Соціологія права і девіантної поведінки 6 страница

Поняття «білокомірцева злочинність», введене в науковий обіг Е. Сазерлендом, використовується для означення «злочинів скоєних людиною, котра займає високий соціальний статус у професійній сфері, до котрої належить». Федеральне бюро розслідувань США визначає білокомірцеву злочинність як «незаконні дії, котрі характеризуються обманом, приховуються та які не засновані на застосуванні фізичної сили чи погрози її застосування». Тим не менше, через складність визначення справжній рівень білокомірцевої злочинності визначити дуже складно. Так чи інакше, більшість дослідників погоджуються щодо надзвичайної важливості дослідження саме цього виду злочинної поведінки у зв`язку із дедалі більшою роллю, котру відіграють у суспільстві фахові знання працівників у таких сферах, як телекомунікаційні послуги, банківська послуги тощо.

Висновок про більший обсяг та більшу шкоду, котру завдають білокомірцеві злочини, засновується на тому, що ті, хто проживає чи працює в умовах обмеженості ресурсів мають значно менше можливостей для скоєння злочинів ніж ті, хто працює з великими фінансовими потоками, цінними інформаційними ресурсами. Натомість, синьокомірцева злочинність є очевиднішою, більш драматичною і саме тому привертає більшу увагу агентів соціального контролю. З точки зору віктимології, жертви синьокомірцевої злочинності можуть бути ідентифіковані значно простіше ніж жертви білокомірцевої злочинності. В останньому випадку ситуація ускладнюється «культурою конфіденційності», яка спрямована на захист особистої інформації щодо клієнта, акціонера, співвласника. Деякі із дослідників проводять розмежування між білокомірцевою та корпоративною злочинністю. Так, жертвою білокомірцевої злочинності досить часто виступають самі корпорації, а от поняття «корпоративна злочинність» описує ситуації коли злочинцем є самі корпорації.

Проблемою, котру піднімають пердставники радикальної кримінології є те, що агенти соціального контролю застосовують щодо злочинців, які вчиняють відповідно синьокомірцеві та білокомірцеві злочини, санкції зовсім не відповідні до шкоди спричиненої цими злочинами.Емпіричні дані чітко вказують на існування подвійних стандартів щодо білокомірцевої злочинності з одного боку та так званої вуличної злочинності з іншого боку. Пояснюється цей ухил низкою причин. Так, білокомірцеві злочинці завдяки своєму вищому соціальному статусу можуть гарантувати собі кращий захист своїх прав та інтересів у процесі слідства та судового процесу. Іншою причиною є те, що, коли йдеться про корпоративну злочинність, то навіть у випадку обвинувального вироку неможливо ув`язнити корпорацію, а покаравши відповідальних високопосадовців корпорації, відповідні агенти соціального контролю з досить великим ступенем ймовірності завдадуть шкоди чималій кількості працівників корпорації та людей залежних від неї. Наступне пояснення полягає у тому, що у покараннях простежується тенденція: жорстокість покарання більшою мірою корелює із ступенем застосування насильства у здійснені злочину, а не з матеріальними втратам постраждалої сторони.

Фахівці з американської пенітенціарної системи, говорячи про її зайву жорсткість, зазвичай у ролі найбільш наочного прикладу наводять штат Техас, де стабільно виноситься найбільша кількість смертних вироків. Однак, саме цей штат щодо корпоративних злочинців вирізняється разючою толерантністю. Так, за даними Американської комісії з вироків, у цьому штаті за минулий рік винними в шахрайстві в особливо великих розмірах було визнано 162 чоловік. Однак до позбавлення волі засуджено лише 115 із них. Ще 23 відбулися умовним ув’язненням, а покарання інших звелося до втішливої комбінації штрафів і деяких обмежень свободи пересування й обмеження в правах. При цьому з тих, хто за вироком суду все ж потрапив до в’язниці, 53 одержали строк від 12 місяців і менше, а середнє за всіма вироками покарання склало 18,2 місяця. Враховуючи, що всі ці засуджені уникли направлення до пенітенціарних закладів суворого режиму, вони мають шанс на дострокове звільнення, а отже у більшості випадків відбудуться легким переляком. Найсуворішим покаранням у цьому ряду стало засудження колишнього головного фінансиста компанії Aurora Food, який розтратив 43 мільйони доларів, — аж на 57 місяців тюремного ув’язнення. Хоча на такий строк у середньому в Америці засуджується звичайнісінький крадій автомобіля.

