Конст-правовий звичай як джерело конст права в ЗК,поняття та ознаки,приклади

· звичаї (неформалізовані джерела К.П.) – це пр-ло повед., яке склалося історично, традиція, яка підтримується д-ою. Звичаї відіграють різ.роль у різ.д-вах.

Деякі звичаї як пр-ло носять не політ., а церемоніальний, обрядовий х-р.

Особливо багато таких звичаїв у Великобрит., Новій Зеланд., Австралії. Напр..члени брит.Парламенту голосують не шляхом підняття рук, а проходячи у спец.двері. Серед важливих конст.звичаїв мож.наз.такий, відповідно до якого Прем’єр міністром Великобрит.стає лідером партії, яка перемогла на виборах в Палату Общин.

Існ.концепц.соціологіч.п-а, які надають перевагу звичаю, але до застос.звичаїв потріб.півдходити з обереж.ів не застос.їх автоматично. Звичай це доповнення до з-ну, понять, які викор.зак-давець.

Звичай, як джерело права передбачає наявність наступних ознак:

1. Існування звичаю значний проміжок часу («з незапам’ятних часів»). Зокрема ВБ звичай може розглядатися як джерело права, тільки тоді коли він виник з 1189 року.

2. Розумність звичаїв – категорія англійського права – тобто даний звичай не буде підтриманий, якщо він позбавлений правового змісту. Розумність вони вважають з огляду на те коли він виник (співвідноситься з часом виникнення)

3. Визначеність звичаю – звичай повинен бути зрозумілим з точки зору тієї системи права, яка його передбачає так само визначеність коло осіб та територію дії.

4. Обов’язковість звичаю – якщо звичай не передбачає обов’язкового для виконання правила поведінки, він не може бути підтриманий в суді

5. Безперервність дії звичаю –

Приклади конституційно-правового звичаю

1. Це звичаї в сфері парламентського права або парламентської процедури

2. Це відставка прем’єр-міністра при висловленні йому недовіри обома палатами парламенту

3. Діяльність уряду, як органу виконавчої влади

4. Президент країни має право на конфіденційність інформації військового чи службового характеру

Д24.Конст-правові угоди як джерела конст права в ЗК, Приклади

Конституційно-правова угода – правова угода, що регулює, як правило, взаємовідносини між вищими органами державної влади, пов’язаних із здійсненням державної влади. Конституційні угоди – є засобом регулювання у країнах англосаксонської моделі права, регламентують найважливіші питання державного ладу.

Найбільше значення конституційні угоди мають у Великобританії, де з їхньою допомогою регламентуються найважливіші питання державного ладу. Деякі з цих угод формулюються так: монарх повинен призначати на посаду прем'єр-міністра особу, яку підтримує більшість у нижній палаті парламенту. Прем'єр-міністр визначає склад кабінету (уряду). Міністри мають бути членами парламенту. Монарх здійснює свої владні правомочності за порадою міністрів. Члени уряду несуть колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед парламентом (нижньою палатою). В інших країнах більшість відповідних положень можна знайти в текстах основних законів.

Відмінність угоди від звичаю – її формують самі учасники.

Д25.Рішекння Європейського суду з прав людини як джерело конст права в ЗК.

.

Питання про юридичну природу рішень Європейського суду з прав людини (далі — Суд) було і залишається одним із найдискусійніших у юридичній науці. Особлива увага науковців до юридичної природи рішень Суду пов´язана як зі специфічною роллю Суду як наднаціонального юрисдикційного органу, що має виключне право тлумачити та застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), так і з особливостями правових систем держав — членів Ради Європи, право якої поєднує континентальний та англо-саксонський типи правових систем.

Правозастосовний характер рішень Суду. Цим рішенням притаманні усі ознаки правозастосовних актів. По-перше, рішення Суду ухвалюються компетентним (уповноваженим на це ст. 32 Конвенції) органом — Судом. По-друге, вони мають публічно-владний характер та забезпечуються міждержавним утворенням — Радою Європи, яка через спеціально уповноважений орган (Комітет Міністрів) контролює їх виконання державою-відповідачем у справі та має право застосовувати до останньої санкції юридичного та політичного характеру за невиконання таких актів. По-третє, рішення Суду як правозастосовні акти містять індивідуальне, формально обов´язкове правило поведінки, яке полягає у визнанні наявності чи відсутності порушення Конвенції та, залежно від наслідків порушення, у призначенні справедливої сатисфакції. По-четверте, обов´язкова дія рішень Суду розрахована завжди на персоніфікованих суб´єктів — заявника та державу-відповідача. Хоча у факультативному порядку, вдаючись до заходів загального характеру, держава може вживати відповідних заходів для уникнення у майбутньому аналогічних порушень щодо інших суб´єктів. По-п´яте, рішення Суду регулюють лише конкретні випадки суспільного життя, тому їх юридична чинність вичерпується фактом реалізації індивідуального припису. Тобто рішення Суду в конкретній справі не може бути застосоване до іншого, навіть аналогічного випадку «автоматично», без належного обґрунтування позиції Суду в новому рішенні, хоча він може посилатися (і справді посилається) на свої попередні рішення при ухваленні наступних рішень в аналогічних за фабулами справах. По-шосте, рішенням Суду притаманна пряма дія. По-сьоме, вони мають письмову юридичну форму вираження, складаючись із трьох основних частин: «Процедура», «Факти», «Питання права». По-восьме, ці рішення є необхідною передумовою належної реалізації порушених прав та свобод, передбачених Конвенцією.

