Українське мовознавство XI–XVIII ст

Початки українського мовознавства сягають періоду Київської Русі. У «Повісті минулих літ» ідеться про те, що наші предки цікавилися і загальнотеоретичними питаннями мовознавства (походженням мови і слов'янської мови зокрема, спорідненістю слов'янської мови з іншими, етимологією етнонімів поляни, бужани, полочани, древляни тощо), і прикладними (тлумачення запозичених грецьких і староєврейських слів). Є непоодинокі пояснення незрозумілих слів в одній із найдавніших пам'яток – Ізборнику Святослава (1073).

У давньоруський період з'явилися перші азбуковники – невеличкі словнички. Серед них «О именъхъ и глемыхъ жидовьскымь кхзыкъмь» та «Річь жидовьскаго кхзыка, преложена на роускоую», в яких тлумачаться біблійні власні імена осіб і топоніми, незрозумілі старослов'янські слова, а також розкривається символічний зміст деяких лексем. Це заклало фундамент, на якому згодом були створені солідні граматичні й лексикографічні праці.

Приблизно 1581-им роком датується перший церковнослов'янсько-український рукописний словник невідомого автора «Лексисъ съ толковашемъ словенскихъ словъ просто», в якому пояснено тодішньою українською мовою 896 церковнослов'янських слів. У 1596 р. в м. Вільно опубліковано «Граматіку словенску, совер-шеннаго искуства осми частій слова» Лаврентія Зизанія (Тустановського) (60-ті роки XVI ст. – 1634) – першу слов'янську граматику східних слов'ян. У цьому ж році у Вільні було видано і перший друкований словник Л. Зизанія «Лексисъ, Сирічь Рєчєнїа, ВъкратъцЪ собран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) д1дле(к)тъ истол(ъ)кованы», який містить 1061 церковнослов'янське слово, перекладене українською мовою (абіє – зараз, алчу – исти хочу, мєсть – помста, свідитель – св£докъ>, юноша – паробокъ> тощо). За своїм типом – це диференційний словник: у ньому наведено тільки такі слова, які в церковнослов'янській і українській мовах не збігаються.

У 1619 р. у м. Ев'ї (коло Вільна) вийшла друком «Грамматіки Словєнскиа правилноє Сунтаґма» Мелетія Смотрицького (ймовірно, 1577–1633) – найвизначніша граматична праця українського середньовіччя, яка служила майже 200 років підручником церковнослов'янської мови і була зразком для створення подібних праць у наступний період. Складається з чотирьох частин: орфографії, просодії, етимології (морфології) і синтаксису. У ній виділено вісім частин мови: ім'я, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук. Смотрицький уперше відокремив церковнослов'янську мову від живих слов'янських мов, виокремив вигук як частину мови, місцевий відмінок, а до української графіки ввів букву ґ. Він оригінальний теоретик, який не мав собі рівних у слов'янському світі аж до другої половини XVIII ст. Його граматика вплинула на розвиток граматичної думки в Росії («Российская грамматика» М. Ломоносова), Сербії, Хорватії, Болгарії, Румунії. Завдяки Смотрицькому українське мовознавство стало відомим чи не в усій Європі. Його по праву вважають основоположником української славістики.

У 1627 р. в Києві видруковано найвизначнішу лексикографічну працю українського середньовіччя – «Лексжонъ славеноросскій и именъ тлъковаше» Памва Беринди (між 1555 і 1560 – 1632). У цій оригінальній, самобутній праці 6982 книжнослов'янські та іншомовні слова пояснено відповідниками української мови, часто декількома синонімами (у словнику налічується 1400 синонімів). Це одне з найбільших зібрань української лексики кінця XVI – початку XVII ст. У словнику використано всі основні засоби лексикографічного опрацювання матеріалу: паспортизація реєстрових слів, ремарки (переносне, образне, метафора), ілюстрації, фразеологізми з реєстровими словами, відсилання до інших слів, етимологічні довідки. Словник Памва Беринди відіграв істотну роль у розвитку української і зарубіжної лексикографії.

Наприкінці 30-х – на початку 40-х років XVII ст. було створено латинсько-слов'янський словник «Лексикон латинській» Єпіфанія Славинецького (кін. XVI ст. – 1675), який дійшов до нас у багатьох списках і був опублікований у 1973 р. Це найбільша лексикографічна праця староукраїнського періоду, справжня скарбниця церковнослов'янської і староукраїнської лексики: в ній 27 000 латинських слів перекладено церковнослов'янськими словами, а за відсутності церковнослов'янських відповідників – українськими.

У середині XVII ст. з'явилися граматичні й лексикографічні праці з власне української мови. До них належать «Синоніма славеноросская» невідомого автора, що являє собою зворотну переробку «Лексікона...» Памва Беринди, «Лексикон словено-латинскій» Єпіфанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського, а також «Граматика словенська» Івана Ужевича, написана латинською мовою й відома у двох рукописних варіантах (паризькому – 1643 р. й арраському – 1645 р.). У 1970 р. її було опубліковано в Києві. У ній описано систему української мови середини XVII ст. Факти української мови порівнюються з відповідними явищами польської, чеської, хорватської, латинської, грецької, староєврейської. Відчувається прагнення автора створити працю про абстрактну слов'янську граматичну систему (на зразок того, що пізніше здійснили А. Арно й К. Лансло). В історію мовознавства Ужевич увійшов як учений, котрий перший науково описав українську мову.

Отже, українська лінгвістична думка XI–XVIII ст. не відставала від європейської, а українська лексикографія була однією з найрозвинутіших у Європі.