Організаційно-правові засади діяльності силових правоохоронних та каральних органів - держбезпеки, міліції і виконання покарань

Чи не найбільше структурних змін і експериментів у післясталінський період радянської історії припало на силові правоохоронні та каральні органи - держбезпеки, міліції і виконання покарань. У часи сталінського режиму ці структури займали особливе місце в системі влади, перебували поза контролем партії і суспільства, діяли надзвичайно активно як репресивно-каральні. Відразу після смерті И. Сталіна Л. Берія, опираючись на силові відомства, намагався в СРСР захопити владу. З цією метою у березні 1953 р. ним через Постанову ЦК КПРС, Ради Міністрів (РМ) СРСР та Президії Верховної Ради (ПВР) СРСР було проведено структурну реорганізацію силових відомств - союзні міністерства держбезпеки і внутрішніх справ були об'єднані під керівництвом Берії в одне - міністерство внутрішніх справ (МВС) СРСР. В УРСР ця реорганізація здійснювалася згідно з Указом ПВР УРСР від 10 квітня 1953 р. Після арешту Берії МВС ще майже рік (до березня 1954 р.) опікувалося держбезпекою. Подальша реорганізація органів держбезпеки і внутрішніх справ відбувалася виключно через зміцнення партійного і державного керівництва ними.

Органи державної безпеки

Президія ЦК КПРС 8 лютого 1954 р. прийняла політичне рішення про виділення органів держбезпеки із МВС у самостійне відомство - Комітет державної безпеки (КДБ) СРСР. Над органами держбезпеки встановлювався партійний контроль та відновлювався паралізований у роки сталінізму прокурорський нагляд. Та лише після прийнятої ЦК КПРС Постанови "Про роботу органів державної безпеки" (12 березня 1954 р.), наступного дня - 13 березня 1954 р.- створення КДБ СРСР стало юридичним фактом (Указ Президії ВР СРСР). КДБ УРСР було Створено відповідно до Указу Президії ВР УРСР від 30 травня 1954 р. як складову частину КДБ СРСР. Відповідно, повноваження та організаційна структура республіканського КДБ повністю відповідали повноваженням і організаційній структурі КДБ СРСР. Після ухвалення Конституції СРСР 1977, згідно з Постановою ВР СРСР від 5 липня 1978 р., КДБ при РМ СРСР було перейменовано у КДБ СРСР (КДБ УРСР - Указом Президії ВР УРСР від 20 липня 1978 р.). Перехід відомства напряму в якість державного комітету СРСР вважають (А. Русначенко) формальним піком піднесення КДБ.

Правовий статус органів КДБ СРСР визначався закритими (з грифами "таємно", "особливо таємно", "особливої важливості") підзаконними актами - постановами партійно-державних органів та внутрішньовідомчими наказами (інструкціями, положеннями тощо). У цих документах деталізувалися функції (розвідка, контррозвідка, політичний розшук, дізнання, слідство) служби, визначалася її структура - центральний апарат КДБ (поділявся на окремі управління), територіальні органи по областях (управління КДБ), апарат уповноважених у містах, районах, залізничних станціях, останні з 1967 р. були реорганізовані в міські та районні відділи (відділення) КДБ. Структура зазнавала неодноразових змін, що відповідали конкретним завданням органів у той чи інший період. Наприклад, 17 липня 1967 р. було створене 5-те управління, на яке покладалася боротьба з т. зв. ідеологічною диверсією противника. Воно зосереджувало боротьбу з дисидентським рухом, і стало найбільш чисельним підрозділом КДБ СРСР (Т. Окіпнюк).

Принципи взаємовідносин керівних органів КПРС і КДБ 2 березня 1959 р. закріпило затверджене спільною Постановою ЦК КПРС і РМ СРСР "Положення про КДБ при Раді Міністрів СРСР" (діяло до 1991 р.). Воно ж посилювало партійний контроль над його діяльністю, однією з форм якого стало запровадження колегіальності в управлінні службою (9 квітня 1959 р. була створена колегія КДБ СРСР з 11 осіб). Формально, згідно з Конституцією УРСР 1978 р., КДБ належав до категорії союзно-республіканських державних комітетів і мав перебувати у подвійному підпорядкуванні як РМ УРСР, так і КДБ СРСР. Однак фактично керівництво органами державної безпеки здійснювали вищі партійні органи СРСР - ЦК КПРС та політбюро ЦК КПРС (71 Окіпнюк). Уперше правовий статус КДБ СРСР на законодавчому рівні було закріплено лише в останній період його існування. Однак на момент введення в дію Закону СРСР "Про органи державної безпеки в СРСР" від 16 травня 1991 р. в Україні вже було взято курс на побудову власних органів державної безпеки (Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.).