Правотлумачний характер рішень Суду. Особливістю правоінтерпретаційної діяльності Суду є те, що її результати містяться у зовнішній юридичній формі правозастосовного акта — його рішенні. Проте такий правозастосовний акт має водночас і всі ознаки акта інтерпретаційно-правового. По-перше, відповідно до ст. 32 Конвенції таке рішення є юридичним актом компетентного суб´єкта — Суду. По-друге, інтерпретація Конвенції, що міститься у рішенні Суду, є формально обов´язковою для усіх суб´єктів, оскільки лише він має повноваження здійснювати її офіційне тлумачення. По-третє, це рішення містить правила розуміння змісту норм Конвенції, які є досить абстрактними та конкретизуються через їх тлумачення Судом. По-четверте, рішення Суду має письмову юридичну форму вираження. По-п´яте, такі рішення мають юридичну силу, визначену статусом суб´єкта право-тлумачення — Суду, тобто має юридичну силу рішення Суду. По-шосте, правило розуміння змісту норми Конвенції, що міститься у такому рішенні, не виходить за її межі — принаймні декларативно (у правових позиціях Суду зазначається, що він не може, користуючись еволюційним тлумаченням, вивести з подібної норми «таке право, яке не було включено в текст раніше»). Зазвичай Суд використовує загальні формулювання і зазначає, що те чи інше право, яке буквально не записане у тексті Конвенції, випливає з певної норми у світлі цілей Конвенції або ж роз´яснює ознаки певного поняття, яке міститься у нормі Конвенції. Тобто, з одного боку, Суд «розвиває» норми Конвенції, а з другого — визнає, що не виходить за межі змісту цих норм, хоча такі межі є досить широкими. По-сьоме, рішення Суду самі по собі не створюють нових, не змінюють і не скасовують чинних норм права. Текст Конвенції з 1950 р. змінюється лише через посередництво Протоколів до неї (здебільшого в організаційно-процесуальній частині), тоді як правила розуміння її змісту змінюються на розсуд Суду при незмінності тексту самих норм Конвенції. По-восьме, правила розуміння змісту таких норм діють лише протягом строку дії Конвенції. По-дев´яте, рішення Суду не мають самостійного значення та діють лише в єдності з її нормами.

Оскільки у рішеннях Суду не міститься юридичних норм чи принципів права, такі рішення не можна вважати прецедентним джерелом права у класичному розумінні.

За праворегулятивною функцією ці рішення є чимось середнім між класичним англо-саксонським прецедентом та континентальною правозастосовною практикою як сталою та послідовною позицією судів з тих чи інших питань правозастосування. Такі рішення містять правові позиції (правоположення), які не є юридичними нормами, але мають відносно обов´язковий характер для самого Суду та правотворче значення для держав — учасниць Ради Європи і формуються у результаті конкретизації норм Конвенції. А відтак рішення Суду у його розумінні, можна вважати «правоконкретизаційними прецедентами».

26.НПА інтеграційних обєднань держав та міжнародні як джерела конст права в ЗК.

Правові інструменти регулювання відносин в рамках Європейського Союзу (Євросоюзу) забезпечують стабільність та ефективність функціонування інтеграційного об єднання. Різноманітність форм фіксації норм права Євросоюзу відображається в багаторівневій структурі інтеграційного об єднання, що складається з трьох опор, а саме з Європейського співтовариства (ЄС), доповненого механізмами здійснення спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗППБ), а також співробітництвом у сфері охорони порядку та правосуддя в кримінальних справах (СОППКС). Кожна опора Євросоюзу користується власними засобами правового регулювання відносин у відповідній сфері співпраці. Таким чином, джерела права Євросоюзу виступають визначальним чинником розвитку європейського інтеграційного об єднання та мають характерні особливості, поєднуючи в собі ознаки джерел міжнародного та внутрішнього права.

1. Враховуючи різноманітність засобів правового регулювання інтеграційних процесів в Євросоюзі, яка полягає в тому, що одна частина правових актів має обов язковий характер, а інша – рекомендаційний, виокремлено та сформульовано поняття джерела права Євросоюзу як зовнішньої форми фіксації норм права Євросоюзу обов язкового характеру.

27.Поняття і сутність констуції

Поняття Конституції має 2 значення:

· Юридична (близьким до значення є Формальна, Велика Британія, Нова Зеландія)

· Фактична

Конституція (юридична) – це єдиний нормативно-правовий акт, чи сукупність актів, що мають вищу юридичну силу. Регламентують окремі найважливіші сторони суспільного життя у зв’язку з формуванням та здійсненням державного владарювання, встановлюють засади конституційного ладу, порядок формування компетенцію вищих органів державної влади, політико-територіальний устрій країни, фіксують основи правового статусу людини, її юридично-виражені взаємовідносини з державою. Формальна конституція – це сукупність актів прийнятих парламентом, конституція не має вищої юридичної сили. Формальні конституції притаманні таким країнам як Нова Зеландія, Велика Британія (Велика Хартія Вольностей 1215, Біль Про права, Акт про престолонаслідування 1701, і Акт про громадянство 1981 та інші – верховенство парламенту).

Фактична конституція – це реальний порядок організації та здійснення державної влади, фактичні стосунки між державою та особою. Поняття «фактичної конституції» є спірним, воно може сприйматися лише в історичному аспекті, що передувало встановленню і розвитку конституції.

Що до сутності конституції виділяють 2 підходи:

· Західна концепція – основна сутність конституції є обмеження державної влади.

· Марксистська – конституція, є акт планової боротьби, що чітко обмежує поведінку особи.

Що до меж конституційного регулювання виділяють 3 моделі:

Ліберальна – обмеження предмету конституційного регулювання (Конституція США)

Етатистська – надмірне, розширення предмету конституційного регулювання (Мексика).

Змішана (ліберально-етатистська) – чітко визначає предмет конституційного регулювання (Франція, Іспанія, Італія, Португалія), всі «нові та новітні» конституції

Юридичні властивості конституції:

- Вища юридична сила

- Особливий порядок прийняття

- Особливий порядок внесення змін та доповнень, що забезпечує стабільність

- Особливості змісту

Під сутністю к-ції розуміють закріплення важливих моментів д-сті д-ви, осн.ор-нів д-ви, зв’язків між ними, тобто закріплення державного мех-зму і статусу ос.в д-ві. Сутність к-ції в тому, що це осн. з-н, який володію вищою юр.силою. Це фундамент прав.с-ми.

Сутність к-ції проявляється також в тому, що вони відображають баланс осн.соц.інтересів в сус-ві.

Об’єктами конст.регул-ня є групи сусп.віднос., які регул.к-ція, ними виступають:

1. Головною являється група відносин, пов’язаних із орг-цією вищої держ.вл., т обто закріплюється держ.мех-зм, порядок його утв-ня і функціонування.

2. Об-том конст.регул-ня виступає правовий статус особи: п-ва, свободи та об-ки гр.-н.

3. Відносини, які регул.держ.устрій кр-ни. В федеративній д-ві особлива увага приділяється питанням про стр-ру і співвідношення федеральної влади та влади суб-тів федерації.

4. питання, які стос.взаємовідносин з ін д-ами.

5. Норми, які закріпл.соц.роль д-и.

6. норми, яків регул.порядок зміни к-цій, прийняття нових к-цій.

Ф-ції конституцій – це те, для чого вона приймається і працює.

До них відносять:

1. юр.ф-ція, тобто регул-ня певних сусп.віднос., формування і закріплення осн.моментів життя д-сті д-и.

2. політ.ф-ція полягає у закріпленні політик.устрою, співвідношення політ.сил всередині конкретної д-и і надання їм можливості вільного функціонування і вільної політ.б-би.

3. ідеологічна ф-ція розуміється як ф-ція найвищого прав.авторитету для гр-н та д-ви, тобто к-ція – це з-н, який виховує повагу до п-ва та найбільш важливих цінностей в д-ві.

28.Теорія та практика установчої влади в конст заруб країнах.

Теорія установчої влади – вчення, за яким конституція як основний закон держави визнається актом первинної (установчої) влади, що безпосередню належить народові. Виникнення цієї теорії було зумовлене поширенням у 18 ст. концепції народного суверенітету та ідеї суспільного договору. Теорія концептуально сформульована в 1789 Е. Ж. Сьєйєсом, який першим ужив відповідний термін. Водночас конституція характеризувалася як джерело інших, встановлених нею і по суті вторинних влад — законодавчої, виконавчої та судової. Результатом поширення теорії установчої влади було визнання різної природи конституції та законів: якщо конституція вважалася актом установчої влади, з чого виводили її найвищу юридичну силу, то закони — актами законодавчої влади, чим пояснювали їх субординованість, насамперед за силою конституції.

