Предмет і завдання курсу. Методологія культурологічного знання

Наприкінці ХХ ст. почалося розмежування, уточнення та поглиблення розуміння світоглядних дисциплін, а також виокремлення напрямів, що поєднують ознаки філософських, мистецтвознавчих, літературознавчих, театрознавчих та інших знань; на їх базі почала формуватися своєрідна галузь і напрям наукових досліджень – культурологія. Вона узагальнює й зводить до спільного знаменника понятійний апарат, об’єднує культурно-мистецькі дисципліни, надає можливість науковцям цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу і діяльності людства.

Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ, культурних процесів – не сучасний винахід, його використовували ще наші попередники, але вони вивчали переважно окремі види культуротворчої діяльності, що не давало змоги сприймати розвиток культури як цілісний процес.

Культуру як окрему галузь вивчали ще з античних часів. Вона досліджує притаманну їй специфіку в різних галузях наук, зокрема археології, археографії, етнографії, психології, історії, соціології, мистецтвознавстві тощо. Але лише на початку ХХ ст. почали робити спроби узагальнити ці дисципліни, наблизитися до синтетичного розуміння терміна “культурологія” і ввести його в науковий обіг. Першим це зробив американський учений Леслі Уайт (він і ввів термін “культурологія” в науку). Його послідовниками в цьому напрямі були європейські науковці. Окремі опосередковані спроби трактування культурологічних концепцій робили Фрідріх Ніцше, Освальд Шпенглер, Василь Розанов, Микола Бердяєв, Федір Достоєвський, Іван Франко, Павло Флоренський та інші. Вони переважно спиралися, з одного боку, на філософські засади, з другого боку – на художньо-образне осмислення культури в мистецьких творах, що давало змогу осягнути філософсько-культурні явища як феномен цілого. Цим проблемам приділяли увагу також науковці, які наголошували на ролі й значенні культурного феномена в розвитку наукових досягнень та етичних засобів їх реалізації в суспільстві. Зокрема, подружжя П’єр і Марія Кюрі, Володимир Вернадський, Петро Капиця та Андрій Сахаров підкреслювали: низький культурний рівень науковця призводить до того, що досягнення науки можуть змінити культурну домінанту з позитивної на негативну. Наприклад, це сталося з ядерною енергією: передбачалося, що вона служитиме людям, а в результаті створена атомну бомбу.

Особливості й труднощі становлення культурології як науки спричинені її багатоплановістю, адже вона – багатовимірний феномен. Відомо багато визначень культурології. Щоб дати найбільш ґрунтовне, слід мати на увазі, що культурологія – це комплекс дисциплін, що вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню з визначенням кінцевого результату системності культурного феномена; по-друге, культурологія – це сукупність дисциплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також з позиції національних регіональних особливостей в їх історичному розвитку; по-третє, культурологія – це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань.

Отже, культурологія (лат. cultura + грецьк. logos) – гуманітарна наука, яка вивчає культуру як цілісність, її закономірності розвитку і функціонування, структуру і динаміку, взаємозв’язки і взаємодії з іншими сферами матеріального та духовного життя.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

· аналіз культури як системи культурних феноменів;

· виявлення ментального змісту культури;

· дослідження типології культур;

· розв’язання проблем соціокультурної динаміки;

· вивчення культурних кодів та комунікацій.

Про предмет культурології в системі наукового знання у світі і вітчизняній науковій думці єдиний підхід ще тільки формується. Оскільки зарубіжна наукова думка трактує поняття культури переважно в науковому, а саме соціально-етнографічному розумінні, то прямої аналогії вітчизняним дослідникам-культурологам не існує, бо вітчизняна наукова традиція пов’язує поняття культури перш за все з художньою і просвітницькою практикою. У вітчизняній науковій літературі 90-их років погляди вчених на предмет культурології можна поділити на дві групи:

1. Ізоляціоністська, або локальна, згідно з якою у культурології свій, не схожий на інші науки підхід до предмета вивчення.

2. Інтеграційна – в основі цієї точки зору лежить переконання, що культурологія – це синтез соціальних і гуманітарних знань про культуру. Вчені, які входять до даної групи, розуміють культурологію як синтетичну сферу знання, що виникла на межі філософії культури, соціології культури, культурної антропології, психології культури, етнології, історії культури, не зводячи її виключно до філософії культури чи історії культури. Останній підхід до визначення предмета науки культурології має ті переваги, що, синтезуючи різні науки, він дає приріст нового знання, проблематика перелічених наук уходить у її предметне поле.

