Румунська політика щодо українців у соціально-економічній сфері

Панівні кола Румунії не мали ні змоги, ні бажання економічно розвивати ново приєднай і території. Навпаки, нерідко наявне з довоєнних часів промислове устаткування вивозилося в центральні регіони Румунії. Зокрема, було демонтовано й вивезено устаткування Аккерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, а також основна частина обладнання Ізмаїльського й Ренійського портів. Промислові підприємства Північної Буковини та Бессарабії залишалися, як і раніше, дрібними й напівкустарними. Не витримуючи конкуренції на світовому ринку, вони часто зазнавали краху навіть у часи сприятливої кон'юнктури. У 20-х роках на Буковині було закрито 85 підприємств.

У 30-х роках, за умов економічної кризи, кількість промислових підприємств Північної Буковини скоротилася майже наполовину, а в Південній Бессарабії - на чверть. Робітники, яким вдалося зберегти роботу, одержували зарплату в половинному розмірі. Ще гіршим виявилося становище безробітних. Мала місце й дискримінація за національною ознакою. Закон "Про захист національної праці" (1938 р.) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах

Гострою для українців, у своїй переважній масі - хліборобів, була проблема малоземелля та безземелля. Аграрна політика королівського уряду Румунії будувалася відповідно до конкретних соціально - і економічних умов різних українських земель. У Бессарабії закон про аграрну реформу вступив у дію з 1920 р., на Буковині - з 1921.

Аграрна реформа в Бессарабії насамперед враховувала інтереси поміщиків, у яких в 1918 р. відібрали землю. Румунські власті після анексії краю не наважилися відразу покінчити з результатами аграрної революції. Замість цього вони встановили високі викупні платежі, щоб селянам було невигідно користуватися поміщицькою землею. Високі податки й несприятлива ринкова кон'юнктура при зводили до розорення селянських господарств. У Бессарабії, зокрема було закладено в банківських установах майже всі господарства Поступово у селян відібрали не менш як половину одержаної в 1918 р. землі, яка повернулася, здебільшого, до колишніх власників

На Буковині, де аграрна революція не відбулася, селянам належало тільки 47% сільськогосподарських угідь. Решта перебувала у володінні поміщиків, Церкви, держави. Земельна реформа короля Фердинанда передбачала залишити у власності кожного поміщика від 100 до 250 га. Надлишок земель вилучавсь у фонд проведення аграрної реформи. Всього у поміщиків було відібрано (із викупом) понад 74 тис. га, тобто третину їхнього земельного фонду.

Середній розмір ділянки, яку одержували українські селяни, не перевищував одного гектара. А переселенці (колоністи), наприклад, з Південної Буковини одержували, як мінімум, півгектара під садибу, гектар пасовищ і 4,5 га ріллі. Верхня норма землезабезпечення дорівнювала в них 10 га. Задля справедливості, зауважимо, що в силу різних причин, як і в Польщі, румунська політика осадництва мала лише частковий успіх (С. Кульчицький). Нерідко румунські колоністи продавали землю своїм сусідам-українцям і поверталися на старе місце проживання.