Проведення сталінської політики воєнного-комуністичного штурму в Україні: результати, наслідки

У 20-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу. «Українізація» - політика, спрямована на під­

готовку партійно-державних кадрів української національності; облік національних факторів у формуванні партійного й державного апарату;

організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національ­них традицій культури.

Політика «українізації» була складовою частиною політики «коренізацїі», яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над національними околицями, розширити свій вплив на місце­ве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного від­родження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВКу 1923 р. в Україні прого­лошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації було створе­но комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікова­ної верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія «боротьби двох культур», яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї українська куль­тура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відрод­ження, українізація проходила успішно.

Українська Інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активни­ми прихильниками цієї політики були М. Грушевський.Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культу­ри й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє.

З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих іцаблях партій­ної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була україні­зована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшив­ся з 1924 по 1927 рр. у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.

Висновок. Більшовики брали до уваги процес українського національного відродження, прагнули оволодіти цим процесом через політику українізації й спрямувати його в русло соціалістичного будівництва, а іншим країнам показати приклад розв'язання національного питання.

77. Українське питання в міжнародних стосунках напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа і українські землі. Похід червоної армії в західну Україну.

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних супереч­ностей, а «українську карту» - серйозним козирем у дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української держав­ності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, По­льща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українсь­кі землі, їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати но­ві. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задово­льняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України, Драматизм полягав у то­му, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насампе­ред великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захис­тити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа - Моло­това, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. Ним зокре­ма передбачалися поділ Польщі, згода СРСР ввести свої війська до лінії Нарва - Вісла - Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, гіт­лерівці 10 вересня підійшли до Бреста й Львова. 17 вересня Червона армія вступила в Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня уряд і головне командування Польщі виїхали за межі країни, наказавши своїм військам не чинити опору Червоній Армії. 22 вересня радянські частини увійшли до Львова.

27 вересня капітулювала Варшава, а наступного дня Ріббентроп під­писав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей:

Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогоби­цька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною «третього рейху».

У червні 1940 р. уряд СРСР примусив румунські власті повернутиза­гарбані ними 1918 р. Бессарабію та Північну Буковину. Основна частина Бессарабії об'єднувалася з Молдавською АРСР, яка була перетворена на союзну республіку, і виведена зі складу УРСР. При цьому до Молдавської РСР потрапили деякі історичні українські землі. На українських землях По­дністров'я у Північній Буковині та Південній Бессарабії були утворені від­повідно Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР Так більшість західних і південних українських земель возз'єднались воєдино1939 р.

Трудящі земель, які повернулись до України, в основному приязно зу­стріли частини Червоної Армії, сподівалися на здійснення своїх споконвіч­них прагнень до возз'єднання народу в єдиній українській державі, до віль­ного розвитку. 26-28 жовтня 1939 р. у Львові працювали обрані населен­ням Західної України Народні Збори, які проголосили встановлення радян­ської влади і прийняли декларацію про входження в СРСР та возз'єднання Західної України з УРСР, 1-2 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листо­пада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз'єднання Західної України з УРСР і включення її до СРСР.

У новостворених областях розпочалися значні політичні и соціально-економічні зміни. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, було введено без­коштовне медичне обслуговування і значно розширено його мережу, зо­крема на селі, надано житло в містах біднякам, які мешкали у підвалах, здійснено українізацію освіти, значно збільшено кількість українських шкіл (1940р. їх діяло 6000).

Проте водночас радянська влада принесла з собою сталінський тота­літарний режим. Розпочався демонтаж українських суспільно-економічних і культурних інфраструктур. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їхніх лідерів. Припинили свою діяльність громадські, культур­ні, наукові, торговельні, промислові об'єднання та установи, зокрема «Про­світа», розпущено українську кооперацію.

Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгор­нув великомасштабні репресії. Хапали всіх - як українців, так і поляків. Ти­сячі людей без попередження, суду чи бодай формального звинувачення заарештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру чи Казахстану. Чимало депортованих гинули цілими сім'ями. За даними науковців радян­ська влада депортувала близько 1200 тис. чоловік. Негативного розголосу набув процес над 59 членами ОУН (переважно шкопярами і студентами) у Львові в січні 1941 р., з яких 42 чол. в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших -до 10-річного ув'язнення. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях.