Quot;Commentarium rerum gallicarum" ("Комментарий к делам галльским". - Примеч. переводчика), lib. XXVIII. - Примеч. Вольтера. 2 страница

(26) Attorozi [Атторочі, Аттороси]: локалізація цього племені залишається неясною. Верифікація дослідників поміщала їх від Помор’я до Турова на Русі[113]. П.Й.Шафарик бачив у них літописних тиверців [114], що добре вписується в порядок назв після уличів та нерв’ян (нервів). Цю локалізацію приймали В.Сєдов[115] та інші дослідники. Прийнявши тотожність атторосів з тиверцями, треба віднести позицію (26) до третьої групи (торговельного шляху).

А.Кралічек[116], А.Брюкнер[117], Г.Ловмяньский[118] взагалі вважали, що ця назва, подібно до дальшої номенклатури назв, які закінчуюються на rozi є містифікаціями (вигаданими штучними конструкціями). Потреби в подібній містифікації не було за жодних умов виникнення самого документу. Простежити вірогідність їх гіпотези практично немоливо.

Крім того дублетом Attorozi можна вважати Aturezani [119].

(27) Eptaradici [Ептарадичі]: з усіх верифікацій найповажніше виглядає версія А.Кралічека, який в цій назві вбачав поєднання грецького έπτά з слов’янським родичі, тобто “сім родів” Феофана – слов’янських племен в Мезії за Дунаєм в часи болгарської міграції[120]. Ця версія також вписується в порядок назв “Баварського Географа”, даючи підстави прилучити позицію (27) до третьої групи (торговельного шляху).

(28) Uuillerozi [Вільєрочі, Вілероси]: також викликали цілу низку фантастичних верифікацій (над р.Булерою в Литві як Булерці, біля оз.Сюссер-Сее на захід від Гале, дублет велетів і т.д.)[121]. У порядок назв “Баварського Географа” вписується тільки версія А.Кралічека, який вважав їх одним з наддунайських болгарських племен[122].

(29) Zabrozi [Заброчі, Саброси] та (30) Znetalici [Знеталичі] взагалі представлені лише фантастичними версіями. Якщо взяти до уваги розташування цих племен поруч з тиверцями та можливою локалізацією племен 27 – 28 як придунайських болгарських племен, то можна запропонувати локалізацію племен 29 – 30 у межиріччі Пруту і Серету. Це могли бути дако-романські племена. Заброчі (Заброси, Саброси) могло бути спотворенням назви Сабоків. Це плем’я, вперше згадане Птолемеєм, традиційно розміщають у Дакії, на користь дакійської приналежності свідчить і назва племені. У ІІ ст. за Марка Аврелія і Коммода Сабоки тривожили римські кордони, далі під впливом кельтів і римлян мігрували на північ. Їх розташовують навіть біля витоків Вісли та берегів Сяну[123]. Проблема ця гіпотетична. Не можна виключати, що основна маса сабоків відійшла на південь в межиріччя Серету і Пруту, а може, навіть Пруту і Дністра.

(31) Aturezani [Атурезани, Тиверці]: всі локалізації (над р.Тур’я на Волині, між Карпатами і Дунаєм чи біля надлабського Турітца поблизу Магдебургу)[124], крім гіпотези П.Ю.Шафарика, який вважав їх тотожними з тиверцями [125], є малоймовірними.

(32) Chozirozi [Хозирози, Хозари, Хазари]: також відносяться до неідентифікованих назв[126]. З хазарами їх першим пов’язав П.Ю.Шафарик[127]. З усіх існуючих версій (в Угорщині, в Тюрінгії і т. д.), ця версія найбільш обгрунтована.

Підсумовуючи локалізацію групи племен 26 – 32, можна стверджувати, що ця група є продовженням попередньої групи, пов’язаної з основною артерією “бурштинового шляху”. Ця група включає тиверців (26 та 31), болгарські придунайські (27, 28) і дако-романські племена в межиріччі Пруту і Серету (29, 30) та хазар (32). Розташування останніх інформатори докладно не уявляли, але знали, що вони розселені десь далі за тиверцями.

Наступна група племен 33 – 38, серед яких згадуються лендзяни, волиняни і пруси, пов’язана з відгалуженням знаменитого “бурштинового шляху” від кордонів Великоморавської держави до берегів Балтики. Саме ця, доволі точна й об’ємна інформація, могла бути отримана від св.Мефодія та його оточення

(33) Lendizi [Лендізі, Лендзяни]: Старша генерацiя польських iсторикiв, використовуючи фрагмент трактату візантійського василевса Костянтина Багрянородного „Про управлiння імперією”, де повiдомлялося, що плем’я Lеnzenionoi платило данину Києву в часи регенства Ольги, намагалися посунути межi лендзян мало не пiд Київ. Врешті не встояв навіть Г.Ловмяньский. Вiн вiдмовився вiд попереднiх поглядiв i поширив кордони лендзян до Бугу та Стиру на Волинi[128]. Цi тенденцiї мають мiсце i сьогоднi. Межi лендзян на пiвднi i на сходi пересуваються до верхiв'їв Днiстра і Стиру[129] та далi, а для обгрунтування цiєї тези залучаються переважно ономастичнi матерiали, причому навiть такi назви, як Белз, Белзець чи Тисмениця беззастережно вiдносять до захiднослов'янських, тобто польських[130]. Немає поважних підстав відмовлятися від локалізації лендзян у Сандомирсько-Люблінській землі.У серединi Х ст. це плем’я могло утримувати верхiв’я Прип'ятi i певний час брати участь у днiпровськiй торгiвлi з Вiзантiєю. Можливо, бужани, волиняни чи iншi волинськi племiннi князiвства перебували у той перiод пiд їх гегемонiєю. Як учасники днiпровської торгiвлi, вони могли сплачувати якусь частку Києву. Через це Костянтин VII i відносив їх до данникiв Києва. О.Головко з цього приводу писав про певну групу лендзян, яка мешкала у верхів’ях західних витоків Дніпра (вірогідно на території сучасної Білорусії), але водночас не була якимсь значним етнічним формуванням і згодлом повністю асимілювалася східнослов’янським населенням[131]. Пiвденнi кордони лендзян дотикали Угорщини, але це не означає, що вони доходили до Карпат. Знахiдка цiлого угорського кладовища Х ст. у Перемишлi свiдчить про те, що угорськi впливи у цьому регiонi могли сягати Сандомирсько-Люблiнської землi. Зрештою, етимологія угорської назви поляків – lengyel від лендзян – не вимагає наявності безпосередніх кордонів. Вистачало контактів через Перемишль, який тоді був хорватським центром[132]. Назва його походить вiд Пшемисла – імені хорватського або моравського князя (у період гегемонії Великої Моравії тут міг сидіти моравський династ). Пiсля розгрому Великої Моравiї хорватськi князiвства стали об’єктом боротьби мiж Чехiєю, Угорщиною i Польщею. Польща в той час переживала перiод формування. В орбiту держави Мєшка I ввiйшли лендзяни, а також, можливо, на короткий час, Червень i Перемишль, котрий перед цим перебував у сферi угорського впливу. У 981 р. Володимир Святославич приєднав цi землi до Києва. Якщо б цi землi були етнiчними територiями лендзян, то за них неминуче почалась би тривала боротьба. Але цього не трапилось, бо цi землi були хорватськими. У Х ст. лендзяни знаходилися біля великоморавських кордонів.

