Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Заказать  
 

Українські землі у другій третині XV–XVI ст. Люблінська (1569 р.), Берестейська (1596 р.) унії та їх політичні наслідки



Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла Свидригайло Ольгердович, який був противником польсько-литовської унії. Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом. Внаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Польщі, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Однак перманентна війна тривала до 1440 р., коли від рук змовників, очолюваних волинськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими, Сигізмунд загинув.

Великим князем литовським, а з 1444 р. і королем Польщі став син короля Ягайла Казимир (1440-1492 рр.). Бажаючи забезпечити внутрішній спокій, Казимир визнав за Свидригайлом номінальний пожиттєвий титул великого князя, а також відновив удільність київського князівства, до влади в якому повернулася династія Олельковичів.

З часом намагання Казимира ліквідувати автономію українських князівств увінчалася успіхом. Скориставшись зі смерті Свидригайла та Семена Олельковича, він ліквідував Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі поширюється воєводський устрій.

Остаточна втрата українськими землями в складі Литви автономних прав збігалася в часі з піднесенням Московського князівства, яке, консолідуючи навколо себе прилеглі землі, врешті-решт трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр “збирання земель Русі”.

Початок ХVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно – у 1500-1503, 1507-1508, 1512-1522 рр. Внаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558-1583 рр.) ВКЛ опинилося на межі воєнної катастрофи і змушене було піти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви. Це прагнення поляків, на відміну від литовських та українських магнатів, підтримала середня та дрібна шляхта, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали. Процес зближення Литви і Польщі завершився прийняттям Люблінської унії 1569 р. Литовські, українські, та білоруські магнати, що брали участь у переговорах, намагалися саботувати польський проект унії і таємно залишили Люблин. Однак польський король, спираючись на українську шляхту, яка бажала розширення власних прав, видав кілька універсалів про відокремлення Поділля, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі.

Литовська делегація повернулась на сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордонами Литви.

1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана. Як результат цієї угоди була створена польсько-литовська держава Річ Посполита, яка мала спільного короля, спільний сейм і сенат, гроші та зовнішню політику. Полька та литовська шляхта отримували право володіти землями у будь-якій частині держави.

ВКЛ частково зберігало свою автономію: печатку, казну, герб, адміністрацію, військо, законодавство. Урядовою залишалася руська мова.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнат – О. Чарторийський, К. Вишневецький, К. Острозький, Б. Корецький. Але під тиском обставин і вони змушені були погодитися з унією.

Наслідки люблінської унії були величезні. Україна була розірвана: більша її частина відійшла до Польщі – Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За ВКЛ зберігалося лише Берестейське воєводство. Частина українських земель перебувала під владою Угорщини та Молдови, а значна частина опинилася під владою Московської держави.

Люблінська унія усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що зберігалися під формами автономії у ВКЛ.

Українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке. У подальшому національно-політичне життя України зазнало тяжких ударів.

Польська шляхта вороже ставилася до всього чужого. Поступово польське право, мова, католицизм поширилися так само, як у Галичині. Майже негайно після Люблінської унії починається широке роздавання землі польським магнатам, які безжалісно експлуатували природні багатства України. Унія прискорили процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Деяка частина української знаті під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру, щоб стати подібними до еліти суспільства. Така позиція дуже негативно сприймалася низами - міщанами, бідною шляхтою, селянами, які не бажали миритися з польським засиллям. Щоб залагодити ситуацію й ослабити соціальне напруження, правляча верхівка Речі Посполитої знайшла інший спосіб прихилити на свій бік православних українців і поступово примирити їх з новою вірою. Католицькі релігійні кола Польщі висунули ідею створення нової уніатської греко-католицької церкви за рахунок штучного об’єднання двох церков – католицької і православної. Уніатство повинно було стати перехідним містком до повного повернення православних в католицьку віру.

Створенню в українському суспільстві умов для поширення ідей церковного об’єднання сприяла криза православної церкви, яка проявлялася в: стрімкому падінні ії престижу серед української шляхти, зубожінні багатьох монастирів і церков, втручанні в церковне життя світської влади. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало очевидно, утворення у 1589 р. Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Активізацію унійного руху в середині XVI ст. обумовили поширення в Речі Посполитій єзуїтства та розгортання релігійної полеміки, в якій взяли участь талановиті проповідники Венедикт Гербест, Петро Скарга та ін.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. в м. Бресті був скликаний церковний собор. Та оскільки на ньому були присутні як прихильники, так і противники унії, собор розділився на два окремих собори: православний і уніатський. Останній 18 жовтня 1596 р. затвердив акт об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишалися православними, а церковнослов’янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта на рівні з католицькою могла претендувати на державні посади.

Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.





Дата публикования: 2014-11-03; Прочитано: 333 | Нарушение авторского права страницы | Заказать написание работы



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2017 год. (0.007 с)...Наверх