Теорія установчої влади знайш­ла відбиток у характеристиці переважної більшості конституцій як народних. Такими вважаються ті конституції, що прийняті установчими зборами, референдумом або парламентом. Не­рідко буває сполучення двох із названих способів: відповідному референдуму може передувати розробка і схвалення конституції установчими зборами або парламентом.

Установчі збори — це орган, сформований шляхом загальних і прямих виборів звичайно з метою попереднього схвалення або прийняття конституції, а також іноді внесення до неї змін. За умов конкретних країн установчі збори мають різні наз­ви: власне установчі збори, конвент, конституційні збори (асамб­лея, конгрес) тощо. У деяких випадках наз­ва установчих зборів некоректно вживалася для позначення різних органів, які з метою розробки або попереднього схвалення конституції на невиборній основі утворювалися парламентом, президентом або урядом чи навіть політичними партіями.

У наші дні попереднє схвалення або прийняття конституції представницькими установчи­ми зборами зазвичай відбувається за однієї з двох обставин. По-перше, установчі збори формують при утворенні нової дер­жави або при поновленні демокра­тичного режиму. По-друге, в ряді країн (Болгарія, більшість країн Латинської Америки) установчі збори набули характеру традиційного спосо­бу конституційної нормотворчості.

Як зазначалося, народними також вважаються конституції, прийняті або затверджені на референдумі..

Практика прийняття конституції парламентом набула поширення у минулому столітті. В Єв­ропі у відповідний спосіб прийняті конституції Австрії, Грузії, Да­нії, Ісландії, Македонії, Молдови, Словаччини, Словенії, України, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Чорногорії і Швеції.

Згідно з конституційною доктриною ряду країн (Франція, Колумбія та ін.), установча влада – це незалежна і самостійна публічна влада, що має найвищу юридичну силу і посідає відповідне місце у поділі влад поряд із законодавчою, виконавчою та судовою.

Під установчою владою розуміється фактично орган, який наділений спеціальною політичною владою для прийняття конституції. Отже, зміст установчої влади складають повноваження щодо прийняття або суттєвому зміненню конституції держави. В цьому зв’язку доцільно підкреслити, що будь-яка процедура прийняття конституції є коректною тільки у тому випадку, якщо вона забезпечує реалізацію установчої влади. Тільки суб’єкти, які володіють установчою владою, можуть затвердити фундаментальний закон держави. Недотримання цього порядку суперечить сутності конституції як основного закону, є конституційно-правовим порушенням.

29.Еволюція змісту сучасних конст особливості змісту новітніх конст.

Етапи конституційного розвитку:

1. Період становлення буржуазного суспільства – (США 1787, Люксембург 1868, Австралії 1900)

2. Період між 2 світовими війнами – Фінляндія 1919, Австрія 1920, Ірландія 1937.

3. Після 2 світової війни до 90 років 20 століття – Ісландія 1944, Італія – Японія 1947, Основний закон ФРН 1949, Данія 1953, Франція 1958, Греція 1975, Португалія 1976, Іспанія 1978, Швеція 1974, Туреччина 1982.

4. Поява новітніх конституцій – Хорватія 1990; Болгарія Македонія Румунія Словенія – 1991; Словаччина, Чехія, Естонія, Узбекистан, Литва, Кіргізстан, Росія 1993; Білорусія – 1994; Вірменія, Азербайджан, Грузія – 1995, Швейцарія – 2002.

Особливості новітніх конституцій:

1. Відображено більш значну роль держави у сфері економіки

2. Збільшено соціальну сферу

3. Предметом конституційного регулювання стан відносини, що виникають у рамках політичної системи (Конституційна-регламентація діяльності політичних партій)

4. Широкий перелік прав та свобод людини та громадянина

5. Наявність положень про зовнішньоекономічну діяльність держави, співвідношення національного та міжнародного права

6. Чітка фіксація форми державного правління

7. Зниження вікового цензу для активного виборчого права

8. Зміна понятійного апарату (Замість форми державного устрою – політико-територіальний устрій)

30.Розвиток та перегляд конст в ЗК.Порядок внесення змін.

Існ.різ сп-би прийняття - підготовки проекту к-ції.

В рідких випадках від початку до кінця проект створюється спеціально утвореними установч.зборами чи парл-нтом і основну роль відіграє конст.комітет (комісія), які формуються представниц.ор-ном і практично розробляє проект. Напр..К-ція Італійс.рес-ки, 1847, Рес-ки індії, 1949, Федератив.рес-ки Бразилії, 1988, Рес-ки Болгарії, 1991...