(34) Thafnezi [Тафнезі, Тафнечі, Таняни]: П.Я.Шафарик та Л.Нiдерле вважали, що Thafnezi – це плем’я, яке жило на р.Танвi, правiй притоцi Сяну[133]. За даними “Географа Баварського” на їх територiї було 257 градiв. Басейн рiки Танви бiдний на археологiчнi знахiдки, що викликало застереження дослiдникiв. Однак практично на жоднiй з територiй племен, перелiчених “Географом Баварським” у групі 14 – 58, не вдалося вiдшукати вiдповідної кількості градiв. Імовірно, інформація стосується приблизної кількості громад-общин[134]. Інші варiанти локалiзацiї племенi Thafnezi (поморськi, дравськi, верхньодунайськi) слабо аргументованi, вони базуються на спiвзвучностi назв без пов’язання з їх етимологiєю, археологiчним матерiалом i порядком назв у “Баварського Географа”[135]. Є.Кухарський розмiстив танян на пiвдень вiд лендзян i на пiвнiч вiд Карпат[136], що, по сутi, не заперечує версiї Шафарика-Нiдерле. Гіпотеза І.Геррмана стосовно тотожності Thafnezi і Thadesi може бути принятною лише у випадку, якщо припустити, що редактор “Баварського Географа” помилково розмістив Thadesi перед Glopeani [Глоп’янами], тоді як їх потрібно було поставити перед Zuireani [Черв‘янами].

(35) Zeriuani [Черв’яни]: Iснує версiя їх iдентифiкацiї навiть як чернiгiвських сіверян. Найбiльшого визнання здобула здогадка Тадеуша Левицького, згідно з якою Zeruiani - серби, тобто нинiшнi лужицькi серби. Т.Левицький виходив з порядку назв у контекстi пам’ятки: Lendizi – Thafnezi – Zeruiani – Prissani – Velunzani. Оскільки Lendizi – це лендзяни, локалiзованi в Сандомирськiй землi, а на думку польського iсторика Prissani i Velunzani – спотворенi назви поморських племен пуржичан i велинян, то Zeruiani-Сорби були розмiщенi мiж середньою Вiслою та нижньою Нотецiєю[137]. Вже Г.Ловмяньский помiтив непевнiсть такої локалiзацiї[138]. З’явився ще цiлий ряд версiй локалiзацiї цього племенi вiд Помор’я майже не до гирла Дунаю, але жодна з них не була переконливою.

Iван Крип’якевич пропонував „Zeruiani” читати як „черв’яни”, тобто плем'я, пов'язане з градами червенськими найдавнiших лiтописiв. Племiнна назва черв'ян збереглася в Iпатiївському зведеннi, а також вiдбита у топонiмi Червняни (Черляни, нинi у Городоцькому р-нi Львiвської обл.)[139]. Це в’яжеться i з контекстом, де сказано, що плем’я складало велику „ державу, що з неї, як кажуть, походять всi люди слов’янськi ” [у перекладі О.Назаренка: “ королівство настільке [велике], що з нього, походять всi слов’янськi народи і ведуть, за їх словами, [свій] початок ”, що також цілком коректно: “regnum” як “королівство” [140]. ]. Звідси і назви Червен та Червенські гради, інформацію про яких зберегли найдавніші літописи[141]. З черв’янами ототожнювали етнонім “zeriuani” Я.Відаєвич[142] та Т.Лер-Сплавіньский, (вважаючи це плем’я польським)[143]. Легко пояснити i етимологiю назви у нiмецькому спотвореннi: Zeruiani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни. Крiм того цей варiант найкраще вписується в порядок назв “Баварського Географа”: Lendizi – Thafnezi – Zeruiani – Prissani – Velunzani [144]. Б.Томенчук розташував їх у Вісло-Бузькому басейні[145], але для цього йому довелося “перемістити” волинян аж за гирло Західного Бугу, для чого немає жодних підстав. За І.Геррманом Zeriuani – це носії культури Луки Райковецької, яку В.Сєдов ототожнює з дулібами[146], але ця локалізація нічим не мотивована. Водночас гіпотеза І.Геррмана, за якою Zeriuani є дублетом Zuireani, заперечень не викликає.

(36) Prissani [Пріссані, Присянці]: М.Карамзiн[147], Й.Добровський[148] i А.Кралiчек[149] вiдстоювали тотожнiсть Prissani = Brzezani. А.Крисiнський висунув варiант: Prissani = Brissani, згаданi Гельмольдом над нижньою Гавелою[150]. В.Войцеховський, Р.Кернсновський, Г.Ловмяньський та iншi історики прив’язували це плем’я до поморських Пуржич[151]. Iснують ще локалiзацiї племенi в районi Пружан в Бiлорусi чи Прiзрена на Балканах. Всi вони змушують сильно „вивертати” назву джерела, залежно вiд бажань дослiдника. Вони не беруть до уваги нi етимологiї назви, нi наявностi археологiчних пам’яток вiдповiдної епохи i не вписуються в контекст назв “Баварського Географа”.

Виходячи з локалізації сусідніх племен в контексті пам’ятки, можна вважати, що це Присяни (Пріссані, Присянці), тобто плем’я, що живе на р. Сян (спотворена назва вiд Zlasani з Празького привiлею 1086 р. – засяни (засянцi), позаяк форми присянцi, прикарпатцi i т.д. характернi для пiзнійшого часу). За даними “Баварського Географа”, у них було 70 громад. В районi Перемишля-Сянока було майже стiльки ж городищ[152]. Центром землі присян був Перемишль, який у ІХ ст. вже існував[153].

(37) Uelunzani [Велунчани, Волиняни]: Польські історики досі намагаються пов’язувати волинян з поморським містом Велин. Навіть відомості відомого арабського історика Абу-л-Хасана Алі ал-Масуді (947) про державу Валиняна та її короля Маджака польські історики, а за ними і деякі сучасні російські історики, схильні відносити до поморського Волина. Ал-Масуді черпав інформацію про східних слов’ян від ал-Джармі, який визволився з візантійського полону у вересні 845 р., та Харуна ібн Яхья, який визволився з візантійського полону бл. 900 р. Їх інформація відноситься до 40-80-х років ІХ ст. Як справедливо зауважив А.Новосельцев, у ІХ ст. Волина у Помор’ї не існувало. Зрештою, про Помор’я у Візантії тоді нічого і не знали[154]. Волиняни – не гiпотетичне плем'я з околиць поморського мiста Велинь, а з Волинi, де волиняни засвiдченi літописами, іншими писемними пам’ятками i топонiмами.

(38) Bruzi [Бруси, Пруси]: тотожність Bruzi і Пруси не викликає застережень[155]. Ятвяги, які були найпівденнішим з прусських племен, хоронили своїх покійників під кам’яними курганами, ареал яких розпочинається у верхів’ях Шари і Німана[156].

Важко визначитися, куди віднести плем’я (39) – виходячи з варіантів його локалізації воно могло відноситися як до попередньої, так і до наступної групи. І.Херрман виділив племена 40 – 46 в групу племен, розташованих уздовж шляху: Саркел – Київ – Візантія[157]. Уточнення Б.Томенчука (Балтійське море – Ладога – р.Волга – р.Десна – р.Дніпро – Чорне море)[158] не може бути прийнятним.. Інформатори “Баварського Географа” не могли знати цього “варязького” шляху та ще й в ІХ ст. Якщо їм був відомий щлях до Хазарії, то, звичайно через Саркел до Києва. Шлях з Булгара на середній Волзі сформувався вже у Х ст., коли після прийняття мусульманства волзькими булгарами через цей регіон пішла мусульманська торгівля в обхід гирла Волги, яке залишилося під контролем хазарів. А в ІХ ст. зв’язок з Хазарією проходив через Дон, у верхів’ях якого перебували цілі слов’янські масиви[159]. (39) Uuizunbeire [Вічунбейри]: також зібрали низку фантастичних локалізацій (Vidivarii Йордана, Beormas Орозія, Biarmi короля Альфреда і скандинавських джерел, пермяки або карели, булгари білі або чорні)[160]. З огляду на розташування поблизу прусів заслуговує на увагу варіант локалізації в р-ні Візни над Нарвою[161]. Ця локалізація найкраще мотивована і з огляду назви (uuizun – візна, bei – при, коло, біля), спотвореної в німецькій передачі. Варіант Б.Томенчука “біла весь”[162] з лінгвістичного боку не обгрунтований. Доводиться константувати, що плем’я 39 належить скоріше до попередньої групи і може бути локалізованим в р-ні Візни над Нарвою.

Племена 40 – 47 лежали на шляху з Хазарії через Київ до Чорного моря і Візантії.

