Список використаних джерел. Бєляєв О. О. , Бебело А. С. Політична економія: Навч

Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — с. 107-124

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО РОБОТИ

1. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ

2. ГРАНИЧНІ ВИТРАТИ

3. ВИДИ ВИТРАТ ФІРМИ В КОРОТКОСТРОКОВОМУ ПЕРІОДІ

4. ПРИБУТОК. НОРМА ПРИБУТКУ

1. СУТНІСТЬ,ЗМІСТ І ВИДИ ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА

Будь-яке виробництво завжди пов’язане з витратами, оскільки це — процес використання факторів виробництва, які втілюються у створеному продукті (товарі, послузі). Останній, як відомо, характеризується споживчою вартістю (корисністю) і трудомісткістю, тобто певною кількістю затрат уречевленої та живої праці. У підсумку вони і становлять вартість товару чи послуги. Частина їх вартості, яка втілює вартість уречевленої праці (засобів виробництва), існує ще до процесу виробництва. Вона лише переноситься на виготовлений товар у вигляді вартості матеріальних витрат. Жива праця людини створює чистий продукт — понад вартості перенесених на товар матеріальних витрат. Зрозуміло, що процес виробництва має безперервно повто­рюватись, а це можливо лише тоді, коли його фактори відтворюються. Частка вартості, яка авансується для постійного функціонування виробництва, визначається як витрати виробництва.

Необхідно розрізняти суспільні витрати і витрати підприємства. Сукупність матеріа­льних витрат уречевленої праці (вартість спожитих засобів виробництва) та витрат живої праці (необхідної і додаткової), що характеризує вартість виробництва товару для суспільства, становить суспільні витрати.

Сукупність матеріальних витрат уречевленої праці та витрат частки живої (необхідної) праці, тобто капіталу, що формує вартість виробництва товару для підприємства, називають витратами підприємства.

Схематично це зображено на рис. 1, з якого видно, що в принципі витрати суспільства перевищують витрати підприємства на величину вартості додаткового продукту (валового прибутку).

Таким чином, витрати підприємця (підприємства) на створення товарів нетотожні витратам суспільства.

Рис. 1. Структура вартості товару

Витрати виробництва — це грошовий вираз тих затрат підприємства (фірми), які показують, у що обходиться для нього створення відповідної продукції (товарів, послуг). До таких витрат належать елементи різних факторів виробництва, які використовуються в даному виробничому процесі. Основні з них: витрати на оплату живої праці (заробітна плата працівникам та підприємцям); витрати на придбання та утримання виробничих будівель, а також машин — обладнання, верстатів тощо (засобів праці); витрати на оплату природних ресурсів (землі, води, корисних копалин), що використовуються у виробництві як сировина та матеріали (предмети праці); витрати на оплату енергоносіїв (нафти, газу, вугілля, електричної енергії) та ін. — також предметів праці тощо.

У матеріально-речовій структурі витрат в міру економічного розвитку змінюються як якісні параметри її елементів, так і функ­ціональна роль основних з них. Тенденції таких змін зумовлюються науково-технічним прогресом.

Витрати виробництва як економічна категорія досліджувались багатьма вченими. Істотний внесок свого часу було зроблено представниками трудової теорії вартості, зокрема К. Марксом в третьому томі «Капіталу». Він розглядав капіталістичні витрати виробництва як затрати капіталіста-підприємця на заробітну плату, матеріали, сировину, пальне, амортизацію засобів праці та ін. Тобто витрати виробництва — це сума затрат минулої (уречевленої) та частки живої праці, яка необхідна для виготовлення певного виду товару потрібної якості при досягнутому рівні розвитку виробництва. За Марксом, капіталістичні витрати виробництва є відокремленою часткою суспільно необхідних витрат на виробництво товару (його вартості).

Формулу вартості товару (W) він позначав:

W = C + V + M,

де С — вартість спожитих засобів виробництва;

V — вартість необхідного продукту (вартісний еквівалент заробітної плати);

M —вартість додаткового продукту (приріст вартості щодо вартості необхідного продукту).

Звідси — формула капіталістичних витрат виробництва, яка має такий вигляд:

К = С + V,

де К — капітал, авансований підприємцем у виробництво.

