Анонімка

На перевалі ще цвіли яблуні, а в долині за Карпатами вже дозріли черешні. Козюренко купив повний кошик. Вони їли черешні, купалися в крижаній швидкій Латориці під Свалявою і повернулися на перевал пізно ввечері голодні й веселі. Петрова дружина була жінка з характером. Владов беззаперечно слухався її, хоч іноді поблажливо усміхався, підкреслюючи, що просто потурає дружині. Та Козюренко помітив, що це навіть подобається йому.

Вони зайняли столик у ресторані «Перевал», і Роман Панасович замовив мало не все меню. Любив бути гостинним, йому подобалися столи щедрі, щоб угиналися від страв, хоч сам їв небагато.

Козюренко дивився, як дівчина в барвистому гуцульському одязі розставляла на їхньому столі тарілки, і чомусь згадав своє голодне дитинство, яке припало на важкі часи громадянської війни.

Перед очима постав збитий з грубих дощок, потемнілий від часу стіл, а на ньому — кусень глевкого житнього хліба з різними домішками. Який же запашний і смачний був то хліб! За столом — малий Ромко, його брат і сестра.

Діти голодними очима стежать, як дід крає хліб на три рівні частини. Вони знають, що він не скривдить нікого. Але ми ніколи не замислювалися над тим, що він їсть сам. Через свій дитячий егоїзм, точніше, невміння зазирнути в сутність речей, вони вважають, що дід неголодний, принаймні йому не хочеться так їсти, як їм.

Дід ставить посеред столу блюдечко з посоленою олією на денці — таке трапляється нечасто (густа, жовта, як мед, олія була тоді мало не царським наїдком), — вони вмочують у неї хліб і, потримавши над блюдечком, щоб не пропала й краплина, обережно несуть до рота.

Козюренко відсунув від себе тарілку з заливною осетриною — так захотілося пахучої олії, та подумав, що Владов з дружиною навряд чи зрозуміють його, і підніс келих за їхнє здоров'я.

Вони вирішили заночувати в гірському готелі, щоб підвестися на світанку і о дев'ятій бути у Львові.

… В управлінні Владов ознайомився з паперами, надісланими за час їхньої відсутності. Він поклав перед Козюренком розпечатаний лист.

— Надійшов ранковою поштою, — доповів. Певно, хотів додати щось, та стримався. Сів і уважно дивився, як Роман Панасович дістає з конверта аркуш, укритий неохайно наклеєними різного розміру літерами, вирізаними з газети.

Козюренко розгладив аркуш, швидко перебіг очима анонімку. Зиркнув на Владова й прочитав ще раз — уважніше.

Незнайомий доброзичливець повідомляв:

«Нехай знає міліція що Якубовський уночі після вбивства Пруся закопував щось на своєму городі в маліні я побачив та не хотів сповісчати боючись помсти брат Якубовського седів у кременалі і сам він такий».

Козюренко глянув на поштовий штемпель: листа кинули вчора у Львові.

— Передайте експертам, — подав листа Владову. — Хай з’ясують, з якої газети вирізані літери і за яке число газета. Відбитки пальців… На території якого району міста кинуто… — Владов підвівся, та Козюренко зупинив його. — Чи є новини з Тополиної і що з'ясовано з телефонним талоном?

— Пробачте, поспішав з листом і ще не встиг дізнатись.

Роман Панасович невдоволено потарабанив пальцями по столу, і старшого лейтенанта мов вітром здуло з кабінету. Через кілька хвилин просунув голову в двері.

— На Тополиній усе спокійно, ніхто не приходив… — доповів сумно, немов сам був винен у тому. — А талон невикористаний. Що накажете?

— Оперативну машину на Желехів.

Владов кивнув, ніби знав, що начальство дасть саме таке розпорядження, і зник за дверима.

… Якубовський підпушував полуниці, коли біля його садиби зупинилась машина. Сперся на сапку й дивився, як ідуть до нього. Пальці затремтіли — випустив держално, відступив на крок і озирнувся, наче хотів тікати…

Козюренко підійшов до нього, вказав на альтанку, де стояли стіл і лава.

— Сідайте, Якубовський, — мовив владно, — бо діло до вас маємо неприємне, і доведеться зачекати, доки прийдуть поняті…

— Вже не звикати до неприємностей, — відповів той похмуро. — Люди й так почали цуратися мене…

Козюренко розклав на столі папери, витяг авторучку. Почав сухо:

— Чи виходили ви до саду вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня? Після одинадцятої години? Отже, ні. І нічого не закопували в малині?

Якубовського нараз почало тіпати.

— Н-нічого… я вже казав… н-нічого… я не закопував і н-нічого не робив…

— А де зараз перебуває ваш брат?

— Яке це має значення? — мало не закричав Якубовський. — Він — сам по собі, я — сам по собі! Я не бачив його вже рік!..

— Як звуть вашого брата і де він мешкає?

Якубовський безсило сперся на спинку лави, щоки в нього обвисли.

— Якубовський Костянтин Миколайович, — ледь поворушив губами. — Мешкає в Нововолинську на вулиці Горького, тридцять чотири.

— За що й коли його притягали до судової відповідальності?

— В шістдесят п'ятому році за крадіжку. Відсидів своє й повернувся…

— І ви твердите, що не бачилися з ним цілий рік?

— Так.

Козюренко заховав протокол допиту в портфель.

— Поняті прибули? — поцікавився. — Тоді приступимо до роботи.

За сучасного рівня техніки знайти залізяччя, закопане навіть на метр і глибше, дуже просто — сокиру витягли одразу. Сокира з металевим топорищем була дуже гостра, з рудими плямами іржі й крові.

Якубовський тупо дивився на сокиру й мовчав. Зрештою, його визнання було зараз не потрібне — речовий доказ свідчив сам за себе. Владов чекав, що зараз вони поїдуть до Нововолинська — був певен, що до злочину причетний брат Якубовського. Та Козюренко вирішив повертатися до Львова.

Роман Панасович зупинив машину біля Головпоштамту і, наказавши з'ясувати, де перебував Костянтин Якубовський вісімнадцятого й дев'ятнадцятого травня, зайшов усередину. А за дві години він уже був у своєму кабінеті. Ввечері зв'язався по телефону з Москвою і щось уточнив. Залишив кабінет десь на початку дванадцятої. Відвіз Владова додому і сам поїхав спати.

Наступного дня Козюренко знову зв'язався з Москвою і довго розмовляв по різних телефонах. Поцікавився у Владова, чи є новини з Тополиної і, дізнавшись, що нема, здивовано знизав плечима…

ФІНАЛ

Близько дванадцятої Владову подзвонила співробітниця управління, яку поселили на Тополиній.

— Щойно приходила наймати півбудинку якась жінка, — сповістила. — Вже підстаркувата, довга й суха. Оглянула будинок і пристала на всі наші умови. Сказала, що завтра в'їжджатиме. Її сфотографували, і хлопці з опергрупи пішли за нею.

— Дякую, Вірочко, розкошуй і далі в Прусевому особняку. До особливого розпорядження.

— Набридло… — поскаржилася Вірочка.

— Там же книг стільки! Читай, — порадив Владов. — Підвищуй свій рівень. Це потрібно навіть таким красуням, як ти!

Вірочка щось буркнула в трубку, та Владов уже натиснув на важіль апарата. Метнувся до дверей і ще з порога почав доповідати Козюренку.

— То кажеш, довга й суха жінка? — перепитав той. — І хлопці пішли за нею? — Звелів — Дві оперативні машини!

Владов не зрозумів, навіщо дві, але наказ є наказ, і його треба виконувати…

Машини з оперативними працівниками вже стояли у дворі, а Козюренко усе не виходив із кабінету. Минуло з півгодини, Владов сидів як на голках, однак за дверима панувала тиша. Задзеленчав міський телефон, і якийсь чоловік попросив з'єднати його з Козюренком. Обмінявся з Романом Панасовичем кількома словами, і той одразу вийшов у приймальню.

— Їдьмо, Петре! — мовив весело і, як здавалося Владову, навіть задерикувато.

Дві машини одночасно зупинились на Парковій вулиці: біля будинку каноніка Юліана Боринського і біля будинку його сестри. Козюренко в супроводі Владова й двох оперативних працівників зійшов на четвертий поверх.

Одчинив сам отець Юліан — у легких літніх штанях і смугастій піжамній куртці він був схожий швидше на канцелярського працівника, ніж на поважного каноніка. Здивовано відступив, упізнавши Козюренка.

— Знову щось з автомобілем? — запитав. — Але ж я хворий і нікуди не виходжу…

Козюренко показав йому постанову на обшук. Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками, та він нічого не запитав і перший пройшов до кімнати. Мовчки сів у глибоке крісло і вже тоді мовив, дивлячись Козюренку просто в очі:

— Прошу вас виконувати свої обов'язки, хоч не знаю, чим викликані такі… — затнувся, — крайні заходи. Я нічого не приховую від влади, у мене все на видноті. Що ж, шукайте… Але що?

— «Портрет» Ель Греко! — На мить Романові Панасовичу здалося, що зіниці в каноніка збільшились і очі потемнішали. Та отець Юліан не відвів погляду.

— Що ви сказали? — перепитав.

— Ми шукаємо картину Ель Греко. Ви забрали її у Василя Корнійовича Пруся, якого вбили вісімнадцятого травня, — з притиском сказав Козюренко і сів напроти отця Юліана. — Де вона?

Канонік примружився, заховавши очі. Склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями. Відповів спокійно:

— Ви вже були в мене, шановний пане начальнику. Щоправда, в трохи іншій ролі. Невже вас так швидко підвищують у чині? — пожартував зло. — Але це не має значення — ви ж упевнились, що я вісімнадцятого травня лежав хворий і не виходив з дому.

— Так, алібі наче у вас є, — ствердив Козюренко. — Та все ж убили таки ви й картиною заволоділи теж ви. Де переховуєте?

— Нісенітниця якась… — Канонік притиснув руки до серця. — Ель Греко… Це художник із світовим ім'ям. Я трохи розуміюся на мистецтві і знаю, що таке полотна Ель Греко. Його картини — величезна цінність. Не розумію, звідки Ель Греко може взятися у Пруся… Це якась помилка…

Козюренко подав знак оперативникам, і ті почали обшук. Отець Юліан мовчки дивився, як заглядають у шафи, висувають шухляди письмового столу — дивився іронічно і навіть докірливо — мовляв, навіщо люди завдають собі клопоту?.. Узяв молитовник, вдаючи, що цілком поринув у читання. Та від пильних очей слідчого не приховалося, що канонік втупився в одну сторінку, — певно, не бачив навіть літер.

Боринський мав невеличку двокімнатну квартиру, і обшукали її швидко — через дві години Козюренко остаточно впевнився, що картини Ель Греко тут нема. Не знайшли її і в помешканні сестри отця Юліана.

На мить у Романа Панасовича майнула думка: а що як він помилився? Ні, помилки не могло бути.

Роман Панасович присунув стільця до крісла каноніка. Поцікавився:

— Де ваша хатня робітниця?

Помітив, як тінь майнула по обличчю Боринського. Отець Юліан відклав молитовник.

— Щось у неї з сином, — пояснив. — Відпросилася і поїхала. Син у неї працює десь під Івано-Франківськом. Здається, в Долині.

— А де вона сама живе?

Канонік опустив очі.

— У Петрівцях, — одповів. — Але ж я кажу, вона поїхала до сина на Івано-Франківщину.

— Неправда, — рішуче заперечив Козюренко. — Неправда, Боринський. Вона поїхала зовсім не туди і живе не в Петрівцях, а в Підгайцях. Ви ж самі казали.

Руки каноніка ковзнули по м’якій шкірі підлокітників, і він ще глибше осів у кріслі.

— Так, здається, я помилився — Петрівці, Підгайці… Схожі назви… — Зробив над собою зусилля й усміхнувся, та усмішка тільки перекривила його обличчя. — А навіщо вона вам, моя Настя?

— Одягайтесь, громадянине Боринський, зараз поїдемо, — рішуче мовив Козюренко. — Чомусь мені закортіло негайно побачитися з вашою хатньою робітницею.

Отець Юліан надів звичайну сорочку і сірий, зовсім мирський, з розрізом піджак.

Його посадили на заднє сидіння між Владовим і оперативним працівником. Козюренко сів на переднє, і «Волга» незабаром вихопилася на заміську магістраль. Усі мовчали. Так, у мовчанці, й доїхали до Підгайців. Отець Юліан удав, що не знає, де Настина хата, але в сільраді з'ясували це за хвилину — стояла хата біля шосе, і «Волге» навіть не довелося з'їжджати з асфальту.