Однією із сучасних концепцій, які стосуються права у контексті змінності меж конвенційності, є концепція злочину без жертви (англ. – victimless crime). Йдеться про те, що законодавство з різних причин може класифікувати як злочинні дії, котрі насправді не завдають жодної шкоди. До таких зазвичай відносять вживання легких наркотиків, проститцуцію, добровільне самогубство та ін. Одним із висновків, котрі випливають із такої інтерпретації, є те, що злочини без жертви не повинні каратися законодавством, котре, натомість, саме потребує змін.

Останнє питання цієї теми присвячене феномену маргіналізації. В практиці використання терміну склалося кілька дисциплінарних підходів, що надає поняттю загальне міждисциплінарне звучання. Нечіткість та використання терміну в публіцистиці ускладнює соціологічний аналіз явища. Основними теоретичними рамками у межах яких розроблялося поняття «маргінальності», є психологічна та структурна теорія маргінальності. У науковий обіг термін «маргінальність» ввів Р. Парк у праці "Міграція та маргінальна людина" (1927 р.) У Р. Парка маргінальність (від лат. margo — край, границя, межа) означає становище індивідів, які знаходяться на межі двох культур. У теорії вказаного автора марг. людина це емігрант, який одночасно живе «в двох світах». Відтак, головне, що визначає природу маргінальної людини, – це відчуття моральної дихотомії, роздвоєння та конфлікту, коли старі звички відкинуті, а нові ще не сформовані. Періоди переходу і кризи в житті має кожен, але для емігранта це постійне, а тому перетворюється в тип особистості. Парк виділяє такі характеристики маргінальної людини: маргінальна людина має серйозні сумніви у власній цінності, її зв’язки з друзями поверхові, для неї характерна схильність уникати невизначених ситуацій, щоби не ризикувати приниженням, хвороблива соромливість у присутності інших людей, самотність і мрійливість, надмірна турбота про майбутнє і страх перед ризиком, нездатність насолоджуватися, і переконання в тому, що навколишні несправедливі до нього.

У той же час маргінальність є не лише психологічним феноменом, а й соціальним, адже маргінальна людина – це побічний продукт процесу аккультурації в ситуаціях, коли відбувається взаємодія двох культур. Парк приходить до цікавого висновку – маргінальна особистість втілює в собі новий тип культурних відносин, який складається на новому рівні цивілізації в результаті глобальних етносоціальних процесів. Р.Парк: Маргінальна людина – той тип людини, яка зявляється тоді, коли з конфлікту рас і культур починає формуватися нове суспільство, нова культура.

«Маргінальна людина приречена бути чужим і космополітом водночас у двох світах. Така людина неуникненно стає (порівняно з оточенням) індивідом із ширшим горизонтом, витонченішим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами. Маргінальна людина завжди цивілізованіша людина», пише Р. Парк.

Ідеї Парка були підхоплені, розвинуті та перероблені іншим амер. соціологом Е. Стоунквістом у монографії «Маргінальна людина» (1937 р.). Завдяки йому поняття «маргінальність» остаточно закріпилась у соціології. Стоунквіст описує актора, який знаходиться між двох вогнів. На краю двох культур, але не належить жодній. В якості зразків такої поведінки Стоунквіст розглядає расові гібриди (англо-індійців, мулатів у США, метисів у Бразілії та ін.), культурних гібридів (європеїзовані африканці, денаціоналізовані європейці та ін.). Об`єкт аналізу Стоунквіста – типові риси такої особистості та проблеми її пристосування. Стоунквіст розглядає маргінальну людину як ключову особистість (англ. – key-personality) у контактах двох культур. Маргінальне середовище – це те місце, де дві культури перетинаються. Культура, яка є експансивною, освоює, комбінує, об’єднує особливості двох культур. І в центрі цього переплетення – маргінальна людина.

Така людина знаходиться в стані балансування між двома соціальними світами, один з яких, як правило, домінує. Як і Р. Парк, Е. Стоунквіст зупиняється на психологічних особливостях такого типу особистості:

- дезорганізованість, нездатність визначити джерело конфлікту;

- відчуття неприступної стіни, непристосованості;

- тривога, внутрішня напруга;

- ізольованість, відчуженість;

- розчарування, відчай;

- беззмістовність існування;

- егоцентричність, честолюбство та агресивність (Феофанов К.А. Социальная маргинальность: характеристика основных концепций и подходов в современной социологии. (Обзор) // Общественные науки за рубежом, РЖ серия 11 Социология. М., 1992, № 2. С. 70-83).

Маргінальність як девіація. Глибинні соціальні трансформації у сучасному українському суспільстві актуалізували проблему маргіналізації, яка може стосуватися як окремих індивідів так і загалом соцільно-демографічних, професійних, етнічних груп населення. У межах цього посібника ми розглянемо теоретичні засади соціологічного дослідження маргінальності. Хронологічно першою теоретичною рамкою, опрацьованою для дослідження цього феномену була структурна теорія маргінальності. В межах цієї теорії основним об’єктом аналізу є так звані соціально-ізольовані групи в структурі суспільства. Цей тип маргінальності стосується тієї групи населення, яка позбавлена громадянських прав, і чий доступ до засобів виробництва й основної системи розподілу призводить до відтворення бідності і безвладдя. В даному випадку початкова ідея маргінальності була збагачена різноманітними вимірами конфліктів пригнічення та експлуатації. Цей тип маргінальності розглядається як невід`ємний елемент капіталістичної системи. Це розуміння маргінальності йде не стільки від Р. Парка та Е. Стоунквіста, скільки від К. Маркса та Ф. Енгельса. Причини появи маргіналів такого типу – економічні кризи, війни, революції, демографічні фактори. Цей напрям досліджень маргінальності пов’язаний у першу чергу з французькою соціологічною школою та подіями 1968 року – специфічною реакцією представників молодіжних субкультур на кризу і масове безробіття. Серед традиційних маргінальних груп з`являються так звані інтелігенти-маргінали. На перший план виходить проблема маргіналізованої політичної свідомості. Це переважно протестний електорат. Німецька традиція акцентує не на протесті, а на соціальній дистанції. «Соціальне дно», «асоціальні» – цигани, проститутки, алкоголіки, наркомани, гомосексуалісти, колишні ув’язнені, молодіжні субкультури, бомжі, жебраки.

Отже, розглянувши напрямки, виділимо основне:

Виміри процесу маргіналізації:

- економічний – маргіналізація як відносна депривація – відсторонення від діяльності і споживання;

- політичний – позбавлення громадянських / політичних прав (de facto или de jure), права на участь у виборах;

- соціальний – маргіналізація як втрата суспільного престижу: декласування, стигматизація.

Поряд із об’єктивними ознаками маргінальності не слід випускати з уваги критичну перспективу і те, що позначення інших як маргіналів означає здійснення щодо них функції влади, як зауважував М. Фуко. Так, наприклад, молодь досі вважається проблемною групою, групою соціального ризику, не дивлячись на те, що ця група, порівняно з іншими соціально-демографічними групами, має більше життєвих шансів.

ТЕМА 7. ВИДИ ДЕВІАЦІЙ. ЧАСТИНА 2.

Окремим різновидом девіацій є так звані суспільні девіації. Це явища, переконання, соціальні орієнтації, котрі стосуються всього суспільства чи значної його частини і означаються як ненормальні з боку якоїсь ціннісно-нормативної системи. У межах цього розділу ми зупинимося на таких вимірах вказаного явища як расизм, із особливою увагою до діяльності Ку клус клану, як конкретного прикладу втілення відповідних ідей, та проаналізуємо поняття «організаційна девіантність», яке поряд із «суспільною девіантністю» є специфічним різновидом девіантної поведінки.