Але Маркс розрізняв авансовані затрати капіталу і виокремлював їх від поточних витрат виробництва. Останні — це витрати на виробництво даної готової продукції на відміну від одноразових затрат, пов’язаних з авансуванням капіталу, який потрібний для первісної організації виробничого процесу.

Важливим науковим доробком для подальшого дослідження цієї проблеми економічною наукою стало поєднання елементів
С і V в одній категорії «витрати виробництва». При цьому слід враховувати, що мета дослідження в автора «Капіталу» була специфічною. Вона пов’язувалась з його наміром всебічно розкрити особливості найманої праці, вираженої в категорії «капіталістичні витрати виробництва».

Марксова теорія витрат виробництва є конкретизацією аналізу процесу створення вартості, котру, як уже зазначалось, він трактував як результат суспільно необхідної праці, втіленої в товарі. З усіх сукупних затрат Маркс виокремлював витрати на виробництво товарів. Окрім них, він також аналізував і витрати, пов’я­зані з реалізацією товару. Це — витрати обігу, які поділяються на чисті, пов’язані безпосередньо з купівлею-продажем (заробітна плата працівників торгівлі, утримання торгових приміщень, реклама тощо) та додаткові затрати (на транспортування, упаковку, фасування та ін.). Маркс виходив з того, що вартість товару утворюють витрати виробництва і ті витрати обігу, котрі фактично являють собою продовження процесу виробництва у сфері обігу, тобто додаткові витрати.

При дослідженні витрат виробництва Маркс перейшов потім і до іншої проблеми — аналізу утворення середньої норми прибутку на рівновеликий капітал.

Західні дослідники (в т. ч. й сучасні) розглядають витрати виробництва під кутом зору підприємця-господарника. Розв’язан­ням теоретичних завдань щодо обґрунтування оптимальної стратегії фірми досягається ще одна мета, яку свого часу відмітив К. Маркс, — обґрунтувати принцип одержання рівного доходу на кожну грошову одиницю (долар, франк, марку і т. п.), вкладену в будь-який фактор виробництва. Таким чином, сучасні дослідники ринкового господарства отримали той самий результат — утворення середньої норми прибутку. При цьому політична економія зблизилась з математикою, де часто трапляються випадки розв’я­зання однієї і тієї ж задачі різними способами.

У ринковій (капіталістичній) економіці соціально-економічна сутність витрат виробництва виявляється в тому, що вони відображають економічні відносини між господарюючими суб’єк­тами не просто з приводу затрат праці (уречевленої та живої) на виготовлення продукції, а власне — відносини з приводу витрат капіталу. Адже він акумулює всі чинники виробництва.

За умов соціально орієнтованої ринкової економіки завдяки її демократизації, застосуванню акціонерних і партнерських форм господарювання поступово «нівелюється» протистояння між пра­цею і капіталом. До речі, антагонізм між ними К. Маркс та його послідовники абсолютизували.

У другій половині XX ст. в розвинутих країнах відносини найманих працівників і підприємців дедалі більше набували цивілізованих форм співробітництва, тобто відбувалися зміни в соціально-економічному змісті витрат виробництва.

Сучасна економічна теорія значно поглибила і конкретизувала аналіз витрат виробництва, що знайшло своє відображення і в навчальній літературі (див. підручники американських економістів Кемпбела Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю; Едвіна Дж. Долана і Дейвіда Е. Ліндсея та ін.). Названі автори зміст, місце і роль витрат виробництва розглядають не просто в абстрактно-теоретич­ному, а в прикладному аспекті — як складовий елемент ціни, котра формується в ринковому механізмі на основі змін попиту і пропозиції. Під поняттям «витрати виробництва» вони розуміють економічні витрати, які включають усі платежі власникам ресурсів, щоб гарантувати стабільні поставки цих ресурсів для відповідного виробничого процесу. До них належать і зовнішні витрати, виплачувані на користь постачальників, незалежних стосовно даного підприємства, а також внутрішні витрати, які становлять компенсацію за самостійне використання власних ресурсів. (Одним з елементів внутрішніх витрат, з точки зору їх трактування в економікс, є нормальний прибуток підприємця, що розглядається як винагорода за виконувані ним функції.)

2. КЛАСИФІКАЦІЯ ВИТРАТ ВИРОБНИЦТВА

При розробці теорії витрат виробництва представники західної економічної науки виходять з двох концептуальних посилань: 1) відносної обмеженості застосовуваних ресурсів; 2) мож­ливості їх альтернативного використання.

