Природні, соціокультурні та духовні виміри людського життя

Визначення людини як особливої істоти дає уявлення про неї як про суперечливу єдність природного, соціального та духовного (варто додати — і душевного). Спробуємо розглянути це питання більш ґрунтовно.

Природне у людині виявляється у морфологічних, гене­тичних явищах, а також у нервово-мозкових, електро­хімічних та інших процесах, що властиві людському орга­нізму. Це фізіологічні процеси, що відбуваються у нашому організмі, основою яких є обмін речовинами, енергією та інформацією між організмом і навколишнім середовищем. У цьому розумінні між людиною і вищою твариною суттєвої різниці немає. Однак якщо абсолютизувати в людині тільки природне, біологічне, то ми не зможемо пояснити інші аспек­ти людського життя і будемо змушені пояснювати їх лише непоборними якостями.

Природне начало в людині (а до нього належать також особливості нейрофізіологічних процесів, що є основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) ви­вчається природничими науками, серед яких сьогодні без­сумнівним лідером є генетика, яка вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків.

Коли йдеться про соціальну сутність людини, її соціокультурні виміри або про людину як особистість, слід вихо­дити не з природного в людині взагалі, а лише з її антрополо­гічних особливостей, тобто з вивчення її тілесної організації та деяких елементарних психічних властивостей і процесів (наприклад, від найпростіших інстинктів).

Таким чином, на певному рівні антропогенез у процесі "вдалих" мутацій, трудової діяльності, спілкування і фор­мування духовності начебто "перевів стрілки" з біологічно­го розвитку на шлях історичного становлення власне соці­альних істот, у результаті чого сформувалася людина як при­родно-соціальна істота. Саме тому людина є цілісною єдніс­тю біологічного, психічного та соціального. Однак людина не арифметична сума біологічного, психічного та соціально­го, вона інтегральна єдність, що приводить до виникнення нового якісного стану — людської особистості.

Виміри людини не можна зводити лише до природного та соціального в ній, хоча б тому, що соціальне породжує й ду­ховність. Якщо у свідомості людини знаходять відображен­ня лише найелементарніші потреби, задоволення яких не­обхідне тільки для підтримання фізичного існування, якщо почуття й емоції примітивні, а поняття не розвинені, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони злиденні духом. Духовно розвиненою (або духовно багатою) людиною вва­жають таку, котра багато знає і ще більше розуміє, у своїй діяльності спирається на почуття й поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби, якій притаманні безкорисливі почуття любові та милосердя, здатність відчу­вати свою причетність до людства, співчувати в біді кожній, навіть незнайомій, людині.

Духовність людини – це уміння мріяти, фантазувати, творчо удосконалювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на навколиш­ню дійсність, – це один із найважливіших проявів духовності.

Отже, духовно розвинена людина – така, яка усвідом­лює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільне значущих цілей, це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висло­вом класика німецької філософії XVIII ст. І. Канта – це за­кон, який живе у нас самих; на думку французького філосо­фа XVIII ст. П. Гольбаха – це наш внутрішній суддя).

Перелік особистісних якостей духовно багатої людини, яка формується під впливом загальнолюдської культури, можна продовжити, проте це є змістом одного з наступних розділів – про духовність людини.

Усе викладене вище дає змогу дати загальне визначення: людина – душевновизначена природно-соціальна істота. Тобто до основних ознак людини можна віднести особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність. Отже, поняття "людина" є родо­вим поняттям, що відображає загальні риси, притаманні людському роду: як загальносоціальні, так і природні, психічні, біологічні. Людина фактично є результатом п'яти біографій. По-перше, щоб бути людиною, вона повинна по­вторити філогенез (історію розвитку та існування виду гомо сапієнс, тобто – мати людську будову тіла). По-друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію – ви­рости. По-третє, вона повинна вміти говорити, тобто спілку­ватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської цивілізації або хоча б свого племені, нації. По-чет­верте, їй потрібно здійснити свою соціальну біографію — чогось навчитися і брати участь у процесі суспільного життя. По-п'яте, людини не існує без душі — того, що "здатне самочинно починати певний стан".

В той же час цілісність людини нібито роздвоюється, що позначається поняттями "індивід" та особистість.

Індивід (пізньолатинський переклад грецького поняття атом) означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому. З поняттям "індивід" нерозривно пов'язане поняття індивідуальність, що визначає зміст осо­бистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. Індивідуальність можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють одно­го індивіда від інших. Отже індивідуальність є наслідком, з одного боку, біологічної своєрідності організму, а з іншого – специфічних особливостей розвитку певного індивіда.

Поняття особистість фіксує пише соціальне в людині. Воно охоплює сукупність усіх соціальних ролей людини, всіх суспільних відносин, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на них відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності. Це життєвий шлях, який завжди неповторний і оригінальний.

Формування особистості відбувається в процесі соціалі­зації, який за своєю суттю діалогічний або навіть полілогічний. Цей діалог (поліалог) можна відобразити за допомогою такої системи:

v "Я – Я" – умова формування самосвідомості, внутріш­нього світу людини;

v "Я – ТИ" – сфера формування морального почуття, почуттів любові, дружби, ненависті тощо;

v "Я – МИ" – родинні, групові, кастові, класові, націо­нальні, державницькі почуття, звичаї, традиції, переконання;

v "Я – УКРАЇНА" – громадянське, державницьке са­моусвідомлення;

v "Я – ЛЮДСТВО" – родова самосвідомість, належність до гомо сапієнс;

v "Я – СУСПІЛЬСТВО" – ставлення до світу створе­них речей та інших людей;

v "Я – ПРИРОДА" – екологічна свідомість та ставлен­ня до навколишнього середовища;

v "Я – УНІВЕРСУМ" – витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та смерть.

Отже, соціалізація є процесом засвоєння індивідом пев­ної системи знань, норм та цінностей, які дають змогу функціонувати йому як повноправному члену суспільства. Вона охоплює як соціальноконтрольовані процеси цілеспря­мованого впливу на людину, тобто виховання, так і стихійні, спонтанні процеси, які спричиняють вплив на її формування. Найважливішою формою соціалізації є звичаї та традиції, у світі яких людина живе від народження до смерті. Адже суспільство - це світ звичаїв, що регулюють мораль, фор­ми спілкування, самовираження тощо. Іншою важливою фор­мою соціалізації людини є державно-правові норми. Ще од­нією універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства.