 |
Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | |
Черкаси 2012
|
|
Положим теперь J= {1,2,…,r} \ I, и W2=L{ei,er+j}; iÎ I, jÎ J. Докажите, что
i) W2, как и W1, – изотропно.
ii) W1= W1^; W2= W2^; М=М^.
iii) М=MÇW1+N ортогонально W2ÇW1 и W2ÇW1ÌМ.
iv) W2ÇW1=(W2ÇМ)Ç(МÇW1)= NÇ(MÇW1)={0}.
Упражнение 97.
Итак, вы доказали, что, если W1 - максимальное изотропное подпространство V, то имеется другое максимальное изотропное подпространство W2 такое, что V=W1ÅW2.
Докажите теперь, что билинейная форма на V индуцирует изоморфизм W2®W1*.
Упражнение 98.
Любые пары взаимно дополнительных изотропных подпространств в V одинаково расположены, а именно: если V=V1ÅV2=W1ÅW2, то существует изометрия f: V®V такая, что f(V1)=W1; f(V2)=W2.
Выведите отсюда как следствие, что любые изотропные подпространства одинаковой размерности переводятся одно в другое некоей изометрией.
Упражнение 99.
Множество всех изометрийf: V®V симплектического пространства V над полем F, dimV=2r, образует группу. Множество матриц, представляющих эту группу в симплектическом базисе {e1,…,er; er+1,…,e2r} называется симплектической группой и обозначается Sp(2r,F). Докажите, что AÎ Sp(2r,F) Þ detA=±1.
3.5. СТО (Специальная Теория Относительности)
Пространством Минковского [4] называется четырёхмерное вещественное пространство М с симметрической билинейной формой сигнатуры (1,3). Начало координат этого пространства означает событие, произошедшее «здесь и сейчас» с точки зрения некоторого наблюдателя. То есть, у другого наблюдателя – другие часы и с его точки зрения это же событие произошло в другое время. Отсутствие единого, «всемирного», универсального времени – одна из главных черт, отличающих физику высоких скоростей (физику элементарных частиц), от классической физики. В «классике» у нас для времени и пространства разные единицы измерения – метры и секунды, например. Здесь же, поскольку мы строим модель пространства-времени, нам нужны единые координаты, допускающие пересчёт единиц пространства и времени. Принято за единицу длины брать расстояние, проходимое светом (фотоном) за единицу времени, например, за 1 секунду. Уже в основу этой модели положен принцип постоянства скорости света.
Итак, s=ct (c – скорость света) и после выбора единичного вектора по t скорость света (в этих единицах длины и времени) становится равной 1.
Итак, мы имеем метрику (в ортонормальном базисе) (t,x1,x2,x3)2=t2-x12-x22-x32.
Заменив все три пространственных координаты одной, 
; (
), имеем:(t,x)2=t2-x2.
Эта форма, как и само пространство М, называются также «псевдоевклидовыми».
Таким образом, мы видим, что квадрат вектора в пространстве Минковского может быть положительным, отрицательным или нулевым.
Соответственно этому, вектора эти (в физике) носят названия времениподобных, светоподобных или пространственноподобных. Если вектор, например, времениподобен, то и любой коллинеарный ему вектор времениподобен, а вся прямая L, его содержащая, называется тогда «мировой линией инерциального наблюдателя». Время между двумя точками l1 и l2 – событиями на этой прямой, измеренное по часам наблюдателя образующего эту прямую, относится именно к этому наблюдателю (у другого наблюдателя – другая мировая линия!) считается по формуле çl1-l2ç= 
. Система координат в М, заданная в ортонормированном базисе называется инерциальной системой.
Группа изометрий пространства М называется группой Лоренца.
Найдём теперь матрицу Р, переводящую один ортонормированный базис в другой: 
.
Упражнение 100.
Используя ортонормированность обоих базисов, докажите, что w=b и z=a.
Итак, t ’=a t +b x; x ’=b t +a x. Теперь определим скорость v, с которой система (t’,x’) движется относительно системы (t,x). Для этого надо расстояние, на которое вектор х’ переместился по часам системы (t,х) c момента t=0 до настоящего времени, поделить на время, которое прошло «за это время» по часам системы (t’,x’).
Упражнение 101.
Докажите, что v=b:a.
Упражнение 102.
Используя полученную формулу для скорости, и то, что длина вектора t ’ равна 1, выразите обе величины а и b через скорость v.
Окончательно, запишите матрицу перехода Р в виде Р=P(v).
Как вы помните (вернее, - как вы должны были бы помнить!), соответствующая матрица преобразования координат Lv связана с матрицей Р формулой Lv=tP-1.
Найдя эту матрицу, вы и найдёте так называемое преобразование Лоренца.
Найдём теперь закон сложения скоростей в СТО.
Пусть (t’,x’) движется со скоростью v1 относительно (t,x), а (t’’,x’’) движется со скоростью v2 относительно (t’,x’). Тогда 
.
Упражнение 103.
Найдя v такое, что 
вы и получите искомую формулу. Получите же её!
Проверьте, что у вас получится, если складываться будут две скорости света (два фотона летят навстречу друг другу). Наоборот, каков будет результат, если (как это обычно и бывает в наблюдаемой нами жизни, даже если речь идёт о пуле, снаряде или ракете) обе скорости малы по сравнению со скоростью света.
Прочтите (или спросите у учителя физики) про опыты Майкельсона-Морли.
3.6. Характеристический многочлен.
Def. Пусть в конечномерном ВП над F задан линейный оператор f:V®V.
Выберем в V какой-нибудь базис, и пусть А – матрица оператора f в этом базисе.
Назовём характеристическим многочленом оператора f (а также матрицы А) многочлен P(t)=det(tE-A). Оказывается, что
Упражнение 104*.
Характеристический многочлен не зависит от выбора базиса, и является, таким образом, инвариантом самого оператора f.
(hint: E=B-1EB).
Упражнение 105.
Пусть P(t)=tn-an-1tn-1+…+(-1)na0. Чему равны аn-1 и а0? Узнаёте старых знакомых?
Теперь к ним добавились новые инварианты – все остальные коэффициенты многочлена Р.
Упражнение 106. *
Докажите, что оператор f имеет собственный вектор с собственным значением a Û P(a)=0.
Def. Множество всех корней характеристического многочлена называется спектром [5] оператора f. Если среди корней нет кратных (все кратности равны 1), то спектр называется простым.
[1] Другое, неудачное, на мой взгляд, название этой функции – антилинейная.
[2] Вообще-то в современной литературе скалярным произведением называется любая полуторалинейная (или билинейная) форма, всё, с чем мы имели дело до сих пор. Но в старых и, особенно, в школьных учебниках, придерживаются именно такого определения. В школах, вообще-то принято даже за определение скалярного произведения брать вид, который оно принимает в ортонормальном базисе.
[3] В случае эрмитовой формы называемом также неравенством Коши-Шварца.
Augustin Louis Cauchy (1789-1857) - великий французский математик.