У період "відлиги" органи. КДБ брали активну участь у проведенні реабілітації жертв політичних репресій. В їхній діяльності стверджувався принцип законності, з органів були звільнені співробітники, особисто причетні до масових репресій, порушення процесуального законодавства. Та все ж і тоді функціонування органів держбезпеки супроводжувалося переслідуваннями інакодумців, викриттям нових "антирадянських" угруповань. Зокрема, у другій половині 1950-х років органами КДБ республіки було ліквідовано 183 націоналістичні та інші антирадянські організації (О. Бажан). Прагнення компартії перебрати до своїх рук спецслужбу (за А. Русначенком) виявлялося у вказівках обласним партійним працівникам не лише глибоко вникати у зміст робочих органів, а й спрямовувати їхню роботу передусім на боротьбу з "ідеологією українських буржуазних націоналістів", а також - на скерування в органи держбезпеки партійних, радянських, комсомольських працівників, введення керівників відомства в органи партійного керівництва. Так, в УРСР сам глава служби і начальники обласних, районних управлінь КДБ увійшли до складу Політбюро ЦК КПУ, бюро обкомів та райкомів партії.

Хрущовська "демократизація" органів державної безпеки загальмувалася з приходом до влади в СРСР Л. Брежнєва. Органи КДБ СРСР, застосовуючи репресивні методи і порушуючи права людини, стали основним знаряддям партійної верхівки СРСР у боротьбі з інакомисленням, дисидентськими рухами, "українським буржуазним націоналізмом" та будь-якими іншими проявами опозиційності. Попри те, що післясталінські переслідування були значно меншими за своїми масштабами і дещо іншими за спрямуванням, однак від того не менш сумнівними і ганебними. У роботі апарату органів державної безпеки почали з'являтися нові риси, суть яких полягала в більш широкому використанні психіатрії в кримінальному процесі. У брежнєвський період КДБ не мало особливих матеріальних проблем, у тому числі і з житлом. Хоч і до того працівники даного відомства перебували у привілейованому становищі порівняно з іншими членами суспільства.

З початку 1970-х років в УРСР було взято курс на створення всеохоплювальної мережі КДБ по всіх містах і районах республіки. Найбільша кількість нових міськрайонних управлінь з вересня 1970 р. відкрилася в м. Києві - 10, в Кіровоградській області - 9, в м. Харкові - 4, в Черкаській та Хмельницькій областях - по 3 в кожній (А. Русначенко). З початку 1972 р. за рішенням Політбюро ЦК КПРС готувались до збільшення кадрів служби для політичної інформації (5-те управління). З середини 70-х років на це відомство покладається, разом з міліцією і прокуратурою, ще одна функція - недопущення масових безпорядків і антирадянських виступів. Такий крок влади був зумовлений масовими виступами, страйками середини 70-х в деяких великих містах України. Чинником, який тоді сприяв піднесенню КДБ (за А. Русначенком) була повільна реабілітація Сталіна, що заледве не завершилася його повною реабілітацією у 1979 р.

Міліція

Десталінізація органів міліції здійснювалася через спроби змінити ЇЇ організацію та структуру, посилення партійного контролю і колегіальності у прийнятті рішень, а також широкого залучення громадськості до діяльності міліції.

Після реорганізації МВС УРСР і міністерства державної безпеки УРСР в одне міністерство - МВС УРСР (квітень 1953 р.) посилено партійний контроль за роботою цього відомства. В центральному апараті і місцевих управліннях проведено численні кадрові перестановки, у центральному апараті МВС УРСР, в усіх обласних управліннях та інших підрозділах створювалися партійні комітети. В жовтні 1956 р. було визнано доцільним в черговий раз реорганізувати керівництво МВС та управління міліції в областях в сонні управління внутрішніх справ виконкомів обласних Рад депутатів, а відділи міліції в містах реорганізувати у відділи виконкомів міських рад. Таким чином, відновлювалось подвійне підпорядкування міліції - місцевим Радам та відповідним установам МВС.