Методологія культурології. Вітчизняні культурологи найчастіше звертаються в своїх дослідженнях до методів філософії, логіки, соціології, мовознавства, психології, історичних методів, а також до аналітичних процедур міждисциплінарного плану – структурно-функціонального підходу, методу моделювання тощо. Спробуємо, базуючись на другому підході, визначити предмет культурології.

Предмет культурології – суть культури,об’єктивні закономірності світового і національного культурного процесів, пам’ятники та явища матеріальної й духовної культури, чинники і передумови, які зумовлюють виникнення, формування й розвиток культурних інтересів і потреб людей, їх участь у примноженні, збереженні й передачі наступним поколінням культурних цінностей.Як бачимо, культурологія акцентує змістовий бік спільної діяльності й життя людей, і це її відрізняє від соціології. Від природознавства культурологію відрізняє увага до створених працею людей об’єктів та процесів. І якщо соціальна філософія – наука про зміст індивідуального і суспільного буття, історія – теорія про події й діяльнісний зміст суспільного буття, то культурологія досліджує конкретно-історичні форми цього буття, які включають у себе як формоутворюючі елементи культурно-історичного типу, так і зміст регулюючих та впорядковуючих ці типи систем цінностей і технологій діяльності.

Виходячи з державних стандартів культурологічної підготовки студентів, навчання слід спрямовувати на вивчення основних понять теорії культури, ознайомлення з основними напрямами, школами й теоріями у світовій і вітчизняній культурології, знання основних етапів та закономірностей розвитку світової і вітчизняної цивілізації і культури, у тому числі сучасних проблем збереження й найбільш ефективного використання культурної спадщини.

Спеціалісту інженерно-технічного профілю відповідно до цих стандартів потрібно знати вихідні поняття і терміни культурології, найважливіші школи і концепції світової та вітчизняної культурології, характеристики основних етапів розвитку культури в історії людства. Він також повинен уміти орієнтуватися у культурологічній, художньо-естетичній і моральній проблематиці й поводити себе у житті згідно з вимогами, що ставляться до культурної, інтелігентної та професійно грамотної особистості.

2. Основні культурологічні категорії. Категорії культурології – це її основні наукові поняття. Вони розглядають сутнісні сторони культури і духовний світ людини. Категорії культурології поділяють на внутрішньоструктурні, а також на ті, котрі пов’язують культуру як цілісне утворення з іншими суміжними науками.

а) внутрішньоструктурні категорії культурології – культурні об’єкти (культурні риси, артефакти, культурні композиції); культурні процеси ( генеза, формування, функціонування, розповсюдження, змінність, відтворення культури); культурні цінності (вітальні, матеріальні, меморіальні, художні, моральні, релігійні); культурні норми (правила, стандарти, зразки, канони, традиції, етика, естетика, стиль, мода, культура праці й споживання, побуту, дозвілля); культурне середовище (штучне предметно-просторове середовище життєдіяльності – окультурені території, населені пункти, споруди, приміщення, соціально-інформаційне середовище взаємодії); суб’єкти культури і їх стійкі утворення (особистості, сім’ї, родичі, соціально-функціональні групи і колективи, класи, касти, стани, соціуми, співтовариства, етноси, нації, людство).

б) друга група категорій розташована на межі культурології і інших наук – суспільство і культура, соціодинаміка культури, цивілізація і культура, наука, техніка, культура тощо.

3. Культурологія як тип соціальної теорії. Школи, напрями і культурологічні концепції. Актуалізація проблем збереження духовності та культурних цінностей у останній чверті ХХ ст. зумовила звернення різних наук до вивчення сутності та функціонування такого феномена, як культура. Вдаючись до історії проблеми, слід зазначити, що на Заході дослідження в галузі культури були пов’язані, передусім, із досвідом таких окремих наук, як етнографія, історія, мистецтвознавство, що знайшло свій вияв у пріоритеті антропологічного, або функціонального, підходу до вивчення культури. Згідно з цим підходом виникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства. Взагалі, важливим елементом культурології як системи знань є культурантропологія, що вивчає конкретні цінності, форми зв’язку, реальні результати культурної діяльності в їх динаміці, механізми передачі культурних навичок від людини людині. Тому, хто вивчає культурологію важливо зрозуміти, що стоїть за фактами культури, які потреби виражають її конретні історичні, соціальні й особистісні форми. Історичний розвиток уявлень про культуру сам по собі не “підводить” до культурології, це робить культурантропологія.