[4] Hermann Minkowski, 22.06.1864 -12.01.1909. Родился в Литве, преподавал в Zurich, Göttingen где и скончался скоропостижно от аппендицита. Блестящий математик, внесший значительный вклад в комбинаторную геометрию и теорию чисел. Его лекции внимательно слушал, будучи студентом, Альберт Эйнштейн (который вообще-то не отличался прилежанием и нечасто посещал лекции других преподавателей).
[5] При этих значениях оператор f(t)=tE-f является необратимым. В случае бесконечномерного пространства V это обстоятельство кладётся в основу определения спектра, как множества тех значений t, при которых оператор f(t) необратим. В случае конечномерного V оба определения совпадают.
Черкаси 2012
Тема 1.Зародження фінансів, грошового обігу і кредиту
1. Зародження фінансів, грошового обігу і кредиту у період феодалізму в Західній Європі.
2. Мануфактурний період у Західній Європі.
3. Фінанси в Україні у період мануфактур.
Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона провадилася у міських республіках Північної Італії – Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджуються капіталістичні мануфактури, розвивалася банківська справа. У Венеції зародилася сучасна бухгалтерія.
У Західній Європі розвивалася зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Вже в XI – XII ст. визначилися її центри – Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгівельних шляхів візантійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці привозили товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.
1. Зародження фінансів, грошового обігу і кредиту у період феодалізму в Західній Європі
Торгівля, як відомо, без грошей нормально розвиватися не може. У Західній Європі в середні віки в грошовому обігу була велика кількість найрізноманітніших монет. З золотих найпоширенішими були північноіталійські дукати, їх почали випускати в 1284 р. венеціанці. Маса монети становила 3,5 г золота. Згодом подібні грошові одиниці карбували монархи інших західноєвропейських країн. Проте найпоширенішими були різні срібні гроші – від маленької роздрібної монети до солідного таляра масою 30 г.
Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися у їх повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Агенти міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Поступово міняйли перетворились на банкірів. Вперше вони з’явилися в північноіталійських містах, у провінції Ломбардії. Банкіри об’єднувалися в асоціації, компанії, товариства.
Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри були монополістами, вони встановили надмірні проценти на позиковий капітал. У середні віки він ніколи не був менший як 15-25%. Часто банківські асоціації розорялися, через те що їхніми кредиторами були королі, царі чи імператори. Вони могли дозволити собі не тільки не сплачувати борги, але й фізично розправлялися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська система у Франції. У Німеччині при кредитно-лихварських операціях широко застосовувалися безготівкові рахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і в Нідерландах. Незабаром представники цієї країни стали називати світовими банкірами.
Виникали спеціальні райони виробництва тих чи інших товарів, численні ярмарки, товарно-грошові відносини.
2. Мануфактурний період у Західній Європі
Ґенеза індустріальної цивілізації пов’язана з розвитком мануфактурного виробництва. Оскільки від ролі мануфактури в економічній структурі країн залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI – XVIII ст. можна охарактеризувати як мануфактурне.
В цей період відбулися значні зрушення в сфері обігу і розподілу. Просте товарне виробництво переростало в ринкове, розвивався міжнародний поділ праці, формувалися національні, європейські та світові ринки товарів і грошей. Панівну роль відігравали Голландія і Англія. Європейські феодальні країни були вилучені із світового ринку і перетворилися на країни-продавці продукції своїх аграризованих економік.
Відбулися радикальні зміни в організації світової торгівлі. З’явилися монополістичні торгові компанії, вдосконалилися товарні біржі. Зароджувалася страхова справа. Доходи розподілялися через зарплату (найману працю), прибуток (капітал), ренту (земельну власність).
Значну роль у процесі ґенези індустріальної цивілізації відіграли буржуазні революції в Нідерландах (1566 – 1609 рр), Англії (1640 – 1660 рр), Північній Америці (1775 – 1783 рр), Франції (1789 – 1794 рр).
XVI – XVIII ст. – період завершення становлення національних ринків, їх розширення та зміцнення. На початку XVI ст. в Антверпені склався грошовий ринок, де у міжнародних розрахунках використовувалися векселі (письмові боргові зобов’язання) на пред’явника. Борги та кредити поступали на ринок. Векселі були в обігу замість готівки, переходили з рук в руки, поки не анулювалися, коли боржник, який підписав зобов’язання, не отримував його як кредитор. Загальною стала практика платіжних розпоряджень (асигнацій). У 1598 р. було засновано Страхову палату.
У другій половині XVI – 20-30-х рр. XVII ст. розпорядниками європейських платежів і розрахунків були генуезькі купці – банкіри. Почавши з фінансування іспанської корони з 10% річних, вони контролювали торгівлю золотом і сріблом в Європі. Після іспанського банкрутства 1627 р. генуезьці вклали капітал у позики Австрії, Баварії, Швеції.
Протягом XVII ст. міжнародним фінансовим центром став Амстердам. У 1609 р. був створений Амстердамський депозитний і валютний банк, вклади якого зросли з 1 млн в 1610 р. до 8 млн флоринів у 1640 р. В 1611 р. була створена біржа, яка стала грошовим центром, звідки голландські капітали у вигляді позик і кредитів направлялися в усі країни світу. Втративши промислово-торгову першість, Сполучені Провінції зберегли своє значення найбільшого і найдешевшого кредитора. Вартість кредиту становила 5%. У кінці XVIII ст. Амстердам контролював 3/7 облігацій англійського національного боргу. Саксонія отримала кредити на 9 млн., США – на 2 млн. флоринів. Гарантіями були земля, дорогоцінності, державні борги.
У XVIII ст. у діловому світі почав панувати англійський фінансовий капітал. В 1694 р. був утворений Англійський банк, білети якого до 1797 р. обмінювались на золото. Формувалися приватні лондонські банки. В 1807 р. їх було 73. В провінціях з’явилися сільські банки або банки графств: в 1750 р. – 13, в 1784 р. – 120, в 1800 р. – 370. Вони були депозитними банками, мали право надавати кредит, враховувати векселі та позики. У 1773 р. була створена Розрахункова палата для компенсації розрахунків між банками.
Отже, банки, на відміну від великих ярмарків, що збиралися кілька разів на рік, регулярно проводили клірингові розрахунки (залік взаємних вимог та зобов’язань). Сконцентровані у банках гроші перерозподілялися і використовувалися у промисловості і торгівлі.
3. Фінанси в Україні у період мануфактур
Розвиток торгівлі в XVI – XVIII ст. сприяв процесу подальшого формування фінансово-грошової системи. Для тогочасного грошового обігу характерним був біметалізм – використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.
У XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські динарії, півгрошові монети. У результаті грошової реформи 1526 – 1528 рр. у Польші почали карбувати срібні гроші. Післа Люблінської унії в результаті грошової реформи Стефана Баторія в 1578 – 1580 рр. була створена єдина монетна система для Речі Посполитої. Випускалися легкі та важкі, або імперські, таляри.