У зв'язку із заходами щодо розширення прав союзних республік союзне МВС було ліквідовано (ІЗ січня 1960 р.). Керівництво органами внутрішніх справ та найважливіші функції союзного міністерства повністю передавалося МВС союзних республік. Підсумок реорганізаційним заходам щодо органів міліції у період "відлиги" було підбито прийняттям РМ СРСР нового Положення про міліцію (серпень 1962 р.) - документа, що визначав завдання, права та обов'язки міліції, підкреслював необхідність суворого дотримання соціалістичної законності, наявності у працівників високих моральних та професійних якостей. МВС республіки перейменовувалося на МОГП - міністерство охорони громадського порядку (від 5 вересня 1962 р.). Тоді ж були затверджені текст і порядок принесення присяги. Встановлювалося щорічне святкування дня Радянської міліції (10 листопада). Вживалися заходи щодо вдосконалення озброєння працівників відомства, їх матеріальної заінтересованості. Так, з липня 1962 р. на озброєнні міліції з'явилися гумові кийки та перші наручники. У 1964 р. РМ СРСР прийняла рішення про безкоштовний проїзд в міському та приміському транспорті співробітників внутрішніх справ за службовими посвідченнями.

На думку лідерів партійно-державного керівництва часу "відлиги" (В. Тимцуник), величезну перспективу у боротьбі із злочинністю мало мати залучення у цей процес широких мас населення. У цьому плані чималі надії покладалися на добровільні народні дружини (ДНД), бригади сприяння міліції, розвиток яких ставав пріоритетним завданням КПРС та органів державного управління у сфері правоохоронної політики. Діяльність народних дружин регламентувалася Постановою Ради Міністрів УРСР "Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні" (2 березня 1959 р.). Створення народних дружин повсюдно відбувалось під партійною опікою (напр., постанова і закритий лист ЦК КПРС від 5 листопада 1959 р. "Про підвищення ролі громадськості в боротьбі зі злочинністю і порушеннями громадського порядку"). Керівництво ДНД здійснювали партійні організації і повсюдно створені міські та районні штаби.

На середину 1960-х років у складі МОГП УРСР були створені великі підрозділи: Голови управління міліції, Головне управління місць позбавлення волі, Слідче управління, Головне управління пожежної охорони, Головне управління внутрішніх військ та ін. Проте рішення щодо виведення органів міліції з підпорядкування союзних органів трактується (Б. Головко, В. Гончаренко, Ю. Кравченко) як суперечливе. З одного боку, це рішення розширило самостійність та компетенцію республіканських органів, з іншого - значно погіршило координацію правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ (Б. Головко), і в 1966 р. від нього відмовилися - ПВР СРСР приймає рішення про створення союзно-республіканського МОГП. А в листопаді 1968 р. МОГП було перейменовано на Міністерство внутрішніх справ. В УРСР МВС дістало цю назву на підставі Указу ПВР УРСР від 9 грудня 1968 р.

Перебудова торкнулась також і системи МВС на місцях. На базі органів міліції були утворені відділи (управління) внутрішніх справ, до яких увійшли також підрозділи державного пожежного нагляду і виправних робіт. Міліція поділялась на територіальну і транспортну. Перша - забезпечувала охорону порядку в містах та інших населених пунктах і на автомобільних дорогах, які зв'язували ці пункти; друга - виконувала аналогічні завдання на залізничному, водному і повітряному транспорті. До складу міліцейської служби входили: карний розшук, служба боротьби з розкраданням соціалістичної власності (БРСВ), ДАІ та інші підрозділи. При міських і районних відділах внутрішніх справ організовувалися слідчі відділення. В межах великого районного або міського відділу внутрішніх справ утворювались територіальні відділи міліції. Рішення про такі утворення приймалось відповідними органами внутрішніх справ спільно з виконкомами Рад. Начальники управлінь та відділів внутрішніх справ виконкомів обласних та міських Рад призначались наказами органів внутрішніх справ і затверджувались на сесіях відповідних Рад. Виконкоми Рад затверджували також начальників відділень, дільничних інспекторів та інших посадовців.

