Соціально-економічне та політичне становище українських земель в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст

Кінець XVIII ст. став періодом зміни географічних кордонів деяких європейських держав, що відбилося й на долі українського народу. Майже вікова боротьба Росії з Туреччиною за Крим завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 року (після війни 1768-1774 рр.), згідно якого Росія здобула вихід до Чорного моря. Після ІІ русько-турецької війни 1787-1791 рр. з підписанням Яського договору Турція остаточно визнала приєднання Криму до Росії. На території Приазов’я і Причорномор’я розпочалось активне будівництво нових міст і промислових центрів: Одеси, Маріуполя, Миколаїва тощо. У 1784 році на землях колишнього Кримського ханства було утворено Таврійську область.

Внаслідок експансіоністської політики Росії втрачає незалежність польський народ. Територія Польщі поділена між її найбільш агресивними сусідами – Росією, Австрією та Прусією. З ініціативи цих держав відбулось три поділи Польщі – у 1772, 1793 і 1795 рр. – після чого польсько-литовська держава припинила існування. Після третього поділу до Росії відійшла Правобережна Україна і Західна Волинь й Східна частина Холмщини; до Австро-Угорщини –Галичина і Буковина й більша частина Холмщини. Україна знову залишилась розчленованою між імперіями. З цього моменту її політичний, економічний, культурний розвиток йде у різних напрямках, що зумовило існування й сьогодні суттєвих відмінностей між цими частинами України.

Українське населення у складі обох імперій відчуває як феодальний (збільшення феодальних повинностей, жорстока експлуатація і безправ’я селян), так і національно-культурний (заборона української мови в школах Галичини, заборона друку українською мовою і русифікація, закриття та перейменування культурних і навчальних національних закладів, наприклад, Києво-Могилянської Академії) гніт.

У всіх українських землях цього періоду вже в першій половині ХІХ ст. починає спостерігатись процес занепаду феодально-кріпосницької системи внаслідок суперечливої боротьби відсталої кріпосницької системи, яка стає мало ефективною, з новою, капіталістичною, яка тільки починає визрівати і базується на товарному виробництві, використанні вільнонайманої праці і машинної техніки. Ця тривала боротьба приведе врешті-решт до ліквідації кріпосного права в 1848 році в Австро-Угорщині, а в 1861 році - В Росії.

Основні тенденції соціально-економічного розвитку в українських землях у 18 ст. – на початку ХІХ ст.:

2. У сільському господарстві:

1. розширення земель російських поміщиків (в т.ч. за рахунок відвойованих земель Криму і Північного Причорномор’я);

2. господарська спеціалізація регіонів (Лівобережжя і Слобожанщина – жито, Північне Причорномор’я – пшениця, Полісся – льон і коноплі); розширення кількості сортів с/г культур (картопля, тютюн – на Запоріжжі, виноград, кавуни – на Слобожанщині, Херсонщині, Катеринославщині, кукурудза, соняшник, буряк – Південна і Західна Україна); промислова спеціалізація: Харківщина – килими, Чернігівщина – вироби з дерева, рибальські сіті, Київська губернія – мішковина.

3. удосконалення знарядь праці (плуги, борони і сохи з залізними зубцями);

4. розвиток племінного тваринництва (селекційна робота); розвиток вівчарства (для забезпечення мануфактур) – Запоріжжя, Слобідська Україна.

3. Промислове виробництво:

- на початку XIX ст. промисловість була представлена переважно дрібними ремісничими майстернями феодального типу. З часом вони набувають чіткішого буржуазного вигляду.

Мануфактура – капіталістичне підприємство, засноване на розподілі праці і ручній ремісничій техніці.

Ще у 1719 році перша суконна мануфактура в Україні була заснована у с.Глушково. У 1782 р – на Лівобережжі і Слобожанщині – 240 мануфактур. На Правобережжі темпи розвитку мануфактур були повільнішими. Мануфактури Російської імперії до закріплення кріпацтва у 1783 працювали на базі вільнонайманої робочої сили, на Правобережжі і Західній Україні домінувала залежна праця на мануфактурах; зростання чисельності робітників. Але з початку 19 ст. поширюється використання вільнонайманої праці. З 40-х років 19 ст. фабрична продукція активно витісняє з ринку мануфактурну.