Настя поралася надворі біля літньої кухні — кинулась назустріч отцю Юліану, та Козюренко зупинив її і попросив дозволу зайти у хату. Настя навіщось обтерла фартухом руки й відчинила перед ним двері. Роман Панасович переступив поріг і зупинився, вражений: на чисто побіленій стіні висів «Портрет» Ель Греко. Козюренко одразу впізнав картину: задумливий і трохи сумний погляд людини, яка збагнула навколишній світ, трохи розчарувалась, однак не зневірилась…

Портрет був прикріплений до стіни звичайними канцелярськими кнопками — ніби аркуш креслення до дошки. А біля нього такими ж кнопками Настя пришпилила дешевенькі картинки духовного змісту, увінчавши все те кольоровою базарною мазаниною, на якій були зображені сусальні закохані і голуб, що солодко дивився на них одним оком.

Ель Греко і базарний ширвжиток…

— Звідки у вас ця картина? — запитав Козюренко Настю.

Жінка запитливо зиркнула на отця Юліана. Той сидів у кутку на табуреті — байдужий і безвільний, втупившись у підлогу.

— Єгомосць казали, — мовила нерішуче, — що цей святий образ принесе щастя моїй хаті… — Перехрестилася і знов зиркнула на каноніка.

— Коли він дав вам картину?

— Того самого вечора, коли ви приходили.

— І звелів, щоб не поверталися з Підгайців, поки він не покличе? — уточнив Козюренко.

— Так є… — мовила жінка, наче завинила в чомусь. — Я казала, як вони там без догляду, та вони нагримали на мене…

— Ви підтверджуєте це? — обернувся Козюренко до каноніка.

Той нарешті звів очі.

— Так, підтверджую… — відповів стомлено.

… Вони їхали назад, і Козюренко тримав на колінах полотно Ель Греко. Думав: як швидко все скінчилось. Нараз згадав, що не все, і запитав каноніка:

— На котру годину призначено у вас зустріч із Вороновим?

— Яким Вороновим? — стрепенувся той.

— Е-е, святий отче, — мовив Козюренко весело, — пізно відмагатися. Слідчим органам вже все відомо… Я нічого не маю права обіцяти, та все ж у вас є останній шанс…

Отець Юліан похилив голову.

— Най буде хоч останній шанс, — важко зітхнув.

— Де у вас призначено зустріч із Вороновим?

— Ще не знаю. Він має прилетіти вечірнім літаком і подзвонити.

— Ви його запросите до себе додому, — наказав Козюренко. — Відчините й проведете до кімнати. Ми будемо в сусідній. Покажете картину й одержите гроші. До речі, на чому ви зійшлися?

— Сорок тисяч.

— Продешевили.

— Але ж десять тисяч валютою… — якось сором'язливо уточнив отець Юліан.

— Усе одно. Воронов міг би дати вдвічі більше.

— Невже? — розпачливо прохопилося в каноніка, немов він уже тримав у руках гроші і їх нахабно вирвали в нього.

Владов зареготав — такою анекдотичною видалася йому ситуація.

— А скільки вам платив Прусь, за те, що під час війни ви переховували все, що він награбував? — зненацька запитав Козюренко.

— Не платня — сльози… — поскаржився отець Юліан та й осікся: звідки цей слідчий знає, що Прусь привіз до нього трофеї?

Якої серйозної помилки допустився тоді отець Юліан. Вони з Прусем поділили все навпіл: кілька відрізів сукна, білизну, купу німецького обмундирування, золоті обручки й годинники… Прусь кинув до своєї скрині, яку тимчасово залишив у отця Юліана, кілька картин, сказавши, що виміняв їх на базарі за дві буханки хліба. Отець Юліан подумав, що то якісь дешевенькі копії, і навіть не глянув на них… Хіба він знав, що Прусь потягнув з німецької машини ящик із справжніми шедеврами мистецтва? Власне напівписьменного Василя Пруся більше цікавили інші трофеї, і на картини він поласився тільки тому, що командир партизанського загону, розповідаючи бійцям про значення операції, особливо наголосив на цінності полотен, що їх вивозили фашисти. Та все ж отцю Юліанові, який кохався в живопису і збирав картини, вирішив не казати, де добув їх справді.

— Ну, так уже й сльози! — іронічно мовив Козюренко. — Ви людина практична й свого нікому не подаруєте.

