Поняття, предмет міжнародного екологічного права

Міжнародне екологічне право – це сукупність норм, спрямованих на регулювання міждержавних та інших міжнародних відносин з метою забезпечення раціонального використання природних ресурсів і збереження сприятливих природних умов життя людей на Землі в інтересах сучасного й майбутнього поколінь.

Міжнародне екологічне право має на меті слугувати юридичним інструментом регулювання людської поведінки через установлення взаємних прав і обов’язків держав та інших суб’єктів міжнародних відносин.

Предметом регулювання екологічного права є оточуюче людину природне середовище як комплексне матеріальне благо, яке забезпечує створення на його основі промислових матеріальних і нематеріальних благ, нормальну життєдіяльність нинішнього та прийдешніх поколінь.

Міжнародні екологічні правовідносини це врегульовані правом відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з приводу взаємодії людини, народів, міжнародної спільноти з оточуючим природним середовищем.

До них слід віднести відносини стосовно: визначення юридичного статусу й правового режиму природного середовища в цілому та його складових елементів; вивчення й контролю його фізичного, хімічного, біологічного становища (моніторинг); використання всіма допустимими засобами природних ресурсів; відтворення природних об’єктів; охорони, підтримки природного середовища в належному стані, а також інші відносини, прямо або опосередковано пов’язані із впливом на оточуючу природу людини й людської життєдіяльності. До цієї категорії належать і відносини з попередження та усунення негативного стихійного впливу на людей, суспільство з усіма його матеріальними та духовними цінностями.

Міжнародні екологічні правовідносини характеризуються традиційними елементами структури – суб’єктами, об’єктами, взаємними правами та обов’язками учасників.

Суб’єктами міжнародного права виступають, насамперед, держави. Нарівні з ними в міжнародних екологічних правовідносинах можуть брати участь, коли це передбачено відповідними правовими нормами, нації й народи, міжнародні міждержавні та недержавні організації, юридичні та фізичні особи.

До об’єктів міжнародного екологічного права належить вся природа планети Земля й навколоземного космічного простору в межах, де людина реально впливає на матеріальний світ. Але оскільки природне середовище має низку внутрішніх структурних підрозділів, тому розрізняють її елементи та об’єкти, які підлягають охороні, а саме:

1. Світовий океан, який займає 2/3 площі поверхні земної кулі. Поняття “Світовий океан” охоплює всі чотири океани – Атлантичний, Індійський, Тихий, Північно-Льодовитий, а також усі пов’язані з ним моря. Не відносяться до Світового океану ізольовані моря, які знаходяться всередині материків, наприклад, Каспійське море.

2. Материки, які складають основний й безпосередній життєвий простір для розвитку людства. Традиційно цим поняттям охоплюється весь природний комплекс, тісно пов’язаний із сухопутною поверхнею Землі (ґрунт, надра, водні ресурси, рослинний та тваринний світ). Однак, в останні роки відбувається диференціація природних об’єктів у сфері міжнародно-правової охорони й поступово самостійне визнання в якості об'єктів, які охороняються, отримують міжнародні річки та інші материкові водойми, мігруючі тварини, інші міжнародні багатства, які належать двом або декільком державам.

3. Атмосферне повітря – газоутворна оболонка земної кулі, яка знаходиться між поверхнею Землі й космічним простором. Склад газів атмосферного повітря є відносно постійним, містить в окремих пропорціях кисень, азот, вуглекислий газ, завдяки чому забезпечується одна з основних фізіологічних потреб живих організмів – дихання, а також низку процесів обміну речовин в природі.

4. Космос – увесь матеріальний простір, який знаходиться за межами Землі та її атмосфери. Космічний простір безмежний, але сфера діяльності людей обмежена найближчими до Землі районами. Тому при сучасному рівні розвитку промислових сил, який обумовлює проникнення людини в космос, міжнародно-правової охорони потребує лише частина космосу: навколоземний космічний простір, Місяць, планети Сонячної системи, поверхні якої досягають космічні кораблі.

В залежності від правового режиму, природні об’єкти поділяються на ті, що перебувають під національною юрисдикцією або контролем із боку окремих держав – внутрішньодержавні природні об’єкти. До них слід віднести: природні багатства материків на території окремих держав, багатства, які знаходяться в межах прибережних територіальних морських вод, континентального шельфу й виняткових економічних зон. Внутрішнє законодавство вирішує питання права власності на ці об’єкти. В правовому регулюванні використання й охорони цих природних об’єктів широке розповсюдження й застосування мають визнанні світовим співтовариством прогресивні принципи міжнародного екологічного права.

До природних об’єктів із міжнародно-правовим регулюванням відносяться ті об’єкти, які знаходяться за межами національної юрисдикції й контролю, за межами виняткового суверенітету окремих держав. До них належать: Світовий океан з усіма його багатствами, за межами територіальних вод, континентального шельфу і виняткової економічної зони, окремі материки, наприклад, Антарктика, частина атмосфери Землі й космос. Міжнародні договори визначають правовий статус, порядок використання цих об’єктів, межі відповідальності в разі спричинення шкоди тощо.

Зародження й розвиток міжнародного екологічного права має порівняно нетривалу історію. Зацікавленість держав у формуванні, розвитку та інтенсивності застосування міжнародного екологічного права обумовлена небезпекою наростаючої глобальної екологічної кризи й відповідальністю за її попередження або, хоча б послаблення.

За допомогою екологічно орієнтованого права, основаного на знаннях законів розвитку природи та суспільства, людство прагне дисциплінувати особисту поведінку й життєдіяльність із тим, щоб стихійний процес взаємодії суспільства з природою перетворити на усвідомлений та контрольований розвиток, який включає в себе опіку над збереженням, відновленням і покращенням сприятливих умов життя. Слід зазначити, що сучасний період формування даної галузі міжнародного права здійснюється значно інтенсивніше.

На початковій стадії правове регулювання міжнародних відносин по використанню й охороні природних ресурсів розвивалося на підставі двосторонніх міждержавних угод. Однією з перших була Конвенція про ловлю устриць та рибальство біля берегів Великобританії й Франції від 2 серпня 1839 р. А однією з перших багатосторонніх угод була Конвенція про судноплавство на Рейні, укладена в 1868 р., яка містила вимоги щодо охорони вод цієї річки від забруднення.

Сьогодні в світі нараховується більше 1600 багатосторонніх міжнародних універсальних і регіональних угод і більше 3 тисяч двосторонніх договорів повністю або частково присвячених охороні оточуючого середовища й регулюванню використання природних ресурсів. Збільшення кількості міжнародно-правових актів екологічного напрямку продовжується.

Разом із тим постає питання щодо забезпечення виконання вимог екологічного права, на якому все більше концентрується увага в процесі міжнародного співробітництва. Першим значним багатостороннім заходом у цій галузі співробітництва слід вважати Конференцію з міжнародної охорони природи, яка відбулася 17-19 листопада 1913 р. в Берні (Швейцарія). На Конференції була підписана Угода про створення Консультативної комісії з міжнародної охорони природи.

В жовтні 1948 р. створено Міжнародний союз охорони природи й природних ресурсів (МСОП), який в жовтні 1996 р. на засіданні Генеральної Асамблеї було перейменовано у “Всесвітній конгрес з охорони природи”.

18 грудня 1962 р. Генеральна Асамблея ООН на своїй XVII сесії прийняла резолюцію “Економічний розвиток і охорона природи”, в якій зазначено, що заходи щодо охорони природи повинні передбачатися й проводитися завчасно або ж одночасно з економічним розвитком на основі ефективного внутрішнього законодавства й міжнародного права. Рекомендується підтримувати Міжнародний союз охорони природи й природних ресурсів та інші міжнародні організації з аналогічними цілями, а також широко притягувати громадськість до вирішення завдань з охорони природи.

Питання охорони природи й раціонального використання природних ресурсів передбачені в програмах діяльності низки органів і спеціалізованих установ ООН: ЕКОСОР, ЮНЕСКО, ФАО, ВОЗ, МАГАТЕ, а також у багатьох міжнародних міждержавних і недержавних організацій.

В червні 1972 р. відбулась Стокгольмська конференція ООН з оточуючого людину середовища, на якій було прийнято Декларацію принципів і План дій, які започаткували широку й багаторічну природоохоронну діяльність Програми ООН з оточуючого середовища (ЮНЕП). В 1992 році Конференція ООН з оточуючого середовища й розвитку, продовжуючи традиції Стокгольмської конференції, розглянула положення справ з охороною оточуючого середовища в світі та визначила подальші кроки людства в досягненні цілей стійкого розвитку. Прийняті Конференцією Декларації та “Порядок денний на XXI століття” стали основоположними документами сучасного міжнародного екологічного співробітництва й розвитку екологічного права.

Міжнародне екологічне право продовжує розвиватися. Слід зазначити, що цей процес на регіональному рівні здійснюється набагато швидше, ніж на глобальному. Держави багатьох регіонів приймають міжнародно-правові акти з питань організації охорони оточуючого середовища в цілому та його окремих компонентів, а також регулювання порядку використання природних ресурсів. Прикладами таких угод можуть слугувати Бухарестська конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992 р., Гельсінська конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря 1992 р., Угода СНД про взаємодію в галузі екології й охорони оточуючого та природного середовища 1992 р. і Протокол про зобов’язання, права й відповідальність учасників Угоди 1992 р.