Расизм – переконання у тому, що всі члени певної раси відрізняються характеристиками, які якісно відрізняють їх від представників інших рас. Доповненям до цього визначенням є те, що раса у межах расизму сприймається як визначальна риса індивіда. Соціальна дискримінація, сегрегація – все це елементи соціальної практики расизму. Спектр соціальних практик та дій, які позначають терміном расизм є надзвичайно широким від, нетерпимості, упереджень, поширенням стереотипів до погромів, геноциду та етнічних чисток. Расова дискримінація – це соціальні практики, які полягають у різному ставлені до людей у відповідності із їхньою расою. Расова дискримінація може бути інституціоналізована, але, водночас, може практикуватися і без кодифікації у законодавстві. У випадку, коли расова дискримінація є формалізованою говорять про інституціональний расизм, державний расизм. Конкретною управлінською практикою (зокрема, практикою правоохоронної та судової системи), у якій може виявлятися расова дискримінація є так зване racial profiling. Мається на увазі надмірна сконцентрованість агентів соціального контролю на моніторингу представників конкретної раси. Наприклад, американськими дослідниками було доведено, що якщо працівник дорожньої поліції впродовж дня в середньому зупиняє для перевірки документів 100 автомобілів то близько половини із зупинених ним автомобілістів є афро-американцями при тому, що афро-американці становлять менше 15 % населення США.

Одним із різновидів суспільних девіацій є етноцентризм. Етноцентризмом називають схильність сприймати соціальну реальність крізь призму своєї власної культури та власної етнічності. Етноцентризм безпосередньо пов'язаний із груповими ідентичностями, оскільки полягає у переконанні щодо того, що група, до котрої належить індивід, є «центром всього». У межах етноцентризму вирішальними референтними цінностями, у співставлені з якими відбувається означення соціального простору, є такі цінності як мова, звичаї та релігія. Етноцентризм ще досить недавно був одним із теоертико-методологічних принципів низки наукових дисциплін та теорій. Зокрема, йдеться про расово-антропологічну школу. Важливу роль у подоланні етноцентризму відіграла соціальна антропологія, адже саме у межах цієї дисципліни було доведене існування універсальних паттернів розвитку людських суспільств, незалежно від етнічності чи раси представників цих суспільств. Уявлення про унікальну цінність власного історичного досвіду, цінностей, традицій є характерною рисою всіх людських культур. Згідно із А. Тойнбі, давні Персія, Єгипет, Греція, Китай, Рим та й загалом всі без винятку центри цивілізацій свого часу характеризувалися членами відповідних суспільств як центри світу, уособлення всього найкращого.

Науковий расизм (інша назва – академічний расизм) сформувався у XIX столітті. Термін стосується використання наукових обґрунтувань на підтримку расистських переконань. Історично зародження наукового расизму датують початком XVIII століття.

Малюнок із книги Дж. К. Нотта та
Г. Р. Глідона «Тубільні раси землі» (1857 р.) у котрій, зокрема, стверджувалося, що людські раси сформувалися завдяки різним еволюційним процесам. Біла раса втратила зв'язок з тваринним світом в той час як африканська є ближчою до саме до світу тварин ніж до білої раси.

Діяльність Ку клукс клану як приклад суспільної девіації. Під назвою Ку клукс клан мається на увазі низка добровільних організацій, які існували раніше і існують зараз, переважно, у США. Центральними ідеями, які дозволяють говорити про відносну однорідність цих добровільних об’єднань є переконання у вищості білої раси, антисемітизм, антикатолицизм, антикомунізм, гомофобія. Радикальні дії Ку-клукс клану включали погроми, залякування, нищення приватної власності та вбивства. Ці дії були спрямовані, переважно, проти афроамериканців та активістів за права цієї спільноти зокрема.

Перший Ку клукс клан був утворений у 1866 році ветеранами армії південноамериканських штатів. Назва організації була утворена від грецького слова «kuklos», яке означає коло (у певному контексті – «коло однодумців») та ірландського слова «clan» (більшість засновників організації були ірландцями за походженням). У той час діяльність цієї організації була спрямована водночас проти колишніх рабів, які отримавши свободу та підтримку з боку переможців громадянської війни у США активно домагалися розширення своїх прав, а також вступали у конфлікти із своїми колишніми кривдниками. У літературі зустрічається інтерпретація, згідно з якою, діяльність Ку клукс клану у період після поразки південних штатів у війні із північними штатами, фактично, була партизанською війною проти нових соціальних порядків, запроваджених переможцями. На користь такої інтерпретації свідчить, наприклад, те, що на початку 70-их років ХIХ століття на противагу Ку клукс клану виник Анти Ку клукс клан, членами і засновниками якого, переважно, були білі ветерани армії північних штатів.

Зразок пропаганди Ку клукс клану (1868 р.). На малюнку зображене покарання прибулих із північних штатів, так званих «саквояжників» (англ. – carpetbaggers), які після закінчення війни 1861 – 1865 років почали здобувати дедалі більший політичний та економічний вплив у південних штатах США.

У 1870-их роках Ку клукс клан припинив своє існування під тиском з одного боку політичних еліт південних штатів та федерального уряду з іншого боку. У 1915 році відбулося відродження Ку клукс клану. Дослідники вважають, що одним із поштовхів для цього відродження став один із перших художніх фільмів – фільм «Народження нації» (англ. – The Birth of a Nation). На відміну від першого Ку клукс клану, його друге втілення було формальною організацією, з формальним членством та представництвами у всіх штатахСША.У час своєї найвищої популярності Ку клукс клан включав близько 15 % повнолітніх американців (на той час 5-6 мільйонів осіб).

Рік	Кількість членів Ку клукс клану
	4,000,000
	6,000,000
	30,000
	2,000
	3,000

Подібно до нацистських пропагандистів, пропагандисти клану поширювали переконання у тому, що винні у тогочасних проблемах суспільства емігранти, єврейські банкіри, комуністи та ті, хто пропагує сексуальну розбещеність. Популярність клану падає у час Великої депресії. Початок II Світової війни та звинувачення лідерів клану у зв’язках із нацистською Німеччиною призвели до остаточного занепаду цієї організації. Сьогодні термін Ку клукс клан вживається для самоозначення багатьма сучасними праворадикальними організаціями.

У сучасних суспільствах етноцентризм є маргінальним явищем і досі існує у певних середовищах, наприклад, у злочинному середовищі, середовищі етнічного підприємництва, середовищі дискримінованих груп тощо.

Одним із різновидів суспільних девіацій є так звані організаційні девіації, якщо вони стосуються масштабних організацій, які значною мірою визначають «обличчя» суспільства. Важливість цієї перспективи особливо зростає у зв’язку із збільшенням ролі формальних організацій у сучасному світі. Одним із ключових понять, необхідних для розуміння і дослідження організаційної девіантності, є поняття «організаційна культура», або ж «корпоративна культура».

Серед численних визначень організаційної культури, котре ми у межах цієї розвідки сприймаємо як робоче, є наступне: організаційна культура – це складний комплекс уявлень та ціннісних орієнтацій, які бездоказово приймаються членами конкретної організації і встановлюють загальні моделі та рамки поведінки у її межах. Одним із взначальних питань дослідження організаційної культури є те, яким чином може відбуватися операціоналізація цього поняття. Кожен дослідник, який, використовуючи антропологічний за своїм походженням метод включеного спостереження, стає свідком і учасником внутрішньої соціальної реальності конкретної організації, може відчути те, що означується поняттям «організаційна культура». Проте, як те, що дається дослідникові на рівні індивідуального феноменологічного досвіду верифікувати, апелюючи не до відчуттів, вражень і інтерпретацій самого дослідника, а до об’єктивних соціальних фактів даних, наприклад, у формі вербалізованих соціальних орієнтацій членів конкретної організації?