(40) Caziri [Казіри, Хазари]: ототожнення caziri з хазарами заперечень не викликає[163].

(41) Ruzzi [Руси]: тотожність ruzzi з русами заперечень не викликає[164]. Зрозуміло, що Русь і руси – це дніпровський київський каганат, який недавно виник після звільнення полян від зверхності хазарів[165].

(42) Forsderen [Форсдери] та (43) Liudi [Ліуди, Люди?]: За І.Лелевелем та П.Шафариком – (42) і (43) назви різних фінських племен, що приймав С.Закршевський[166]. За К.Цейссом, це одна назва: “Forst” – “ліс”, “Liudi” - “люди”, тобто “лісові люди” або “древляни”[167]. В. фон Кельтш локалізував їх над дніпровськими порогами, виводячи назву від скандинавського “fors” – “водопад” та від готських Тервінгів (Therwingi)[168]. Б.Горак та Д.Травнічек розміщали їх у Криму[169]. Об’єднав ці назви в одну також І.Геррман. За його версією, “Forsderen Liudi” – “Erste Leute”, “Vorderste Leute” чи “Fuhrendes Volk” – “перші, керівні люди”[170]. Тобто, в такий спосіб підкреслена зверхність русів у придніпровському об’єднанні – Київському каганаті. Ця версія доволі переконлива, хоча гіпотеза К.Цейсса більш мотивована з лінгвістичного боку і також не суперечить розташуванню племен. Я схиляюся до того, що більшу рацію мав К.Цейсс.

(44) Fresiti [Фрезити]: Від Fresi [171]. Плем’я роташовували в Новгородській землі. П.Я.Шафарик вагався: відносити їх до слов’ян чи фінів[172]. С.Закршевський розташовував їх серед Весі, звертаючи увагу на можливу тотожність Fresiti = Wariazi, Waregowie. Він також припускав тотожність Фрезитів і Кривичів[173]. Б.Горак та Д.Травнічек вважали їх кримськими Фризами, як відлам Готів [174]. Більш переконливою виглядає гіпотеза І.Геррмана, за якою Fresiti (від Freigesessenen, Freisassen) позначають людей, що живуть на власній землі, тобто вільних людей[175]. Така назва німецького редактора для далеких полян цілком логічна. Єпископ Пруденцій зафіксував у Бертинських Анналах (Annales Bertiniani) прибуття 18.05.839 р. в Інгельгейм біля Майнця посольства візантійського василевса Феофіла. З цим посольством поверталося на батьківщину і посольство кагана Русі, яке через протидію ворогів не могло скористатися старим чорноморським шляхом. Поява кагана Русі є свідченням звільнення полян від хазарської залежності, що стало відомо при дворі франкського імператора[176].

(45) Serauici [Серавичі]: також вистачає різноманітних версій щодо їх локалізації (р.Зерев, притока Ужа на Волині[177]; околиці Zar між Бобром і Нейсе Лужицькою[178]; як Letauici тотожні з литовцями або латишами [179]; на р.Сєріці в ізборській землі[180]; на р.Іжорі[181]). З цього ряду можна виділити версії К.Цейсса[182] та Л.Нідерле[183], які ототожнювали Serauici з Сіверянами, що, з огляду на розміщення племені в контексті назв, виглядає більш мотивованим.

(46) Lucolane [Луколяни, Лучани]: розміщалися від району чеського відламу лучан в середній течії Огри[184] на захід від чехів до Лукомор’я в гирлі Дніпра[185]. І.Геррман розмістив їх на півдні в межиріччі Південного Бугу та Дністра[186], Б.Томенчук – в нижній течії Дніпра[187]. Керуючись розташуванням племені в контексті назв, луколян можна розмістити на середньому Дніпрі південніше полян-фрезитів.

(47) Ungare [Унгри, Угри, Угорці]: ідентифікація ungare з угорцями не викликає сумнівів. Зрозуміло, що у середині ІХ ст. угорці ще перебували десь поблизу чорноморського побережжя в степах між нижніми течіями Дніпра, Південного Бугу та Дністра. Бл. 839 р. угорські загони як союзники болгар з’явилися на Дунаї[188].