5. активно освоюються вугільні залежи Донбасу, зростає роль важкої промисловості (в 50-ті роки в Україні діяло 11 чавунолітейних, 32 залізоробних і 16 технічних заводів). Розвивається винокуріння, селітровий промисел.

6. продуктивність праці в промисловому виробництві настільки зростає, дає поштовх для промислового перевороту, який розпочався в 40-і роки з впровадженням нового облаштування на цукрових заводах.

7. Зростає кількість міських жителів (за першу половину 19 ст. – майже в три рази)

8. Формування ринку робочої сили - відхід збіднілого населення на тривалі заробітки;

4. Економічні зв’язки:

9. ярмарки (найбільш важливі і відомі ярмарки у Харкові, Полтаві, Києві, Сумах, Бердичеві тощо; велика кількість дрібних базарів, торгів, ярмарок – до 12 тис.);

10. формується український національний ринок, що було зумовлено зростанням кількості українського купецтва і розвитком чумацтва (торгово-візницький промисел, що спеціалізувався переважно на перевезенні солі, риби, сухих фруктів, спецій тощо; найбільше їм займались селяни); започатковується створення морського пароплавства.

11. Пожвавлення старих і створення нових торгових шляхів (Київ-Харків; Харків-Полтава-Херсон; транзитна торгівля з Західною Європою і Ближнім Сходом).

4). Еволюція соціальної структури:

12. нівелювання козацтва, зрівняння їх у статусі з державними селянами - на кінець 18 ст. стан козацтва зникає;

13. українське селянство за структурою наближається до російського, його становище погіршилось. У кращому стані перебували селяни Півдня України. Поширення панщини. На Правобережжі – відробіткова рента теж зростає, як і панщина на Лівобережжя. Збільшення податків з селян (Кріпацтво узаконено: 1760 Універсал К.Розумовського про заборону переселення на нові землі, 1783 – указ Катерини ІІ про заборону переходу селян).

14. відбувається формування національної буржуазії: з старшини (Ханенки, Марковичі, Політики), з купців, які вкладали капітал у виробництво, і навіть з селян (брати Яхненки. Федір Симиренко з Черкащини).

15. Формування української інтелігенції (інженерна, викладачі навчальних вищих, середніх та початкових навчальних закладів; технічна, медична тощо), яка справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.

- Основні етапи українського національно-культурного відродження.

Під впливом Великої французької революції у європейських країнах наприкінці XVIII - початку XIX ст. виникла і набула поширення ідея національної самосвідомості, яка базувалась на етнічній тотожності. Завдяки зусиллям нового і зовсім нечисленного тоді прошарку інтелігенції процес творення національної самосвідомості охопив і Україну. Його посиленню сприяла загальна криза феодально-кріпосницької системи господарювання в українських землях. Національно-культурне відродження, яке розпочалось в українських землях в другій половині XVIII ст., мало кілька етапів: фольклорно-етнографічний, літературний (культурний) і політичний. Процес національно-культурного відродження супроводжувався вивченням фольклору, становленням нової української мови і літератури, активним збиранням і публікацією історичних джерел, створенням культурних товариств, написанням історичних праць. Не бажаючи цього, російський уряд, став каталізатором цього процесу, коли почав вимагати від старшини документального підтвердження її прав на дворянства, а та, в свою чергу, почала активно збирати документи, цікавитися своїм родоводом, вивчати його історію.

Першими історичними працями вважаються “Історія Русів” анонімного автора та “Історія Малої Росії” Д.Бантиш-Каменського. Це були перші спроби узагальнити українську історію. Згодом з’являються дослідження з фольклористики й мовознавства: “Опис весільних українських обрядів” Григорія Калиновського, збірник українського фольклору Миколи Цертелєва, етнографічна праця Максимовича “Малороссийские народные песни” та деякі інші.

