знизу вверх. Інтеліґент мовчки, холодно, повертає вимикач. Засвітилась електрика. Дівчина відійшла. Інтеліґент бере з вішалки капелюха, ще раз підкреслено чемно вклоняється. Дівчина робить ще одну спробу вблагати його. Інтеліґент відповідає дуже уразливо, показуючи рукою в бік її кімнати.

...В її кімнаті "молодой человек" регоче, як йолоп.

...Дівчина зажурена, ображена, Інтеліґент ще раз вклоняється, виходить. Дівчина кілька секунд стоїть непорушно, потім підходить до дзеркала біля вішалки.

В дзеркалі дуже засмучене, ось-ось заплаче, обличчя дівчини...

ЩЕ ОДНА ХМАРКА

Дівчина з кишені пальта дістає пудреницю.

Набирає пудру, злегка вдарила пальцем по пухівці, щоб збити зайву пудру. Біла хмарка повільно сідає на долівку. Дівчина уважно пудриться...

Екран потемнів. Павза. Гра в курча закінчилася так, як і мусіла закінчитися...

Безглузда гра, правда? Для ідіотів гра, так? — А ви, дорогий читачу, твердо певні, що вмієте відрізняти курча від орла? Твердо? Даремно...

Гра в курча кінчилася. Дальші події починаються з цитати з Достоєвського, а далі будуть ще цитати з інших авторів...

«НАЙГІРШЕ ЛЮДИНІ, КОЛИ ЇЙ ІТИ НІКУДИ»...

Утилітаристи, вузькі люди, позбавлені фантазії, урбаністи та інші продукти 20 століття можуть запитати: "а навіщо, власне, ходити"? Що їм скажеш? І говорити нічого не буду!

Цілий ряд кадрів: Інтеліґент похмурий без цілі вештається вулицями. Кадри раз-у-раз темніють. Сутечіє. В останніх кадрах засвічуються вечірні вогні...

... «ДОРОГА В ЖИЗНИ ОДНА»...

Пивна середнього ґатунку. Багато відвідувачів. Інтеліґент сидить сам біля столику. Сумно п'є пиво. На столі чотири пляшки.

Циферблят стінного годинника показує 10 годину.

Музика: скрипник і піяніст. Скрипник грає щось дуже веселе, як уважати на рухи всього тіла, але обличчя його заклякло в постійній тупуватій журбі і очі втупилися в одну точку.

Окремі столики. Здебільшого їх зайнято громадянами пролетарського походження. Один-два червоноармійці. Женщини в хусточках. Різною мірою весело — залежно він кількости пляшок на столі. Окремо — солідна пара: літній гладкий дядя нетрудового вигляду, мабуть, крамар з базару, його суха, сварлива супруга. Супруга невтомно пилить і шпигає. Чоловік цілком байдуже діловито п'є пиво. На столі з півтузеня пляшок.

Інтеліґент уже розм'як. На столі теж шість пляшок. Оглядає публіку.

На певному щаблі заголення благородної душі, що його створює благословенна сила алькоголю, людина виправдує твердження Аристотеля щодо свого суспільного характеру...

Мій герой — шукає людину... Не думайте, що Діоген монополізував цю професію...

«ДОРОГА В ЖИЗНИ ОДНА»...

Музика грає. Скрипник допомагає собі всім тілом. Очі однаково безнадійно журливі. Піяніст теж захопився зворушливістю романсу.

Серйозна проблема...

Ресторанна музика йшла власними шляхами, що ніякими революціями та війнами не визначалися жадною мірою.

Це — окремий, чарівний, автономний світ.

Не так давно розніжували серця наших батьків ніжні "хризантеми". Не так давно прекрасні душі переживали прекрасні достоєвські "надриви". Із такого ґрунту виросли чудесні ароматні квіти. Квіти 20 століття. Їх аромати — дхнуть сучасністю, дхнуть останнім днем... "Останнім криком моди"... Я сподіваюся, що останнім...

Ви мусите пам'ятати, мої старші читачі, рафінованого творця, генія нової музики, — незабутнього автора пальців, що дхнуть ладаном. Ви мусите пам'ятати захоплення кокаїнеточками — яке ж бо вишукане, надзвичайне слово! Ви мусите знати, відчувати цей аромат спирту, кокаїну, опію і обов'язково мерця, з якого вже почала бігти сукровиця. Загострений, тонкий аромат, створений мистецтвом згідно з точним соціяльним замовленням витончено культурних постійних відвідувачів ресторанів! — А пам'ятаєте Антільські острови? Яка прекрасна, таємна, зворушлива екзотика! Геніальне передбачення смаків: наша ресторанна сучасність — це Марсель, Париж, Африка, Батавія, — це апаші, циліндри, манто, Філібери, колоніяльні красуні, ножі, "Лахміття серця" і "Дорога в жизни одна"...

— Таки, справді, одна!..

Товаришу інтеліґентний читачу мій, не кажіть мені, що вам в ресторані Скрябін більш подобається, ніж "Лахміття серця"!..