Діяльність міліції завжди була під пильною увагою партійно-державного керівництва. Певну роль у підвищенні рівня роботи міліції відіграла Постанова ЦК КПРС і РМ СРСР "Про заходи по зміцненню міліції" (19 листопада 1968 р.), Указ ПВР СРСР "Про основні обов'язки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю" (8 червня 1973 р). В останньому визначались завдання, принципи діяльності, основні права й обов'язки радянської міліції.

Структурні зміни в органах міліції 1970-1980-х рр. певною мірою були наслідком прийняття нового Положення про радянську міліцію. Зокрема, для підвищення рівня організаційної роботи в органах внутрішніх справ утворювалися організаційно-інспекторські управління (відділи), які були реорганізовані у штаби, запроваджувалася профілактична служба. Упродовж 1973-1983 рр. в Головному управлінні карного розшуку МВС СРСР працювало Управління профілактичної служби, а в МВС та УВС областей - відповідні відділи та відділення.

Така реорганізація торкнулась насамперед дільничних інспекторів, які брали безпосередню участь у профілактичній діяльності. В межах багатоманітної профілактичної діяльності найважливішою ланкою було запобігання правопорушенням неповнолітніми. Безпосередньо цією справою займалися інспекції у справах неповнолітніх, як штатні, так і утворені на громадських засадах. До того ж, починаючи з 1970-х років приділяється значна увага підготовці кадрів органів міліції (внутрішніх справ). В Україні в цей час діє ціла низка середніх спеціальних шкіл міліції (Дніпропетровська, Львівська, Івано-Франківська, Одеська) та Київська Вища школа МВС СРСР.

Упродовж "перебудовних" 1985-1990-го pp. органи міліції УРСР, як і в попередні роки, діяли в підпорядкуванні МВС СРСР. І хоча права МВС УРСР і УВС областей у ці роки було дещо розширені, однак міліція республіки залишалася частиною загальносоюзної системи, і загальне керівництво, і кадрове забезпечення, і матеріально-технічне постачання та інші сфери діяльності органів внутрішніх справ УРСР вирішувались у центральних союзних установах. У другій половині 1980-х років дуже гучною проблемою, з якою зіткнулась міліція, була антиалкогольна кампанія. З прийняттям 1986 р. комплексної програми МВС СРСР по наступу на наркоманію, міліція республіки розпочала цілеспрямовану боротьбу з цим лихом. Пожвавлення економічної активності в країні зумовило підвищення уваги до діяльності служби БРСВ.

Прийнятий у той час Закон УРСР "Про міліцію" (20 грудня 1990 р.) основними завданнями міліції проголошував: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод і законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, що їх скоїли; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; участь у наданні соціальної і правової допомоги громадянам; сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам у виконанні покладених на них законом обов'язків. Закон регламентував права і обов'язки працівників міліції.

Органи виконання покарань

До проголошення незалежності пенітенціарна система України, як і усіх інших республік колишнього СРСР, функціонувала відповідно до законодавчих та нормативних вимог, встановлених на союзному та республіканському рівнях. Основними нормативно-правовими актами, що слугували у післясталінський період правовою основою діяльності органів виконання покарань, були загальносоюзне (грудень 1958 р.) та республіканське (липень 1961 р.) Положення про виправно-трудові колонії і тюрми. Основи виправно-трудового законодавства Союзу PCP і союзних республік (липень 1969 р.) та Виправно-трудовий кодекс УРСР (грудень 1970 p.). У цих документах визначалися система управління місцями позбавлення волі, їх структура, режим утримання засуджених тощо.

Довоєнна структура управління місцями позбавлення волі в основному існувала й у повоєнні роки, аж до 1960 року. Щоправда, створення у березні 1953 р. одного (об'єднаного) Міністерства внутрішніх справ СРСР безпосередньо позначалося на підпорядкуванні органів виконання покарань - тюрми, слідчі ізолятори і трудові колонії неповнолітніх були залишені в МВС, а виправно-трудові колонії і табори передали у підпорядкування Міністерства юстиції. Проте таке рішення не виправдало себе, і на початку 1954 р. виправно-трудові колонії і табори знову були повернуті у відання МВС. Структурні підрозділи пенітенціарної системи у складі МВС - управління виправно-трудових таборів і колоній, відділ трудових колоній і тюремне управління мали цілком замкнуті структури. У їхньому складі були всі служби, необхідні для забезпечення діяльності підвідомчих підрозділів, у тому числі охорона, медична служба та ін.

