Основні риси цивільного права

Правове регулювання майнових відносин в Україні часу ВКЛ будувалося на основі нерівної правоздатності суб'єктів правовідносин. Повноваження суб'єктів, що обумовлювалися становою та релігійною належністю, залежали від правового становища колективу (юридичної особи) і становища особи в колективі чи в сім'ї.

Найбільш повну правоздатність мали держава, церква, монастирі й верхівка привілейованого стану - магнати. Вони могли вільно, без жодних обмежень розпоряджатися майном, що їм належить. Деякі обмеження у правоздатності (розпорядження вислуженими маєтками, заборона ремесла і торгівлі як професії) стосувалися шляхтичів. Міщани могли здійснювати всі види цивільно-правових відносин, за винятком купівлі феодальних маєтків, що оброблялися залежними людьми. Найбільш обмеженими у правоздатності були залежні селяни. Вони не мали права вільно, без дозволу пана розпоряджатися нерухомим майном.

Литовські статути вперше чітко визначили вік, починаючи з якого людина визнавалася повнолітньою: особи чоловічої статі -з 18 років, жіночої - з 15 років за статутом 1566 р. і з 13 років за статутом 1588 р. Однак із досягненням цього віку ще не наступала повна цивільна дієздатність. Особи, нездатні розуміти характеру своїх дій ("дурні", "шалені"), були цілком позбавлені дієздатності, а їхні права захищались опікунами (батьками чи найближчими родичами).

Основу регулювання цивільно-правових відносин становили норми речового (інститути власності, володіння, застави, сервітутів) та зобов'язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового та сімейного права.

Речові права

Право власності на майно могло бути індивідуальним і колективним. Серед об'єктів права власності головне значення надавалося праву власності на маєтки й землі, що оброблялися феодально-залежними людьми. Суб'єктами права власності були феодали. У ХІУ-ХУ ст. на українських землях ВКЛ право на землю мало також вільне селянство. Право власності вільних селян на землю забезпечувалося звичаєвим правом і визнавалось як феодалами, так і посадовими особами державного апарату.

Обсяг правоздатності власника рухомого майна звичайно не мав обмежень. Що стосується нерухомого майна, то повноваження власника були неоднаковими для різних суб'єктів і залежали від двох обставин: а) способу набуття прав на майно та б) правового режиму, в якому перебувало майно у попереднього власника.

Спосіб набуття майнових прав міг бути первинним (заволодіння вільною землею, захоплення і присвоєння селянської землі шляхтичами, встановлення залежності дрібних землевласників від великих феодалів, узаконення на підставі давності володіння тощо) та похідним (перехід майнових прав від однієї особи до іншої). У першому випадку обсяг правоздатності не мав жодних обмежень. У другому - зумовлювався обсягом прав попереднього власника чи обмежувався умовами надання (привілею чи угоди). Процес юридичного оформлення майнових прав феодалів на землю завершився у ХУ-ХУІ ст. Відтоді підставою законного володіння землею були відповідні правові акти. А основним способом набуття майнових прав на землю був похідний - права переходили від одних осіб до інших. Найповніше законом регламентувалося набуття майнових прав у порядку спадкування, вислуги, дарування, купівлі-продажу й застави.

За правовою регламентацією земельні володіння феодалів поділялися на три основні категорії: 1) вотчини, дідизни; 2) маєтки, вислужені або отримані в користування (держання) на визначений або невизначений термін ("до живота", "до волі господарської"); 3) куплені маєтки. Власники останніх могли розпоряджатися ними без будь-яких обмежень. Розпорядження "отчинами" до середини XVI ст. (1566 р.) було обмеженим без згоди родичів заборонялося продавати більше третини маєтку, родичі мали також пріоритетне право викупити закладений у заставу маєток. Вислуженими маєтками й землями власник мав право розпоряджатися тільки зі згоди князя або пана, від якого було отримано маєток.

Право власності на землю у ВКЛ тісно співвідносилося з військовою службою. Це виявлялося в тому, що кожний власник мастку чи землі виконував спеціальні повинності, які були притаманні тільки конкретно його маєтку чи землі. З переходом права власності на такий маєток до іншої особи, вона разом із правами набувала й певні обов'язки. Наприклад, шляхтич або міщанин, що купив боярську або селянську землю, був зобов'язаний (якщо не отримував звільнення), нести ті повинності, які відбував його попередник. Навіть духовна особа, яка придбала шляхетський маєток, зобов'язана була нести за нього військову службу.