Концепція альтернативних витрат виробництва, або витрат «втрачених можливостей», спирається на погляди відомої теорії маржиналізму, згідно з якою вартість товару вимірюється кількістю отриманої від нього граничної корисності. Під альтернативним використанням ресурсів розуміється, наприклад, можливість виробництва з деревини будівельних матеріалів або меблів, паперу тощо. Тому, коли підприємство вирішує виготовляти меблі, то воно тим самим відмовляється від виробництва інших видів товарів з деревини.

Таким чином, вибір певних ресурсів для виробництва визначеного товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару з цих ресурсів. З цього випливає висновок, що існує корисність, від якої відмовляються, або непряма корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару, як би витрачені виробничі ресурси використовувались по-іншому. Найбільш поширене визначення сутності альтернативних витрат таке: вартість (корисність) отриманої якої-небудь речі повинна вимірюватись тим, від чого ми відмовляємось, щоб мати дану річ.

Проблема вибору та альтернативного використання ресурсів досить тісно пов’язана з питаннями взаємозамінності та мобільності факторів виробництва. Економічна взаємозамінність цих факторів проявляється в першу чергу в тому, що можливий випуск однакової за обсягом однорідної продукції, але при різному їх (факторів) поєднанні.

Прихильники концепції альтернативних витрат вважають, що фактори виробництва мають універсальну взаємозамінність та необмежену мобільність (І. Фішер, Ф. Найт та ін.). Якісну однорідність цим факторам надає те, що вони є джерелами доходів. Останні трактуються як «заробітки» (earnings) відповідних факторів виробництва.

Розробники концепції альтернативних витрат (наприклад, П. Самуельсон) виокремлюють у понятті «витрати втрачених можливостей» фактичн і (fасtual cost) та наявні витрати ( imputed cost). Як правило, основну частку витрат підприємства становлять фактичні або наявні витрати — грошові виплати постачальникам факторів виробництва. Їх ще називають зовнішніми витратами.

Разом з тим часто підприємства використовують ресурси, які належать їм самим (власний грошовий капітал, власні виробничі приміщення, обладнання, професійні навички власника підприємства і т. п.). У такому разі підприємство не несе безпосередніх грошових витрат на оплату цих ресурсів. Але, використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці витрати з альтернативними можливостями: грошовий капітал — з процентами на нього в банку; використання виробничих приміщень, обладнання — з до­ходом від їх оренди; особисте управління підприємством — з най­мом на інше підприємство і т. п.

Витрати підприємця на виробництво певного обсягу товарів залежать від терміну, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються.

Під витратами виробництва в короткостроковому періоді розуміються ресурси (сировина, паливо, енергія, жива праця то­що), кількість яких може бути змінена досить легко та оперативно. Витрати в довгостроковому періоді — це ті, які пов’язані зі зміною виробничої потужності підприємств (кількість верстатів, машин, обладнання і т. п.), виробничих площ та ін.

Рис. 2. Постійні (FC), змінні (VC) і валові (TC) витрати підприємства

У короткостроковому періоді в основних витратах виробництва виділяють постійні та змінні. Постійні витрати — це витрати, які залишаються незмінними незалежно від кількості виготовленої продукції. До них належать затрати на обладнання, плата за оренду приміщень, оплата управлінського та адміністративного персоналу і т. п. Якщо на осі абсцис відкласти обсяг продукції (Q), а осі ординат — витрати (C), то постійні витрати графічно можна зобразити як пряму лінію (FC), паралельну осі абсцис (рис. 2).

Змінні витрати перебувають в прямій залежності від обсягу виробництва — це затрати на купівлю предметів праці і робочої сили тощо.

Їх динаміка нерівномірна. На початковому етапі вони зростають швидко, а в міру збільшення обсягів виробництва починає діяти фактор економії на масовому виробництві.

Слід підкреслити, що про поділ витрат на постійні та змінні можна говорити тільки відносно короткострокового періоду функціонування підприємства. У довгостроковому періоді всі витрати стають змінними, тобто за цей строк підприємство має можливості замінити всі свої виробничі потужності.

Сума постійних і змінних витрат на кожному конкретному рівні виробництва становить валові (загальні) витрати (ТС) (див. рис. 2) Як видно з графіка, підсумок ліній vc і FC означає переміщення нагору лінії VC на величину OF по осі ординат.