З середини XVII ст. на території Української козацької держави поширилися російські срібні та в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534 р. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, у якому містилося 100 копійок. За Петра I була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка.
Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської держави, в тому числі Лівобережної України. У 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). В Москві та Петербурзі було створено асигнаційні банки, що вільно розмінювали асигнації на мідну монету. В 1786 р. банки були об’єднані, асигнації перестали бути розмінними. За рахунок паперових грошей покривався дефіцит державного бюджету, що призвело до їх емісії та знецінення. Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на українські землі, витіснивши з обігу польсько-литовську монету. З’явилася назва карбованець, коли протягом кількох десятиліть випускалися рублеві монети з косими нарізами (карбами) на ребрі замість написів. Отже, відбулося об’єднання грошових систем Росії і України в єдину грошову систему.
Одночасно із зростанням торгового та грошового обігу на українських землях в XVI – XVIII ст. поширилися кредитні операції і лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців вільних коштів.
Оперування кредитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощувало розрахунки. Наймасовішими були короткострокові споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. В XVII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62%), Теребовлі (59%).
Лихварство було поширене серед представників різних верств населення. Найбільше ним займалися віменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій галузі. Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства.
У Російській державі на відміну від західних країн важливе значення мав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики з державної скарбниці. В 1754 р. створені Дворянський і Купецький банки, в 1786 р. – Дворянський позиковий банк. В Російській імперії мали право користуватися позиками лише великоросійське дворянство, іноземці, які перебували в постійному підданстві Росії та мали тут нерухоме майно. Українське дворянство було зрівняно з ними у правах на отримання позик лише в 1783 р.
Отже, інтенсивний розвиток сільського господарства, промисловості, у тому числі мануфактур, торгівлі, грошового обігу, банківської справи, кредиту, свідчить, що в ряді країн Західної Європи з’являлися паростки нового, прогресивнішого виробництва.
Це було пов’язано з подальшим відокремленням сільського господарства від промисловості, розвиток територіального поділу праці, міст і міського населення, відміною внутрішніх мит, удосконалення шляхів сполучення.
Розвиток торгівлі зумовив зростання ролі банківської справи та кредиту.
Розвиток грошового обігу, кредиту та фінанси в Україні відбувався закономірно разом з іншими країнами Європи. Але специфіка економічних відносин в Україні у період мануфактур полягала у тому, що держава була розділена між Російською імперією та Річчю Посполитою, а пізніше й Австро-Угорською імперією Габсбургів. Відповідно і економічна система, у тому числі і в сфері фінансів, була підпорядкована цим країнам.
Перехід до капіталістичного способу виробництва означав великий прогресивний крок у розвитку продуктивних сил як для країн Західної Європи, так і для нашої держави.
Тема 2. Суть фінансів
1. Передумови виникнення фінансів
Термін «фінанси» етимологічно походить від латинського кореня «finis», тобто «кінець».
В середньовічній латині це слово застосовували для визначення терміну сплати, а потім уже для визначення платіжного документа про погашення боргу. Звідси походження терміну «фінанси» як примусового платежу державі.
Від латинського «financia» - доход, платіж утворився аналогічний за значенням вираз «finanse» (французькою).
З кінця XVII ст. у Франції та інших країнах під виразом «фінанси» стали розуміти всю сукупність державного господарства, його матеріальних засобів - доходів, видатків, боргів, тобто фінанси розглядаються у зв’язку з розвитком держави та її потребами в ресурсах.
Фінансове господарство - історична форма задоволення колективних потреб.
У XIX ст. від вузького розуміння фінансів як державного господарства перейшли до широкого розуміння фінансів як галузі знання (діяльності), що охоплює окрім державних фінансів ще і сферу виробництва, фінансові ринки, державний кредит, міжнародні фінанси. Таке значення має здебільшого і сучасний термін «фінанси». У нашій країні теоретики також дотримуються розширеного поняття фінансів.
У фінансах можна відшукати ключ до розуміння багатьох історичних явищ. Вивчаючи фінанси, аналізуючи їх, можна зрозуміти, чому процвітали одні нації і що призвело до загибелі цілих імперій, чому при одних урядах і парламентах у державі спостерігається розвиток економіки, а при інших - стагнація в економіці і соціально-економічна нестабільність у суспільстві.
Так, основним фактором розвитку фінансів була і залишається потреба в коштах, пов’язана із розвитком держави, вдосконаленням її функцій.
Однак форми і методи задоволення державних потреб визначаються економічним та історичним розвитком держави. Чим виший той розвиток, тим цивілізова ніші і науковообгрунт ованіші методи.
Щодо способів мобілізації коштів, призначення витрат і пропорцій розподілу їх, то вони залежать від «розкладки» сил і впливу різних соціальних груп у суспільстві.
Економічне життя держави вимагає створення певних грошових фондів для задоволення різних потреб. Обсяг цих фондів кількісно і якісно характеризує масштаби діяльності і фінансові можливості будь-якої країни, господарської структури, громадянина.
Ці грошові фонди власне і є фінансами.
А відтак, фінанси розглядаються як історична категорія у зв’язку з появою двох чинників:
· 1) держави;
· 2) товарно-грошових відносин.
Помилка, яка найчастіше допускається при визначенні сутності фінансів, - це ототожнення їх з грішми.
Різниця між цими поняттями полягає в тому, що не всі гроші можуть бути фінансами. Фінансами гроші стають лише при створенні власником відповідного фонду і вкладенні грошей у цінні папери чи у статутний фонд підприємства; наданні кредиту комусь, завдяки чому можна буде отримати певний дохід. Тобто фінанси - це процес формування доходів і видатків у певних грошових одиницях.
2. Фінанси як загальнотеоретичний курс
Фінанси - курс загальнотеоретичний. В ньому викладається понятійний апарт. Курс є рамковим і поєднує в собі такі поняття:
· суть і роль фінансів;
· характеристика окремих сфер і ланок фінансової системи (фінансів держави, зокрема бюджетної і податкової систем; фінансів підприємств; страхової та грошово-кредитної систем міжнародних фінансів);
· характеристика методів фінансової діяльності (фінансового, страхового, податкового бюджетного менеджменту, міжнародних кредитно-розрахункових операцій, банківських операцій тощо).
Сам курс базується на знанні дисциплін: економічна теорія, макроекономіка, мікроекономіка, статистика, право, аналіз господарської діяльності тощо.
Цей курс є основою (базою) для цілого ряду спеціальних фінансових дисциплін, серед яких: фінанси підприємств, державні фінанси, міжнародні фінанси, гроші і кредит, оподаткування, страхування, фінансовий, податковий, страховий менеджмент, інвестування тощо.
3. Фінанси як наука
Фінансова наука вивчає глибинну сутність явища, закономірності розвитку фінансових відносин і дає прогнози розвитку фінансів і соціально-економічних наслідків їх дії в суспільстві. Як і будь-яка наука, фінансова виникла на базі практики, яка на ціле тисячоліття старша від самої науки
про фінанси, що налічує лише 4-5 століть.