Восени 1956 р. було визнано за недоцільне подальше існування виправно-трудових таборів, які були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передані у підпорядкування Міністерству юстиції. (До відання системи МВС місця позбавлення волі знову були повернені 1958 p., де вони перебували до кінця радянської державності). Управління місцями позбавлення волі було передано виконавчим комітетам обласних (крайових) Рад. Такі структурні зміни закріплювало загальносоюзне Положення про виправно-трудові колонії і тюрми (1958 p.).

Зі скасуванням союзного МВС (січень 1960 р.) в МВС УРСР структуру органів виконання покарань було перебудовано. Самостійні управління (відділи), що відали місцями ув'язнення, відтоді об'єднувалися в один орган - Управління виправно-трудових установ (УВТУ). Така реорганізація ліквідовувала зайві й дублюючі управлінські ланки та дозволяла ефективніше вирішувати питання діяльності місць позбавлення волі (комунально-побутова облаштованість, розвиток виробництва, навчання засуджених робітничим професіям і т. ін.). У червні 1974 р. Управління ВТУ МВС УРСР було перетворено на Головне управління виправно-трудових установ (ГУВТУ). що позначилося на його структурі. Зокрема, до складу ГУВТУ ввійшло управління матеріально-технічного постачання, яке до цього було самостійним структурним підрозділом міністерства, хоча обслуговувало воно в основному виправно-трудові установи. Зміни у структуру ГУВТУ вносилися і у наступні роки. Так, у 1989 р. ГУВТУ було реорганізовано в Головне управління виправних справ (ГУВС) із частковими структурними змінами. Зокрема, тоді було організоване Управління режиму і спецробіт.

Охорона виправно-трудових колоній покладалася на Управління внутрішніх військ МВС УРСР (із 1966 р. підпорядковувалося МВС СРСР). При кожній колонії створювався спеціальний конвойний підрозділ (взвод, дивізіон) з військовослужбовців строкової служби. У виховно-трудових колоніях, тюрмах і слідчих ізоляторах охорона залишилася стара, яка комплектувалася за вільним наймом. У зв'язку з передачею охорони колоній у відання Управління внутрішніх військ, в Управлінні виправно-трудових установ був створений відділ режиму.

Місця позбавлення волі класифікували, поділяючи на декілька видів. Так, за загальносоюзним Положенням про виправно-трудові колонії і тюрми (1958 p.), основним видом виправно-трудових установ для дорослих засуджених оголошувалися виправно-трудові колонії. В останніх встановлювалося три види режиму: загальний, посилений і суворий, а в тюрмах - загальний і суворий. Натомість Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС Української PCP (26 липня 1961 р.) вже передбачало чотири види виправно-трудових колоній: загального, посиленого, суворого й особливого режимів. До штатів виправно-трудових колоній вводилися посади начальників загонів, організовувалися загальноосвітні школи, створювалися професійно-технічні училища.

Указом Президії Верховної Ради (ПВР) СРСР "Про організацію виправно-трудових колоній-поселень і про переведення до них засуджених, які впевнено стали на шлях виправлення" (26 червня 1963 р.) система колоній поповнилася ще одним видом виправно-трудових установ - колонією-поселенням. Основами виправно-трудового законодавства Союзу PCP і союзних республік, що введені в дію з 1 листопада 1969 p., передбачалися такі види виправно-трудових закладів: виправно-трудові колонії (загального, посиленого, суворого, особливого режимів і колонії-поселення); тюрми (загального і суворого режимів); виховно-трудові колонії (загального і посиленого режимів) для неповнолітніх злочинців. Згідно з Указом ПВР СРСР "Про внесення доповнень та змін в Основи виправно-трудового законодавства Союзу PCP і союзних республік" (8 лютого 1977 р.) до системи виконання покарань додалася ще й колонія-поселення для осіб, які вчинили злочин з необережності.

