Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
орієнтувались на поєднання національних традицій і досвіду світової
та європейської літератури. Вони відмежовувались від так званої
пролетарської культури, а навіть і намагались їй протистояти.
У 1924–1930 рр. існувало об’єднання «Літературний центр
конструктивістів». Його представники вважали, що внесок у
будівництво нового життя література може зробити, пропагуючи
техніцизм. У цьому напрямі працювала літературно-мистецька група
«Авангард» на чолі з В. Поліщуком.
Одночасно в другій половині 1920-х років активізувалось
видання літературних творів. У 1926–1930 рр. було видано 24 томи
творів письменника В. Винниченка (1880–1951). Такої кількості
видань своїх творів та читацької популярності не мав жоден ук-
раїнський письменник першої половини ХХ ст.
Великою популярністю користувалися твори письменника,
режисера, драматурга М. Куліша (1892–1937). Серед них п’єси «97»,
«Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната». Ці
твори відрізнялись своєю модерністською формою та гострою
критикою тогочасної радянської дійсності. У 1925 р. М. Куліш
* Памфлет – невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного
жанру на злободенну тему.
Українська культура в 1917–1939 рр. 253
переїжджає до Харкова, де знайомиться із М. Хвильовим, Лесем
Курбасом, Остапом Вишнею, В. Сосюрою, Ю. Яновським, П. Тичи-
ною та ін. Вступає у «ВАПЛІТЕ», починає вести плідну співпрацю з
трупою театру «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом.*
Театр «Березіль», який був заснований у Києві в березні
1922 р. (від місяця заснування походить назва), став одним із пер-
ших українських театрів в УСРР. З 1926 р. і до 1933 р. театр працює
в Харкові (сьогодні Харківський український академічний драма-
тичний театр ім. Т.Г. Шевченка). Театр видавав журнал «Барикади
театру», а також був сміливим і міцним експериментальним ко-
лективом, у якому променіли молоді таланти – А. Бучма, М. Кру-
шельницький, Н. Ужвій, Й. Гірняк, В. Чистякова, О. Сердюк, Д. Ан-
тонович, І. Мар’яненко, Ф. Радчук та інші.** У 1933 р. Леся Курбаса
заарештували, а театр закрили. Після цього акторський колектив
долучився до трупи Харківського українського драматичного театру
ім. Т. Шевченка, керівником якого став М. Крушельницький.
З 1927 р. у Харкові працював робітничий театр, основу трупи
якого складали актори театру «Березіль». У 1933 р. цей робітничий
театр переїхав у Донецьк, де став першим стаціонарним про-
* На сцені театру «Березіль» з великим успіхом було поставлено п’єси
«Мина Мазайло» та «Народний Малахій». У них Лесь Курбас з великою силою
зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, бюрократизм
державних урядовців, монотонність стандартизації життя, впертий захист
українським міщанином свого зрусифікованого обличчя.
З середини 1920-х рр. М. Куліш стає одною з центральних постатей
українського літературного, громадського і мистецького життя, а також
драматургії. У листопаді 1926 р. його обрали президентом «ВАПЛІТЕ» і до
січня 1928 р. він обіймав цю посаду. У 1926–1928 рр. М. Куліш входив до
складу редакційної колегії журналу «Червоний Шлях», друкується в альманасі
«Літературний ярмарок», пише статтю «Критика чи прокурорський допит», де
захищає право митця на самобутність та внутрішню незалежність. З початком
1930-х років у житті Миколи Куліша, як і багатьох інших митців, настають
трагічні сторінки життя: більшість його творів, що доти були досить
популярними, зазнають великої політичної та естетичної критики.
** Лесь Курбас розвивав авангардний театр, на противагу реалістичному
театру Г. Юра. Відповідно театр Леся Курбаса повинен був би не відтворювати,
а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Дещо пізніше, за це
курбасівський театр був звинувачений у недоступності масам, а сам режисер у
антидемократичній позиції, викривленні оптимістичної радянської дійсності,
буржуазному націоналізмі та контрреволюційності.
254 Розділ 7
фесійним театральним закладом (сьогодні Донецький академічний
український музично-драматичний театр). Одним із засновників
цього театру був О. Загаров, який у 1921–1923 рр. очолював ук-
раїнський театр у Львові.
Гідно продовжувався розвиток народно-побутових традицій
українського театру М. Садовського та П. Саксаганського___________. Напри-
кінці 1930-х рр. в Україні було відкрито понад 80 театрів.
Політика «українізації» сприяла розвитку самодіяльних та
професійних колективів. Серед них – капела «Думка» (1920),
Київський симфонічний ансамбль (1926–1930) на чолі з В. Яб-
лонським. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Ве-
рьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький та ін. У 1930-х рр. було відкрито
Київську, Харківську та Одеську консерваторії.
На цей час припадає розвиток українського кінематографу,
світової слави якому надав український письменник, кінорежисер,
художник, кінодраматург Олександр Довженко (1894–1956). З 1923
р. працює в Харкові, де досить активно інтеґрувався в тогочасні
мистецькі кола. Вже в 1925 р. долучився до створення «ВАПЛІТЕ».
Але найбільше його цікавило кіно. У 1927 р. О. Довженко знімає
фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся в ролі
кочегара і який став першим його кінофільмом. Перший серйозний
успіх до О. Довженка прийшов з виходом у квітні 1928 р. на екранах
Києва фільму «Звенигора». Цей фільм став сенсацією, але водночас
це був початок особистої трагедії О. Довженка – за цю стрічку та
згодом за фільм «Земля» (1930) його будуть постійно звинувачувати
у буржуазному націоналізмі.*
* Перед фільмом «Земля», О. Довженко встиг зняти свій третій повно-
метражний фільм «Арсенал» (1929) про більшовицьке повстання в січні 1918 р.
на однойменному заводі в Києві. Три перші картини було знято на кіностудії в
Одесі. Кінофільм «Земля» (1930), який було знято на київській кіностудії,
вийшов на екрани 8 квітня 1930 р., а вже 17 квітня був заборонений. О. Дов-
женко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час
як його заборонено в Україні. Після прем’єри в Берліні про О. Довженка масово
пишуть в пресі, у Венеції кінематографісти називають Довженка «Гомером
кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітували лише у 1958 р. після
міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійшов до 12 найкращих
фільмів всесвітньої історії кіно. Після цих кінофільмів О. Довженко постав як
самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець.
Українська культура в 1917–1939 рр. 255
Помітною фігурою в українському кінематографі був само-
бутній скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист І. Кавалерідзе
(1887–1978), який від 1928 р. до 1941 р. працював сценаристом та
художником в Одеській та Київській кіностудіях. Як кінорежисер
поставив фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина»
(1933), «Прометей» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937).
У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм –
документальна стрічка Д. Вертова «Симфонія Донбасу», а
наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі
О. Соловйова «Фронт».
Загалом у 1929–1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів
різних жанрів.
Не менш цікаві та грандіозні процеси спостерігаються в
архітектурі та образотворчому мистецтва. В архітектурі планувалося
втілити ще небачені містобудівельні задуми, нові типи конструк-
тивних рішень і форм архітектури першого десятиліття радянської
влади.
Зростає увага до національної спадщини народної архітектури.
Прикладом є діяльність Д. Дяченка, який у фасаді сільськогоспо-
дарської академії у Києві (1925–1930) використав форми українсь-
кого бароко; В. Естерович у стильових нормах класицизму збудував
поліклініку в Харкові (1925–1927); О. Вербицький надав риси
раціоналістичного модерну споруді Київського вокзалу (1927–1933).
Новий конструктивістський напрям яскравіше виявився в но-
вобудовах Харкова – тодішня столиця УСРР (грудень 1919 – червень
1934). У Харкові створено ансамбль центру міста з комплексом
адміністративних організацій та установ. Кругла в плані площа тут
одна з найбільших у світі. Серед споруд площі – будинок Держ-
прому (1925–1929, арх. С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер) і
У 1932 р. О. Довженко зняв перший звуковий фільм про будівництво
Дніпрогесу – «Іван». Значну роботу зі знімання фільму виконала його асистент і
дружина Юлія Солнцева. Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх
репресій і конфлікт з київською кіностудією з приводу невдалої постановки
фільму «Іван», митець прийняв рішення виїхати до Москви і з 1933 р. працював
на «Мосфільмі». У 1935 р. зняв стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає
серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Кіно знімали в регіоні
від Владивостока до Хабаровська. Успіхи, знятого в 1939 р. на кіностудії в Ки-
єві, фільму «Щорс» давали підстави О. Довженку вважати себе реабілітованим.
256 Розділ 7
будинок проектних організацій (1930–1932, арх. С. Серафимов та
М. Зандберг-Серафимова). У цих спорудах використано останні
досягнення будівельної техніки та нові архітектурні форми. Конст-
руктивна архітектура відобразилась в будівлі Червонозіркового
театру (1933–1938, арх. В. Пушкарьов), Палаці культури заліз-
ничників (1928–1932, арх. О. Дмитрієв) та інших спорудах Харкова.
Такі архітектурні форми з’являються і в інших містах: палац
праці – Дніпропетровськ (1926–1932, арх. О. Красносельський),
палац культури заводу «Більшовик» – Київ (1931–1934, архітектор
Л. Мойсевич). Зазнав реконструкції Донецьк за розробленим у
1932 р. генеральним проектом архітектора П. Голов-ченка.
У промисловому будівництві провідне значення мало спо-
рудження Дніпрогесу (1927–1932, арх. В. Веснін, М. Коллі, Г. Ор-
лов, С. Андрієвський). Комплекс споруди об’єднав греблю, силову
станцію – на правому березі Дніпра, трикамерний шлюз – на лівому.
Гребля має форму напруженої дуги довжиною 760,5 м, розчле-
нованої стояками на 47 прорізів. Стояки заввишки 60 м вгорі
об’єднані двоярусним мостовим переходом. Конструкція велична і
спокійна. При грандіозності усієї споруди гармонійність пропорцій
справляє враження.
Підготовку архітекторів в УСРР здійснювали архітектурні
факультети в Києві, Харкові, Одесі, а з 1939 р. у Львові.
З середини 1930-х рр. простежується відхід від конструк-
тивізму й повернення до класики. Класика сприймалась як інтер-
національна. Показником ___________нового стилю стала споруда Ради міністрів
УРСР у Києві (1935–1937, арх. І. Фомін). Фасад споруди утворює
могутня динамічна дуга, підкреслена ризалітами,* що виступали
колонними торцями, а її маса ділиться на дві частини: нижню –
п’єдестал і верхню – розчленовану півколонами з коринфськими
капітелями. Ця споруда – наглядний образ часу.
До таких класичних споруд України належить будинок
Верховної Ради УРСР (1936–1939, арх. В. Заболотний). Тут поєднана
класична схема загальної об’ємно-просторової побудови з націо-
нальним декором в оформленні інтер’єрів. На противагу споруді
Ради міністрів, будівля Верховної Ради не пригнічує масштабами,
* Ризаліт – частина споруди, яка виступає за основну лінію фасаду.
Українська культура в 1917–1939 рр. 257
вирізняється цільною кубічною формою, простотою об’єму, компа-
ктністю силуету, особливо не виділяється розмірами серед сусідніх
будинків. Фасад будівлі Верховної Ради підкреслює урочистий вось-
миколонний портик.
У 1930-х рр. поширилося будівництво житлових багатопо-
верхових споруд, зумовлене вимогами економічності, створення
кращих умов життя людей. Такі будинки споруджувалися у великих
містах. У Києві – це житлові будинки на вул. Пироговській (1936–
1937, арх. Г. Шлаконєв), житловий будинок заводу «Більшовик»
(1935–1937, арх. А. Добровольський, М. Ручко). Тоді ж розпочалося
швидкісне будівництво за типовими проектами шкіл, дитячих садків,
ясел, магазинів, кінотеатрів. Кращим оригінальним проектом була
споруда театру в Донецьку (1935–1940, арх. О. Котовський), де вико-
ристано класичні форми з ордерною системою.
Конструктивізм 1920-х рр. позначився і на скульптурі. Він
відкинув будь-який скульптурний декор будівлі як непотрібний
елемент. Споруди зі скла і бетону не залишали місця для пластики.
Скульптори переважно споруджували пам’ятники, оскільки
державними заходами здійснювалась сумнозвісна монументальна
пропаганда. У зв’язку з цим художні колективи зобов’язували вико-
нувати численні замовлення на так звану політичну скульптуру.
Твори здебільшого виконувались із дешевих матеріалів і при-
значались для використання в міських скверах, парках, будинках
культури, лікарнях, санаторіях, на стадіонах тощо.