Існують глибоко опрацьовані шляхи операціоналізації цього поняття з кінцевою метою, представленою програмою кількісного статистичного дослідження організаційної культури. Проте у межах висвітлення антропологічної традиції дослідження організаційної культури ми зосередимось на її проекціях у поле інтерпретативної соціології, а структурно-функціональні проекції дослідження організаційної структури розглянемо у зв’язку з традицією дослідження організаційної культури у межах мережевого аналізу. Нижче представлено адаптований перелік та дефініції традиційних об’єктів антропологічного дослідження. На нашу думку, цей перелік може слугувати дослідникові організаційної культури за взірець структури такого дослідження, оскільки кожна із названих нижче культурних форм необхідно виявляється і у межах організаційної культури.

Список та дефініції досліджуваних у антропології культурних форм:

Ритуал (англ. – rite та ritual)[1]	Rite – низка запланованих, сповнених символічного змісту дій, які мають як експресивні так і практичні наслідки
Ritual – низка стандартизованих, деталізованих дій та поведінкових актів, які викликають збудження та мають переважно експресивні, а не практичні наслідки
Міф	Драматичний наратив про уявні події, який зазвичай використовується для пояснення походження чи трансформації чогось
Сага	Історичний наратив, який описує виняткове досягнення групи та її лідерів та героїзує їх
Легенда	Наратив щодо якихось надприродних подій, який має історичні підстави, але був прикрашений вигаданими деталями
Історія	Наратив заснований на справжніх подіях з елементами вигадки
Казка (англ. – folktale)	Цілком вигаданий наратив
Символ	Будь-який об’єкт, акт, подія, чи відношення, які через представлення чогось іншого слугують механізмом трансляції значення
Мова	Особливий спосіб у який члени групи використовують звуки спричинені голосом та письмо для передачі значень один одному
Жест	Рухи частин тіла, використовувані для того, аби передавати значення
Фізичне оточення	Те, що фізично оточує людей і забезпечує безпосередню стимуляцію відчуттів у час виконання людьми дій, пов’язаних із культурною експресією
Артефакт	Матеріальні об’єкти, виготовлені людьми для того аби сприяти діям, пов’язаним із культурною експресією

Адаптовано за: Beyer M., Trice H. M. Studying organizational cultures through rites and ceremonials // Academy of management review. October. 1984

Наступним різновидом суспільних деівіацій є неконвенційні переконання, які, зокрема, можуть виявлятися у формі релігійного фанатизму чи в організованій формі як тоталітарні релігійні організації. Одним із хрестоматійних прикладів, до котрого вдаються, ілюструючи деструктивні наслідки діяльності тоталітарних релігійних сект, є так звана Джонстаунська трагедія (1978 р.). Квазірелігійна організація на чолі із харизматичним лідером Джеймсом Джонсом створила на території Гайани замкнутий соціум із населенням близько тисячі осіб. Діяльність релігійної спільноти піддавалась зовнішній критиці. Внаслідок низки трагічних подій населення Джонстауна (населеного пункту, названого на честь харизматичного лідера секти) закінчило життя найбільшим масовим самогубством у новітній історії: загинуло понад 900 осіб, серед яких було 270 дітей.

Досліджуючи дільність релігійних організацій і релігійних сект зокрема, слід враховувати, що значний радикалізм є характерним для чи не кожної новосформованої релігії. Раннє християнство було сектою іудаїзму і відрізнялося непримиренною опозицією до тогочасних форм соціальної організації. Таким чином, діяльність релігійних сект є наслідком процесу духовних пошуків, які притаманні усім людям. Водночас, очевидно є сенс говорити про межу нонконформізму, перходити котру неприпустимо, і за котрою закінчується процес вільного духовного пошуку і починається соціальна патологія. Таким чином, соціологічний моніторинг діяльності новітніх релігійних організацій є надзвичайно важливим аспектом досліджень девіантної поведінки.

ТЕМА 8. ПРИКЛАДНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ.

Практичні знання щодо девіантної поведінки є важливими з огляду на низку причин. По-перше, у суспільстві можуть бути поширені різноманітні стереотипи щодо девіантної поведінки та девіантів. Відтак, дослідження цієї сфери покликані примножити та уточнити знання щодо мотивацій, які штовхають індивідів на вчинення девіантних актів та безпосереднього соціального досвіду, який формує відповідні орієнтації. По-друге, багато форм девіантної поведінки є шкідливими для самих девіантів, об’єктів їхньої поведінки (жертв) та суспільства в цілому. Дослідження девіантної поведінки у цьому контексті покликане надати необхідну інформацію для подальшого прийняття відповідних управлінських рішень.

Для дослідження девіантної поведінки та соціального контролю зазвичай використовуються наступні методи, кожен з яких має поряд із певними перевагами і недоліки. Значна частина досліджень девіантної поведінки базується на вторинному аналізі офіційної статистики, яка ведеться організаціями, які у об’єктивовано представляють агентів соціального контролю. Така статистика може знаходитися, зокрема, у звітах правоохоронних органів, історіях хвороби пацієнтів медичних закладів, звітах соціальних служб та ін.

Є низка застережень проти некритичного використання офіційної статистики. Так, зокрема, статистика діяльності правоохоронних органів може відображати соціальну реальність у значною мірою спотвореному вигляді. Факторами такого спотворення є, як вважає, наприклад, критична перспектива у дослідженні девіантної поведінки, спрямованість правоохоронних органів на ефективність діяльності, яка, зокрема, знаходить вираз у статистиці скоєних (тобто, зареєстрованих) злочинів. Іншими факторами, є, наприклад, зміни у класифікації окремих дій, їхня криміналізація чи, навпаки, декриміналізація: у результаті статистична інформація змінюється, а конкретні соціальні практики, декриміналізація чи криміналізація яких відбулася, залишаються, загалом, незмінними.

Наступним методом дослідження девіантної поведінки є проведення масових опитувань, базованих на кількісних соціологічних методах. Використання цього методу є доречним коли йдеться, наприклад, про:

Дослідження поширеності девіантної поведінки. Так, респондентів можуть запитувати про те, чи ставали вони або їхні знайомі жертвами злочинів (це так звані дослідження віктимізації) або ж питання може формулюватися, наприклад, таким чином: як часто за останні п’ять років Вам доводилося… … пропонувати послуги або хабар чиновникам за виконання їх роботи? (питання із опитувальника Європейського соціального дослідження (хвиля 2004 – 2005 рр.).

Дослідження громадської думки щодо прийнятності чи неприйнятності конкретних девіантних актів. Так, респондентам можуть пропонувати проранжувати форми девіантної поведінки за ступенем їхньої шкідливості.

Дослідження девіантної думки щодо того, які шляхи подолання конкретних форм девіантної поведінки видаються громадськості оптимальними.

Дослідження цієї проблематики у низці випадків може бути проблематичним. Так, наприклад, дослідження ступеня поширеності сексуального насильства чи, інакше кажучи, латентного рівня сексуального насильства, очевидно, є одним із найскладніших завдань.

Якісні методи соціологічного дослідження девіантної поведінки дають надію на подолання вказаної проблеми. Зазвичай використовуються такі якісні методи дослідження девіантної поведінки як глибинні інтерв’ю та включені спостереження. Водночас, якщо предметом дослідження є групові цінності та норми, групові уявлення про межі конвенційності та групові санкції може використовуватися і такий метод як групові дискусії.

Метод глибинного інтерв’ю полягає у необмеженій часом розмові з респондентом в ході якої останній відповідає на відкриті запитання. Найбільш контраверсійним методом емпіричного дослідження девіантної поведінки є метод включеного спостереження. В ході застосування цього методу дослідник безпосередньо контактує з девіантом (індивідом чи групою) або ж з агентом соціального контролю у середовищі їхнього звичного функціонування та, можливо, беручи участь у їхніх діях. Основною перевагою методу включеного спостереження є те, що дослідник отримує можливість безпосередньо спостерігати вчинення девіантного акту або ж соціальні умови, які формують девіанта, взаємодію девіанта та навколишніх людей або ж взаємодію у межах групи девіантів. У цьому полягає перевага над методом глибинного інтерв’ю, оскільки в останньому випадку дослідник є, так би мовити, на крок віддалений від акту девіації, який стає доступним йому опосередковано через наратив, представлений респондентом, кажучи постмодерністською термінологією.