Нерівномірна зміна валових витрат призводить до того, що в міру зростання обсягу виробництва змінюються і витрати на одиницю продукції, або середні витрати. Середні витрати дорівнюють відношенню валових витрат до кількості виготовленої продукції . Ці витрати поділяють на середні постійні та середні змінні.

В умовах ринку для виробника має істотне значення не просто рівень витрат на виробництво відповідного виду продукції, а головним чином величина середніх і граничних (додаткових) витрат у короткостроковому і довгостроковому періодах.

Значне місце в розробці проблем граничних витрат належить А. Маршаллу, Дж. Кларку, П. Самуельсону та ін. Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на постійні та змінні — вихідний пункт для аналізу граничних витрат, якими називаються додаткові витрати, пов’язані з виробництвом ще однієї одиниці продукції. Тобто їх можна виразити як різницю на виробництво n одиниць продукції та витратами на виробництво n – 1 її одиниць. Концепція граничних витрат має стратегічне значення, оскільки вона дозволяє визначити ті витрати, величину яких підприємство (фірма) може контролювати безпосередньо. Адже вони характеризують витрати, які підприємцю доведеться понести при виробництві «останньої» одиниці продукції, і одночасно витрати, які будуть «зекономлені» у разі скорочення обсягів виробництва на цю останню одиницю. Показники середніх витрат не надають такої інформації.

Прийняття рішень щодо обсягу виробництва звичайно носить граничний характер, тобто вирішується питання, виробляти підприємству продукції більше чи менше.

Порівняння граничних витрат із граничною (додатковою) виручкою, яка характеризує зміну останньої, пов’язане зі збільшенням чи зменшенням обсягу виробництва на одну одиницю, дає змогу підприємству визначити прибутковість (дохідність) тих або інших змін масштабів виробництва.

Однак ринкова кон’юнктура може визнавати необхідність як змін у структурі витрат, так і скорочення масштабів виробництва на окремому підприємстві і навіть у галузі. Але це можливо, як правило, лише в довгостроковому періоді, за який підприємство встигло б змінити кількість усіх використовуваних ресурсів, у т. ч. і свій розмір. Тому в довгостроковому періоді всі виробничі ресурси і витрати розглядаються як змінні. Підприємству життєво необхідно знати межу витрат виробництва в тривалому періоді, стосовно підприємств різної потужності, між якими воно могло б зробити свій вибір щодо зміни масштабів виробництва та забезпечення його ефективності.

Зміна обсягу виготовленої продукції взаємопов’язана з кількістю використаних змінних ресурсів. Таку залежність виражає категорія «граничний продукт». Це — такий продукт, що отриманий у результаті використання додаткової одиниці змінного ресурсу. Величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змінних ресурсів спочатку зростає, а потім знижується відповідно до закону спадної віддачі (продуктивності), або, як його іноді називають, закону спадного граничного продукту.

У загальному розумінні механізм дії даного закону такий: збільшення витрат виробничих ресурсів з метою задоволення зростаючих потреб веде до збільшення виробництва продукції, тобто одержання нового (додаткового) продукту. Але з часом настає такий момент, коли збільшення витрат наштовхується на граничний продукт. Ця суперечність характеризує процес спадної віддачі (продуктивності) факторів виробництва.

Суть закону спадної віддачі можна сформулювати так: якщо один з факторів виробництва (наприклад, праця) є змінним, а інші — постійними, тобто фіксованими (наприклад, капітал чи земля) то, починаючи з певного моменту, гранична віддача (продуктивність) кожної наступної одиниці цього змінного фактора зменшуватиметься. Інакше кажучи, якщо кількість працівників, що обслуговує наявні засоби праці, збільшуватиметься, то зростання обсягу виробництва поступово уповільниться пропорційно до чи­сельності нових працівників. При цьому слід ще раз наголосити, що величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змінних ресурсів спочатку зростає, а потім знижується згідно з даним законом.

У даному разі існує такий зв’язок граничного продукту і граничних витрат: якщо показник граничного продукту досягає максимального рівня, то граничні витрати мінімальні; у разі, коли показник граничного продукту зменшується, то граничні витрати зростають.

