Найвищими пробами банківських металів визнаються проби, не нижчі ніж: а) для золота — 995,0; б) для срібла — 999,0; в) для платини та паладію — 999,5

Регулювання ринку банківських металів центральним банком здійснюється шляхом визначення переліку відповідних операцій, обмеження кола учасників ринку та встановлення умов і порядку реалізації відповідних угод.

В Україні Національним банком регламентується конкретний перелік операцій, що можуть здійснювати комерційні банки з банківськими металами на підставі письмового дозволу НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями. До операцій, що можуть здійснюватись на внутрішньому валютному ринку України, відносять:

1) відкриття кореспондентських рахунків у банківських металах в інших уповноважених банках, у НБУ та проведення операцій з ними;

2) відкриття та ведення кореспондентських рахунків у банківських металах інших уповноважених банків;

3) відкриття та ведення поточних і депозитних рахунків клієнтів у банківських металах;

4) купівля-продаж банківських металів за гривні;

5) залучення банківських металів на вклади (депозити) клієнтів (крім банків);

6) залучення та розміщення міжбанківських депозитів у банківських металах;

7) надання та отримання міжбанківських кредитів у банківських металах;

8) надання кредитів у банківських металах резидентам (юридичним особам та фізичним особам — суб’єктам підприємницької діяльності);

9) надання та отримання банківських металів у заставу;

10) відповідальне зберігання банківських металів у Національному банку, в інших уповноважених банках, у власному сховищі;

11) перевезення банківських металів;

12) обмін зливка банківського металу на зливки цього ж металу меншої маси (за незмінної загальної маси металу);

13) конвертація одного банківського металу в інший.

Уповноважені банки на підставі письмового дозволу НБУ можуть здійснювати операції з банківськими металами і на міжнародних ринках.

До складу таких операцій, зокрема, відносять:

а) відкриття та ведення кореспондентських рахунків у банківських металах у банках нерезидентах;

б) купівля-продаж банківських металів за іноземну валюту;

в) розміщення міжбанківських депозитів у банківських металах;

г) отримання міжбанківських кредитів у банківських металах;

д) надання та отримання банківських металів у заставу;

е) відповідальне зберігання банківських металів у банках-нерезидентах.

Національним банком України заборонено використання банківських металів у вигляді зливків і порошків як засобу обігу та засобу платежу (крім сплати процентів у банківських металах). Не дозволяється також випускати ощадні (депозитні) сертифікати у банківських металах.

Національним банком України обмежене і коло учасників угод з купівлі-продажу банківських металів. Операції з купівлі-про­дажу банківських металів здійснюються на міжбанківському валютному ринку України та міжнародних ринках лише уповноваженими банками і самим Національним банком України. Усі інші продавці і покупці банківських металів виконують відповідні операції лише за посередництва цих суб’єктів.

Операції з купівлі-продажу банківських металів здійснюються на умовах «тод», «том» або «спот». На умовах «форвард» (у межах 50 % ліміту відкритої валютної позиції в банківських металах) можуть відбуватися угоди з купівлі-продажу металів за іноземну валюту першої групи Класифікатора іноземних валют.

Між уповноваженими банками операції з купівлі-продажу банківських металів за гривні проводяться за вільним договірним курсом без обмеження розміру маржі між курсами та комісійної винагороди. Укладення відповідних угод здійснюється виключно під час проведення торговельної сесії на міжбанківському валютному ринку України. При цьому до початку сесії уповноважений банк виконує заяви на купівлю-продаж банківських металів за рахунок власних коштів і коштів своїх клієнтів. І тільки після цього незадоволені потреби щодо купівлі-продажу банківських металів включаються банком до зведеної заявки на участь у торговельній сесії.

В Україні діють також обмеження щодо продажу банком фізичній особі (без ідентифікації) протягом одного робочого дня банківських металів з відповідною фізичною поставкою. Сума такого продажу обмежена максимальним розміром 50 000 грн.

Для обліку усіх операцій з банківськими металами та складання фінансової звітності комерційними банками використовуються офіційні курси банківських металів, установлені Національним банком України.

ІV. Реалізація заходів валютного контролю передбачає виконання центральним банком сукупності функцій щодо забезпечення дотримання резидентами і нерезидентами норм чинного в країні валютного законодавства.

В Україні головним органом, на який покладено функції валютного контролю, є Національний банк України, що забезпечує:

по-перше, контроль за виконанням правил регулювання валют­них операцій на території України з усіх питань, не віднесених законодавством до компетенції інших державних органів;

по-друге, виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з чинними актами валютного законодавства України.

При цьому уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки, тобто вони є агентами валютного контролю. Змістом зазначеного контролю є запобігання уповноваженими банками проведенню резидентами і нерезидентами через ці банки незаконних валютних операцій і своєчасне інформування про це Національного банку України та відповідних державних органів.

Валютному контролю підлягають усі валютні операції з участю резидентів і нерезидентів, а також зобов’язання щодо декларування валютних цінностей. Органи, що здійснюють валютний контроль, у межах своїх повноважень мають право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій і стан банківських рахунків в іноземній валюті.

Основні сфери спрямування валютного контролю визначаються такими основними напрямами:

· наявність необхідних дозволів на валютні операції та їх відповідність нормам чинного валютного законодавства;

· організація платежів в іноземній валюті, умови і порядок проведення розрахунків між резидентами і нерезидентами;

· повнота і об’єктивність обліку, звітності та документації за валютними операціями.

Санкції за порушення норм валютного законодавства можуть передбачати накладення штрафу, позбавлення ліцензій на право здійснення валютних операцій, а також притягнення до адміністративної відповідальності.

Конкретний порядок організації валютного контролю та механізм застосування відповідних санкцій передбачено відповідними нормами Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» № 15—93 від 19 лютого 1993 р. та «Положенням про валютний контроль», затвердженим постановою Правління Національного банку України № 49 від 8 лютого 2000 р.

Відповідними нормативними документами регламентовано, які саме порушення при здійсненні тих чи інших валютних операцій призводять до накладення стягнень. До таких порушень, зокрема, належать:

1. Здійснення комерційними банками операцій з валютними цінностями без одержання генеральної ліцензії НБУ.

2. Здійснення резидентами і нерезидентами операцій з валютними цінностями, що потребують одержання ліцензії НБУ, без одержання такої ліцензії.

3. Торгівля іноземною валютою банками та іншими фінансово-кредитними установами без одержання ліцензії НБУ та з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України.

4. Невиконання уповноваженими банками зобов’язань щодо купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання ними своїх зобов’язань.

5. Нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині запобігання проведенню резидентами і нерезидентами через ці банки незаконних валютних опе-
рацій.

6. Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

7. Невиконання резидентами вимог щодо порядку та строків декларування валютних цінностей та іншого майна.

8. Несвоєчасне подання, приховування або перекручення встановленої Національним банком України звітності про валютні операції.

9. Одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів.

Відповідальність за перелічені порушення може передбачати накладення штрафу на суму, еквівалентну частині або повній вартості валютної операції, здійсненої з порушенням, а для банківських установ може ще й супроводжуватися позбавленням генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій, а то і виключенням з Державного Реєстру банків.

Підставою для застосування НБУ і його територіальними управліннями зазначених санкцій можуть бути:

1) матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками центрального апарату та територіальних управлінь НБУ;

2) матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками державних органів валютного контролю;

3) матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками державних контрольних і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю.

У разі виявлення порушень валютного законодавства з боку банків уповноваженими працівниками НБУ складається протокол за встановленою формою, який вручається керівникові (посадовій особі, котра виконує його обов’язки) банку, де безпосередньо здійснювалась відповідна перевірка. За кожним випадком порушення, що виявлене під час однієї перевірки, складається окремий протокол. До нього обов’язково додаються інші документи, які свідчать про факти порушень.

Матеріали про порушення валютного законодавства залежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій:

ð до 10,0 тис. дол. США — начальники територіальних управлінь НБУ;

ð до 50 тис. дол. США — директор Департаменту валютного контролю та ліцензування НБУ;

ð до 100 тис. дол. США — Голова НБУ та його заступники.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Державного Реєстру банків, а також застосування штрафу, що перевищує суму, еквівалентну 100 тис. дол. США, застосовуються виключно на підставі постанови Правління НБУ.

У разі несплати комерційним банком або фінансовою установою штрафу в зазначений строк постанова про притягнення їх до відповідальності підлягає примусовому виконанню органами державної виконавчої служби за місцезнаходженням порушника в порядку, визначеному чинним законодавством України. В окремих випадках з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків постановою Правління Національного банку України для уповноважених банків може встановлювати інший строк сплати штрафів, але він не може перевищувати двох років. Зменшення розмірів сум штрафних санкцій не допускається.

7.4. Діяльність центрального банку зі складання та регулювання платіжного балансу

Важливим напрямом валютної політики центрального банку кожної країни є складання та регулювання сальдо платіжного балансу, який відбиває кількісне і якісне вартісне вираження масштабів, структури і характеру зовнішньоекономічних операцій країни та її участі у світовому господарстві.

Платіжний баланс — це співвідношення усіх фактичних платежів, здійснених даною країною іншим країнам, та надходжень коштів, отриманих нею з-за кордону.

Платіжний баланс є документом, що відображає систематизований запис усіх економічних угод, здійснюваних резидентами даної країни з її нерезидентами. Платіжний баланс може складатись або за певний період (рік, місяць, квартал) або на певну дату (у вигляді співвідношення міжнародних надходжень і платежів на даний момент). Відображаючи усі операції, здійснені між національною економікою та господарствами інших країн, платіжний баланс слугує важливою інформаційною базою для розроблення основних засад валютної, грошово-кредитної, зовнішньо­економічної політики держави, оцінки перспектив щодо участі країни у міжнародному поділі праці та її позицій на світових ринках. Тому складання платіжного балансу є обов’язковою вимогою Міжнародного валютного фонду до всіх країн-членів.

Згідно з рекомендаціями МВФ складання платіжного балансу має ґрунтуватися на чіткому визначенні цілого ряду понять: резидента (нерезидента), економічної території, поняття угоди, обліку цін та моменту здійснення угоди.

Визначення поняття резидента (нерезидента) для складання платіжного балансу загалом відповідає системі національних рахунків. Резидентом є суб’єкт ринку, що функціонує на економічній території даної країни більше року, має тут центр економічного інтересу, тобто веде господарську діяльність на території країни і має намір тривалий час продовжувати цю діяльність.

Під економічною територією розуміють географічну територію, на яку поширюється юрисдикція уряду даної країни і на якій товари, робоча сила і капітал мають можливість вільно переміщуватися. Економічна територія країни включає також її повітряний простір, територіальні води і континентальний шельф, на який країна має виключне право володіння.

Поняття угоди передбачає обмін матеріальними або фінансовими активами між резидентами і нерезидентами. Угода визначається як економічний потік, котрий відображає створення, перетворення, передання або знищення економічної цінності і передбачає зміну власності на товари і фінансові активи, надання послуг, робочої сили і капіталу.

Облік цін згідно з рекомендаціями спеціалістів МВФ здійснюється на основі використання ринкової ціни. Вона являє собою суму коштів, яку покупці, котрі бажають придбати товари чи фінансові активи, сплачують продавцям відповідно до кожної конкретної угоди.

Момент здійснення угоди може визначатися за датою її укладення, датою відвантаження товару, датою перетинання кордону тощо. Загальним правилом при визначенні моменту здійснення угоди є фіксація зміни права власності на економічні цінності.

Структура платіжного балансу передбачає групування всіх операцій, що в ньому відображаються, за окремими статтями і розділами залежно від характеру здійснюваних зовнішньоекономічних угод. Ці угоди поділяються на два види: 1) поточні, пов’язані з рухом товарів, послуг, доходів, трансфертів, і 2) фінансові, пов’язані з інвестиційною діяльністю, а також операціями з активами і зобов’язаннями.

Сьогодні структура платіжного балансу є стандартизованою відповідно до чинних методичних вказівок МВФ.

Структурно основні компоненти платіжного балансу групуються за двома рахунками:

1) рахунок поточних операцій і

2) рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій.

І. Рахунок поточних операцій охоплює всі операції, здійснювані резидентами і нерезидентами з реальними цінностями, також операції, пов’язані з безоплатним наданням чи одержанням цінностей для поточного використання. У структурі рахунка поточних операцій виділяють такі чотири елементи: 1) баланс товарів, 2) баланс послуг, 3) доходи і 4) поточні трансферти.

Баланс товарів (або торговельний баланс) показує співвідношення між доходами від експорту товарів і витратами, здійснюваними на оплату імпорту товарних цінностей. Облік експорту та імпорту товарів ведеться у цінах FOB, що не включають витрат на перевезення і страхування товарів, оскільки дані витрати належать до послуг і проходять у балансі за відповідною статтею.

Баланс послуг є частиною платіжного балансу, що відображає надходження коштів за надані нерезидентам послуги і витрати на оплату послуг, які отримуються резидентами. При цьому у платіжному балансі відображається рух коштів за такими видами послуг, як транспортні, подорожні, будівельні, фінансові, страхові, послуги зв’язку, комп’ютерні та інформаційні послуги, роялті та ліцензійні послуги, реклама та маркетинг, наукові та конструкторські послуги, урядові послуги та інші.

Доходи є статтею поточного рахунка платіжного балансу, що відображає рух коштів, пов’язаних з такими операціями: а) оплатою праці, тобто виплатами заробітної плати працівникам даної країни за роботу, виконану за кордоном; б) доходами від прямих, портфельних та інших інвестицій, що передбачають сплату коштів за результатами пайової участі у капіталі компаній, дивідендів за акціями, процентів за облігаціями і банківськими кредитами тощо.

Поточні трансферти є статтею рахунка поточних операцій, яка показує некомпенсоване передання даній країні матеріальних та фінансових цінностей з-за кордону, і навпаки. Вони включають, з іншого боку, державні трансферти у вигляді гуманітарної допомоги, внесків до міжнародних організацій, надання технічної допомоги, а з іншого — грошові перекази працюючих за кордоном, а також дарування, спадщину, аліменти, пенсії та інші виплати.

ІІ. Рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій — це розділ платіжного балансу, в якому відображається співвідношення між іноземними активами та зобов’язаннями резидентів і нерезидентів даної країни. Відповідно до назви його двома основними складовими є рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок.

Рахунок операцій з капіталом включає всі операції, які передбачають, по-перше, одержання або сплату капітальних трансфертів, а по-друге, придбання і використання невиробничих, нефінансових активів. У першому випадку йдеться про передання права власності на основні фонди, списання боргу за ввезені мігрантами ресурси, а в другому — про передання прав на користування землею та її надрами, патентів, ліцензій, авторських прав тощо.

Фінансовий рахунок охоплює усі операції з фінансовими активами і зобов’язаннями резидентів щодо нерезидентів.

Усі ці операції за функціональними ознаками класифікуються на чотири основні групи: 1) прямі інвестиції;

2) портфельні інвестиції;

3) інші інвестиції;

4) резервні активи.

Прямі інвестиції відображають вкладення коштів резидентами у діяльність зарубіжних підприємств з метою справляти стійкий вплив на діяльність такого підприємства в іншій країні. Вкладення коштів вважаються прямими інвестиціями, якщо вони забезпечують 10-відсоткову участь у капіталі підприємства. Як правило, такого роду капіталовкладення передбачають придбання відповідної кількості простих акцій, що забезпечують право голосу їх власникові.