Правовий статус володіння, для позначення якого вживався термін "держання", суттєво відрізнявся від власності. Під володінням розумілося фактичне володіння річчю, але з обмеженим правом розпоряджатися нею. За певних умов держання могло перетворитись у власність, наприклад, у разі володіння нерухомим майном більш як десять років. Маєток могли передати у пожиттєве володіння шляхтичеві, іноді ще його дітям. Могли віддати й на більш короткий, визначений або й невизначений час - "до волі й ласки" господаря чи іншого пана. Володілець маєтку ним користувався й одержував із нього прибутки, однак без дозволу власника не міг вільно ним розпоряджатися.

Володіння, як і власність, підлягало судовому захисту. Володілець землі, що протягом трьох років жив із цієї землі, міг пред'явити позов навіть проти власника, якщо той без судового рішення, самовільно зібрав урожай чи завдав інших збитків. Захисту права володіння служили встановлені терміни позовної давності: для рухомого майна - три роки, для нерухомого - десять років. Терміни позовної давності не застосовувались у витребуванні майна, яке перебувало під заставою чи в тимчасовому користуванні володільця на визначений або невизначений термін ("до волі й ласки").

Застава нерухомого майна здійснювалась у двох формах. Перша - передання закладеного маєтку разом із залежними людьми кредиторові. Останній міг передати свої права іншим особам. Друга - іпотека, тобто застава у формі запису боргів щодо маєтку в судових книгах, без передання його кредиторові. Рухомі речі могли передаватися в заставу без письмового засвідчення посадових осіб. У випадку, коли заставник не викуповував у зазначений в угоді термін своєї речі, можливі були два варіанти: або заставоутримувач (якщо це було заздалегідь зазначено в угоді) набував її у свою власність, або ж він зобов'язаний був продати закладену річ, з отриманої суми відняти свій борг, а залишок вручити заставникові. Нерухоме майно, що передавалося кредиторові в заставу, не переходило у його власність і після закінчення терміну давності. Однак, якщо в угоді про позику й заставу був термін платежу, то невикуплений закладений маєток переходив у власність заставоутримувача. Останній мав також пріоритетне право на першочергове задоволення своїх вимог із закладеного майна боржника порівняно з іншими кредиторами.

Сервітути як унормоване право користування чужими речами були добре відомі цивільно-правовому регулюванню того часу. Мешканці українських сіл і міст користувалися правом входу в чужі ліси за дровами та будівельним матеріалом для власного будівництва, випасу худоби, утримання бджолиних пасік (бортей), збору грибів і ягід у чужих лісах. Сервітути передбачали також право проходу і проїзду через чужі землі. Найчастіше сервітутні права забезпечувалися нормами звичаєвого права, однак у ряді випадків вони закріплювалися також законом. Сервітутні права підлягали судовому захисту.

Зобов'язальне право

Закон передбачав неоднакову правоздатність суб'єктів у зобов'язаннях. Більш широкою вона була для шляхти, обмеженою - для залежних і напіввільних людей. Наприклад, залежна людина не мала права без згоди свого пана укладати угоди про землю, бути поручителем у зобов'язаннях, що перевищували 4 копи грошей (одна копа = 60 грошей). У випадку невиконання зобов'язання просту вільну людину могли видати кредиторові для відпрацювання боргу. Крім того, закабалення простої вільної людини феодалом допускалося й за заздалегідь укладеному в письмовій формі зобов'язанню.

Головними підставами для виникнення зобов'язань були угоди й делікти. Крім того, зобов'язання могли виникнути для феодально-залежних людей згідно з волею їхнього пана. Останній міг зобов'язати залежну від себе людину виконати певну роботу або ж передати якесь майно на користь третьої особи. Зобов'язання могли виникнути й на підставі судового рішення.

Зазвичай усі угоди відбувалися в присутності свідків і з дотриманням визначених символічних дій (рукобиття, могорич тощо). Угоди про землю укладалися тільки в письмовій формі. Письмова форма передбачалась і для договорів позики на суму понад 10 коп. грошей.

Припинення зобов'язання наступало у випадку його виконання чи закінчення терміну дії (позовної давності), внаслідок смерті зобов'язаної особи (було досить обмеженим, оскільки борг зобов'язані були відпрацювати діти боржника), а також за неможливості його виконання.