Даний закон має надзвичайно важливе значення для розуміння поведінки виробника. Обсяг виробництва підприємець може розширювати до тих пір, доки граничні витрати на підприємстві не перевищать граничний дохід. Найбільша вигода — нарощувати виробництво в тих межах, коли має місце найсуттєвіша різниця між середніми і граничними витратами.

У сучасній ринковій економіці розрахунок ефективності виробництва передбачає порівняння граничного доходу і граничних витрат. Йдеться про те, що будь-яке розширення виробництва не завжди призводить до адекватного зростання прибутку, оскільки по-різному складається динаміка витрат, а також обсягів виробництва та рівня цін.

Будь-який вид виробничих витрат, їх обсяг відповідним чином пов’язані також і з характером взаємодії господарюючих суб’єктів з існуючими в суспільстві інститутами, тобто, набором правил, які структурують, упорядковують соціально-економічні відносини, різними формальними і неформальними організаціями — групами людей, які вкладають свої активи у виробництво, тощо. Для розуміння зв’язку між цими інститутами та ефективністю виробництва істотна роль належить концепції транзакційних витрат. Термін «транзакційні витрати» ввів у науковий обіг Нобелівський лауреат 1991 р. Рональд Коуз. Ці витрати пов’язані не з виробництвом, а із супутніми його затратами: пошуком інформації про відповідні ціни та ринки, контрагентів господарських операцій, укла­данням угод, контролем за їх виконанням і т. ін. Чітке виконання інституціональних вимог на всіх рівнях сприяє зниженню сукупних транзакційних витрат.

Слід зазначити, що категорія «витрати виробництва» суттєво відрізняється від категорії «собівартість продукції», яка до недавнього часу широко вживалася у ра­дянській навчальній літературі та використовувалася в реальній практиці. Поняття «собівартість продукції» використовується і дотепер у державних нормативних актах, наприклад Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств», прийнятому Верховною Радою 28 грудня 1994 р.

Під собівартістю продукції розуміється виражена в грошовій формі сукупність витрат, які пов’язані з виробництвом і збутом продукції на кожному конкретному підприємстві. Складовими со­бівартості є такі основні витрати: вартість спожитих у процесі виробництва матеріалів, сировини, палива, електроенергії тощо, тобто предметів праці; перенесена вартість засобів праці (амортизаційні відрахування); виплати на оплату праці; видатки на реалізацію продукції. Собівартість акумулює поточні витрати підприємства і є важливим показником ефективності його роботи. Як розрахунковий показник вона використовується і при переході української економіки на національну систему рахунків (з початку 2000 р.).

Залежно від обсягу витрат на підприємстві розрізняють такі види собівартості: цехову, виробничу і повну.

Цехова собівартість включає виробничі витрати, пов’язані з виготовленням продукції на рівні цеху (як структурного підрозділу підприємства).

Виробнича собівартість містить виробничі затрати підприємства в цілому, тобто це цехова собівартість з доданими загальнозаводськими і цільовими видатками.

Повна собівартість — це сума витрат підприємства на виготовлення і реалізацію продукції.

У бухгалтерсько-аналітичному плані розрізняють індивідуальну і середньогалузеву собівартість. Індивідуальна собівартість включає витрати на виробництво і реалізацію продукції в умовах окремого підприємства. Середньогалузева собівартість характеризує витрати на виготовлення і збут продукції в середньому по галузі. Це дає змогу зіставляти ефективність роботи підприємств відповідної галузі.

У сільському господарстві, крім індивідуальної собівартості, обчислюють зональну собівартість, що дозволяє аналізувати раціональність спеціалізації господарств щодо відповідних природно-кліматичних зон.

Важливе значення для розвитку виробництва та зростання добробуту населення має зниження собівартості (як витрат виробництва). Головні напрями такого зниження:

· комплексна механізація та автоматизація виробничих процесів;

· поглиблення спеціалізації і кооперації виробництва;

· удосконалення структури управління та здешевлення утримання управлінського апарату;

· економічне стимулювання підвищення ефективності функціонування живої праці.

Узагальнююча роль у реалізації всіх цих напрямів, як, до речі, і у підвищенні віддачі кожного ресурсу, належить науково-технічному прогресу. Однак не завжди зниження собівартості є доцільним. Так, зниження собівартості, що призводить до погіршення якості продукції, не може бути економічно виправ­даним.