Канонік відповів твердо:

— Справді, прошу вас, Прусь заплатив мені копійки. Він підступно ошукав мене…

Так, ошукав — канонік був певен цього. Коли рік тому Прусь приїхав до нього і попросив знайти покупця на полотна Ренуара, Сезанна, Ван-Гога й Ель Греко, отець Юліан тільки зареготав. Він і забув про картини, які колись Прусь недбало кинув на дно скрині. Але Прусь пояснив тепер, звідки у нього полотна, і отцю Юліанові трохи мову не одібрало. Він мало не рік переховував Прусеву скриню, і жодного разу господь бог не надоумив його зазирнути туди. Хоча навряд чи він зміг би визначити, що то — оригінали…

Вони домовилися з Прусем, що отець Юліан одержить двадцять процентів від суми, вирученої за картини. Кілька разів Боринському довелося їздити в Москву, шукати зв'язків з ділками чорної біржі, поки, нарешті, один знайомий спекулянт з комісійного магазину дав йому адресу свого московського напарника, а вже через того вдалося зв'язатися з Павлом Петровичем Вороновим.

Вони вже в'їхали в місто й наближались до Високого замку. Каноніка під наглядом оперативного працівника залишили в дальній кімнаті. А Козюренко з Владовим усілися біля телефону.

— Дивуюсь я вашій інтуїції, Романе Панасовичу. Були мало не прямі докази проти Суханової з її коханцем і проти Якубовського, а ви вийшли на каноніка… — сказав Владов.

Козюренко усміхнувся:

— Не інтуїція, а досвід, — заперечив.

— Мені здається, ви одразу догадалися, що вбив канонік, — вів далі старший лейтенант.

Козюренко глянув на Владова.

— Хочеш знати, як я довідався, що саме піп убив Пруся?

— Коли не секрет…

— Ну, які ж від тебе секрети? Відверто кажучи, перший сумнів зародився в мене тоді, коли я дізнався, що канонік мав парафію у селі, розташованому в районі, де діяв загін Войтюка. Та лише сумнів, більш нічого — підозрювали ж ми і Семенишина, і Якубовського, і Суханову з Григоруком… Коли канонік довів своє алібі, я подумав, що він справді непричетний до злочину. Та потім побачив біля вікна кімнати, де, як твердить Боринський, він три дні пролежав хворий, пожежну драбину. Ставши на карниз, можна дотягнутись до неї, спуститися і стрибнути вниз…

— Я теж звернув на неї увагу, — докинув Владов, — проте вона закінчується майже на рівні другого поверху…

— Отож, — кивнув Козюренко. — Попервах і мене це збило з пантелику. Та моя підозра зміцніла, коли я знайшов під сидінням «Москвича» разовий талон на телефонну розмову з Желеховим. Талон, куплений чотирнадцятого травня, напередодні приїзду Пруся до Львова і його зустрічі з Юліаном Боринським у соборі.

— Але ж ми з'ясували, що канонік не використав талон, — сказав Владов.

Козюренко посміхнувся.

— Жадібність згубила його, — пояснив. — На Головпоштамті я дізнався, що було одразу продано два талони — обидва на телефонну розмову з Желеховим. Канонік сумнівався, чи вдасться йому одразу зв'язатися з Прусем, і купив два талони. Того самого дня зайшов до парафіяльного управління і замовив Желехів. Поговорив з Прусем і запросив його до Львова, призначивши зустріч у соборі. Справа в тому, що отець Юліан був посередником між Вороновим і Прусем. Він викликав Воронова до Львова й пообіцяв Прусю, що зведе його з антикваром. За певну винагороду, звісно. Вісімнадцятого травня о двадцять третій годині канонік, як вони й домовилися під час зустрічі у соборі, приїхав до Пруся, щоб відвезти його до Воронова. Насправді ж Боринський і не думав зводити їх. Проценти його не влаштовували — тому й захопив із собою сокиру, про всяк випадок забезпечивши собі алібі. А невикористаний телефонний талон залишив — шкода, певно, стало п'ятдесяти копійок. Потім загубив цей талон у машині, і ми знайшли його. Тоді я відразу вирішив промацати каноніка — пам'ятаєте, коли старший автоінспектор виказав службову таємницю, розповівши про вбивство Пруся?

— Я не міг зрозуміти, навіщо це, — відверто признався Владов.