В 40-і роки починається політичний етап національно-культурного відродження. У 1846 році у Києві засновується політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство, фундаторами якого стали В.Бєлозерський, М.Костомаров, М.Гулак, П.Куліш та інші. Активну участь в роботі КМТ брав і Т.Шевченко. Свої програмні цілі вони сформулювали в “Книзі буття українського народу”: створення демократичної федерації християнських слов’янських республік, знищення царизму та скасування кріпацтва, утвердження демократичних прав і свобод, право на розвиток національної культури, поступове поширення християнського ладу на увесь світ. Навесні 1847 року після доносу студента О.Петрова, члени товариства були заарештовані і потрапили у заслання.

Процес національного відродження охоплює й західноукраїнські землі. З початком XIX ст. в Галичині активізується культурна-освітня діяльність: фольклорист Зоріан Доленга-Ходаковський (обійшов у пошуках пісень усю західну Україну і Подніпров’я, зібрав 3 тис. пісенних текстів); митрополит Михайло Левицький (прихильник національного шкільництва, звертався до галицького губернатора з проханням запровадити викладання у школах українською); єпископ Іван Могильницький (у 1816 заснував у Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, ставив питання про удосконалення мови і видання брошур для народу, написав “Граматику язика словено-руського”. Але його починання не мали успіху в народі); історик Денис Зубрицький (“Нарис з історії руського народу в Галичині” на польській, “Історія древнього Галицько-Руського князівства”).

На початку 30-х-40-і роки: у Львові утворено напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне угрупування “Руська Трійця”. Фундатори його студенти Львівського університету та греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного між різними державами та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та національних ватажків; захист української мови; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Їх діяльність складалась з вивчення традицій, історії народу, зібрання фольклорного, етнографічного матеріалу по містечках і селах, видання альманахів і збірників поезій, есе, нарисів, підручників (“Читанка” Шашкевича) і т.д. Вони видали збірник перекладів і поезій “Син Русі”, збірник народних пісень, творів, історичних матеріалів “Зоря”(ідея збірнику – засудження іноземного панування, оспівування Хмельницького, Наливайко тощо), альманах “Русалка Дністрова” (видана у Будапешті, розкриває героїчне минуле, культуру, традиції українського народу). Після переслідувань влади і церкви “трійця” розпалася: у 1843 помер Шашкевич, Вагилевич пізніше перейшов на пропольські позиції, а Головацький до москвофілів у 1867 році.

На розвиток національного руху в західноукраїнських землях суттєво вплинула революція 1848 року в Австрії. У Львові була заснована перша політична організація - Головна Руська Рада (як представник інтересів українського населення; склад – 30 членів з інтелігенції, духовенства; очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкований орган – газета “Зоря Галицька”. Виступала за проведення демократичних реформ, забезпечення українцям вільного культурного розвитку. Результат діяльності: у 1849 році відкрито кафедру укр. мови при Львівському ун-ті, її професор – Головацький; скликала “Собор руських учених”, який заснував культурно-освітню організацію “Галицько-Руську матицю”, завданням якої було поширювати і видавати книжки для народу).

В цей період знову активізується український національно-культурний рух в Російській імперії. Члени колишнього товариства Кирила і Мефодія повертаються із заслання і у 1859 році створюють у Петербурзі першу українську громаду – культурно-освітню організацію. Громади виникають у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найбільш відомою була Київська громада. Незважаючи на суто культурний характери діяльності громад, царський уряд починає реагувати на їх активізацію.

В другій половині ХІХ ст. російський уряд посилює тиск на національно-культурні права українців. У 1863 році виходить так званий Валуєвський указ, що заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Царський міністр внутрішніх справ П.Валуєв так прямо і заявив: “ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може”. Подальшим кроком у цьому напрямку був Емський указ, виданий у 1876 році царем Олександром ІІ, який забороняв друк і поширення книжок українською мовою. Після цього була ліквідована автономія університетів, закриті деякі недільні школи і культурні товариства (Західний Відділ Географічного Товариства, що вивчав українську етнографія, історію, мову тощо).

В західноукраїнських землях український національний рух у другій половині 19 ст. виявився в появі двох суспільно-політичних течій: народовців і москвофілів. Народовці (В.Барвінський, А.Вахнянин та інші) виникли у 60-ті роки і вели культурницьку роботу: видавали журнали “Русалка”, “Мета” та інші, організували у Львові літературне (1873), а потім і наукове (1892) товариство ім.. Т.Шевченка; у 1868 році ними була організована перша культурно-освітня організація “Просвіта”. На противагу їм москвофіли (лідери – А.Добрянський, Д.Зурицький, Г.Купченко) об’єднували промосковські кола населення (духовенство, сільська буржуазія), що сподівались на допомогу Росії у боротьбі проти поляків, угорців і румун. Вони видавали російськомовну газету “Слово”, ряд журналів.