В деяких кр-нах конст.комісії уиворюються не предс.ор-ном, а президентом чи урядом. Напр..к-ція Фр.рес-ки, 1958 (проект був винесений на референдум, минаючи парл-нт), Грецької Рес-ки (1975)

У випадку надання незалежності колоніям проекти к-цій нових д-в розроблялися міністерствами цих колоній (Нігерія, 1964 р.), місцевою владою за участю радників колоніальних д-в (Мадагаскар, 1960), в ході переговорів на засіданнях «круглих столів», в яких брали уч.предс-ки колоніал.д-в і діячі національно-визвольних рухів (Зімбабве, 1979).

При переході від тоталітар.до ліберал., напівдемократич.і дем.режимів к-ції чи їх принципові положення розроблялися на всенац.конференціях предс-ків різ.партій та різ.сил сус-ва, «круглих столах»... В них беруть участь предс-ки і тих партій, які втрачають владу (напр..Венгрія, Чехія, Конго).

В країнах соціалісти.спрямованості підготовка проекту здійс.за ініціативою центр.ор-ну правлячої, і, як пр-ло, єдиної партії, який ств.комісію, встановл.осн.принципи майб.к-ції, обговорює проект і прийм.ріш.про представлення його парл-нту чи на реф-дум (напр..К-ції Куби, 1976, Китая, 1982, В’єтнама, 1992...). Цей проект виноситься на обговорення з активною участю масових орг-цій, як пр-ло таке обговорення набуває х-ру парадного одобрення проекту.

В деяких кап.кр-нах робилися спроби ознайомити населення із проектом к-ції і врахувати його думку (Папуа-Нова Гвінея, 1975, Ліберія, 1984), але коло осіб, які прийм.уч.в обговоренні часто обмежувався лише елітою с-ва.

Одним з демократ.сп-бів вважається прийн-тя к-ції спеціально обраними для цієї мети установчими зборами, (напр..К-ції Туніс.рес-ки, 1956, Рес-ки Намібії, 1990, Рес-ки Болгарії, 1991...). Після прийн-тя к-ції цей ор-н розпускається і уступає місце обраному парл-нту, але бувають випадки перетворення цих уст.зборів у парл-нт.

Найбільш пошир.є практика прийняття к-цій парл-нтом, тобто законодавч.ор-ном.

Вони приймаються в особл.порядку: каліф.б-стю голосів деп-тів (напр..К-ція Гр.., 1975, Ісп, 1978, Китаю, 1982, В’єтнаму, 1992, Грузії, 1995, україни, 1996, Польщі, 1997.

Деякі к-ції приймаються парл-нтом, який проголош.себе для цієї мети установч.зборами (Нідерланди, 1983, Бразілія, 1988) чи над парламентськими ор-нами (Народ.консультативний конгрес в Індонезії, 1945, Велика джирга в Афганістані, 1987, Великий народний хуралом, в Монголії, 1992).

Інколи крім парламентської процедури передбачені додаткові прав.дії, напр..для того, щоб федеральна к-ція вступ.в силу після прийняття її федеральним парламентом необхідним є її одобрення суб-тами федерації (США, Швейцарія, Німеччина) чи на референдумі (Іспанія, Греція).

У Фр., Єгипті, Алжирі, Білорусії, на Філіппінах к-ції прийняті на референдумі. Виборець може відповісти лише «так» чи «ні» на питання, чи одобрює він к-цію, пропонувати якісь поправки він не може. Але звичайно без попереднього обговорення проекту населенням чи в парл-нті важко розібратися в такому складному документі як к-ція. В ряді випадків на референдумі приймаються реакційні к-ції (Греція). Іноді на референдумі приймаються к-ції, які попередньо обговорювалися у представниц.ор-нах і прийняті парл-нтом чи установч.зборами (греція, 1975, Іспанія, 1978).

В деяких кр-наї к-ції були прийняті фактично військовими силами. Військові ради в якості останньої інстанції могли вносити суттєві поправки в проекти к-цій, затверджені консультативними установчими зборами (Терція, 1982, Нігерія, 1989).

Процедури зміни к-цій та їх прийняття багато в чому схожі: це стосується і кваліфікованої більшості голосів, і подвійного вотуму... Скликання установч.зборів для внес.поправок в текст діючої к-ції, як пр-ло, не вимаг, але в деяких країнах для внесення змін в певну категорію статтей таке скликання все ж є необхідним (Болгарія).

Поправки вносяться за рішенням парл-нту чи на ос-ві рез-тів референдуму. Проект про ззміну к-ції не може бути внес.одним членом парл-нту, а лише главою д-ви, урядом, певною групою деп.-тів (в Турції – 1/3 деп-тів), суб-тами фед-ції (в Бразилії – половиною штатів). Правда в США один деп.-т може внести проект про поправку до к-ції (за 200 років їх було внесено більше 10тис., а прийнято лише 27), або група виборців в порядку народ.ініціативи (3-20% виборців, які брали уч.в останніх виборах губернатора штату). В порядку народ.ініціат.встановл.можл-сть перегляду к-ції після збору підписів певної к-сті виборців – не менше 50тис. в Італ., в Австр.і Швейцарії – 100тис.).