Проте слід наголосити на справжні мистецькі здобутки. Зокрема
привертають увагу роботи І. Кавалерідзе___________: пам’ятник Г. Сковороді в
Лохвиці (1922), пам’ятники Артему (Ф. Сергєєву) в Бахматі (1923)* та
Слов’яногірську (1927). У скульптурній композиції пам’ятника
Артему (1923) постать вирішена архітектурно-конструктивно.
Популярною була шевченківська тема. У 1920 р. встановили
погруддя Т. Шевченка в Києві, а 1921 р. у Харкові (скульптор
Б. Кратко). У 1926 р. у Полтаві поставлено пам’ятник Т. Шевченку
(скульптор І. Кавалерідзе).
У 1929 р. оголошено Всесоюзний конкурс на пам’ятник
Т. Шевченку для Харкова. Другий конкурс оголошено у вересні
* Сучасне місто Артемівськ Донецької обл.
258 Розділ 7
1933 р. У третьому конкурсі (наприкінці 1933) перемогу здобув
проект скульптора М. Манізера (1891–1966) й архітектора І. Ланг-
барда. Над втіленням образу Т. Шевченка як поета-революціонера і
демократа М. Манізер працював з 1929 р. по 1938 р. Харківський
проект передбачав виготовлення статуї Шевченка (висота близько
5,5 м) та 16 фігур (розмірами в півтори натуральних величини).
Закладали пам’ятник в міському парку Харкова у дні святкування
120-річчя від дня народження поета.
Скульптор М. Манізер – автор пам’ятників Т. Шевченку в
Києві (перед головним корпусом Київського національного універ-
ситету ім. Т. Шевченка) та Каневі. Обидва пам’ятники були виконані
в 1939 р. У Києві постать Кобзаря заввишки 6 м встановлена на
восьмиметровому постаменті з темно-червоного граніту. У Каневі на
Чернечій горі підноситься пілон 9 м із темно-сірого граніту. На
вершині, обличчям до Дніпра, встановлена бронзова статуя Шев-
ченка, заввишки близько 4 м.
Серед художників славляться Ф. Кричевський, В. Кричевсь-
кий, М. Жук, М. Бурачек та інші. Основним осередком стає Ки-
ївський художній інститут (1924 р.).
Ф. Кричевський найповніше себе виразив у народній темі.
Центральним твором виступає панно-триптих* «Життя» (1927) –
своєрідна відповідь на низку явищ в українському мистецтві того
часу, насамперед у Київському художньому інституті. Ф. Кричевсь-
кий тоді не приєднався до жодного з мистецьких угруповань. Три
частини триптиху оповідають про життя дореволюційного села:
центральна частина «Село», ліва – «Любов» і права «Повернення» –
етапи життя звичайної родини. Творчі пошуки Ф. Кричевського
виявилися і в галузі театру. Він оформляв оперу М. Лисенка «Тарас
Бульба» (1933) у Харківському театрі опери та балету.
Вихованцями школи живопису Ф. Кричевського стали видатні
українські художники Т. Яблонська (1917–2005), Г. Меліхов,
Є. Волобуєв.
Біля джерел вищої художньої школи в Україні стояв і М. Жук
(1883–1964). У 1925 р. художник створив серію портретних плакатів
* Панно – декоративно-ліплене зображення на гладкій поверхні стіни чи
іншої частини внутрішньої поверхні. Триптих – твір мистецтва, який скла-
дається із трьох картин, барельєфів тощо, об’єднаних спільною ідеєю.
Українська культура в 1917–1939 рр. 259
(близько 30-ти) у техніці кольорової літографії, у 1932 р. – незви-
чайну серію гравюрних портретів (з натури) українських письмен-
ників, своїх сучасників. Серед зображуваних – В. Сосюра, В. По-
ліщук, М. Зеров, В. Блакитний, В. Винниченко, М. Хвильовий та ін.
Відомим художником пленеру (малювання на відкритому
повітрі) був М. Бурачек (1871–1942). Зі всього побаченого, усвідом-
леного, естетично пережитого вибирав лише те, що відповідало
особистим творчим переконанням та унікальному відчуттю гармонії
барв. Твори художника позначені впливом імпресіонізму.*
О. Шовкуненко та К. Богаєвський утверджували індуст-
ріальний краєвид, який упродовж 1920–1930-х рр. став провідним у
творчості, відображаючись в акварельних циклах.
Широкий діапазон творчості характеризує художника А. Пет-
рицького. Він відомий монументаліст, станковіст та театральний
художник. Після свого дебюту в «Молодому театрі» Леся Курбаса
він перший на українській сцені утвердив художника як співавтора
театральної вистави. Співпрацюючи з провідними режисерами
(Лесем Курбасом, О. Загаровим), рішуче став на шлях оновлення й
реформи сцени, вражаючи широким діапазоном творчості.
У мистецтві значну увагу зосереджували на зображенню
сучасного життя, темах індустріалізації та колективізації сільського
господарства. Практикувалися виїзди на виробництво, новобудови,
шахти, популярним стало відвідування Дніпробуду. Одним з перших
його оспівувачів був К. Трохименко, якого захоплювали образи
трудівників, вчорашніх селян «Кадри Дніпробуду».
Глибше до джерел народної творчості та традицій націо-
нального мистецтва звернувся М. Бойчук (1882–1939). Він заснов-
ник окремої художньої школи в Україні 1920–1930-х рр., оскільки
велика група його вихованців-митців створили художню течію –
«бойчукізм». Запропонована М. Бойчуком ___________живописна система –
* До міжвоєнного періоду його творчості належать такі роботи: «Хата
опівдні. Спека» (1928), «Дніпро. Хмари насуваються» (1934), «Ранок на Дніпрі»
(1934), «Колгоспне жито» (1935), «Яблуні в цвіту» (1936), «Дорога до колгоспу»
(1937), «Причинна. Реве та стогне Дніпр широкий» (1941). Долучився до оформ-
лення театральних вистав: «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кро-
пивницького (1936, Харків), «Сорочинський ярмарок» М. Старицького за М. Го-
голем (1937, Донецьк), «Наймичка» І. Карпенка-Карого (1938, Донецьк).
260 Розділ 7
стилізація під давнину – сприймалась догматично обмеженою,
невідповідною для втілення тогочасного радянського змісту суспіль-
ного життя народу. До групи М. Бойчука входили І. Падалка,
В. Седляр, О. Павленко та ін.
«Бойчукісти» виконували розписи в селянському санаторії
Одеси (1927–1929), Ленінському залі Державного соціального музею
в Харкові (1925). Теми настінних композицій визначали сцени праці
й побуту робітників і селян, єднання трудящих України та Росії.
Однак оригінальні твори групи М. Бойчука, що не мали аналогій у
попередніх періодах розвитку мистецтва, були знищені, як і їхні
автори.
У 1932 р. в Україні скасовано всі незалежні угрупування ху-
дожників___________. Того самого року зі створенням Спілки радянських ху-
дожників України вводилися основоположні принципи єдиного
творчого методу, що одержав назву соціалістичного реалізму. Цей
метод став не стільки дороговказом розвитку мистецтва, скільки ка-
раючим і нівелюючим будь-які відхилення від партійного диктату.
7.2.2. Згортання українізації. «Розстріляне відродження»
Розширення можливостей для підвищення культурного рівня
населення, активізації духовної творчості відображало й одночасно
стимулювало процес зростання національної свідомості українського
народу. Водночас національна інтелігенція як один з основних носіїв
свідомості народу почала заважати уніфікаційним і тоталітарним
тенденціям. І якщо в першій половині 1920-х рр. партія прагнула
однаково протистояти як великодержавному шовінізмові, так і
буржуазному націоналізмові, то, починаючи з другої половини цих
років, акцент поступово, але невблаганно переміщувався на боротьбу
з проявами буржуазного націоналізму та його носіями. Ініціатором
такої боротьби в Україні став Л. Каганович. Він, підтримуючи курс на
українізацію партійного апарату, робив усе можливе, щоб вихолос-
тити її зміст, деморалізувати носіїв національної культури та обме-
жити їхню творчу свободу. Саме з його подачі виникла теза про
націоналістичний ухил наркома освіти О. Шумського, після того як
він на одному з пленумів ЦК КП (б)У висловив думку, що «в поняття
Українська культура в 1917–1939 рр. 261
українізація вкладається вивчення української мови і культури, а не
перетворення будь-кого в українську національність».
Як вже частково було зазначено для Й. Сталіна та Л. Кагано-
вича українізація була тимчасовим тактичним відступом. Основне
своє призначення Л. Каганович вбачав у тому, щоб пильно нагля-
дати, куди «йде українізація, гарантуючи її напрямок у бік зміцнення
диктатури пролетаріату».
Упереджене ставлення Л. Кагановича до українізації позначи-
лося на всьому подальшому її процесі. Уже 2 липня 1926 р. він через
рішення Політбюро ЦК КП(б)У склав повноваження голови комісії
Політбюро з українізації. Від цього моменту Політбюро ЦК КП(б)У
вкрай рідко обговорювало питання, пов’язані з українізацією. Так
поступово цей курс згортався, ставав дедалі формальним. Турбота
про розвиток української радянської культури замінювалася
«турботою» про боротьбу з існуючим й неіснуючим українським
буржуазним націоналізмом.
Невдовзі розпочались перші розправи. 2 лютого 1927 р. По-
літбюро ЦК КП(б)У заслухало планове питання про народну освіту,
політосвіту та культосвітроботу в масах. Постанова Політбюро
буквально розтрощила наркома освіти О. Шумського, звинувативши
його в «націоналістичному ухилі». 27 лютого О. Шумського звіль-
нили із займаної посади.*
Після О. Шумського почав створюватись міф про «національ-
ний ухил» наступного наркома освіти УСРР М. Скрипника (1872–
1933), який як і О. Шумський, послідовно впроваджував україніза-
цію в життя. Зокрема М. Скрипник різко виступав проти «теорії
боротьби двох культур» – як російської, так і української моди-
фікації та тези про те, що великодержавний шовінізм – головна
небезпека в міжнаціональних стосунках. Виступав за принципи
рівноправного співробітництва в сфері культури. Все це стало
предметом спрямованого проти нього морального терору. Не ви-
* З вересня 1927 р. до лютого 1930 р. він працював у Ленінграді ректором
Інституту народного господарства, а згодом – і політехнічного. 13 травня ___________1933 р.
О. Шумський був заарештований, а 5 вересня того ж року засуджений до
10 років позбавлення волі. Йому так і не вдалось реабілітуватись. За особистим
розпорядженням Й. Сталіна, М. Хрущова та Л. Кагановича вбили по дорозі з
Саратова до Києва 18 вересня 1946 р.
262 Розділ 7
тримавши такої наруги, він 7 липня 1933 р. застрелився. Однак і
мертвого його оголосили «ворогом народу».
Від самогубства М. Хвильового та М. Скрипника дослідники
виводять термін «Розстріляне відродження».
«Викриття» М. Скрипника, по суті, поклало край процесові
українізації, яку проводили ті українці, в яких була добре розвинена
національна самосвідомість. І те, що в буквальному розумінні
українізацію не згорнули в 1927 р. заслуга М. Скрипника та його
оточення.
У 1934–1935 рр. провели чистку партійного апарату. Після
чого українізація продовжилась, але в напрямі виховання тих кадрів,
які тільки за національною ознакою були українцями, але до того ж
боролися проти національного змісту української культури. Тобто
розпочалось проведення більшовицької українізації. Сподвижником
такої українізації був другий секретар ЦК КП (б)У П. Постишев
(один з організаторів голоду в Україні 1932–1933). Цей процес
тривав до наступних партійних чисток – 1937–1938 рр., яка не оми-
нула творчу інтелігенцію.
Загалом українізація для тоталітарної системи стала тим під-
ґрунтям, на якому сталінізм формував міф про «націоналізм» та «на-
ціонал-ухильнцтво». Тим самим створювалась безмежна база для ма-
сового терору. Особливо трагічними були наслідки масових репресій
серед учителів та інженерів, художньої та наукової інтелігенції.
Масштабні репресії проти української інтелігенції почалися
ще в 1929 р. арештами за звинуваченням у так званій справі СВУ
(Спілки визволення України). У фальшуванні цієї справи нищівного
удару було завдано по ВУАН, Українській автокефальній право-
славній церкві, освітньому й кооперативному рухам. 9 березня
1930 р. згідно з цією справою в приміщенні Харківського оперного
театру розпочався судовий процес. Серед підсудних були академіки
С. Єфремов (його виставляли як голову СВУ), М. Слабченко, істо-
рик Й. Гермайзе, правник З. Моргуліс, мовознавець Г. Голоскевич,
філолог В. Ганцов, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Ста-
рицька-Черняхівська, А. Ніковський – всього 45 осіб. Обвинувачу___________-
вальний висновок твердив, що всі ці особи входили до складу
Дата публикования: 2014-11-18; Прочитано: 300 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!