Дія, що управляє —> бажаний результат

Знання принципів самоорганізації складних систем дає нові надії, розкриваючи нові напрями пошуку способів управління складними системами. Складна нелінійна система здатна сама себе будувати, структурувати, потрібно лише правильно ініціювати бажані тенденції її саморозвитку.

Управляючий вплив розвитком нелінійної системи може бути ефективним, якщо він погоджений з внутрішніми властивостями цієї системи, тобто є резонансним. Якщо «уколювати» систему в потрібний час і в потрібному місці, вона розгортатиме все багатство своїх форм і структур. Відповідно до загальних принципів синергетичного світобачення необхідно не просто будувати або перебудовувати, а ініціювати, виводити соціальні системи на власні лінії розвитку.

Аналізуючи різні історичні моделі соціального управління, І. Прігожин прийшов до висновку, що складна система, поведінка елементів якої однозначна і однонаправлена, а також позбавлена додаткових ступенів свободи, не еволюціонуватиме і врешті решт зруйнується. Лише хаотичність, рухливість індивідуальної поведінки і можливість кореляції наводять на рівні системи до направленого прогресивного руху [1, c. 64].

Практично вся історія управління галузями сучасного машинобудування, орієнтованого на випуск масової і великосерійної продукції, є пошуком оптимального компромісу між перевагами масштабності виробництва і прагненням розширювати товарну номенклатуру. Особливо явно цей процес протікає в автомобілебудуванні. Машинобудування кінця XIX—начала XX тс. було кустарним виробництвом. Г. Форд поклав початок переходу від кустарного до масового виробництва. Е. Тойота і Т. Оно з японської автомобільної компанії «Тойота» стали піонерами гнучкого виробництва. Питання «виробляти або купувати?» керівники «Тойоти» не вважали особливо важливими. Дійсно, на їх думку, серйозна проблема полягала в тому, аби забезпечити взаємодію складального заводу і його постачальників, добитися зниження вартості комплектуючих і підвищення якості незалежно від формальних, юридичних стосунків між складальником і постачальниками [1, c. 64-65].

Оптимізація існуючих виробничих систем в концепції «гнучкого виробництва» здійснюється в основному шляхом аналізу витрат на кожному виробничому етапі. Результати цього аналізу використовуються при вдосконаленні процесів виробництва і постачання, які після впровадження нововведень знов піддаються оптимізаційному аналізу. При цьому використовуються методи лінійного моделювання.

Для І. Урманова очевидний той факт, що сучасні крупні господарсько-технологічні комплекси є так званими складними емерджетними системами. В умовах олігополістичного конкурентного середовища багато хто з них працює в так званих точках біфуркації (особливих критичних точках), біля яких поведінка системи стає нестійкою [1, с. 65].

Отже, система під впливом самих незначних чинників може різко змінити свій стан. Небезпека підтверджується реальними подіями, коли крупні, зовні благополучні виробники опинялися в кризисній ситуації: «СААБ» (Швеція), «КИА» (Корея), «Ровер» (Великобританія).

Моделювання глобальної діяльності крупних компаній (включаючи роботу на зовнішніх ринках) характеризують наступні базові умови розрахунків: нелінійність зміни економічних систем, багатофакторність, різнорідність, багатосистемність. Тому концепція синергізму як виникнення і розвитку позитивного зворотного зв'язку і подальшого за цим процесом «розгону систем» повинна стати новою парадигмою управління сучасною промисловістю. Саме синергетичні ефекти, що характеризуються як результати кооперативної дії в системах, що призводять до зміни якості, є адекватним інструментом оцінки інновацій в складних моделях.

Вивчення і використання потенціалу синергетичних зв'язків транснаціональних компаній представляється виключно важливим в сучасних умовах, коли актуальне завдання по використанню переваг міжнародного технологічного розподілу праці, побудованої на нових принципах управління складними системами.

Класичне визначення синергетичних зв'язків ― це зв'язки, які при кооперованих (спільних) діях незалежних елементів системи забезпечують збільшення загального ефекту до величини більшої, ніж сума ефектів цих же, але незалежно діючих елементів [1, с. 66].

Синергетична теорія аттракторів має всі підстави стати однією з базисних теорій управління. Вона розширює уявлення про можливість передбачати хід подій і впливати на ситуацію.

Концепція створення структур-аттракторів («фрактальних фабрик») була запропонована Х.-Ю.Варнеке стосовно підприємницької сфери. Сутність «фрактальної фабрики» визначається не її зовнішніми ознаками, а внутрішніми цінностями, організаційною культурою. Фрактал — структурна одиниця підприємства, що самостійно діє. У кожного фрактала своє завдання, точніше, в процесі функціонування фрактали ставлять і формулюють ці завдання. Фрактали можуть перетворюватися, виникати знов і розпадатися. Фрактали — структурні одиниці, що самоорганізовуються. Вони групуються без зовнішнього тиску, аби служити цілому. Самоорганізація сприяє тому, що хороші ідеї реалізуються незалежно від того, звідки вони з'явилися. «Фрактальній фабриці» властиві також централізовані функції; тут концентрується спеціальна інформація, яка у фракталах не може зберігатися постійно. Але всі допоміжні засоби, що стосуються організації, поступають в розпорядження всіх фракталів. Перш за все це відноситься до можливості мати в своєму розпорядженні інформацію, яка більше не монополізується.

Однією з найважливіших вимог, що пред'являються до «фрактальної фабрики», є здібність всіх її підрозділів і всіх співробітників до підприємницького мислення і діяльності. Кожен фрактал має бути фрактальною фабрикою меншого розміру. Надалі фрактал не обов'язково залишається на фабриці, він може стати повністю самостійним. Так виникають тісно зв'язані один з одним підприємства. За рахунок високого рівня власної динаміки і максимальної здатності реагувати на швидко змінні умови середовища на «фрактальній фабриці» здійснюється тісна взаємодія фракталів, що самоуправляються та самоорганізуються.

Кожен фрактал і зрештою кожне робоче місце розглядаються як ціле підприємство: певна робота повинна виконуватися комплексно, а окреме завдання — вирішуватися самостійно. Глобальні завдання реалізуються локально, тобто раціонально сформульовані загальні глобальні цілі стають конкретними діями. Аби це відбувалося синхронно у всіх фракталах, їх цільова установка формулюється найконкретнішим чином [1, с. 68].

Кінцеві результати функціонування фрактала постійно вимірюються і оцінюються. Аби вони успішно діяли в нелінійному середовищі, необхідно правильно оцінювати позицію кожного, а також позиції і напрям руху інших учасників.

Цільова система, що складається з цілей фракталів, має бути направлена на досягнення загальних цілей підприємства. Цілі генеруються і коректуються в ітераційному процесі узгодження між фракталами-учасниками так, щоб цілі різних фракталів не перечили один одному. Однорідність цілей — ключ до мак­симальному використання людських ресурсів на «фрактальній фабриці». Всі процеси на підприємстві (ухвалення рішень, виробнича діяльність і т. п.) взаємозв'язані. Цей зв'язок носить зворотний характер. Певні дії стають причиною інших дій, а ті, у свою чергу, стають відправною точкою нових розробок. У подібній системі співробітники утворюють комунікаційну структуру з широкою автономією, якою вони управляють і яка одночасно управляє ними. Керівники більше не спостерігають за діями своїх співробітників, а визначають завдання і цілі, аби кожен знав, що потрібно робити. Властивість автономності означає, що реакція системи визначається головним чином її структурою, внутрішніми зв'язками, а не зовнішніми силами і сигналами. Вище наголошувалося, що випадковість — творчий, конструктивний початок, здатний зіграти роль того механізму, тієї сили, який виводить систему на аттрактор, на її внутрішню тенденцію до організації. Будь-яка ідея нововведення, що виникла у співробітника організації, по суті, є флуктуацією. Як показують ре­зультати досліджень, ідея нововведення виникає у співробітників фірми в результаті творчого процесу, практично не пов'язаного із станом попиту і ринковими змінами. На пізніших етапах дослідження нова ідея проходить відбір з точки зору можливості комерційного використання. Природно, успішно реалізуються лише ті нововведення, для яких знаходяться відповідні ринки і сфери застосування. Саме такий чином на пересіченні двох видів випадкових флуктуації — внутрішній інноваційній і зовнішній макроекономічній ринковій мінливості — формуються стратегія компанії, її система і структура управління.

Таким чином, якщо кожна конкретна ідея нововведення виникає випадково, вся їх сукупність дозволяє підтримувати існування макроекономічної системи і забезпечує закономірний напрям еволюції. Говорити про яку-небудь організацію можна, якщо є значимі ідеї, деяка сукупність сенсів, здатних об'єктивно служити організуючим началом. При цьому існує ризик експлуатації цього організуючого начала, коли організація перестає бути способом реалізації ідей, які стали її початком, тобто створення якої-небудь організації є зовнішньою метою самою по собі.

Організація може розглядатися як об'єкт, або самостійна мета; вона може розглядатися і як якість, або засіб внутрішньої, якісної реорганізації. Поняття організації в першому сенсі слова має на увазі існування у неї двох цілей: зовнішньої, проголошуваної меті, яка бачиться як засіб досягнення прихованої, внутрішньої мети. Обидві ці цілі, що стверджуються організацією як нероздільні, одна до іншої не мають відношення. У другому сенсі слова ці цілі злиті, їх взаємозв'язок зростає: поняття організації є в цьому випадку деяким внутрішнім процесом реорганізації, коли зовнішнє перетворення — лише наслідок, свого роду побічний ефект накопичення внутрішнього потенціалу, не пов'язаний з якою-небудь метою.

У першому випадку необхідні зусилля для оформлення і підтримки організації, в іншому випадку цей процес відбувається автоматично. Тому в першому випадку поняття організації має на увазі наявність деяких зовнішніх форм, певної структури, атрибутів як свідоцтв змін, доказів її життєвої спроможності, впливовості і фактичного існування. При цьому організація, володіючи організаційним початком, використовує власне знання реальності і приймає рішення, звільняючи людину від цього.

У другому випадку зміни в організації відбуваються самі по собі без зовнішнього підтвердження. Організація тут орієнтується на організуюче начало, властиве самій людині, і активізує його.

Як у першому, так і в другому випадку організація виражає деяку форму адаптивної поведінки людини. Проте якщо в першому випадку ця форма і є сама по собі мета, в другому випадку організація є деяким процесом, що не потребує конкретної форми, і має характер самоорганізації, тобто відбувається деяка внутрішня реорганізація, а сама організація є лише зовнішнім орієнтиром — чинником, що вимагає активної позиції людини, його відповідного внутрішнього світу.

Вплив організації першого типу направлений на людину, вона відчуває на собі її вплив. А в організації другого типу людина може діяти самостійно. У організації другого типу визначальним чинником цілепокладання є система цінностей, одночасно виступаюча як основа цілепокладання і як глобальний критерій управління. Вище при аналізі методів управління наголошувалося, що зовнішні критерії стають частиною системи управління, вихід системи замикається зі входом — система знаходиться в режимі саморозвитку, цілі перестають бути головними критеріями управління. Створюючи умови для самоорганізації, підтримуючи тенденції щодо самоорганізації, можна управляти, «не управляючи». Управління сучасним підприємством вимагає абсолютно іншої концепції організації, ніж концепція, що переважала в ранніх школах управлінського раціоналізму. Адже відомо, що саме відмова від ретельного планування, автономія, свобода творчості, що народжує оригінальні ідеї, дають необхідний результат — самопідтримку розвитку організації. Серед зарубіжних фахівців з організаційного консультування відома модель життєздатності С. Віра. З іменами В. Ешбі, В. Мак-Куллоха, Р. фон Ферстера, Р. Бейтсона, С. Віра пов'язують становлення кібернетики другого порядку, заснованою на цілісності та внутрішньому зв'язку систем, зворотних зв'язках, самоорганізації. Від управління людьми, машинами, матеріалами і грошима С. Вір переходить до управління складністю. Мірою складності в цьому випадку служить різноманітність станів, а в основі моделі життєздатної системи лежить закон необхідної різноманітності В. Ешбі. [1, c. 69]

Згідно цьому закону, набір управлінських реакцій має бути не менш багатим, ніж набір можливих станів середовища, проблемних ситуацій в оточенні, де розвертається бізнес. Проте неможливо врахувати всі стани навіть дуже невеликої фірми та її оточення. Спроби розробити детальний алгоритм, автоматизувати процес управління організацією стикаються з таким об'ємом обчислення, який перевершує навіть гіпотетичні можливості комп'ютера.

Акцент слід робити на самоорганізації, на самозмінних структурах, при яких необхідні процеси «організовують себе самі». У організаціях можна виділити два полярні способи побудови структур: ієрархію і гетерархію. Дослідження штучних і природних соціальних порядків дозволяють зробити висновок, що людина завжди прагне створювати ієрархічні системи із стосунками строгого підпорядкування і монопольною владою центру. Відмічена тенденція руйнування штучних систем після ослаблення або припинення впливу централізованої влади. Так, рано чи пізно розпадаються авторитарні ієрархії, командні економічні системи [1, c. 69-70].

У теорії і практиці менеджменту відомі і децентрализовані структури управління. Дослідження показують, що надскладні завдання можуть вирішуватися лише в структурах, де немає монопольної авторитарності, де спостерігається поліцентричний розподіл повноважень. Поточним режимом системи, що самоорганізується, служить гетерархія, тобто здатність створювати в міру необхідності тимчасові ієрархічні структури. Ієрархія створюється у міру потреби для вирішення проблем, що вимагає, наприклад, вольового зусилля або певних професійних знань. Практично можливі різні варіанти і комбінації зміни структур в цілях виживання організацій. Наприклад, є наукові групи, що виконують рутинну роботу в централізованому режимі і перехідні до вільної колегіальної співпраці при вирішенні інноваційних завдань [2, с. 248].

В рамках нової концепції управління головна мета — створення життєстійкої організації, команди людей, зв'язаних ідеєю, а прибуток і захват ринку в конкурентному оточенні вторинні і самі по собі «додаються» в ході еволюції.

Таким чином, реалізація всіх процесів організації заснована на загальних способах взаємодії активностей-опорів і їх поєднаннях. Найявніше це виявляється в процесі самоорганізації, в ході якого самоутворюється, самовідтворюється і самоудосконалюється організація як складна динамічна система. Відмітною особливістю самоорганізації є цілеспрямований, хоча і природний характер: процеси, що протікають у взаємодії з довкіллям, в той же час автономні, що, до речі, не суперечить еволюційної теорії.

Виділяють три процеси самоорганізації:

• процеси виникнення якісно нового цілісного формування з деякої сукупності об'єктів певного рівня;

• процеси, що підтримують певний рівень організації при обліку зовнішніх і внутрішніх умов її функціонування;

• процеси вдосконалення організацій, здатні нагромаджувати і використовувати минулий досвід [1, c. 71].

Основною характеристикою самоорганізації будь-якої системи, її еволюції є безповоротність, що виражається в певній спрямованості її змін. Дійсно, оскільки організація як сукупність активностей не може бути замкненою, її розвиток направлений не лише всередину системи, але і за межі системи, де організація стикається з іншими сукупностями активностей, долає їх опір і рухається далі. Безповоротність або неповторність процесу означає неможливість змінити спрямованість процесів самоорганізації в кожний даний момент. По словах Н. Кондратьєва, під еволюційними, або безповоротними, процесами ми розуміємо ті зміни, які за відсутності різких сторонніх пертурбаційних дій протікають у визначеному одному і тому ж напрямку.

Інакше кажучи, самоорганізація — процес розвитку системи, для якого характерні два принципи:

• принцип негативного зворотного зв'язку, що показує, як підтримується спонтанно виникаючий порядок;

• принцип позитивного зворотного зв'язку, згідно якому прогресивні зміни, що виникають в системі, не пригнічуються, а накопичуються і посилюються [1, с. 71].

Постійний компроміс між цими принципами реалізується за допомогою структурних змін, посилення неврівноваженості і виходом системи на новий діапазон розвитку.

Система може функціонувати, не лише зменшуючи небажані відхилення, але і збільшуючи бажані за допомогою позитивного зворотного зв'язку. Процеси, в яких взаємодія підсистем запускає позитивний зворотний зв'язок, нестримно переводять систему в новий стан, не завжди сприятливий, але потрібний по якихось причинах для системи. Самопосилення системи триває до виникнення нових негативних зв'язків, що стабілізують систему, але ведучих до нового рівня безладу. Було відмічено, що системи, надані самі собі, зменшують ентропію і формують порядок з хаосу. Сказане можна проілюструвати за допомогою рис. 6.1.

Рис. 6.1. Формування порядку із хаосу

Для самоорганізації системи характерні такі риси, як спонтанність і випадковість. Сьогодні це твердження знайшло підтвердження в синергетиці. Характерною умовою самоорганізації є властивість автономності, що означає, що система реагує перш за все на внутрішні зв'язки, тобто орієнтується на особисті цілі. Зовнішнє середовище в кращому разі ініціює певні зміни. При цьому підсумок зміни станів також визначається саме взаємозв'язками у внутрішній структурі, а не зовнішнім поштовхом. Процес самоорганізації системи підтверджує, що з посиленням організації ефективність раціональних і цілеспрямованих дій слабшає, організація сама «створює» себе, деколи протидіючи свідомому керівництву. Дослідження процесів самоорганізації дають можливість не лише виявляти механізм автономної циклічної самопідтримки, але і дозволяють знайти можливість запускати цей механізм. При цьому на певному етапі розвитку в механізм самоорганізації системи втручається розум людини, здатний внести до цього процесу якісно нові елементи. Головна властивість розуму в здатності передбачати окремі фрагменти майбутнього розвитку, оцінювати окремі наслідки відбору, тим самим впливаючи на його характер. Виявилось, що відносно соціальної організації неможливо говорити про її повну самоорганізацію, оскільки розум людини дозволяє удосконалити структуру зворотних зв'язків, а значить, здійснювати цілеспрямовані зміни на користь суспільства.

У системах, що самоорганізуються, впорядкованість і саморозвиток обумовлені утворенням кооперативних зв'язків з безладу, властивого нерівноважному стану. Поняття організації як альтернативи поняттю самоорганізації пов'язано зі свідомою діяльністю людини. Результатом такого симбіозу є процес коеволюції як спільний розвиток природних і виробничих технологій в рамках системи взаємодії (у біології, наприклад, — взаємне пристосування видів). В процесі коеволюції вирішальну роль грають не боротьба за існування, а взаємодопомога, узгодженість і співпраця. Коеволюційний підхід виділяє зі всієї сукупності змін ті, які зв'язані, взаємно адаптовані. Взаємопов’язаність коеволюційних змін виконує двояку функцію — збереження цілісності системи і участь в становленні нової цілісності. В той же час, проте, коеволюційний підхід стверджує, що в реальному світі протистоять один одному не два єства — природа і суспільство, а три: природа, суспільство і «створюваний людиною наочний світ». Визнання самоорганізуючих властивостей системи в розвитку організації дозволяє побачити останню в новому світлі, по-новому інтерпретувати знайомі явища і, можливо, впоратися з окремими проблемами, які при традиційному підході здаються нерозв'язними. Процес самоорганізації підтверджує, що будь-який, навіть сприятливий стан справ потрібно розглядати як тимчасовий в проміжному еволюційному процесі оновлення. Необхідно адаптуватися навіть не до змін, а до темпів змін. Поважно усвідомити ідею, що метою системи є те, що вона робить, і, якщо поведінка організації не здається раціональною, значить, певне розуміння цілей відрізняється від дійсних цілей організації [1, с. 73].

Висновки до лекції за темою 6:

Тепер все ширше признається, що самоорганізація — фундаментальний процес природи. Встановлено, що існують взаємозв'язані і взаємообумовлені матеріальні об'єкти з рівноважною і нерівноважною структурною організацією речовини. Одні з них утворюються в ході процесу, що прагне до рівноваги, інші — в ході процесу, що прагне до нерівноваги. Головною особливістю процесу самоорганізації є його антиентропійна спрямованість.

Термін «самоорганізація» став застосовуватися для позначення природних процесів антиентропій впорядкування, що мають іншу природу, ніж процес рівноважної організації (наприклад, кристалізації), хоча довгий час вважалося, що порушення другого закону термодинаміки можливі лише при свідомому втручанні людини. Приставка «само-» підкреслює як іманентні причини явища, так і існування відмінностей в природі нерівноважного і рівноважного впорядкування, пов'язаних з активною або пасивною їх роллю в становленні відповідного порядку (самоорганізація — активне впорядковування).

В даний час загальновизнаним можна рахувати уявлення про самоорганізацію як про спонтанний перехід відкритої нерівноважної системи від менш складних і впорядкованих форм організації до складніших.

Синергетика заснована на ідеях цілісності світу і наукового знання про нього, спільності закономірностей розвитку об'єктів всіх рівнів матеріальної і духовної організації, нелінійності (багатоваріантності і безповоротності), глибинному взаємозв’язку хаосу і порядку (випадковості і необхідності). Синергетика дає нам новий образ світу, який складно організований і відкритий, тобто є таким, що не став, а стає, що не просто існує, а безперервно виникає, еволюціонує за нелінійними законами.

Синергетика вивчає відкриті (що обмінюються речовиною і енергією із зовнішнім світом, мають джерела і стоки енергії) нелінійні (описувані нелінійними рівняннями) системи. Предмет синергетики — механізми самоорганізації, тобто механізми мимовільного виникнення, відносно стійкого існування і саморуйнування макроскопічних впорядкованих структур, що характеризують такого роду системи.