Як пр-ло, поправка приймається каліф.більшістю в кож.палаті парл-нту (2/3 – Австрія, Італ., Нідерланди.., 3/5 – Греція, Іспанія), або рідше на спільному засіданні палат (Франція). До такого ріш.також може застос.пр-ло про подвій.вотум.

В деяких кр-нах глава д-ви має п-во вето на поправку, тобто може не підпис.її. Напр..в Бельгії, Данії, Голландії, якщо уряд не згідний із поправкою, то монарх може відмовити в її підписанні, хоча фактично це є відмова уряду.

Майже завжди к-ції містять певні норми, якими забор.переглядати деякі положення про держ.устрій (в ряді країн – про респ.форму правл-ня, в Португалії – п-во на демократичну опозицію, в Німеччині – принципи прав., дем.і федератив.д-ви, в Мавританії – принцип багатопартійності). В деяких країнах незмінними проголошені цілі розділи (Греція, Румунія). Часто міститься заборона змін.к-цію в період надзвич.стану (в Ісп.), чи протягом певного строку після її прийняття (Бразилія, Грец., Португ. – 5р.).

Відміна (скас.) к-ції передбачає дещо ін.процедуру чи зміна, оск.вона повністю заміняє попередню к-цію.

Є два сп-би відміни: звичай.і надзвич. В першому випадку мова йде про прийняття нов.к-ції, після чого стара перестає автоматично діяти. Над звичай.порядок відміни поляг.у прийнятті акту надзвичайного з-ва, який пов’яз.з екстра ординар.обставинами та подіями в кр-ні (переворот, рев-ція).

31.Форма і структура конст ЗК(США,Франція,ФРН)

Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складати­ся з одного нормативного акта. Якщо Основний Закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питан­ня конституційного характеру, він є кодифікованою консти­туцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Япо­нії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституцій­ного характеру регулюються кількома актами, така консти­туція належить до розряду некодифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чо­тирьох нормативних актів: "Форми правління Фінляндії" 1919 р., "Акта про Едускунт" (парламент) 1928 р., "Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції" 1922 р., "Акта про державний суд" 1922 р. Усі перераховані акти мають ви­щу юридичну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Великій Британії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.

Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, пе­рехідні й додаткові положення.

Преамбула (лат. praeambulus — той, що передує) — це вступна частина конституції. У ній, звичайно, викладені зав-

дання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття конституції, проголошуються основні принципи, покладені в основу конституційного матеріалу, інколи декларуються пра­ва і свободи. Преамбула може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменії 1995 p.), великою (Кон­ституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конститу­ція Греції 1975 p.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямо­ваність, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.

Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, уп­равління і суду згідно з принципом поділу влади, а також ор­ганізацію території держави.

У заключних, перехідних і додаткових положеннях вста­новлюється порядок набрання конституцією чинності, визна­чаються терміни видання законів, до яких відсилає консти­туція (органічні закони), містяться норми тлумачення, зазна­чаються винятки із загальних правил тощо.

Форма і структура конст США

Особливості Конституції:

Складається з 7 статей і 27 поправок, перші 10 поправок – «Біль про права».

Структура Конституції:

Склад 7 статей, але стаття вживається у терміну «розділ».

1 стаття розглядає Конгрес і палата представників і Сенат.

2 стаття – виконавча влада очолює Президент.

3 стаття – судова влада.

4 стаття – принципи федералізму (між урядом і штатами).

5 стаття – внесення змін до Конституції.

6 стаття – проголошує принцип верховенства права.

7 стаття – вступ Конституції в силу після її ратифікації

Д32.Порівняльні юридичні властивості конст ЗК

К-ція є осн.дж-лом К.П., з-ном, якийвизначає найбільш характерні риси, особливості та ін.важливі характеристики д-ви і права, закріплює держ/прав.устрій держави, таким чином вона відображ.ек.,соц.,реліг.та ін.особл-сті д-ви, але к-ції зарубіж.країн мають і спільні риси:

1) всі к-ції проголош.ідею нар.суверинітету.

2) всі к-ції закріпл. різ.сп-би вир-ва і різ.форми власності, і в першу чергу прив.власність на засоби вир-ва.

3) в к-ціях закріпл.осн.принципи теорії поділу влад (сис-ма стримувань і противаг).

4) всі к-ції встановл.форму правл-ня відповідної д-ви (рес-ку чи монархію).

5) к-ції закріпл.форму держ.устрою (унітарну чи федерацію).

6) к-ції проголош.п-ва і свободи гр-н.

7) к-ції закріпл.принципи орг-ції с-ми влади (встановл.інс-тут Президента, уряду, парл-нту).