Особливо у період Хрущовської "відлиги" проводилася значна робота щодо демократизації діяльності пенітенціарної системи. Вона полягала у гуманізації її діяльності та відновленні в роботі відомства знецінених у роки сталінщини загальнолюдських норм моралі, супроводжувалася залученням громадськості до контролю за роботою органів виконання покарань. У рамках такого підходу Указом ПВР СРСР від 24 квітня 1954 р. було скасовано інститут заліку робочих днів, що існував до цього, і відновлено дострокове й умовно-дострокове звільнення засуджених з місць позбавлення волі. Можливість звільнення від подальшого відбуття покарання чи заміни його більш м'яким покаранням вирішувалось судом за місцем утримання засудженого на основі подання табірної або тюремної адміністрації. Важливе значення для демократизації діяльності пенітенціарної системи мало Положення про прокурорський нагляд в СРСР (1955 p.). Наприкінці 1950-х pp. оголошено чергову амністію, приурочену до 40-ї річниці Жовтневої революції. Цій же меті мав служити прийнятий ГІBP СРСР Указ "Про умовне звільнення з місць позбавлення волі засуджених, що стали на виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства" (20 березня 1964 p.).

Правовою основою залучення громадськості до контролю за роботою органів виконання покарань стало затверджене РМ УРСР Положення про спостережні комісії та про комісії у справах неповнолітніх (1957 p.). На спостережні (наглядові) комісії, то створювалися при виконкомах районних та міських Рад депутатів трудящих, покладалися завдання здійснення громадського контролю за діяльністю виправно-трудових закладів. Комісії мали право порушувати клопотання про скорочення строку покарання, дострокове чи умовно-дострокове звільнення або навіть про помилування ув'язнених, хоча серйозного впливу на судово-правову систему громадськість справиш не могла. У першій половині 1960-х pp. пожвавилася діяльність комісій у справах неповнолітніх при місцевих Радах. У 1965-1967 pp. були розроблені та прийняті нові Положення про наглядові комісії і Положення про комісії у справах неповнолітніх.

Важливим кроком, що сприяв розвитку пенітенціарної системи, став Указ ПВР СРСР від 26 липня 1966 р. Він передбачав установлення адміністративного нагляду за визначеною категорією осіб, що звільняються з місць позбавлення волі. З огляду на це. дослідники (О. Пташинський) кваліфікують цей крок як такий, що започаткував майбутню службу ресоціалізації. У наступні роки неодноразово вносилися зміни в чинний Виправно-трудовий кодекс (ВТК) УРСР. Так, 5 червня 1973 р. було уточнено порядок розміщення засуджених до позбавлення волі у виправно-трудових установах; 23 березня 1977 р. ВТК УРСР було доповнено новим розділом - Порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі й умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці тощо.

У "перебудовні" 1980-ті роки було продекларовано, що основними напрямами розвитку пенітенціарної системи знову мали стати її гуманізація та демократизація. Однак першим реальним кроком до гуманізації існуючої на той час каральної політики в УРСР стала розроблена МВС республіки і затверджена Постановою РМ УРСР Концепція реформування кримінально-виконавчої системи УРСР (11 липня 1991 p.). Вона пропонувала реформу кримінально-виконавчої системи республіки з урахуванням міжнародного досвіду й актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, диференціації та індивідуалізації виховного впливу на засуджених.

Отже, після викриття діяльності Барії та суду над ним суспільство жило в очікуванні змін насамперед в організації та структурі правоохоронної системи. До XX з'їзду КПРС силові правоохоронні і каральні органи - держбезпеки, міліції і виконання покарань - стають підконтрольними партійним комітетам. Відповідно, вирішення всіх питань правоохоронної сфери стало виключно прерогативою КПРС в особі відділів адміністративних органів партійних комітетів. Спроби десталінізації, відтак демократизації структури та діяльності органів держбезпеки, міліції і виконання покарань, що розпочалися в другій половині 1950-х років, не дістали логічного втілення. З приходом до влади в СРСР Л. Брежнєва в діяльності органів міліції та кримінально-виконавчої системи відновилися й утвердилися принципи суворого централізму та адміністративно-командного управління. їх структура ставала усе більш розгалуженою, з'являлися нові підрозділи, а діяльність значно ускладнювалася. Органи КДБ СРСР, застосовуючи репресивні методи і порушуючи права людини, стали основним знаряддям партійної верхівки СРСР у боротьбі з інакомисленням. Тоді КДБ в УРСР вкупі з жорстким ідеологічним пресом КПУ зуміли приглушити національно-визвольний рух І соціальний спротив у республіці. Проте остаточно зламати його цій могутній структурі було не під силу, допоки існували причини, які породжували ці явища як неминучі.