Патристика

Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Патристика (лат. раіег — батько) — сукупність філософських докт­рин християнських мислителів (отців церкви) II — VI! ст.

Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відо­мим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан ви­словив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змі­нити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолют­но нових цінностей. У цих словах теолога не просто церков­на догма, а вистраждана епохою істина.

Августин Блаженний пристосував платонізм для роз­будови християнської теології. На його думку, світ ідей Пла­тона є не що інше, як думки Бога, що передують акту ство­рення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в дум­ки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну докт­рину створення світу Богом і концепцію Платона.

Певний інтерес представляє концепція історії Авгус­тина. На противагу циклічним уявленням про час, харак­терними для греко-римської культури, Августин розви­нув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння

Філософія середньовіччя та епохи Відродження 77

історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло про­будженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через су­часне в минуле.

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет досліджен­ня — переживання людини, внутрішню духовну особу. Гре­ки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось само­стійного. Для них особа виявляла себе через дію. З момен­ту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, пору­хи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тіль­ки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну осо­бу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структу­ри внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'я­зану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування од­нієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі вну­трішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.