Складовими частинами формування цього підходу можна вважати теорії представників еволюційної культурологічної школи – англійців Герберта Спенсера, Едуарда Тайлора та американця Льюїса Моргана. Еволюціоністи вважали, що культура розвивається по прямій висхідній лінії, від простого до складного, і цей процес є безперервним. Вадою їхніх міркувань виступала абсолютизація принципу неперервності історичного розвитку.

Плідним напрямом у межах антропологічного підходу можна вважати циклічну концепцію (її розробляли німецький філософ Освальд Шпенглер, англієць Арнольд Тойнбі). Згідно з циклічною теорією культура представлена окремими локальними типами, які розвиваються циклами, тобто проходять аналогічні стадії виникнення, зростання, зламу і розкладання. Культура розвивається шляхом коловороту згаданих локальних типів, що приходять на зміну один одному. Зокрема, теорія О.Шпенглера, викладена у його знаменитій праці “Занепад Європи”, трактує кожну культуру як “живий організм”, що має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур учений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську (греко-римську), візантійсько-арабську, західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку науковця, має свою долю і живе приблизно 1000 – 1500 років. Потім культура вмирає, і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Позитивним у цій теорії є те, що філософи циклічної школи намагалися розкрити проблеми типології культури, але вони робили акцент на дискретності (перервності, стрибкоподібності) культурного розвитку.

До антропологічного підходу в поясненні процесів розвитку культури вдавалися як представники раціоналістської школи, так й ірраціоналісти. Раціоналістичну школу в культурології започаткували ще французькі просвітителі, які трактували культурність майже як синонім розумності і пов’язували розвиток культури із досягненнями в сфері науки, мистецтва й просвітництва. Своєї вищої форми розвитку раціоналістичний напрям досяг у Георга Гегеля – видатного німецького мислителя. Його ідеї про роль розуму в розвитку культури правомірно називають “надраціоналістичними”. Він побачив логіку в усій сукупності культурно-історичних процесів і вважав культуру характеристикою зрілості людського розуму.

Серед наукових праць представників антропологічної концепції ХХ ст.найдосконалішими постають дослідження поляка Броніслава Малиновського, американців А. Кребера і Ф. Клакхона. Так, зокрема, Б.Малиновський пов’язував виникнення і розвиток культури із задоволенням людських потреб (первинних – тобто спрямованих на продовження роду та забезпечення його життєдіяльності, похідних – пов’язаних із виготовленням і вдосконаленням знарядь праці, та інтеграційних, що проявляються у необхідності згуртування і об’єднання людей.

Ірраціоналістичні уявлення про сутність культури сформувались у теорії “філософія життя” німецького науковця Фрідріха Ніцше, француза Анрі Бергсона, працях екзистенціалістів – німця Карла Ясперса, французів Жана Поля Сартра, Альбера Камю. Наприклад, Ф.Ніцше всі процеси, що відбуваються в світі, розглядає як різноманітні прояви “волі до влади”. На його думку, світ, людина й історія її розвитку, а також культура є ірраціональними за своєю природою. Центральне поняття всієї філософії Ніцше – життя. Життя розуміється то як біологічне явище, то як суспільне діяння, то як суб’єктивне переживання. Основою життя є воля, а життя є проявом волі до влади. “Волю до влади” Ніцше розглядає як космічне начало, основу і рушійну силу світового процесу, в тому числі й культури.

Структуралістська теорія культурології формувалася як антитеза екзистенціальній спрямованості науки про культуру і базувалася на методах сучасного мовознавства та семіотики (вивчення соціокультурних процесів як системи висловлювань, культурних текстів і культурних мов, яке здійснюється лінгвістичними методами). Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів. Саме так трактує культуру французький структураліст Клод Леві-Строс, якийрозробив структуральний метод для дослідження формальних структур людської ментальності. Для досліджень культури він застував теорію інформатики та методи структурної лінгвістики. Основну увагу Леві-Строс приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до культури. Тому об’єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Леві-Стросу належить також теорія про два типи культур: відкриті або “гарячі” й закриті або “холодні ”. Суспільства, що легко всотують у себе впливи інших культур, досягли високого рівня розвитку техніки, Леві-Строс називає відкритими (“гарячими”), вони орієнтовані на максимальне споживання. Закриті („холодні”) спільноти людей майже не сприймають впливів інших культур, слабо розвинені в індустріальному плані, задовольняються переважно тим, що дозволяє їм вижити, і не прагнуть зростання життєвого комфорту.