Племена 48 – 58 І.Геррман розмістив вздовж торгового шляху Краків – Бауцен – Ерфурт – Прага – Краків[189]. Напевно, вартує погодитися з пропонованим Б.Томенчуком уточненням цього шляху як головного центрально-європейського шляху, який зв’язував три річкові системи Віслу – Одру – Ельбу з Дунаєм[190].

(48) Vuislane [Вісляни]: не виникає сумнівів щодо локалізації Віслян (Верхня Вісла з притоками Ніда, Нідиця, Камінна, Дунаєць, Раба, Скава, нижній і середній Віслок, нижній Сян)[191].

(49) Sleenzane [Слензяни]: етимологія назви виводиться від р.Сленза (Slęza), яка тепер носить назву Логе (Lohe), та гори Слез (Slez, тепер Sobótne). Це лехітське плем’я добре локалізується на верхній Одрі[192].

(50) Lunsizi [Лужичі, Лужиці (Lusici, Lunsizi), Лужичани]: також добре знане плем’я, яке локалізується північніше мільчан у пізнішій області Нижні Лужиці. Лужичани входили до об’єднання сорбів[193].

(51) Dadosesani [Дадосечани, Дзядошани, Дядошани]: відомі з різних джерел, локалізуються в Нижній Сілезії між нижнім Бобром та Одрою[194].

(52) Milzane [Мільчани]: також добре відоме одне з сербо-лужицьких племен, осади якого локалізуються на захід від Гвізди і Лаби в пізніших Верхніх Лужицях[195].

(53) Besunzane [Безунчани, Бежунчани]: назва, ймовірно, походить від місцевості Бежунець, Бежунь[196]. Точна локалізація цього сербо-лужицького племені залишається дискусійною[197].

(54) Uerizane [Веричани]: навколо локолізації цього невеликого племені також триває дискусія (його пов’язують з р.Спревою, пропонують називати Wkrzani або вважають одним із дрібних чеських племен[198]). Заслуговують на увагу версії, які пов’язують їх з серадзянами[199] або з р.Вартою (Wierczanie – Wirczanie – Вірчани)[200].

(55) Fraganeo [Фрагани]: За П.Й.Шафариком – Fergunna (Hercynia silva, тобто збірна назва смуги гір і лісу від витоків Дунаю до Карпат, скоріше Крушні гори[201]). Fergunia, готське fairguni – гора, взгір’я. За К.Цейссом, Прагани, Пражани, тобто жителі празької округи[202]. Цю ідею підтримували В.Новотни[203], В.Халупецкі[204], В.Ванєчек[205]. За В.фон Кельтшем, Frawengo (від Maegdhaland короля Альфреда) у південно-західній Великопольщі. За А.Кралічеком, тотожні Амазонкам Ібрагіма ібн Якуба[206]. С.Закшевський розміщав їх у краківській землі[207]. Цю версію підтримав Б.Горак, ототожнивши їх з Варягами (Waregomi), які жили в Краківській землі[208]. З цих версій найбільш мотивованою виглядає версія П.Й.Шафарика – крушняни чи горяни.

(56) Lupiglaa [Лупигляни, Глупчиці]: плем’я локалізували над р. Луп’я, в районі Єглави на Мораві, в Землі Любуській або Чехії, пропонували розшифрування назви як “Głupie głowy” – “дурні голови”[209]. Найбільшi обгрунтована локалізація – місцевість Глупчиці у Верхній Сілезії в басейні рік Одра, Особлонга і Страдуні[210].

(57) Opolini [Ополяни]: легко локалізуються у верхній течії Одри в районі Ополя[211].

(58) Golensizi [Голендзичі Голендзичі, Голендзяни, Голеншичі]: плем’я локалізується в районі Олави на кордоні Польщі і Чехії[212].