Т.ч. в другій половині 19 ст. на противагу національному гнобленню збоку імперської влади в українських землях набирає силу розпочатий наприкінці 18 ст. національно-визвольний рух. Його результатом стало не тільки зростання самосвідомості українського народу, але й створення передумов для виникнення національних політичних партій.

- Революційні події 1905-1906 рр. в Україні та їх наслідки.

Початком революції 1905-1907 року стали події 9 січня 1905 року в Петербурзі, які увійшли в історію під назвою “ кривавої неділі”. До цієї події привели економічні, соціальні й політичні проблеми 1901-1905 рр., які характеризувались посиленням діяльності терористів, невдачами у російсько-японській війні, селянськими безпорядками і т.д. З 1902 по 1904 рр. зареєстровано було 670 спроб повстань, переважно в Україні та Поволжі. Селянство вимагало отримання землі. Молода російська промисловість, що використовувала західні європейські кредити, постраждала від загальноєвропейського спаду виробництва у 1899-1903 рр., через що зросли процентні ставки. Почалася ланцюгова реакція банкротств у російській промисловості. Разом з тим посилилась і хвиля страйків робітників, які були доведені до злидарського стану. У 1903 році страйкувало більш, ніж 200 тис. робітників. Демонстрації робітників викликали зіткнення з поліцією і жорстоко подавлялись. Однак до “кривавої неділі” робітники ще продовжували вважати Государя головним арбітром у їх відносинах з промисловцями і навіть захисником.

У цей час великий вплив в робітничому середовищі мав священик Г.А.Гапон, відомий оратор і харизматична особа. Він написав від імені робітників петицію Царю, під якою підписались 150 тис. чол. Текст петиції складався з опису безправ’я робітників і уявляв з себе зворушливу мольбу про допомогу до Царя-заступника. Дізнавшись про вірогідну демонстрацію і петицію, наляканий можливістю терористичного акту, цар залишив столицю і поїхав у Царське Село. Що було далі добре відомо: мирна процесія робітників з сім’ями, іконами, царськими портретами і петицією, разом із представниками духовенства, були розстріляні на Царській площі. Пальбу поліція продовжувала навіть по тим, хто тікав, не зважаючи на стать і вік людей. В результаті було вбито близько 1 тисячі людей, поранено більш ніж 2 тис. Серед убитих були і священики, а також кілька поліцейських, що супроводжували процесію і не підозрювали про можливість розстрілу демонстрації.

Події 9 січня призвели до найважливіших подій. Країну охопив хаос. Розпочався загальний страйк. Страйкували навіть чиновники, городові й надзирателі. В Україні протягом квітня-серпня 1905 р. відбулось понад 300 робітничих страйків. За масштабами селянських виступів Україна займала одне з перших місць в Російській імперії. В ході революції почали виникати Ради робітничих депутатів у Києві, Катеринославі, Луганську, Горловці, Єнакієве.

Найбільш відомими збройними повстаннями стали повстання на броненосці “ Потьомкін” 14 червня 1905 р. (керівник – більшовик Г.Вакуленчук загинув. Через брак вугілля їжі та прісної води повстанці здалися у румунському порту через кілька днів). Інше повстання 15-16 листопада 1905 року очолив лейтенант П.Шмідт. Повстанці вимагали скликання Установчих зборів. Було подавлено, керівники розстріляні. 18 листопада у Києві на демонстрацію вийшла тисяча озброєних солдат на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським. До них приєдналось 4 тис. робітників. На Галицькій площі демонстрація розстріляна. У грудні озброєна боротьба в Україні досягла свого апогею – відбулись повстання у Харкові, Катеринославі, Горловці, Запоріжжі, які, однак, були подавлені.

Лише силою цар був не в змозі зупинити революційний рух, через що він змушений був йти на поступки. 17 жовтня 1905 року Микола ІІ видав Височайший Маніфест про дарування народу Росії громадських свобод – недоторканості особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів тощо), декларувалось скликання російського парламенту – Державної Думи. Однак в Маніфесті не згадувалось про конституцію. Маніфест був поштовхом для посилення політичної й культурної активності в Україні. Була заснована перша україномовна газета “Хлібороб”, культурно-освітня організація “Просвіта”, кілька суспільно-політичних журналів (“Дзвін” та ін.), відбувається пожвавлення роботи українських партій (РУП – Революційної української, з якої формується УПСР, УСДРП, Народної української партії, есерів тощо). Розгортається кооперативний рух.

Навесні 1906 року розпочала роботу І Державна Дума, до якої увійшли також представники від України. Дума була незабаром розпущена, її замінила ІІ Державна Дума, в якій також була представлена українська думська громада. Українці обстоювали право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви, місцевої адміністрації. Але через 102 дні роботи Дума знову була розпущена, а українські проблеми залишились не вирішеними. В ІІІ і ІV Державних думах українці не були представлені, та й самі думи вже були покірними цареві радним органом, що складався з обмеженої верстви населення (80% населення не мали виборчих прав по закону про вибори до ІІІ Думи). Ідея ліберальної парламентської монархії зазнала поразки.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченнями у політичних злочинах з 1907 по 1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. Посилився й національний гніт. Уряд заборонив викладання українською мовою у школах, де воно було самовільно запроваджено в роки революції. Були закриті українські клуби, наукові й культурні товариства, “Просвіти”. Було навіть заборонено вживати термін “Україна” на сторінках друкованих видань.

1906 рік ознаменувався також здійсненням аграрної реформи, запровадженої прем’єр-міністром П.Столипіним. Реформа скасовувала селянську общину, дозволяла селянам отримувати землю в приватну власність, ініціювала переселення селянства в малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Більший успіх ця реформа мала в Україні, де завжди було прагнення до індивідуального господарства, ніж у Росії, де реформу сприйняли вороже майже усі верстви. Через це реформа не була здійснена в повному обсязі, не ліквідувала поміщицьке землеволодіння й зазнала поразки.

Таким чином, революція 1905-07 рр. зазнала поразки і сприяла посиленню репресій, національного й соціального гніту. Така ж доля чекала і реформаторські дії П.Столипіна, вбитого у 1911 року в Київській опері анархістом Богровим. Цей постріл був останнім пострілом у політичну мішень перед війною. Наступний постріл пролунає вже у 1914 році в Сараєво.

- Україна в Першій світовій війні.

1 серпня 1914 року спалахнула Перша світова війна, приводом до якої послужило вбивство австро-угорського ерцгерцога Франца Фердінанда та його дружини сербським націоналістом Гаврилом Принципом. У відповідь на це Австро-Угорщина висуває Сербії ультиматум, положення якого заперечують суверенітет Сербії. Остання не в змозі їх прийняти, і тоді Австро-Угорщина об’являє їй війну. В країнах Антанти (Англія, Франція, Росія) й Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) починається мобілізація, а незабаром усі вони стають учасниками світової війни.

Але вбивство в Сараєві були лише приводом, якого довго чекали. Бо причини війни визріли вже давно. Це були наступні причини: прагнення країн ствердити своє домінування у світі, встановити контроль над ринками збуту та джерелами сировини, загарбання чужих територій, спроби урядів деяких країн сконцентрувати увагу народу на зовнішній загрозі, щоб зняти внутрішнє соціальне напруження тощо.

Протидіючі сторони у своїх стратегічних планах відводили чільне місце “ українському питанню ”, особливо це стосувалось Росії та Австро-Угорщини, у складі яких перебували українські землі.