— Хотів побачити, як реагуватиме на мої слова святий отець, адже нам було відомо, що він знав Пруся й зустрічався з ним. Якби промовчав — виказав би себе… Але канонік не дав нам жодного козиря. Проте у мене з'явились підстави привезти його в управління міліції й допитати. Щоправда, тоді я ще не знав про його телефонну розмову з Прусем, та все ж підозра не залишала мене. І я вирішив упіймати каноніка. Попасти до пастки могла тільки людина, яка знала, що в Пруся, крім «Портрета» Ель Греко, були ще картини Сезанна, Ренуара й Ван-Гога. Людина, яка вбила Пруся, шукала ці полотна й не знайшла. Я подумав: коли канонік дізнається, що Прусь збудував у місті ще один будинок, то намагатиметься проникнути туди. Його вабитимуть не знайдені ще картини, він вирішить, що Прусь тримав у Желехові тільки Ель Греко, а інші полотна передбачливо заховав у тайнику на Тополиній. І ось під час допиту каноніка в міському управлінні міліції той самий недолугий старший автоінспектор розпатякує, що Прусь мав особняк на Тополиній і що його коханка вирішила найняти комусь півбудинку…

Після цього каноніка відпускають. Правда, слідчий ще їде з ним на Паркову, щоб допитати свідків. А мене все ще непокоїть питання: якщо канонік скористався пожежною драбиною, то як він потрапив назад?

Пам'ятаєте, на першому поверсі там крамниця і поруч — купа ящиків? Я прикинув: коли покласти ящик один на один, навіть невеличка на зріст людина зможе залізти на драбину…

— Але ж під нею залишиться піраміда з тари, — заперечив Владов.

— Слушно, — кивнув Козюренко. — Та можна взяти довгу палицю і вже з драбини розкидати ящики. А потім шпурнути палицю в кущі. До речі, того ж вечора я й знайшов її там…

— І все ж відпустили каноніка! — прохопилося у Владова.

— Ну, дорогенький, палиця — ще не доказ злочину! Хлопчаки могли накидати в кущі скільки завгодно. До того ж я дав палицю на експертизу. Відбитків пальців на ній не знайдено. Отже, ми відпустили каноніка і почали чекати, чи не зацікавиться він будинком на Тополиній. Та він, як, виявилося, був розумніший і обережніший: раніше надіслав нам анонімку, щоб міліція схопила злочинця й остаточно заспокоїлась. Отець Юліан після вбивства Пруся сам закопав сокиру в малині, і гадаю, що літери на анонімці наклеєні отим клеєм, — вказав очима на письмовий стіл, де стояла пляшечка. — А може, ні. Певно, ні. Не залишив же на анонімці відбитків пальців, мабуть, і клеєм скористався іншим… Ми арештували Якубовського, власне, не могли не арештувати: адже сокира — прямий доказ. Отець Юліан дізнався про це. Як — поки що не знаю. Чи дзвонив у Желехів, чи сестра їздила туди автобусом, чи ще як — це ми з'ясуємо. Але дізнався й остаточно заспокоївся, злочинця арештовано, міліція закрила справу — можна діяти… І він посилає на Тополину свою сестру. Посилає одразу, наступного ж дня, боїться, що коханка Пруся найме помешкання іншому. Сестра пристає на всі умови, хоч ціну названо високу. Тепер у мене не залишилося сумніву, і ми почали діяти.

— А Воронов? Чому він тоді так хутко виїхав із Львова?

— Випадковий збіг обставин. У нього захворіла дружина, а Павло Петрович — гарний сім'янин. Він попередив отця Юліана, що повернеться за кілька днів, і… — глянув на годинника. — Літак, яким має прилетіти Воронов, певно, вже сідає…

Усе ж літак запізнився. Та ось, нарешті, задзвонив телефон. Покликали каноніка. Той зняв трубку і попросив Воронова одразу приїхати на Паркову.

Отець Юліан відчинив двері антикварові й, улесливо вклоняючись, провів до вітальні. Козюренко спостерігав у вузьку щілину поміж шторами, як схопився Воронов за полотно Ель Греко. Видно, розумівся на живопису.

Отець Юліан чесно заробляв свій останній шанс: байдуже сидів у фотелі, за звичкою сплівши пальці на грудях.

Нарешті Воронов відвів очі від картини.

— Справжній Ель Греко… — мовив глухувато. Згорнув полотно і засунув у чохол. Витрусив із валізки гроші просто на письмовий стіл. — Лічіть, отче! — вигукнув весело.

Козюренко вийшов із сусідньої кімнати.

— Віддайте картину, Воронов! — наказав.

Той відступив до передпокою, та на порозі вже стояв Владов.

— Спокійно!

Воронов поклав чохол на стіл.

— Отак краще, — схвалив Козюренко. — Завтра ми припровадимо вас до Москви. Там усе й розкажете… — взяв картину. — А вона знову висітиме в Ермітажі.

ЗМІСТ

Колекція професора Стаха

«Портрет» Ель Греко