Товаришу, всіх інших ґатунків, читачу мій, коли ви по ресторанах не буваєте, все ж таки не обвинувачуйте мене в тому, що говорю про дрібниці. Це не дрібниці. Мелодійний, безперервний ряд — Марселі, Філібери, танго, джаз-банди, фокстроти, чарлстони — це мелодійний музичний акомпаньямент життя, 5/6 культурного життя. Хто скаже, що акомпаньямент поганий. Рафінована культура визначає рафінований шлунок. Рафінований шлунок вимагає рафінованих страв. Рафінований шлунок — це попсований шлунок. Він нічого, крім речей напівпережованих, перетравити не може. І вихід створило мистецтво... Не лякайтеся батавських ножів і сен-жерменських апашів, і колоніяльних гетер! Суть проста, проста, як каша, — суті й зовсім немає: самі оздоби. А їх не їдять... А важкий хліб життя захований під цими оздобами, пережований дбайливим мистецтвом, — точнісінько, як ніжна мати на селі пережовує шматок хліба для своєї дитини, загортає цю кашку в ганчірку, прокушує дірочку і заспокоєна йде працювати, знаючи, що дитина не вдавиться і буде сита. — Не бійтеся за рафіновані шлунки ще й тому, що вони все одно вже безнадійно попсовані!.. "Дорога в жизни одна"...

До речі, музика й досі ще грає цю чудесну річ...

Інтеліґент зажурено оперся головою на руки. Похитується в такт музиці. Встає і трохи непевними кроками йде вглиб пивної.

Музика експресивно доводить, що дорога в житті одна.

Обідрані двері. На ній невмілий напис якимось квачем: "Уборная".

Музика грає. Музиканти надзвичайно експресивні... Інтеліґент вертається до свого столика. Біля столика зустрічається з якимось новим гостем: або більярдний шахрай, або просто дрібний злодій. Він шукає очима вільного місця. Інтеліґент зраділо пропонує йому місце біля свого столика. Садовить. Сідає сам. Енергійно стукає по столу кухлем з пивом. Сердечно розмовляє з новим другом. Раптом схаменувся, схопився, офіціяльно рекомендується.

За столиками навкруги настрій щораз кращає. Кількість пляшок збільшилася... Відміни за столиком нетрудових супругів обмежилися лише кількістю пляшок.

Інтеліґент виливає душу перед новим другом. П'яний і п'яно щирий. Друг справно наливає собі й п'є. Слухає без особливої зацікавлености. Підтакує... Покликав офіціянта й дав замовлення.

Інтеліґент розказує, сердечне й разюче. Пенсне труситься...

Оповідання, звичайно, не дуже послідовне... Реалістичну школу створено людьми, що не п'ють нічого, крім нарзану...

Марія Савівна... Доповідь Інтеліґента... Ляльки з громадської війни... Рідна душа... "Молодой человек"... Товариш, якому відати належить... Діяграми й графіки... Напис: "Діловод"... Серветка в супі... Німецька рогатка... Знову діяграми...

Друг дбайливо п'є пиво й їсть сосиски. Не слухає, але підтакує. Наливає собі й Інтеліґентові. Чаркуються. П'ють. Інтеліґент повісив голову, помовчав. Підвів голову, стиснув руки на грудях, покрутив головою й гукнув на офіціянта. Виймає з гаманця карбованця, дає замовлення музиці...

Між іншим, рідкий випадок цілком конкретизованого соціяльного замовлення. Звертаю особливу увагу критиків та теоретиків мистецтва...

Годинник на стіні показує 12 годину.

..."В лохмотьях сердце... а в этом сердце столько страсти"...

Музики грають дуже виразно.

Інтеліґент виливає рештки душі. Найвищий щабель п'яної щирости. Друг його зовсім не слухає: він приємно випив, закусив, повеселішав, розглядає публіку і лише коли-не-коли підтакує...

Ряд ще більш незв'язаних уривків з попередніх кадрів, що показували всякі нещастя Інтеліґента...

Власне кажучи, це теж гра в курча. Але благословенна міць алькоголю допомагає твердій вірі в справжнього орла...

Інтеліґент конче розм'як, схилився на мокрий стіл. Плечі трусяться. Друг подивився на нього, пожував губами, одяг картуза, вдарив Інтеліґента по плечі. Той тільки крутнув головою. Друг здвигнув плечима й пішов.

Музика грає надзвичайно виразно.

Пивна вже напівпорожня... Настрій на решті столиків теж підупав...

Між іншим — це закон. Останніми, здебільш, лишаються компанії найменш веселі.

Музика дограє останні такти. Інтеліґент гаряче плеще в долоні. На обличчі страждання.

Скрипник укладає скрипку в футляр. Піяніст зачиняє піяніно.

Інтеліґент знову йде між столиками вглиб пивної.

Занятих столиків лишилося зовсім мало.

Інтеліґент вертається до свого столика. Важко сідає. Деякий час сидить, тупо дивлячися на пляшку. Стукає офіціянта. Замовляє. Офіціянт вагається: пізно. Інтеліґент витягає гаманця, розплачується, дає на чай. Офіціянт згоджується, приносить ще пару пива.

Це той випадок, коли говорять: "душа потребує".

Біля столика, поруч піяніна, скрипник і піяніст. Піяніст допиває пиво й збирається йти. Скрипник з безнадійно зажуреними очима жадібно їсть сосиски.

Інтеліґент сидить непорушне, не відриваючи очей від кухля з пивом.

Стіний годинник показує 1 годину.

Всі столики порожні. В повітрі непорушно стоїть холодний дим тютюну. Лямпочки вгорі розпливаються в тусклих авреолях. В глибині, за буфетом, що майже розтанув у димній імлі, постаті буфетника й офіціянта втомлено зводять розрахунок. Лямпочок декілька, горять тільки вгорі. Кожна лямпочка від кожного стола і від кожного стільця дає тінь на брудній запльованій долівці, густо засипаній недокурками. Столи мармурові, на залізних ніжках, залиті пивом. Віденські стільці стоять біля кожного столика в випадкових позиціях, як їх поставили, ідучи з пивної відвідувачі. З дальнього кутка кімнати, від піяніна до дверей пройшла темна, суха, згорблена постать скрипника з футляром під пахвою. Інтеліґент, що сидів у другому кутку, важко підводиться і непевними кроками теж іде до дверей... Пивна порожня... Екран поволі темнішає...

Це визначає кінець епізоду... Одного з багатьох подібних, певна річ... Черговий епізод такий звичайний, що я навіть не знаю, навіщо, власне кажучи, режисер вмістив його в картину... Проте, всі епізоди цієї картини теж цілком звичайні...

«МУЖЧИНА, ДАЙТЕ ПАПІРОСКУ»

Інтеліґента на вулиці спиняє дівчина, дешево одягнена, на вигляд стомлена й голодна. Інтеліґент дає цигарку, запалює сірника. Інтеліґент ввічливий і фамільярно ніжний навіть. Умовляються...

Ви бачите, що мій герой не зрікається своєї прекрасної мрії — знайти Людину. Ви бачите, що він, не маючи ліхтаря, запалив сірника і, напевне, побачив те, що потрібно. В усякім разі він роздивився, що дівчина ще дуже молода. А молодість... ну, це ж само собою ясно!..

Інтеліґент виймає гаманця, лічить готівку. Очевидно — мало, бо Інтеліґентові ніяково.

Дівчина спочатку висловлює презирство, потім починає лаятись. Інтеліґент заховав гаманця і робить спробу вплинути на дівчину якимись то, як видно, благородними словами і власним виглядом. Дівчина лається.

Інтеліґент робить обурене обличчя, відвертається презирливо, оглядає дівчину через плече, здвигує плечима і з виглядом якнайдостойнішим іде геть.

Дівчина вслід люто лається... Екран темніє...

Коментарії непотрібні? — Сподіваюся, ні.

Зверніть тільки увагу на нетактовність життя, на його нечулість, взагалі — на нехудожність, ви могли б бачити разючу картину широкої й глибокої душі, що кидається з розпачу в безодню розпусти і т.ін., — брак якихось 60 коп. позбавив вас цієї яскравої сторінки...

Картина, як кожна хороша картина, має в кінці поцілунок у діяфрагму...

Марія Савівна в спальні. Лежить в ліжку й читає.

Інтеліґент улазить у кімнату. Намагається триматися твердо. Акуратно вішає капелюха.

Сідає на стілець біля ліжка. Деякий час мовчить, спершися в глибокій тузі головою на руку. Марія Савівна схвильовано і ніжно запитує. Інтеліґент пересів на ліжко й заховав голову в неї на грудях.

Марія Савівна зворушена, гладить його по голові. Інтеліґент обіймає Марію Савівну. Довгий поцілунок. Діяфрагма.

ЕПІЛОГ

Не дивуйтесь, коли побачите зараз знайомі і навіть вже трохи забуті (бо ви їх бачили години за дві тому) обличчя й події...

Обличчя матері на подушках кидається в смертельних муках...

Це — Марія Савівна. Але вона якось чудно подібна до матері Інтеліґента... Мабуть, заради режиму економії, обидві ролі грає одна актриса.

Батько після особливо дикого крику, знесилений, в розгубленому розпачі оглядає кімнату. Хоче перехреститися на порожній куток. Крик за дверима. — Батько відчаяно махнув рукою й знову забігав з кутка в куток.

Це — мій герой. Подібність до свого батька — цілком зрозуміла... Тільки ікон у мого героя немає...

Лікар нахилився й підводиться з кліщами в руках.

І навіть лікар — точнісінько, як той. Це — вплив професії.

Інтеліґент біля ліжка разом з лікарем і фельдшеркою. Второпав, врешті. Не знає — чи кинутися до дружини, чи розцілувати лікаря, чи фельдшерку. Випростався, подивився вгору і перехрестився широким хрестом.

Обличчя немовлятка, нещасного й миршавого. Гірко плаче...

Екран темніє...