Яким же чином хотіли воюючі держави розіграти “українську карту”? Плани держав були наступними. Росія хотіла силою доказати “споконвічність” своїх прав на руські землі – Східну Галичину, Північну Буковину і “Карпатську Русь”, розглядаючи українців як “частину єдиного руського племені”. Австро-Угорщина навіть не припускала думки про втрату цих територій і висувала претензії щодо регіону Волині й Поділля. Німеччина прагнула до розширення життєвих інтересів Великої Німеччини, в сферу якої взагалі підпадала вся Україна. Вона розглядалась як плацдарм для розширення на схід і потенційна сировинна колонія. Поляки розраховували на відновлення польської державності в ході війни і розглядали західноукраїнські землі як “історично польські” (на це, до речі погоджувалась і Австрія, за її варіантом до польської території повинно було приєднати Холмщину і Підляща, які були у складі Росії, а до неї приєднати етнічно польські землі, відірвані від Росії). Про приєднання до себе Бессарабії і частини Буковини мріяла Румунія. Англія і Франція хотіли так спрямувати події, щоб в результаті українського сепаратистського національного руху послабити їх ворога - Австро-Угорщину. Швеція, Німеччина і Туреччина добивались того ж самого, але по відношенню до Росії.

Трагедія ж українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнений у війну, а його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін. Не випадково про українців кажуть, що напередодні війни вони опинились “між чумою й холерою”. Оскільки ні Австрія, ні Росія не додержувались про української лінії. Однак позиція Австрії була більш благосприятливою для українців. Галичина у цей час навіть набуває назви “Українського П’ємонту” і стає центром українського культурного відродження. Активна політика австро-угорського уряду по відношенню до українців призвела до того, що відразу після початку війни 1 серпня 1914 р. у Львові була сформована австрофільськи налаштована Головна Українська Рада (ГУР) на чолі з К.Левицьким. У своєму маніфесті ГУР заявила: “Перемога Росії може принести українському народові австро-угорської імперії те саме ярмо, в якому стогнуть 30 млн. українців... Сучасний момент закликає український народ... виступити проти царської імперії... Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою”. ГУР організовує Українську бойову управу, яка починає створення озброєних сил – легіону січових стрільців.

4 серпня 1914 року група українських емігрантів із наддніпрянської Ук раїни на чолі з Д.Донцовим і Д.Дорошенко створюють “Спілку визволення України ” (СВУ) – представницький орган Центральної і Східної України. Їх метою проголошується створення самостійної української держави, з конституційним монархом, демократичним устроєм, вільним розвитком усіх національностей тощо. Прокламація СВУ “До українського народу Росії” закінчується словами: “Зкинемо ж раз і назавжди прокляте московське ярмо.. Тільки коли буде розбита Росія, підійметься вільна Україна!” Проголосивши себе представником інтересів “Великої України” СВУ починає вести переговори з центральними країнами – Німеччиною, Турцією, Болгарією, Швецією та іншими. В цей же час австрійський уряд проводить ряд зустрічей з українськими політичними діячами і обіцяє виділення після війни усіх українських провінцій Австрії разом з частиною Волині у окрему адміністративну одиницю з широкою автономією. Але членів СВУ підтримувала, в тому числі й грошима, переважно Німеччина. Австрія ж неохоче допускала навіть суто культурницьку діяльність СВУ. В ході війни члени СВУ добились виділення українців-військовополонених в окремі табори, в яких велась культурницька робота – створювались хори, школи, театри, виходили періодичні видання.

Однак протягом війни західноукраїнські політики, розчарувавшись в обіцянках Австро-Угорщини, змінили свої політичні погляди й програмні цілі. Вже у 1915 році один з лідерів СВУ О.Жук писав: “Ми знаємо, що ніхто нам нічого не дасть, якщо ми самі цього не візьмемо...Однак ми бажаємо розгрому тієї в’язниці, в якій томиться наш народ більше 250 років”.

Таким чином, Перша світова війна стала важким випробуванням для розчленованого українства, яке було змушено брати участь у братовбивчій війні (3.5 млн. воювали – за Росію, 250 тис. - за австрійців), керуючись марними обіцянками. Війна економічно виснажила Україну, призвела до соціальної напруги в суспільстві, що скоро виллється в піднесення революційного та національно-визвольного руху.

Лекція 7. Національно-демократична революція в Україні.
Боротьба за відродження української державності
(1917-1921 рр.)

План

- Утворення Центральної Ради. Її внутрішня та зовнішня політика.

- Держава гетьмана Скоропадського.

- Відродження УНР. Політика Директорії.

- Доля ЗУНР.

- Причини поразки й уроки українських національно-визвольних змагань.