В економічному сенсі фінанси - дуже складна категорія. І саме тому трактування її залежало від рівня розвитку суспільства, від типу економіки, від політичних цілей держави, врешті-решт.
Найбільш усталеним визначенням фінансів як економічної категорії на теперішній час є таке.
Фінанси - це система економічних відносин з приводу створення, розподілу і використання фондів фінансових ресурсів для забезпечення державою виконання її функцій і задоволення потреб суб’єктів господарювання.
Чому система? Тому що це - сукупність досить різних відносин - з приводу оподаткування, страхування, кредитування тощо. І в кожному з цих видів економічних відносин є свої особливості, в основу яких покладена класифікаційна ознака; свої методи здійснення фінансової діяльності.
Фінанси матеріально втілюються в цільових фондах коштів, сукупність яких утворює фінансові ресурси країни (уявіть себе главою держави чи прем’єр-міністром, який має знати, скільки є тих ресурсів).
Фінансові ресурси - це грошові засоби, що утворюються в процесі розподілу ВВП і національного доходу. Вони призначені для суспільних потреб.
Так, ресурси держави направляються на:
- капіталовкладення окремих галузей;
- збільшення обігових засобів підприємств пріоритетних галузей;
- фінансування наукових досліджень;
- соціальні потреби;
- оборону;
- фінансування природоохоронних заходів;
- тощо.
Об’єкти фінансових відносин - ВВП, національний доход держави.
Суб’єкти - держава, юридичні і фізичні особи.
Між суб’єктами завжди є протиріччя з приводу оптимальних пропорцій розподілу ВВП (підприємці хочуть - на розвиток бізнесу, населення - на покращення рівня життя).
Людство досі не вигадало науково обґрунтованих показників пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту.
Оцінкою нормального розподілу його є опосередковані показники:
- ефективність економіки;
- соціальна стабільність суспільства.
Зазначені критерії оцінки досить добре відображаються у економічному показнику - рівні ВИД на душу населення.
Це один із основних критеріїв життєвого рівня всіх країн.
Він показує, що підлягає розподілу в розрахунку на громадянина країни.
Цей показник дуже різниться по країнах світу. За класифікацією Світового Банку 1995 р.:
В Україні він нижче середнього, тоді як у середньому по країнах світу - в межах 5 тис. доларів.
4. Функції фінансів
У фінансовій літературі виділяють три або чотири функції:
· розподільна;
· регулювальна;
· контрольна;
· стабілізаційна.
1) За допомогою розподільної функції фінансів здійснюється первинний, але, головним чином, вторинний розподіл ВВП і національного доходу у суспільстві.
Перерозподіл НД здійснюється у зв’язку з:
· міжгалузевим і територіальним перерозподілом коштів;
· наявністю виробничої і невиробничої сфери;
· наявністю різних соціальних груп населення;
· наявністю різних форм власності.
Кінцевою метою перерозподілу НД і ВВП, що здійснюються за допомогою фінансів є розвиток виробничих сил, зміцнення держави, забезпечення високої якості життя всіх прошарків населення, підтримки рівноправності всіх форм власності.
Метою фінансового перерозподілу є також економічне стимулювання раціонального використання матеріальних, трудових, фінансових природних ресурсів, уникнення непродуктивних витрат.
2) Регулювальна функція фінансів пов’язана із втручанням держави (через податки, державні видатки, державні кредити) у процес відтворення виробництва.
3) Контрольна функція фінансів проявляється в контролі за розподілом ВВП по відповідних фондах і витратою їх за цільовим призначенням.
Завдання фінансового контролю:
· перевірка точного дотримання всіма суб’єктами законодавства;
· своєчасність і повнота виконання фінансових зобов’язань перед бюджетною системою, податковою службою, банками;
· виконання взаємних зобов’язань підприємств і організацій по розрахунках і платежах;
· виконання планів прибуткової і видаткової частин бюджету; ця функція здійснюється працівниками фінансових органів, податкової і банківської систем.
Форми, методи, напрями контролю в ринкових умовах суттєво змінюються порівняно з адміністративною економікою.
4) Стабілізаційна функція фінансів полягає в тому, щоб забезпечити для всіх господарюючих суб’єктів і громадян стабільні умови економічного і соціального розвитку. Важливе значення при цьому має стабільність фінансового законодавства, без чого не можлива успішна політика, стабільний розвиток економіки держави. Функції фінансів реалізуються через фінансовий механізм.
5. Роль фінансів у суспільстві
Роль фінансів у суспільстві:
- забезпечують кругообіг фінансових ресурсів і тим самим безперервність відтворення виробництва;
- забезпечують розподіл ВВП і фінансові потреби юридичних, фізичних осіб та держави;
- здійснюють перерозподіл первинних і вторинних доходів між галузями, регіонами, верствами населення, юридичними і фізичними особами;
- впливають на інтереси суб’єктів розподільних відносин і регулюють різні напрями соціально-економічного розвитку;
- відіграють провідну роль у системі економічних методів управління економікою;
- фінансові показники є індикаторами економічного і соціального рівня розвитку суспільства, суб’єктів господарювання;
- забезпечують контроль за формуванням і використанням фінансів у державі.
Тема 3. Історія фінансової науки
1. Зародження фінансової науки
Історія дає можливість прослідкувати, як на базі фінансової практики і теоретичних досліджень відбувалось становлення фінансової науки.
Визначення предмета фінансової науки як учення про доходи і видатки держави, подальша теоретична розробка його суті спричинили до виділення фінансової науки в самостійну галузь. Фінансова наука, як і всі інші, народилася із практики, а відтак фінансова практика на тисячоліття старша за науку. Ця наука виникла значно пізніше від інших соціально-політичних наук, її народження відносять до XV-XVI ст.
При значній фінансовій діяльності держави фінансової науки у античному світі не було, хоч історія зафарбувала на своїх скрижалях рекомендації мислителів Арістотеля, Ксенофонта щодо поповнення державної казни. Панування натурального господарства і обумовлений цим слабкий розвиток фінансового господарства не сприяли розвитку фінансової науки і в середні віки.
Фінансова наука виникає одночасно із політичною економією в XV ст. в період економічного і культурного піднесення на півночі Італії. Меркантилізм виник внаслідок перших успіхів торгового капіталу, а його представник Діомеде Карафа (кінець XV ст.), що керував фінансовим господарством неаполітанського королівства, першим почав вводити наукові основи управління фінансами (витоки фінансового менеджменту).
Він сформулював положення про те, що основою бюджету мають бути домени (державна власність на землю для обробітку, ліси, капітали, що належать державі) та регалії (монопольні промисли) і що держава не повинна виснажувати народ великими поборами. Він також вперше ввів розподіл видатків: на оборону, на утримання правителя, для задоволення надзвичайних потреб.
Видатним економістом XVI ст. вважається французький вчений Ж. Боден, який у своєму знаменитому творі «Фінанси - нерви держави» навів сім джерел доходу держави - домени, воєнна здобич, подарунки дружніх держав, збори із союзників, доходи від торгівлі, мита з вивозу і ввозу, податі з покорених народів. Податки з населення в його класифікації відсутні, бо вважав їх засобом небезпечним і таким, що погіршує відносини короля з підданими.