8) спостерігається розширення предмету регул-ня к-ції, порівняно із к-ціями 17-18ст.

Серед осн.характеристик к-цій виділяють основоположний хар-р, установчість, народність, стабільність, легітимність.

Інші автори називають такі юридичні властивості к-цій:

1) К-ція є осн.з-н і формулює вихідні начала для ін галузей п-ва

2) К-ція наділена вищою юр.силою.

- Верховенство к-ції закріплено в самосу тексті к-ції та підтримується за допомогою норм та спец.ор-нів.

- Тобто норми к-ції мають головне значення по відношенню до ін.норм. Якщо норми з-ва суперечать к-ції, то вони не застос., не діють.

- З-ни та ін.підзак.акти повинні прийматися за правилами і процедурою, встановленою к-цією і ор-нами, створеними к-цією.

- нищестоячі акти, з-ни повинні відповідати к-ції та не суперечити їй.

3) К-ція виступає юридичною базою поточної нормотворчості, на ос-ві і на виконання к-ції видаються всі ін.норм.акти.

4) Норми к-ції є нормами прямої дії.

5) К-ція і її норми мають найбільш високу стабільність порівняно із ін.нормами п-ва, оск.вони регул.найбільш важливі сусп.віднос.

6) підвищений ступінь охорони к-ції з боку д-ви, конст.норми забезпечуються ін.галузями п-ва, всіма держ.ор-нами, о.м.с., посад.особами.

33.Поняття та основні способи правової охорони констит в ЗК 34.Правові та неправові способи охорони конст в ЗК.

1. Правовий захист к-цій.

Деякі автори розріз.понят.конст.нагл. і конст.контр. В першому випадку мова йде лише про перевірку акта на його відповідність к-ції, а в другому випадку також і про можливість його скасування.

Інс-тут конст. нагляду (контролю) – це встановл.в б-сті країн порядок, в якому здійс.прав.екс-за (оцінка) відповідності з-ва нормам к-ції.

Конст.нагляд відсут.в кр-нах, в яких немає пис.к-ції.

Об-тами конст.нагл.(контр.)виступ.конст.і звич.з-ни, поправки до к-ції, між нар.д-ри, регламенти парл-нта і його палат, норм.акти вик.ор-нів вл., пит.розмеж-ня компет-ції союзу та суб-тів фед-ції, та виріш-ня спорів між ними

Спеціаліз.конст.контроль – важл.сп-б захисту к-цій юр.засобами. Поряд з ним існ.прокурорс.нагляд, роль президента як гаранта к-ції, д-сть омбудсменів...

Серед неюр.сп-бів захисту к-ції мож.назвати можл-сть народу в цілому і кожного гр-на зокрема перешкодити посяганням на демократи.конст.устрій (К-ція Гани, Нім., Словаків).

Існ.відповідальність посад.осіб за поруш.к-ції, можливими є репрес.засоди з метою присікти порушення к-цій (заборона судом д-сті політ.партій, які підривають конст.устрій, введення надзвич.стану в д-ві).

За змістом конст.нагл.(контроль) може бути формальним (перевірка дотримання процедурних правил), матеріальним (перевірка змісту з-нів..), абстрактним (перевірка без конкретного приводу для такої), конкретним (у зв’язку з певною суд.спр.).

За часом проведення конст.нагл.(контр.) може бути попередній та наступний. Бувають випадки, коли неконст.акти діють протягом десятків років, поки вони визнаються такими, що не відп.к-ції (це можл.при здійс.наступ.конст.контр.). Але правильне функт-ня ор-нів конст.контролю забезпечує дотримання осн.з-ну

Ор-ни конст.контролю здійс.не лише захист конст.норм, але й забезпеч.їх роз-к відповідно до реальних умов. Так нові норми конст.п-ва створюються ор-нами конст.контролю в Індії, Італ., Канаді, Франції.

Конст.контроль може здійснюватися:

А) судами заг.юрисдикц (США, Аргентина, Данія, Мексика, Японія, Норвегія), тобто спр.може бути поруш.будь-яким судом, але кінц.ріш.прийм.вища суд.інстанція (напр..Верховний Суд США).

В деяких кр-нах конст.контр.здійс.лише верховним судом (Австралія, Болівія, Ірландія, Індія, Канада, Філіппіни) – це децентралізована (американська) с-ма.

Б) спец.конст.судами, для яких конст.контр.гол.чи єдина ф-ція. Такі суди формуються як з участю так і без участі парл-нту – це децентралізм.с-ма (європ.), напр..Австрія, Іспанія, Італія, Турція, Кіпр).

В) особливим ор-ном несуд.х-ру, напр..конст.рада Франції, склад якої визначає президент і парл-нт.