Аналіз зобов'язальних норм права, їхнє місце в системі литовсько-руського цивільного права схиляють до висновку, що для свого часу цей інститут був добре розвинений і на достатньому рівні забезпечував потреби тодішнього суспільства. Закон установлював форму й порядок укладення договорів, терміни позовної давності, черговість стягнень та інші норми зобов'язального права. Докладно було врегульовано договори дарування, обміну й купівлі-продажу маєтків. Чимало положень зобов'язального права регулювалися нормами звичаєвого права або грамотами, що видавалися мешканцям окремих міст чи областей.

Спадкове право

Врегульовувало порядок переходу майна померлого до інших осіб. Як самостійний інститут земського цивільного права спадкове право виділилося лише в Литовських статутах. Успадковували згідно з законом і заповітом. Згідно із законом, спадкоємцями першої черги визнавалися діти спадкодавців та їхні нащадки, причому лише ті, що народилися в законному шлюбі, не були оголошені батьком як незаконнонароджені та не позбавлені ним права на спадок. Спадкоємцями другої черги визнавалися брати й сестри спадкодавця. Згодом до спадкоємців було віднесено батьків та інших родичів спадкодавця.

Права жінок успадковувати майно чоловіків і можливість позбавлення дітей спадщини були обмеженими і пов'язувалися з феодальним обов'язком власників маєтків відбувати військову службу і виставляти визначену кількість воїнів від кожного маєтку. Тому коли були брати, то дочки спадкодавців не успадковували нерухомого майна батька, а одержували лише четверту частину його вартості (незалежно від кількості братів і сестер). Материнський маєток вони успадковували в рівних частках із братами. Дружина після смерті чоловіка одержувала частину його майна, але не більше третини, у довічне володіння, а спадкоємцями вважалися діти або родичі чоловіка по чоловічій лінії. Внесений у будинок чоловіка посаг дружини за відсутності дітей у випадку її смерті повертався до її родичів.

Закон установлював коло осіб, які не мали права заповідати. До них належали: неповнолітні діти (повнолітні сини, не відокремлені від батьків, могли заповідати тільки особисто набуте майно), особи, що втратили волю відповідно до рішення суду, ченці, полонені, челядь дворова, психічно хворі (вони могли заповідати своє майно у випадку одужання), вигнанці й позбавлені честі.

Феодально-залежні люди могли заповідати стороннім особам тільки третину свого рухомого майна, а дві третини зобов'язані були залишити дітям. За відсутності дітей ці дві частки надходили в розпорядження пана. Спадкодавець-шляхтич мав право заповідати стороннім особам не більше третини батьківських і материнських маєтків, а решта майна повинна була перейти до дітей чи інших законних спадкоємців. Виняток із цього правила було зроблено тільки щодо заповіту майна великому князеві литовському.

Сімейне право

Регулювало і закріпляло особисті й майнові відносини, що виникали зі шлюбу, родинних зв'язків, опіки, усиновлення та прийняття інших осіб у сім'ю.

Укладання шлюбу здійснювалось у декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання та весілля. Сватання й оглядини як підготовча дія не мали ніяких правових наслідків. Правові наслідки наставали тільки після заручин. Сторона, яка відмовилась одружитися після укладання угоди про шлюб (заручин), зобов'язана була виплатити обумовлену угодою недотримку як відшкодування витрат із підготовки до шлюбу. Заручини могли відбутися ще у дитячому віці майбутнього подружжя. Якщо в сім'ї було кілька дівчат, то обов'язково слід було раніше видати заміж старшу, а потім наступну по ній за віком.

Після сватання і заручин представники нареченої та нареченого укладали шлюбний договір. Порядок оформлення шлюбних договорів і наслідки їх невиконання досить докладно розглянуті в Литовських статутах. Головною частиною такого договору були майнові відносини. У ньому визначалися посаг нареченої та вено (віно), що записувалося нареченим своїй майбутній дружині в порядку забезпечення її посагу.

Для визнання шлюбу укладеним (його громадянського утвердження) необхідно було виконати визначені обряди (зіграти весілля). Церквою та державою вводилася вимога церковного вінчання, але в литовсько-руський період вінчання у церкві ще не було обов'язковим.

Шлюб могли брати особи, які досягли визначеного віку (статут 1566 р. шлюбний вік для дівчини встановив із 15, а для юнаків - із 18 років), не перебували в іншому шлюбі та в близькій спорідненості між собою. Перешкодою для взяття шлюбу могло бути різне віросповідання. Так, жінкам-християнкам заборонялось одружуватися з мусульманами та іудеями. Заборонялося також одружуватись особам, які раніше вже перебували у трьох шлюбах.

Укладення шлюбу повинно було відбуватися за згоди молодих і за згоди їхніх батьків або інших близьких родичів. У випадку смерті батьків і незгоди рідних видати дівчину заміж вона могла одержати дозвіл на шлюб від посадових осіб. Особиста згода на шлюб нареченого й нареченої мали значення лише в тому випадку, коли вони були матеріально забезпечені та перебували у зрілому віці. Найчастіше ця згода була тільки формальністю.

Майнові відносини подружжя залежали передовсім від того, яке майно кожний із них вносив, коли брав шлюб, тому що посаг дружини, хоча й переходив у спільну власність сім'ї, забезпечувався нерухомим майном чоловіка. У разі припинення шлюбу посаг підлягав поверненню дружині, а в окремих випадках - близьким родичам дружини. Якщо чоловік був значно біднішим від дружини і приходив у Дім дружини, то його права розпоряджатися майном були обмежені. Але й у цьому випадку чоловік уважався главою сім'ї та був зобов'язаний виконувати всі повинності, покладені на маєток (господарство). Діти в сім'ї (навіть дорослі) зобов'язані були коритися батькам. За життя батьків майнові права дітей у сім'ї були обмеженими. Визнавалися тільки їхні права на майно, набуте ними особистою службою на стороні або отримане в дарунок чи у спадщину. Частку дітей у загальному майні сім'ї не було чітко визначено, хоч і не заперечувалося їхнє право на це майно. Батьки могли зі своєї доброї волі виділити дітям певне майно, але примусового виділу діти не мали права домагатися.

Характер майнових відносин чоловіків визначався залежно від того, було це майно загальним чи роздільним. Правом однаковою мірою забезпечувалися майнові права чоловіків як на роздільне, так і на загальне майно. Забезпеченню права роздільної власності служили й норми опікунського права.

Для законного розірвання шлюбу досить було чоловікам заявити перед світським або духовним судом чи посадовою особою місцевої адміністрації про те, що вони розривають свій шлюб, і вільні вступити у новий шлюб. Міщани запис про розірвання шлюбу робили в міському магістраті. Оформлення розлучення серед селян могло здійснюватися церквою, посадовими особами місцевої адміністрації або самим феодалом. Дозвіл на розірвання шлюбу повинен був надаватися тільки за наявності вагомих причин: а) нездатність чоловіка до подружнього життя; б) наявність певного ступеню кровної спорідненості; в) учинення тяжкого злочину одним із подружжя; г) перелюбство дружини; д) тяжка хвороба тощо. Шлюб припинявся також у випадках оголошення особи вигнанцем, відходу одного з подружжя у монастир. У цих випадках той, хто залишився, мав право одружитися вдруге.

Опікунське право

Було нерозривно пов'язане з сімейним і цивільним. Опіка призначалася над неповнолітніми юнаками до 18 років і дівчатами - до 13 років (за статутом 1566 р - до 15 років). Однак, якщо дівчина і після досягнення повноліття не виходила заміж, вона з-під опіки не звільнялася. Опікунами, згідно з законом, вважалися батько або мати неповнолітнього, а також найближчі родичі; сторонні особи могли призначатися опікунами лише згідно з заповітом батьків або за рішенням суду.

Опікун призначався з того стану, до якого належав опікуваний Він мав виконувати всі повинності, що лежали на майні опікуваного, і мати не меншу дієздатність, аніж власник, який залишив майно неповнолітньому. Суд призначав опікуном уродженця ВКЛ, який мав доглянутий власний маєток і особисте господарство. Опікунами не могли бути служителі культу, крім випадків, коли священнослужитель сам мав власний маєток у тому ж повіті. Опікун не мав права відчужувати майно осіб, що перебували у нього під опікою. Справи за позовами до неповнолітнього про відчуження майна припинялися до настання повноліття.

Отже, правове регулювання цивільно-правових відносин в Україні часу ВКЛ будувалося на основі нерівної правоздатності суб'єктів правовідносин. Повноваження суб'єктів обумовлювалися становою та релігійною належністю, залежали від правового становища колективу (юридичної особи) і становища особи в суспільстві чи в сім'ї. Основу регулювання цивільно-правових відносин складали норми речового (інститути власності, володіння, застави, сервітутів) і зобов'язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового та сімейного права.