Він також запровадив класифікацію державних витрат. Таким чином, меркантилісти в особі Ж. Бодена зробили першу спробу визначити фінансове господарство як таке, що складається з державних доходів і видатків.
У XVII ст. гостра потреба в збільшенні державних доходів у європейських країнах активізувала фінансову думку в напрямі обґрунтування податків.
Англієць Т. Гоббс у 1642 р., визнаючи право королів на обкладання підданих податками, наголошує на необхідності помірності їх, на перевагах непрямих податків, що й стало панівною доктриною в Англії, яку під випливом ідей Д. Локка замінила в кінці століття доктрина прямих податків.
Значний вклад у розвиток фінансової науки в XVII- XVIII ст. внесли німецькі фінансисти - камералісти - одна з гілок меркантилізму. Вони зробили першу спробу систематичного викладення основ фінансового управління і тим самим заклали фундамент фінансової науки.
Л. фон Секендорф (1626-1692 рр.) вперше обґрунтував ідею про зв’язок народного господарства, добробуту і податкової сили населення.
Ф. Юсті та І. Зонненфельс систематизували всі панівні фінансові теорії і побудували загальну систему фінансової науки. Ф. Юсті як автор «Системи фінансового господарства» закономірно вважається батьком фінансової науки.
2. Досягнення наукових шкіл XVII—XVIII ст.
До кінця XVIII ст. стала помітною розробка фінансових питань не тільки на практиці, але і в теорії. Це стало можливим завдяки:
· впливу нових теорій філософії, права, держави;
· нової науки про народне господарство (А. Сміт);
· докорінним змінам у політичному, соціальному, економічному житті (вплив Великої французької революції і прогресу техніки).
У другій половині XVIII ст. пріоритет у розвитку фінансової науки переходить до французьких учених-фізіократів - Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо.
Їхня заслуга полягає в тому, що вони вперше підняли проблеми:
· справедливості оподаткування;
· перекладання податків;
· джерел доходів;
· участі кожного громадянина у використанні державних фінансів;
· взаємозв’язку і взаємозалежності фінансів і народного господарства.
Вони вбачали шляхи розвитку науки у необхідності зв’язувати питання фінансового господарства із теоріями політичної економії.
Глава школи фізіократів Ф. Кене розробив знамениту економічну таблицю, в якій відобразив як єдине ціле весь суспільний процес відтворення, обігу, розподілу і споживання продуктів (схема простого відтворення). У поясненні до таблиці серед причин, які скорочують виробництво, Ф. Кене назвав причини, що викликані податками:
1. «погана форма оподаткування, якщо остання стосується фермера», а не власника землі;
2. надлишковий тягар податків через великі витрати по їх збору;
3. непомірні судові витрати.
Фізіократи протестували проти довільності податків, проти їх численності, вважаючи їх гальмом економічного розвитку.
У XVIII ст. фінансові теорії знаходять повніший розвиток завдяки успіхам політекономії, піднесеної до рангу науки Адамом Смітом у його працях «Дослідження щодо природи і причин багатства народів» («Багатство народів») (1776 р). Він не виділяв фінансову науку, але розвинув економічну основу фінансового господарства.
У п’ятій книзі, що цілком присвячена фінансовому господарству, ученню про фінанси, І глава присвячена державним витратам, II глава - державним доходам, III - державним боргам.
Державні витрати А. Сміт ділить на дві групи:
- витрати загального значення (оборона і утримання королівської влади) - за рахунок доходів суспільства;
- витрати, в яких зацікавлені лише окремі члени суспільства (відправлення судочинства, витрати на народну освіту тощо), а отже, витрати на утримання цих органів, - за рахунок мита.
Звідси виникла ідея щодо розподілу фінансового господарства на:
· державне;
· місцеве.
Доходи А. Сміт ділить на:
· неподаткові доходи (від капіталів, підприємств держави);
· податки.
При цьому А. Сміт заперечував проти підприємницької діяльності держави як нераціональної. Завдяки Сміту наука про фінанси набула самостійного значення, а практика стала лише засобом для обгрунтування і перевірки законодавчих принципів. А. Сміту належить пріоритет у розробці загальних принципів оподаткування, які стали основою сучасної податкової системи у світі.
Найбільш даровитий його учень Девід Рікардо (найкрупніший капіталіст Англії свого часу) у своїй праці «Основи політичної економії і податкового обкладання» створив нову теорію податків. Згідно з цією теорією всі податки платяться, врешті-решт, із прибутку капіталіста і лише деякі - із поземельної ренти; будь-який податок, що падає на народну масу, буде перекладено на підприємців і тому головним джерелом державних доходів є прибуток капіталіста.
Ця теорія не тільки набула значного поширення у фінансовій науці, але й досі застосовується у чинних законодавчих актах країн.
3. Період виділення фінансової науки
Вчений А. Вагнер (представник німецької школи, 1870 рр.) доповнив Смітову теорію оподаткування теорією колективних потреб і ввів фінансові принципи - достатності і еластичності обкладання податками. Його система оподаткування враховувала баланс інтересів платників і держави (з пріоритетом останньої). Взагалі, він виступав за розширення державної діяльності (адміністративної, інвестиційної, соціально-культурної). Він сформулював дев’ять принципів оподаткування, які доповнили Смітові принципи:
· достатність і рухливість;
· вибір належного джерела і об’єкта;
· загальність і рівність;
· визначеність, зручність, дешевизна.
З другої чверті XIX ст. фінансова наука остаточно виділилась із політекономії. «Сучасна теорія фінансів є значно більше результатом роботи одного XIX ст., ніж усіх попередніх». Перехід від абсолютизму до конституційного управління, що вимагало розгляду і затвердження бюджету народними представниками, обумовив розробку бюджетного права.
Бюджет, фінансове управління, контроль - елементи, яких не було в ученні Сміта і фізіократів, перетворились на важливі частини фінансової теорії. Якщо XVIII ст. пройшло для фінансової науки під прапором французів і англійців, то в XIX ст. у фінансовій науці домінували німецькі вчені. Фінансова наука отримала соціальні пріоритети замість індивідуалістичних і фіскальних.
В університетах світу з’являються кафедри фінансової науки, видаються визначні наукові праці. До таких робіт може бути віднесений підручник німецького вченого К. Рау (1806-1873 рр.) «Основи фінансової науки» (1832 р.), який півстоліття був основним не тільки в Німеччині, але і в інших країнах. І структурно він був дуже схожим на ті підручники, за якими вчаться нині майбутні фінансисти.
З середини і майже до кінця XIX ст. фінансова наука перебувала під певним впливом марксистського вчення. Великих спеціальних робіт у К. Маркса і Ф. Енгельса з фінансових питань практично немає. Проте у «Критиці політичної економії», «Капіталі», статтях, присвячених характеристиці бюджетів (англійських, німецьких, французьких), розкривається класовий характер державних бюджетів епохи домонополістичного капіталізму, непродуктивний антинародний характер витрат держави, зв’язок із податками.
