Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
Загальна назва особи, яка на тій чи тій підставі є членом парламенту, — «парламентарій». Підставами членства у парламенті можуть бути обрання, призначення, обіймання певної посади на державній службі, наявність дворянського титулу. У різних країнах парламентаріїв називають по-різному: членами парламенту, депутатами, представниками, народними депутатами, народними представниками, конгресменами, сенаторами тощо. Найчастіше обраних членів однопалатних парламентів і нижніх палат двопалатних парламентів називають депутатами або представниками, а членів верхніх палат — сенаторами. Правовий статус парламентаріїв визначається конституціями і законами, у тому числі спеціальними законами про такий статус. Основними конституційними принципами статусу парламентаріїв є принципи вільного або імперативного мандата, парламентського індемнітету, парламентського імунітету, несумісності мандата парламентарія з іншими видами діяльності. Принцип вільного мандата встановлює юридичну незалежність парламентарія від його виборців. Вільний мандат означає, що парламентарій не несе юридичної відповідальності перед виборцями за свою діяльність — не зв'язаний їхніми наказами і не може бути достроково відкликаний ними. Принцип імперативного мандата (від лат. — владний, наказовий), навпаки, встановлює юридичну відповідальність парламентарія перед його виборцями і означає, що він зв'язаний наказами виборців і може бути достроково відкликаний ними. Практично в усіх демократичних державах використовується принцип вільного мандата. Пов'язано це з тим, що парламентарій розглядається в них як представник усієї нації, а не тільки виборців свого виборчого округу. Він не повинен виступати в парламенті уповноваженим з місцевих справ, а покликаний обстоювати загальнонаціональні інтереси. Встановлений деякими конституціями обов'язок депутата перебувати у складі парламентської фракції тієї партії, за списком якої його було обрано до парламенту, не робить його мандат імперативним. Вільний чи імперативний характер мандата парламентарія визначається його юридичними зв'язками з виборцями, а не з партією. Принцип парламентського (депутатського) індемнітету (від лат. — відшкодування збитків, беззбитковість) є похідним від принципу вільного мандата і означає юридичну невідповідальність парламентарія за його дії як члена парламенту. За змістом цього принципу парламентарій не несе юридичної відповідальності за промови, виступи, висловлювання, запити, голосування, внесення законопроектів і поправок до них, участь у роботі парламентських комітетів і комісій та інші свої дії, безпосередньо пов'язані з парламентською діяльністю, як у період здійснення депутатських повноважень, так і після закінчення їх строку. Передбачається, що парламентарій висловлюється на пленарних засіданнях, в органах парламенту і поза його стінами, голосує, керуючись своїми внутрішніми переконаннями, і за це він не повинен нести ні кримінальної, ні будь-якої іншої формалізованої відповідальності. В одних країнах парламентський індемнітет діє лише в самому парламенті, в інших поширюється за його межі. У деяких країнах парламентський індемнітет має абсолютний характер — парламентарій не несе юридичної відповідальності за голосування і будь-які висловлювання в парламенті, в інших країнах передбачено відповідальність парламентарія за деякі дії, найчастіше — за наклеп чи образу, вчинені ним на засіданні парламенту. Парламентський (депутатський) імунітет (від лат.— звільнення, свобода) — це юридична недоторканність парламентарія. Принцип парламентського імунітету означає, що парламентарій не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований без згоди парламенту. У деяких країнах таку згоду може надати керівний орган парламенту, як правило, тільки в період між сесіями. Цей принцип має на меті забезпечення незалежності парламентарія, унеможливлення тиску на нього шляхом порушення кримінальної справи, затримання чи арешту. Парламентський імунітет не має абсолютного характеру. Він може поширюватися на увесь час обрання парламентарія (Іспанія, Італія, ФРН) або тільки на період сесії (Японія), а також на час перебування в дорозі на сесію і назад (США). Після закінчення терміну дії парламентського мандата колишній парламентарій може бути притягнений до юридичної, у тому числі до кримінальної, відповідальності за дії, які він вчинив раніше і за які не переслідувався завдяки своїй недоторканності. Практично в усіх країнах парламентарій позбавляється імунітету в разі затримання його на місці скоєння злочину. Арешт парламентарія в такому випадку здійснюється без згоди парламенту. Для демократичних держав характерна тенденція до обмеження парламентського імунітету. Він виник і був необхідний у часи протистояння парламентів і монархів для захисту представників населення від свавілля монархів та підпорядкованих їм державних служб. Позитивну роль інститут парламентського імунітету може відігравати у державах з авторитарним політичним режимом, де захищатиме депутата від кримінального переслідування під вигаданими приводами з боку виконавчої влади. У демократичних державах майже необмежений парламентський імунітет є недоречним і може слугувати прикриттям злочинної діяльності парламентарія, засобом уникнення кримінальної відповідальності. У будь-якому разі конституційні норми про недоторканність парламентарія мають містити застереження хоча б щодо можливості його затримання чи арешту на місці скоєння злочину без чийого б то не було дозволу, інакше парламентарій може стати безкарним навіть у разі скоєння найтяжчого злочину, наприклад, убивства. Принцип несумісності мандата парламентарія з іншими видами діяльності означає, що парламентарій протягом усього строку його повноважень не може обіймати визначені законом посади. Він має на меті сприяння незалежності парламентарія. У різних країнах принцип несумісності визнається в неоднаковому обсязі. Звичайною є заборона сумісництва членства в обох палатах парламенту, взагалі поєднання двох або більше двох представницьких мандатів. Не припускається поєднання парламентського мандата з постом президента, перебуванням на державній службі і, як правило, з будь-якими іншими посадами поза парламентом, крім тих, що пов'язані з викладацькою, науковою і творчою діяльністю. Питання про сумісництво членства в парламенті і в уряді в зарубіжних країнах вирішується по-різному. У президентських республіках несумісність парламентського мандата і членства в уряді зумовлюється жорстким поділом влади, на якому ґрунтується ця форма правління. У парламентарних монархіях і республіках, навпаки, більш-менш послідовно діє правило, за яким міністри повинні або можуть бути членами парламенту (нижньої палати). Парламентаріям зазвичай також забороняється: перебувати в керівництві приватних і державних підприємств; брати участь в операціях з державним майном; отримувати винагороду, іншу, ніж за викладацьку, наукову і творчу діяльність.
Дата публикования: 2014-11-04; Прочитано: 933 | Нарушение авторского права страницы