Таким чином, підсумовуючи огляд локалізації слов’янських племен за “Баварським географом”, можна стверджувати наступне:

- вздовж східних кордонів імперії франків з півночі на південь точно локалізуються 13 племен: Північні ободричі, Велети (Лютичі), Глиняни, Бетинці, Смоленці, Моричани, Гаволяни, Сорби-Серби, Делемінці, Богемці-Чехи, Морави, Болгари, Мерехани;

- вздовж одерського шляху: Східні ободричі;

- вздовж шляху між Лабою, Одрою та Віслою: Мільчани, Пешнуці [?], Дошани, Глоп’яни.

- вздовж основної артерії “бурштинового шляху”: Черв’яни, Бужани, Житичі, Стадичі, Шеббіроси [?], Уличі, Нерв’яни, Тиверці (двічі), придунайські болгари (Ептарадичі, Вілероси), дако-романці (Саброси?, Знеталичі?), Хазари.

- вздовж другого відгалуження “бурштинового шляху”: Лендзяни, Таняни, Черв’яни, Присяни, Волиняни, Пруси, Візняни [?].

- вздовж шляху з Хазарії через Київ до Чорного моря: Хазари, Руси, Древляни, Поляни, Сіверяни, Луколяни, Угри.

- вздовж шляху Вісла – Одер – Ельба: Вісляни, Слензяни, Лужичани, Дядошани, Мільчани, Бежунчани, Веричани, Крушняни чи Горяни, Глупчиці, Ополяни, Голендзяни.

Зрозуміло, що локалізація частини племен з груп 14 – 58 залишається дискусійною.

РЕЗЮМЕ

В статті підводяться підсумки спроб локалізації слов’янських племен за джерелом IХ ст. Баварським географом, пропонується уточнення міжнародних торговельних шляхів згідно гіпотези І.Геррмана та пов’язані з цим нові версії локалізації племен.

Ключові слова: Баварський географ, слов’янські племена, локалізація, міжнародні торговельні шляхи

[1] Шифр Clm 560 (“Descriptio” є припискою на двох сторінках до тексту трактату Боеція з геометрії fol.149v – 150 r)

[2] Potocki J. Fragment historiques et geographiques sur Scythie, Sarmatie et les Slaves. – Brunsvic, 1796.

[3] Łowmiański H. O pochodzeniu Geografa bawarskiego // Roczniki historyczne. – 1951-1952. – R.20. – S.9-58.

[4] Nový R. Die Anfänge des böhmischen Staates. – Bd.1. – Praha, 1969. – S.131-149; Херрманн Й. К вопросу об исторических и этнографических основах “Баварского географа” (первая половина IX в.) // Древности славян и Руси. – Москва, 1988. – С.166-168.

[5] Dralle L. Slaven an Havel und Spree // Studien zur Geschichte des hevellisch-wilzischen Fűrstentums (6. bis 10. Jahrhundert). – Berlin, 1981. – S.43-44.

[6] Havlík L. Moravané v údajích franko-bavorského Descriptia // Historický Časopis. – R.7. – Bratislava, 1959. – S.282-289.

[7] Гюзелев В. Баварският географ от ІХ в. и неговото значение за българската история // Гюзелев В. Средневековна България в светлината на нови извори. – София, 1981. – С.68-81.

[8] Раткош П. Великая Моравия – территория и общество // Великая Моравия. Ее историческое и культурное значение. – Москва, 1985. – С.83, 94.

[9] Fritze W.H. Die Datierung des Geographus Bavarus und die Stammesverfassung der Abodriten // Zeitschrift fűr slavische Philologie. – Bd.21. – Heft.2. – Berlin, 1952. – S.326-542; Idеm. Probleme der abodritischen Stammes- und reichsverfassung // Siedlung und Verfassung der Slawen zwischen Elbe, sale und Oder / In Verbindung mit H.Jankuhn und a. hg. H.Ludat. – Giessen, 1960. – S.147; Idem, Frűhzeit zwischen Ostsee und Donau: Ausgewählte Beiträge zum geschichtlichen Werden im öMitteleuropa vom 6. bis zum 13. Jahrhundert. – Berlin, 1982. – S.440-441.

[10] Šafařjk P.J. Slovanské Starożitnosti. – Praha, 1837. – S.980-981.

[11] Назаренко А.В. Русь и Германия в ІХ-ХІ вв. // Древнейшие государства Восточной Европы. 1991 г. – Москва, 1994. – С.35-61.

[12] Назаренко А.В. Об имени “Русь” в немецких источниках IX-XI вв. // Вопросы языкознания. – 1980. – № 5. – С.40-57; Його ж. Имя “Русь” и его производные в немецких средневековых актах (IX–XIV ст.): Бавария – Австрия // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1982 г. – Москва, 1984. – С.86-129; Його ж. Немецкие латиноязычные источники IX-XI вв.: Тексты, пер., коммент. – Москва, 1993. – С.7-51; Його ж. Русь и Германия в X-XI вв. // Древнейшие государства Восточной Европы. 1991 г. – Москва, 1994. – С.33-61; Його ж. Древняя Русь на международных путях: междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей ІХ-ХІІ вв. – Москва, 2001. – С.51-70.

[13] Lelewel J. Winulska Sławiańszczyzna z Geografa bawarskiego // Tygodnik Wileński. N 47-50. 1816: Id., Geographe du Moyen Age III. – Bruxelles, 1852. – S.21-45.

[14] Šafařjk P.J. Slovanské Starożitnosti. – Praha, 1837. – S.979-998.

[15] Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – Můnchen, 1837; 2 Aufl. Heidelberg, 1925.

[16] Keltsch V. von. Der bairische Geograph // Alpreussische Monatschr. – N 23. – 1886. – S.507-560.

[17] Kraliček A. Der sogenannte bairische Geograph und Mahren // Zeitshrift der Vereins fŭr die Geschichte Mahrens und Schlesiens. 1898. T.2.

[18] Kucharski E. Polska w zapisce karolińskiej zwanej niewlasciwie “geografem bawarskim” // Pamiętnik IV powszechnego Zjazdu historyków polskich. T.1. Lwów, 1925. S.111–125.

[19] Fritze W. Die Datierung des Geographus Bavarus // Zeitschrift fůr Slavische Philologie. Bd.21. Heft.2. Berlin, 1952. S.326–542.

[20] Łowmiański H. O pochodzeniu Geografa bawarskiego // Roczniki historyczne. R.20.1951-1952. S.9–58; Id., O identyfykacji nazw Geografa bawarskiego // // Studia Żródłoznawcze. T.3. 1958. S.1–22.

[21] Херрман И. Ruzzi. Forsderen. Liudi. Fresiti. К вопросу об исторических и єтнографических основах “Баварского Географа” (первая половина ІХ в.) // Древности славян и Руси. Москва, 1988. С.162–169.

[22] Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники IX-XI вв.: Тексты, пер., коммент. Москва, 1993. С.13–51; Його ж. “Хазары, русь, луколяне, венгры”: народы Восточной Европы в “Баварском географе” // Древняя Русь в свете зарубежніх источников. Москва, 2000. С.292–295.

[23] Томенчук Б. Річкові шляхи в геополітичних зв’язках Центральної і Східної Європи доби Середньовіччя (за Баварським Географом) // Етногенез та рання історія слов’ян: Нові наукові концепції на зламі тисячоліть. Львів, 2001. С.211–219.

[24] Zakrzewski S. Opis grodów i terytoriów z północnej strony Dunaju czyli t. zw. Geograf Bawarski.Lwów, 1917. – S.4; Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ad septentrionalem plagam Danubii (t. zv. Bavorský geograf) // Rozpravy Československéakademie véd. Rada společenských véd. T.66. 1956. Z.2. S.7-9; Hermann E. Slawisch-germanische Beziehungen im südostdeutschen Raum von der Spätantike bis zum Ungarnsturm: Ein Quellenbuch mit Erläuterungen. München, 1965. S.220-221; Hellmann M. Karl und die slawische Welt zwischen Ostsee und Böhmerwald // Karl der Grosse, Lebenswerk und Nachleben / Hg. W.Braunfels. Bd.1. Düsseldorf, 1965. – S.712-713; Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники IX-XI вв. – C.7-8.