Портфельні інвестиції охоплюють вкладення коштів резидентів у цінні папери, які надають право участі у капіталі, а також боргові цінні папери, за винятком тих коштів, що належать до прямих інвестицій та резервних активів. Сюди належать вкладення в акції різних типів (не для контролю над підприємством), облігації та інші боргові зобов’язання, а також різні види похідних фінансових інструментів.

Інші інвестиції відображають вкладення за залишковим принципом, тобто операції, що не відносяться до прямих і портфельних інвестицій та резервних активів. Сюди належать торговельні кредити (тобто комерційні кредити постачальників або аванси покупців), банківські кредити, готівкова валюта (поза банківською системою), депозити у банках, довгострокові кредити МВФ та міжнародних валютно-кредитних організацій, прострочена заборгованість.

Резервні активи відображають іноземні валютні активи у різних формах, що перебувають під контролем центрального банку країни. До них відносять монетарне золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, іноземна валюта (готівка і кошти на рахунках у банках-нерезидентах), а також зарубіжні фінансові активи у вигляді ліквідних цінних паперів, номінованих в іноземній валюті.

Побудова платіжного балансу ґрунтується на принципах бухгалтерського обліку, що передбачає відображення кожної економічної операції подвійним записом — кредитом однієї статті і дебетом іншої. Це підтверджує опосередковування рухом валютних потоків руху реальних економічних цінностей. У разі якщо економічні цінності (товари, послуги, фінансові активи) надаються безоплатно, для висвітлення цієї операції подвійним записом використовується спеціальна стаття «трансферти».

Статті платіжного балансу являють собою рядки таблиці. При цьому дебет за кожною статтею вказується зі знаком «–», а кредит — зі знаком «+». Це означає, що за дебетом рахунків платіжного балансу відображається надходження благ (товарів, послуг, фінансових зобов’язань — при видачі кредитів за кордон) у дану країну, за які її резиденти мають здійснювати відповідні платежі, тобто має місце відплив валютних коштів, що і показується зі знаком «–». І навпаки, за кредитом рахунків платіжного балансу показується відплив благ із країни (експорт товарів і послуг, видачу фінансових зобов’язань — при отриманні кредитів з-за кордону), за який її резиденти отримують валютні платежі, що і показується зі знаком «+».

Кожна угода у платіжному балансі має фіксуватися двічі, але з протилежними знаками. Тому загальний баланс має перебувати у стані рівноваги. Утім на практиці дану умову дотримати досить важко, оскільки для складання балансу використовуються різні джерела, що зумовлює часові та вартісні розбіжності. Для врівноваження балансу ці розбіжності наводяться у спеціальній статті «помилки й упущення».

З бухгалтерського погляду платіжний баланс завжди перебуває у стані рівноваги, проте за окремими його розділами має місце або активне сальдо (якщо надходження валюти перевищують платежі), або пасивне сальдо (якщо валютні платежі перевищують надходження). Так, наприклад, активне сальдо за поточним рахунком платіжного балансу показує, що країна більше продає товарів і послуг за кордон, аніж закуповує їх, а пасивне сальдо відображає, відповідно, зворотну ситуацію. Активне ж сальдо фінансового рахунка показує зниження іноземних активів резидентів або зростання іноземних зобов’язань країни, а пасивне — навпаки, відображає зростання іноземних активів (відплив капі­талів) чи зменшення іноземних зобов’язань (погашення кредитів).

Загалом сальдо рахунка поточних операцій урівноважується протилежним за знаком сальдо рахунка операцій з капіталом і фінансових операцій, а кінцевий підсумок платіжного балансу дорівнює нулю. Таким чином, усі переміщення капіталів є балансуючими статтями для руху товарів і послуг. Наприклад, якщо країна імпортує товарів більше, аніж експортує, то для оплати різниці необхідно залучити відповідні валютні кошти у формі іноземних інвестицій чи кредитів. Згідно з рекомендаціями МВФ до складу балансуючих статей, тобто тих статей, за рахунок яких здійснюється, власне, фінансування сальдо платіжного балансу, відносять зміни у резервних активах країни, а також кредитів МВФ та інших офіційних позик на міжнародному ринку. Відокремлення зазначених балансуючих статей від основних статей платіжного балансу, що пов’язані з рухом товарів, послуг і капіталів і мають самостійне значення, дає змогу визначити загальне сальдо платіжного балансу, тобто встановити, яким воно є — активним чи пасивним.

Загалом величина сальдо за різними розділами платіжного балансу визначається під впливом цілого ряду різноманітних факторів. До них, зокрема, належать такі.

По-перше, це нерівномірність економічного розвитку різних країн, що впливає на їхні конкурентні позиції на світових ринках та визначає місце у світовій торгівлі. Даний фактор, наприклад, показує роль міжнародної конкуренції між основними світовими центрами економічного розвитку (США, Західна Європа, країни Південно-Східної Азії) у формуванні їхніх платіжних балансів, виявом чого є поступова зміна їх позиції на світових ринках — від активного сальдо платіжного балансу США і дефіцитів балансів країн Західної Європи й Японії одразу після Другої світової війни до значного дефіциту торговельного балансу США в сучасних умовах і активного сальдо їхніх основних конкурентів.

По-друге, глобалізація економічних процесів, що визначає істотні спрощення при переміщеннях капіталів між країнами, обумовлює рух значних обсягів короткострокових вкладень, що часто-густо мають виключно спекулятивний характер і за наявності кризових явищ на світових фінансових ринках (кризи 90-х років минулого століття у Мексиці, Аргентині, країнах Південно-Східної Азії) можуть призводити до значних дефіцитів платіжних балансів.

По-третє, фінансовим фактором впливу на платіжний баланс країни є зовнішні державні витрати, спрямовані на забезпечення досягнення різноманітних економічних і політичних цілей (наприклад, утримання воєнних баз чи ведення військових дій за кордоном, надання фінансової і гуманітарної допомоги іншим країнам).

По-четверте, інфляційні процеси і нестабільність внутрішнього грошового обігу в країні можуть спричиняти підвищення собівартості й цін на продукцію національних виробників, ускладнюючи їх конкурентні позиції на світових ринках та обмежуючи можливості експорту. Крім того, дестабілізація грошового обігу та неконтрольовані темпи інфляції в країні можуть зумовлювати відплив капіталів за кордон. Усе це негативно позначається на сальдо платіжного балансу, змушуючи країну вдаватися до зарубіжної допомоги і зовнішніх запозичень.

По-п’яте, різні види таких надзвичайних обставин, як неврожаї, стихійні лиха, катастрофи, терористичні акти, можуть украй негативно вплинути на стан платіжного балансу країни з огляду на стимулювання відпливу капіталів за кордон, порушення виробничих циклів усередині країни та зниження обсягів експортних операцій.

Регулювання сальдо платіжного балансу належить до найважливіших завдань валютної політики центрального банку, позаяк рівновага платіжного балансу безпосередньо позначається на стабільності валютного курсу та грошового обігу всередині країни. Цей вплив реалізується через можливість різких коливань попиту на іноземну валюту на внутрішньому валютному ринку країни, що є наслідком тих чи інших змін в обсягах та структурі відповідних зовнішньоекономічних операцій, які відображаються у платіжному балансі й адекватний аналіз яких дає змогу центральному банку виробити правильні заходи валютного регулювання для забезпечення стабільності валютного ринку та досягнення цілей валютної політики.

Вибір інструментів валютної політики для регулювання сальдо платіжного балансу залежить від того, є воно пасивним чи активним. Так, за пасивного сальдо платіжного балансу необхідно вживати заходів, спрямованих на стимулювання експорту, обмеження імпорту, сприяння залученню іноземних капіталів та обмеження їх відпливу. За активного платіжного балансу валютне регулювання може бути спрямоване на усунення небажаного надмірного активного сальдо, для чого вживаються заходи зі стимулювання імпорту й обмеження експорту, сприяння вивезенню капіталів, у тому числі й через надання кредитів, і обмеження їх ввезення в країну.