Г) в ісламс.кр-нах конст.контр.є своєрідним. Напр..в Пакистані поряд з Верх.Судом конст.контр.здійс.ще два ор-ни: ісламська рада (розглядає відповідність прав.актів Корану) і суд шаріата (розгул.позови гр.-н). Подібні орни існ.в Ірані, Марокко, Малайзії.

35.Інститут конст юрисдикції в ЗК.

Становлення конституційного права починалося з того, що конституційне право декларувалося, в першу чергу, як право політичне. У результаті еволюції майже всі країни світу мають практику судового контролю щодо питань Конституції, якийоформлюється в інститут конституційного контролю. Саме за допомогою цього інституту забезпечується застосування норм Конституції в суспільні відносини. Верховенство Конституції в національному праві в умовах демократичного суспільства породжує встановлення інституту Конституційної юрисдикції як неодмінного атрибуту демократичної системи. Проголошення конституції основним і верховним законом є декларацією до тих пір, поки не існує інституту конституційного контролю. У зарубіжній літературі конституційне правосуддя визначається як діяльність судових органів, яка полягає у розгляді справ,предметом яких є конституційно-правові питання, пов’язані із забезпеченням конституції державними органами. І в прийнятті ухвал, що тягнуть за собою правові наслідки.

Функцію контролю можуть здійснювати як суди загальної юрисдикції на чолі з верховним судом, так і конституційні суди (відповідні повноваження можуть бути покладені і на інші не судові органи). Вперше в Європі конституційний суд як орган конституційного контролю був запроваджений в систему судової влади Австрії, після того як у листопаді 1920 року була прийнята демократична Конституція (Федеральний закон). Створення конституційного суду стало втіленням в життя ідеї відомого австрійського теоретика права Ганса Кельзена. Тому таку модель організації конституційного контролю називають „австрійською" або „кельзенівською".

Така модель конституційного контролю набула поширення в тих країнах Європи, які пережили періоди.

Роль органів конституційної юстиції в сучасних демократіях зросла не тому, що вони стали потужним органом влади, а через те, що стали тією реальною силою, яка здатна захистити суверенні права народу, відображені в конституції, від зазіхань з боку органів державної влади, зокрема тих представницьких органів, які намагаються монополізувати це право.

У зв'язку з тією роллю, яку конституційні суди відіграють сьогодні у встановленні та розвитку демократії значно розширилися межі їхньої предметної компетенції. Серед тих повноважень органів конституційної юрисдикції, які безпосередньо стосуються питання легітимації, потрібно виділити такі: забезпечення конституційності в процесі волевиявлення громадян на виборах та референдумах; здійснення конституційного контролю за дотриманням прав та свобод людини; гарантування конституційних прав меншості.

У конституціях країн світу конституційною юстицією прямо чи опосередковано здійснюється контроль за основними формами безпосередньої демократії виборами та референдумом. Повноваження органів конституційної юстиції у різних країнах неоднакові. Найбільш типовим, обов'язковим повноваженням органів конституційної юрисдикції відповідно до конституцій є прийняття рішення про конституційність/неконституційність нормативного акта про призначення або проголошення виборів та референдумів. У більшості європейських країн конституційними нормами визначено коло суб'єктів конституційного подання, які можуть звернутися до суду на предмет конституційності рішення про проведення виборів та референдумів. У багатьох країнах, як це, зокрема, в Албанії чи Словаччині ці норми містяться безпосередньо в Основному Законі. Натомість, досвід європейських конституційних судів свідчить про те, що органи конституційної юстиції є обов'язковими суб'єктами виборчих та референдних правовідносин. Так, статтею 25 Конституції Республіки Хорватія передбачено, що Конституційний Суд Республіки Хорватія повинен „здійснювати нагляд за конституційністю і законністю виборів та республіканських референдумів і розв'язувати ті спори стосовно виборів, які не підпадають під юрисдикцію судів". Конституційний Суд Республіки Молдова „підтверджує результати республіканських референдумів, виборів Парламенту та Президента". Подібні норми містяться в Конституціях Азербайджану, Албанії, Греції, Румунії.

Особливими повноваженнями в питанні безпосереднього народовладдя наділена Конституційна рада Франції. Відповідно до статей 58, 59, 60 Конституції Франції, Конституційна рада „стежить за правильністю" обрання Президента Республіки, депутатів, сенаторів та проведення референдуму, а також оголошує їх результати. При цьому цей орган наділений правом приймати і оголошувати рішення про анулювання результатів виборів. Останнє повноваження не стосується референдумів, які мають у Франції вищу юридичну силу. В 1962 році Конституційна рада прийняла рішення про те, що вона не має права контролювати „пряме волевиявлення народного суверенітету", і тим самим сформулювала доктрину непідвідомчості органу конституційної юстиції рішень, прийнятих на загальнодержавному референдумі.