Тема 6. Соціологія культури, релігії, моралі

Вступ. Соціологія культури, релігії, моралі – це три напрямки соціологічних досліджень, які суттєво пов’язані одне з одним, бо спрямовані на аналіз найважливіших сфер духовного життя суспільства.

Досить часто вони об’єднуються поняттям культури у широкому сенсі, що для соціології створює певні труднощі і вимагає розділення предметів названих напрямків соціологічних досліджень.

Питання №1. Культура як соціальний інститут.

У широкому сенсі культура – це все, що створено людиною на відміну від природи (натури).

У вузькому: Е. Дюркгейм – це система цінностей, уявлень про світ та правила поведінки, загальні для людей, що ведуть один спосіб життя.

Т. Парсонс: комплекс ідеальних зразків, які спрямовують діяльність індивіда, стабілізують суспільство.

Форми культури: народна (фольклор); висока (елітна); масова (уніфікована, стандартизована, розрахована на типову особистість); субкультура – що має специфічного суб’єкта (наприклад молодіжна); контркультура – протистоїть головній, розповсюдженій культурі (наприклад, хіппі); індивідуальна (особистісна); етнічна; національна; класова.

Види культури: матеріальна та духовна.

Матеріальна: сфера матеріальної діяльності та її результати, що представляють собою матеріалізацію людських ідей, «опредмечене знання».

Духовна: сфера духовної діяльності та її результати, що включають у себе суспільну свідомість, освіту та виховання, відповідні інститути.

Їх нерозривний зв’язок: Гегель зазначав: “Культура – це матеріалізований світ ідеального”.

Насамперед у соціології, культурології та інших гуманітарних науках досліджується духовна культура.

Елементи духовної культури:

1. Знаково-символічний елемент – мова – система знаків та символів, наділених певним значенням. За допомогою мови здійснюється вироблення та передання духовних цінностей, норм ідеалів, емоцій і т. ін. Мова завжди пов’язана з особливостями національного духу, менталітету. У Канаді в 1996р. на референдумі не вистачило усього 1% голосів на користь відділення провінції Квебек.

2. Ціннісно-пізнавальна система.

Цінність – це здатність того чи іншого явища задовольняти потреби, бажання та інтереси людей. Цінності визначаються потребами. На рівні особистості цінності виражаються в ціннісних установках, які визначають відношення людини до відповідних об’єктів, явищ, подій і т. ін.

Цінності – залежно від потреб: етичні; естетичні; матеріальні; смисложиттєві (добро, зло, щастя); вітальні (здоров’я, безпека, право); суспільного визнання (слава, честь, авторитет, влада); міжособистісного спілкування (чесність, безкорисність); демократичні (свобода, суверенітет, автономія особи); партикулярні (віра в Бога, рок-музика і т. ін.); об’єктивні та суб’єктивні.

Цінності суспільних відносин можуть проявлятися у вигляді норми.

Соціальна норма – це історична обумовлена вимога суспільства до діяльності суб’єкта, яка відображає суспільну необхідність та об’єктивні умови. У ній у більшій мірі, ніж у звичайних цінностях, присутній наказний момент, бо вона пов’язана з різними формами примусу (державним, суспільним, моральним, релігійним). Ціннісні установки орієнтують та стимулюють людську діяльність, визначають мотиви.

Зазвичай мотивом є фактор чи факт, що веде до перетворення установки в актину діяльність. Саме мотив відображає співвіднесення конкретної ситуації та цінностей. Усвідомлений мотив визначає ціль – ідеальний зразок майбутнього, того, на що спрямована життєдіяльність людини. Для виділення кінцевих, глобальних цілей та орієнтирів використовують поняття ідеал, як форму випереджуючого відображення бажаної дійсності.

3. Зразки поведінки: обряди, звичаї, традиції.

Обряд – сукупність символічних, стереотипних колективних дій, що втілюють у собі ті чи інші суспільні ідеї, уявлення, норми та цінності, викликаючи певні колективні почуття. Головна мета – емоційно-психологічний вплив на людей, співпереживання.

Звичай – звична форма діяльності людей. Витупає як припис, як вимога слідувати неписаним правилам поведінки.

Традиції – елементи культурного наслідування, що забезпечують спадкоємність культури і виступають у вигляді ідеальних зразків, які відображають уявлення про необхідні та найбільш значимі цінності суспільства.

Функції культури:

Е. Дюркгейм, М. Вебер – етико-інформативна функція формування зразків поведінки, щоб забезпечити солідарність та попереджати конфлікти.

Т. Парсонс – стабілізації суспільства.

Більшість сучасних дослідників виділяють такі функції:

а) освітньо-виховна; б) пізнавальна; в) комунікативна; г) інтеграції та диференціації суспільства; д) регулювання; є) прогнозування.

Поняття «культура» (від лат. cultura — обробіток, вирощування, виховання, освіта) в різні часи історії набувало різних смислових відтінків:

1) підготовка землі до ведення сільського господарства (агрокультура);

2) той або інший вид сільськогосподарської рослини (скажімо, жито, пшениця та ін.);

3) ступінь освіти, начитаності, витонченості в манерах поведінки людини;

4) сфера літератури і мистецтва і т. п.

Цивілізація (від лат. civilis — громадянський) — це форма суспільного життя людей, якій властиве відтворення власної матеріальної і соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету притаманних їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життєвих сенсів. Термінами «культура» і «цивілізація» справедливо позначають локальну культуру (західну, східну, європейську, азіатську і т. ін.) чи локально-історичний тип суспільства. Однак цивілізація і культура — це поняття певного стану суспільства, його характеристик.

Поняття цивілізація містить акцент на самозбереженні соціуму. Т. Гоббс, приміром, розумів цивілізацію як процес руху «природного стану» до «суспільного стану», в якому громадяни набувають статусу правової особи, суспільство формується на основі згоди всіх громадян (договір, консенсус). Отже, можна вважати, що це загальний рівень розвитку суспільст-
ва, його самодостатності й здатності до самозбереження й розвитку.

Дихотомія «цивілізація—культура» була покладена М. Данилевським в основу його концепцій «слов’янського месіанства як зміни культурно-історичних типів» і О. Шпенглера, який дійшов висновку про загибель західної цивілізації як закономірний наслідок органічних циклів еволюції будь-якої культури. У концепції А. Тойнбі історія суспільства постає як культурно-історич­на методологія, тобто як локальні, ізольовані й самозамкнені цивілізації, вищі цінності яких створюються світовими релігіями. Таким чином, цивілізація і культура нерозривно пов’язані, без культури немає цивілізації. То що ж являє собою культура в сучасному науковому розумінні?