Естонський вчений Юрій Лотман застосував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їхньої внутрішньої будови і зв’язку з соціокультурним контекстом існування. Представниками структуралізму у культурології також є французькі вчені М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Барт.

У сучасній західній культурології значного поширення дістав соціологічний напрям, який ставить за мету розробку системного підходу до аналізу культури шляхом співвідношення останньої з іншими соціальними явищами. Поняття культури в межах цього напряму охоплює не все життя суспільства, а лише одну з його сторін. Найяскравішим представником цієї теорії є французький філософ і соціолог Еміль Дюркгейм. Він вважав, що соціальне домінує в людині над індивідуальним, переважає його. Воно складає особливу соціальну реальність, яку Дюркгейм пізніше ототожнював з Богом. Суспільство він уявляв як інтегроване ціле із підпорядкованими і взаємопов’язаними частинами. Особливу увагу він надавав проблемі дослідження ролі, призначення, форм і соціальних функцій колективної свідомості. Ключова проблема – солідарність, яку він вважає найбільш значимою цінністю. Дюркгейм намагався осмислити зв’язки, що об’єднують людей, і вважав, що якщо в архаїчному суспільстві солідарність була механічною через низький культурний рівень людини, то сучасне суспільство, засноване на диференціації суспільних функцій, створює передумови для виникнення органічної солідарності. Він вірив, що створення соціальних корпорацій і впровадження у соціальне життя нових культурних норм – шлях до вищої солідарності. Представниками соціологічної концепції є також російські філософи П. Сорокін та М. Данилевський.

Витоком, який зумів об’єднати різні погляди на розкриття сутності культури, став діяльнісний, або технологічний, підхід, котрий дав змогу створити різноманітні моделі культури як цілісної системи. Згідно з цим підходом культура трактується як процес і наслідок людської діяльност і. Першими цей напрям почали розвивати зачинателі натуралістичної теорії у ХVІІ – ХVІІІ ст. Його представники (Ж.-Ж. Руссо та ін.) розуміли культуру як результат діяльності людей, спрямованої на обробку і перетворення того, що дано безпосередньо природою. Пізніше в межах цього підходу утворилося багато напрямів, найпоширенішими серед яких є дві концепції.

Представники однієї з них (М.С.Каган, Н.С.Злобін) розглядають культуру як процес творчої діяльності, в межах якої відбувається не тільки духовне збагачення суспільства новими цінностями, але й самостворення людини як суб’єкта культурно-історичного процесу. При такому підході увага акцентується на тому, що за допомогою культури відбувається ніби друге народження людини. Адже за законами природи людина народжується як біологічна істота, тоді як за законами культури відбувається народження людини як суб’єкта діяльності, праці, пізнання.

Адепти іншої орієнтації (Е.С. Маркарян, В.Є. Давидович, Ю.О.Жданов) бачать у культурі специфічний засіб людської діяльності, що забезпечує збереження і відтворення цивілізації в умовах мінливості навколишнього світу. Досить цікавою є також точка зору, що визначає культуру як суспільну практику, спосіб буття людини (В.П. Іванов).

Найбільш значимою концепцією культури у межах діяльнісного підходу є психологічна, що ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства. ЇЇ представники – австрійський психоневролог З.Фрейд, швейцарський психолог Карл Густав Юнг. Так, З.Фрейд розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуючими ці устремління заради інтересів соціуму культурними нормами. Культура тлумачиться ним у праці “Тотем і табу” як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов’язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він “невротизує” особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров’я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Карл Густав Юнг увів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам’яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. Колективне несвідоме має культурне походження, проте успадковується біологічним шляхом. Воно зберігається у вигляді архетипів як його первісних структур. Архетипи становлять фундаментальні переживання людської психіки. Вони позбавлені предметності та є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено організують і направляють життя людської душі. Колективне несвідоме в концентрованому вигляді зафіксоване у міфології, релігії і проявляє себе у художній творчості людини.

Різні орієнтації, що існують у межах діяльнісного підходу, не слід розглядати як діаметрально протилежні, оскільки вони не виключають, а скоріше доповнюють, збагачують одна одну. Їх спільною методологічною базою виступає передусім прагнення пояснити культуру, виходячи із сутності людської діяльності; різниця ж полягає тільки в тому, що для одних дослідників культура – це засіб людської діяльності, для інших – особливий вид творчості.

Таким чином, діяльнісний підхід виступає методологічно важливим витоком будь-якого культурологічного дослідження. Насамперед він дозволяє зробити акцент на визначенні культури як соціального явища. Заслуговує на увагу ще одне важливе питання. Йдеться про те, що культура протилежна природі (це найбільш абстрактна дефініція (визначення) культурології. Аналіз процесу розвитку культурології, передусім філософії культури, свідчить про те, що наступні дефініції культури доповнюють, конкретизують це протиставлення, знімаючи його в собі.

Культурна діяльність – це діяльність людська, і тому вона характеризується насамперед доцільністю. Ставлячи перед собою мету, людина керується не тільки особистими потребами, а й інтересами, які є вираженням залежності задоволення потреб від соціальних умов буття. Мета діяльності безпосередньо залежить, таким чином, від рівня соціального розвитку людського суспільства. Від даного рівня залежить і щабель розвитку культури. У цьому плані можна вважати, що розвиток культури має соціальні засади.

У культурології є ще один підхід до вивчення питання сутності культури, який називають ціннісним, або аксіологічним (від грецьк. аxia – цінність і logos – знання, вчення про цінності). Цей підхід припускає певну ієрархію культурних цінностей, поза якою саме поняття цінності позбавляється змісту. Аналіз аксіологічної сутності культури передбачає врахування того, що першорядним значенням культури постає її здатність виступати специфічним людським способом пристосування до навколишньої дійсності, який полягає у тому, що людина сама змінює цю дійсність. Культура певною мірою включає в себе ті засоби, за допомогою яких людина виживає в цьому світі, бореться, долаючи перешкоди, за своє людське існування. В цьому відношенні культура виступає функцією людського роду. Мета культурної діяльності – збереження цього роду. Зазначена мета визначає і головну цінність – людину. Таким чином, сама людина, людський рід виступають абсолютною культурною цінністю.

Ціннісний підхід до проблеми культури зумовлюється тим, що культурі протистоять не тільки природні, а й соціальні явища. В тому разі, коли ці явища байдужі до вищої культурної цінності (людини як родової істоти), а також до інших цінностей у культурній ієрархії, вони (ці соціальні явища) не можуть бути віднесеними до світу культури. Якщо певні соціальні явища мають спрямування на руйнування системи культурних цінностей або на руйнування елементів цієї системи, то такі явища відносяться скоріше до світу антикультури.

Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах І. Котляревського, Т.Шевченка, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова “Книга буття українського народу”, нарис І. Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу”. Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці, що гуртувалися навколо Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським, - Ф.Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я.Яреми “Українська духовність в її культурно-історичних виявах”, І.Мірчука “ Головні риси українського світогляду в українській культурі”, Д.Донцова “Дух нашої давнини”, О. Кульчицького “Світовідчування українця”, М. Шлемкевича “Душа і пісня”, Є. Маланюка “Нариси з історії нашої культури”, І. Огієнка “Українська культура”. Їхні традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В.Горський, О.Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В.Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, віднаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.

Отже, культурологія посідає особливе місце в системі гуманітарних наук. По-перше, вона не повинна обмежуватись лише філософським рівнем розгляду проблем культури, хоч без філософського аналізу неможливе розроблення культурології як науки. Прогрес теорії культури базується на узагальненні досягнень часткових культурознавчих дисциплін – історії культури, соціології культури, етнографії, літературознавства, мистецтвознавства й ін. По-друге, теорія культури може розвиватись лише у процесі взаємодії з іншими гуманітарними, а також природничими та технічними науками. По-третє, теорія культури повинна бути пов’язана з різними сферами соціально-управлінської практики суспільства. Практичне застосування знань з галузі теорії культури спрямоване на виховання в людині цивілізованості, високої культури мислення, гуманізму, моральності.

Доля людської культури і знань про неї залежить від того, чи зуміє людство скористатись закладеним у надрах культури творчим потенціалом і зупинити натиск вандалізму, моральної розбещеності, тоталітаризму, щоб спрямувати суспільне життя в русло всебічного розвитку та соціальної справедливості.

На початку ХХІ ст. можна говорити про культурологічний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Усе виявляється не стільки в загальній гуманізації процесу навчання, а насамперед в урахуванні єдності онтогенетичних та філогенетичних процесів. Відповідно, система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і разом з культурою, повторенням процесу культурогенезу на індивідуальному рівні. Так досягається максимальна відповідність змісту навчання психофізіологічним особливостям певного віку людини. Про результативність подібного підходу свідчить позитивний досвід так званої школи “діалогу культур” В. Біблера.