К. Маркс при дослідженні методів первісного накопичення капіталу у першу чергу відніс до них такі фінансові методи:
· - державні витрати;
· - державні кредити;
· - податкову систему.
Саме ці методи забезпечили швидкий ріст капіталу, створивши тим самим матеріальні передумови для бурхливого розвитку капіталістичного виробництва.
Проте, як політичне вчення, марксизм наголошував на тому, що податки є додатковим тягарем, знаряддям додаткової експлуатації трудящих.
При аналізі циклічних криз К. Маркс не допускав їх послаблення за допомогою фінансової політики держави.
Видатними вченими, що внесли суттєвий оригінальний вклад у розвиток економічної і фінансової думки кінця XIX ст., були українські вчені Тимофій Степанов, Микола Бунге, Іван Вернадський.
М. Бунге (1823-1895 рр.) - ректор Київського університету, згодом міністр фінансів, відстоював ідею, що економічний розвиток потребує приватної ініціативи, вільної конкуренції, обмеження втручання держави в економічне життя.
Він стверджував також, що промисловий розвиток передбачає концентрацію та акціонування підприємств, розвиток кредитних установ.
М. Бунге обґрунтував, що державні підприємства не мають стимулів до розвитку і що протекціонізм взагалі є явищем шкідливим для економіки, оскільки затримує загальне здешевлення продукції, а відтак зростання добробуту громадян; гальмує зростання прибутків і зарплати; затримує розвиток технічної основи держави, бо штучно стримує конкуренцію.
4. Кінець XIX - початок XX ст.
Наприкінці XIX - початку XX ст. значний вплив на фінансову науку справили маржиналісти з їхньою теорією граничної корисності державних послуг і граничної корисності податків.
Державні витрати і податки розглядалися в теорії граничної корисності як індивідуальні угоди між державою і приватними особами.
До початку першої світової війни економічна наука дотримувалась принципу невтручання держави в економіку країни.
Регулювання виробництва і розподілу почало здійснюватися вже в роки першої світової війни. Цей процес посилився в роки економічної кризи (1929-1933 рр.)
Економічна теорія англійського економіста Дж. Кейн-са мала надзвичайно великий вплив на розвиток фінансової теорії. В основу цієї фінансової концепції покладена ідея «ефективного попиту» і його стимулювання. Ця принципово нова теорія фінансів спрямована на регулювання в умовах сильно монополізованого виробництва.
У Кейнсовій «Загальній теорії зайнятості, процента і грошей» обґрунтовувалась необхідність втручання держави в економіку і основними інструментами управління повинні стати фінансові механізми. Зростання державних витрат за рахунок податків і позик, гнучкіший їх перерозподіл повинні оживити підприємницьку діяльність, забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття. Держава повинна впливати на інвестиційне і особисте споживання громадян. Держава має перешкодити падінню попиту на товари і скороченню виробництва: для цього збільшуються державні витрати, стимулюються приватні інвестиції.
Його формула така:
Заощадження + податки = інвестиції + державні витрати.
До 70-х років XX ст. ідеї Кейнса лежали в основі фінансової політики більшості розвинених країн. У 50-60-х рр. послідовник Д. Кейнса - Ф. Перру вніс в теорію динамічний елемент і створив теорію економічного зростання.
Економісти зразу декількох країн завершили розробку фіскальної антициклічної теорії з метою збалансованого розвитку. Неокейнсіанці відстоювали необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу. Ця теорія виявилася хибною - катастрофічно зростали дефіцити бюджету.
Стокгольмська школа (Г. Мюрдаль, Е. Ліндаль) запропонувала теорію «циклічного балансування бюджету» - пристосування прибутків і витрат держави до економічного циклу. Так, в ряді капіталістичних країн були створені фонди циклічного регулювання.
Неокейнсіанці додали до кейнсової теорії «вмонтованого бюджетного стабілізатора», що діє в автоматичному режимі, «керовані стабілізатори».
Паралельно з теоріями неокейнсіанців після війни у 50-і роки пожвавились неокласичні теорії - ідеї вільного підприємництва при обмеженні державного регулювання. їх принципи: скорочення державних витрат; збільшення в їх структурі витрат у виробництво і науку; зниження рівня податків і досягнення бездефіцитного бюджету.
Представники неокласичної школи інтернаціональні (Р. Слоу, Дж. Кенрик - СІЛА, А. Роббінс та Дж. Мід - Великобританія).
В умовах посилення інфляційних тенденцій в економіках багатьох країн зростає критика і кейнсіанської, і неокейнсіанської теорій.
В цих умовах з неокласичної школи виділився нео- консервативний напрям (у США - Т. Стейн, у Великобританії - Дж. Хау), що розробляв теорію «економіки пропозиції» (всупереч теорії Кейнса стимулювання «ефективного попиту»).
Їхня фінансова концепція базується на тому, що економічне зростання визначається заощадженням і накопиченням. А відтак держава через податкову систему повинна створити умови для формування заощаджень, які будуть достатніми для забезпечення інвестицій у країні. Держава має стимулювати науково-технічний прогрес. На відміну від фінансів, що розглядали податки як засіб антипиклічного кон’юнктурного регулювання, неоконсерватори обстоюють зниження податкового вилучення для підтримки високого рівня заощаджень та інвестицій.
В основу податкових реформ у більшості країн Заходу у 80-х роках була покладена податкова концепція американського економіста А. Лаффера, який дійшов висновку про те, що високі ставки податку стримують темпи економічного зростання, що відображено на графіку (який носить назву кривої Лаффера).
У 70-х роках оформився посткейнсіанський напрям (Н. Калдор, Г. Шекл - Великобританія, СІЛА - X. Мінський, Р. Клауфер). Вони критикували основи і неокласичної школи, і неокейнсіанської. Їхня ідея зводилась до розширення державного втручання з допомогою фінансового механізму. Фінансова політика має бути основним елементом регулювання і має спрямовуватися на обмеження діяльності монополій, скорочення військових витрат. У «політиці прибутків» вони виступають за проведення соціальних реформ і збільшення витрат на соціальні цілі.
У політиці оподаткування дотримуються ідеї заміни прибуткового податку податком на споживання, розглядаючи останній як оподаткування частини прибутку, що йде на особисті витрати, щоб стимулювати заощадження і послабити інфляцію.
Ідеї кейнсіанства досить близькі до напряму «соціального ринкового господарства». Засновником цієї теорії є німецький політолог Вільгельм Ойкен. Згідно з його теорією соціальне ринкове господарство не є ні капіталізмом, ні соціалізмом, а є третім шляхом розвитку суспільства.
Характерні риси соціального ринкового господарства:
· свобода ціноутворення та стабільність грошового обігу;
· конкуренція без монополій;
· недоторканість приватної власності;
· економічна самостійність і відповідальність підприємств;
· обмежений економічний вплив держави на економіку, який забезпечує три свободи:
· свободу ринку;
· свободу конкуренції;
· свободу від монополій.
Згодом неоліберали висунули нову, сучаснішу теорію «сформованого суспільства», де добробут кожного члена нерозривно пов’язаний з внеском кожного у прибуток, а держава є автономним «сувереном», що турбується про збереження загального добробуту.
У сучасній світовій фінансовій науці, незважаючи на розбіжності у поглядах представників різних шкіл, спостерігається процес конвергенції, тобто взаємопроникнення ідей.
Це, насамперед стосується фінансово-кредитно-грошового механізму, що є присутнім у всіх без винятку теоріях
5. Дискусія щодо місця фінансів у суспільстві
Фінансова наука в радянський період базувалася на працях дореволюційних економістів:
І. Янжула, І. Озерова, Л. Ходського та їх послідовників, які були прибічниками того, що фінанси мають слугувати «задоволенню колективних потреб».
З 1931 по 1956 р. російським класиком фінансової науки в соціалістичних умовах став В. Д’яченко, який підготував перші офіційні фінансові підручники в СРСР.
В 50-70-х роках з’являються численні роботи з фінансів О. Александрова, О. Бірмана, Є. Вознесенського, Г. Точильнікова, М. Шерменєва та ін.
В цей період зав’язалася між вченими серйозна дискусія щодо місця фінансів у суспільстві. Перша група вважала, що фінанси - лише система відносин розподілу грошових коштів, що носить безеквівалентний характер (В. Д’яченко, Г. Точильніков, М. Шерменєв).
Друга група економістів дотримувалась тієї точки зору, що фінансові відносини охоплюють всі стадії відтворення виробництва. Ця концепція відповідає нашому сучасному розумінню фінансів.
Залежно від того, як автори розуміли місце фінансів у суспільстві, вони і трактували особливості фінансових відносин, функції фінансів, склад фінансової системи.
В 60-80-х роках з’явились роботи росіян О. Бірмана, П. Бунича, В. Сенчагова, присвячені розвитку фінансів підприємств в умовах господарського розрахунку в рамках соціалістичних відносин. Пізніше на їх основі були розроблені ідеї функціонування фінансових механізмів в умовах переходу суспільства до ринку.
6. Українська сучасна фінансова школа
Українська фінансова наука дещо активізувалася в період отримання незалежності - з 90-х років:
· в області державних і місцевих фінансів плідно працюють професори О.Д. Василик, В.М. Федосов, В.Н. Суторміна, В.М. Опарін, В.І.Кравченко;
· в області фінансів підприємств і фінансового менеджменту - професори А.М. Підцєрьогін, Г.І. Гребняк;
· в області розробки фінансово-кредитного механізму працюють наукові школи Інституту економіки АН України, Інституту аграрної економіки УААН (академіки І.І. Лукінов, М.Я. Дем’яненко);
· в області фондового ринку - О.М. Мозковий, В.В. Оскольський.
Проте, по-справжньому оригінальних фінансових робіт в Україні все ще недостатньо, тому досі в багатьох випадках доводиться доповнювати їх перекладною західною літературою.
Підводячи підсумки викладеного, зазначимо, що:
· фінансова наука, як і більшість інших, народилася із практики;
· фінансова наука є складовою загальноекономічної теорії; ставши самостійною, вона активно розвивається сама і збагачує економічну теорію;
· розвиток нових фінансових концепцій породжується макро- і мікроекономічною ситуацією в країнах або соціальним замовленням панівного класу;
· фінансові теорії і рекомендації, що витікають з них і мають практичну цінність, приймаються як економічна стратегія держави по зміцненню (стабілізації) економіки в цілому і фінансової політики зокрема;
· прогресивні фінансові ідеї сприяють зростанню економіки, покликані забезпечувати зростаючі потреби людини.
Тема 4. Історичні аспекти виникнення грошей
Гроші — одне з найдавніших явищ у житті суспільства, які привертають до себе особливу увагу вчених.
Слово «гріш» походить від латинського «гроссус» — великий. Уперше монету з такою назвою відкарбували в XII ст. у Генуї, Флоренції, Венеції. Пізніше назва перейшла до великих срібних монет Франції, Угорщини, Польщі. До сьогодні в Австрії розмінна монета називається «гріш». У Росії 1654 року з'явився мідний гріш, що відповідав двом копійкам.
Суть грошей змінюється адекватно до змін характеру суспільних відносин, в яких вони функціонують. Суспільний характер походження і розвитку грошей чітко проявився в складному процесі відбору товарів на роль грошей на різних етапах суспільного виробництва.
Як гроші — що тільки не використовувала людина! Діапазон таких речей справді великий: від коров'ячих черепів на острові Барнео до брусків солі в Африці, від металевих списів у Конго до людських черепів на Соломонових островах.
Усе це можна поділити на гроші, які мають користь і споживчу вартість, і гроші, які самі по собі непотрібні.
Спочатку в ролі грошей виступали найбільш ходові товари (худоба, хутра, тютюн, риба, сіль, мушлі тощо) і форма грошей тоді збігалась з формою (споживчою вартістю, або здатністю задовольняти певну потребу людини) цих товарів.
Виникнення грошей обумовлено труднощами безпосередньо в обміні продуктами праці. На початковій стадії розвитку, коли виробники отримували надлишки своїх продуктів чи товарів і хотіли їх обміняти, зробити це було доволі складно: бажання двох суб'єктів здійснити обмін споживчими вартостями товарів не збігались. Для прикладу, власник овечих шкір хотів виміняти їх на зерно, але власнику зерна була потрібна сокира. Добре, коли бажання двох суб'єктів збігались.
Незабаром за предметами першої необхідності на роль грошей стали претендувати предмети розкоші, передусім прикраси. Це можна пояснити тим, що попит на предмети розкоші був об'ємнішим і динамічнішим, аніж на предмети першої необхідності. За своїми фізичними даними вони були менш громіздкі, довго зберігались.
Суспільний розподіл праці (відокремлення ремесла від землеробства) розширило межі товарного виробництва й обміну, що, в свою чергу, прискорило розвиток ринку.
Ринок поставив перед грошовим товаром нові вимоги: бути однорідним, здатним довгий час зберігати свою вартість.
Є кілька найбільш повних визначень грошей:
це особливий товар, який виконує роль всезагального еквівалента вартості;
це те, що використовується як гроші;
це специфічний товар, який виконує роль всезагального вартісного еквівалента і має свою специфічну вартість.
У міру розвитку ринку розширення і поглиблення грошових відносин ускладнювались вимоги ринку до грошей. Відповідно й гроші змінювали свою форму.
Виділяють такі типи грошей: повноцінні та неповноцінні. До повноцінних грошей відносять монети (золоті, срібні, білонні). До категорії неповноцінних грошей належать:
•бюджетні (паперові гроші):
готівкові гроші (скарбничі білети, банкноти);
депозитні гроші;
• кредитні гроші:
банкноти;
векселі;
чеки;
електронні гроші (кредитні картки, дебетові картки, картки для банкоматів).
Уже в давнину люди запитували себе: чому металеві гроші називають монетами, де і коли вони з'явились уперше?
Вважається, що перші монети з'явились у Китаї та країнах Близького Сходу у VIII — VI ст. до н. е. Це були переважно монети, виготовлені з міді.
Монета — слово латинського походження, яке набуло поширення в античній Греції і Римі. Монета — один з епітетів римської богині Юнони, Що дослівно означає «порадниця», «попередниця».
Одна з легенд античності розповідає про важку боротьбу римлян з епірським царем Пірром. Легенда повідомляє, що богиня на ім'я Юнона-Монета, чий храм стояв на Каггітолійському пагорбі, надала римлянам грошові засоби для ведення війни і забезпечила її переможне завершення. 275 року до н. е. цар Пірр зазнав поразки від римського війська. На знак вдячності богині в її храм було перенесено монетний двір, а його вироби стали називати монетами...
Монета із зображенням Юнони-Монети та інструментами монетника, Рим
За іншою версією, розташування монетного двору мало другорядне значення. На монетах, які випускали в Римі та його провінціях, найчастіше зображувалась Юнона.
А слово «монета» — зменшувальне від монни, оскільки зображення Юнони на монеті було надзвичайно маленьким.
Монета — це злиток металу, вагу і пробу якого засвідчила печаткою держава. Монета як форма повноцінних грошей, обслуговувала економічні відносини людей упродовж майже трьох тисячоліть. За той час змінювалась форма монети: відомі квадратні монети, монети неправильної форми, овальні, але найбільшого поширення набули круглі монети.
У давнину монети виконували ще одну важливу функцію. Вони були чи не єдиними засобами масової інформації. Мовою символів і знаків, зрозумілою для' сучасників, вони розповідали про могутність правителів, називали їхні імена і демонстрували їх зображення, показували кордони володінь, визначали місце цих правителів у системі феодальної ієрархії, розкривали політичну програму.
Епоху товарних (металевих) грошей змінила епоха паперових грошей.
Як знаки вартості повноцінних товарних грошей, паперові гроші використовувались у функції засобу обігу понад 1 тис. років тому. Згідно з даними досліджень, паперові гроші вперше з'явились у тому ж таки Китаї ще у VIII ст. н. е.
Епоха паперових грошей — епоха грошей, що розвивається на кредитних засадах, а також банківських грошей, що функціонують на безготівкових засадах, грошей, що поступово трансформуються в електронні символи і знаки.
Перехід до паперового грошового обігу зазнав довгого історичного процесу і охоплює такі етапи:
I— стирання монет, у результаті чого повноцінна монета
перетворюється у знак вартості.
II— свідоме псування металевих монет державною владою, тобто
зниження металевого вмісту монет.
III— випуск скарбницею паперових грошей з примусовим курсом
для отримання емісійного доходу.
визначальними передумовами становлення грошових відносин були поглиблення суспільного розподілу праці, багаторівнева спеціалізація виробництва та суспільної діяльності людини.
Гроші повинні мати загальне визначення, бути засобом збереження вартості й на цій основі використовуватись як посередник обміну товарів і послуг. Це вихідні ознаки грошей, але без них гроші, як економічний інструмент ринкової економіки, існувати не можуть.
Економічна думка в Європі часів Відродження почала розвиватись саме завдяки аналізу ролі грошей у суспільстві.
Так, гроші тоді розглядались водночас і як предмет багатства, і як атрибут влади. Зведення грошей до статусу атрибута державної влади створює парадокси, головним з яких є те, що історія грошей — це історія боротьби приватних осіб саме проти влади держави у цій сфері.
Порівнюючи обидва підходи до грошей, можна сказати, що гроші — не предмет торгівлі і не атрибут державної влади. Швидше, вони є умовою існування ринку і проявом соціальної згуртованості, яка дає змогу державі функціонувати.
Уже з початку V ст. до н. е. відоме слово «номос», що означає «монета» (закон, традиція), а дещо пізніше це слово почали вживати як «номізма». Саме від цих термінів та деяких їх похідних і виникла назва науки про монети — нумізматика.
Допоміжна історична дисципліна, наука про монети — нумізматика (лат. питіsта — монета) вивчає історію монет як засобів грошового обігу, історію техніки монетної справи.
Сам термін «нумізматика», як назва науки, предметом вивчення якої є монети, виник в епоху середньовіччя. Основними пам'ятками нумізматики є скарби монет і окремі монети.
Нумізматика дає важливий допоміжний матеріал для вирішення певних проблем історії, політекономії, архітектури, мистецтва, мовознавства.
Монета — незмінний свідок місцевих і міжнародних економічних зв'язків. За монетними легендами та зображеннями можна дізнатись про час правління тих чи інших володарів.
Багато монет із засобу обігу були перетворені на предмети прикрас і стали художніми виробами (намиста з монет, жіночі головні убори, прикрашені монетами).
Грошовий обіг — один із проявів товарно-грошових відносин у суспільстві, показник товарного обігу, а отже, і товарного виробництва.
Найбільш повне уявлення про грошовий обіг і торгівлю дають скарби. Вони також дають змогу відновити налагоджені в минулому міжнародні економічні зв'язки як між державами, так і між окремими містами.
Для повного розуміння історії грошей варто ознайомитись з особливостями грошового обігу минулого:
гроші переходили від одного власника до іншого шляхом грабунків, захоплення воєнної здобичі, отримання контрибуцій, викупу полонених, а не згідно з актом купівлі-продажу;
перехід монети з грошового обігу в скарби, і — навпаки;
часте осідання монет у скарби (скарб — свого роду ощадний банк, який надійно зберігав від грабунків, пожеж та інших втрат певну суму грошей);
певне місце займали конфіскаційні акції (наприклад, вилучення французьким королем Філіпом IV Красивим великих заощаджень ордену тамплієрів у XIII ст.).
Після виявлення скарбу чи окремих монет відбувається їх наукове опрацювання.
Спочатку опрацьовується атрибуція монет (встановлення місця і часу їхвиготовлення), що дозволяє визначити початок карбування, а це означає — йпочаток місцевого грошового обігу.
Важливим етапом є встановлення складу грошового обігу. Аналіз монет дає змогу визначити участь місцевого карбування у загальному процесі їх виготовлення.
Нумізматична метрологія — спостереження за вагою монет зі систематизованих колекцій та окремих знахідок — дозволяє фіксувати проведення грошових реформ, які недостатньо повно і чітко висвітлені у писемних джерелах.
Основними умовами для вивчення історії грошей є:
Монети дуже рано стали предметом історичного наукового інтересу, колекціонування і вивчення.
Зацікавлення створенням нумізматичних колекцій, збором монет уперше виявилось ще в добу античності. Великі збірки монет мали правителі Римської імперії Гай Юлій Цезар (100 — 44 рр. до н. е.), Нерон (37 — 68 рр.).
Дата публикования: 2014-11-28; Прочитано: 510 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!
