Конспект лекції 2 страница

„ виробництво санітарно-технічного газового устаткування;

„ енергетичне;

„ дизелебудування.

Найбільшими галузями (за чисельністю промислово-виробничого персоналу) є приладобудування, тракторне і сільськогосподарське, електротехнічне, залізничного транспорту, автомобільне, хімічне та нафтохімічне, верстатобудівне та інструментальне машинобудування. Кожна галузь машинобудування тісно пов’язана з певною галуззю народного господарства і разом з нею утворює відповідний міжгалузевий комплекс.

Спеціалізація — форма організації виробництва, при якій виготовлення продукції, її частин або виконання окремих операцій відбувається в самостійних галузях і на відокремлених підприємствах. З метою поглиблення спеціалізації підприємств і підвищення ефективності їх функціонування доцільним є концентрація виробництва уніфікованих деталей і вузлів для складання різних машин на окремих підприємствах.

У машинобудуванні поширені такі види спеціалізації:

v предметна, яка включає підприємства, що випускають кінцеву готову продукцію;

v технологічна, що включає підприємства, які здійснюють виробництво напівфабрикатів, заготовок тощо;

v подетальна та вузлова, що являє собою випуск деталей, агрегатів, вузлів, секцій, необхідних для збирання і укомплектування машин і устаткування.

Розвиток усіх видів спеціалізації в машинобудуванні нерозривно пов’язаний як з широким розвитком кооперування між підприємствами галузі, так і з підприємствами інших галузей, які є постачальниками металу, пластмас, шин, електротехнічного устаткування, скла, технічних тканин і т. д. Кооперування проявляється у формуванні внутрішньогалузевих і міжгалузевих виробничих та внутрішньорайонних і міжрайонних економічних зв’язків.

На основі технологічних процесі, металомісткості і значення в народному господарстві галузі машинобудування класифікуються таким чином: важке, загальне, середнє машинобудування; виробництво точних механізмів; виробництво приладів та інструментів; виробництво металевих виробів та заготовок; ремонт машин і устаткування.

Фактори та особливості розміщення основних складових МБК (важкого, середнього, загального та високотехнічного машинобудування). Машинобудування відноситься до галузей так званого вільного розміщення так як воно залежить від впливу таких факторів:

Сировинний фактор. Металомістке машинобудування тяжіє, як правило до джерел сировини. І зокрема, це продукція важкого машинобудування (виробництво вантажних вагонів, цистерн, тепловозів).

Фактор споживача. Цей фактор визначає розвиток і розміщення тих галузей машинобудування, які виробляють габаритну продукцію, яку неможливо перевозити на дальні відстані.

Фактор наукомісткий та трудомісткий. Так, ряд галузей машинобудування відзначається високим рівнем трудомісткості виробів, що потребує високого рівня кваліфікації робітників (електроніка, робототехніка, авіакосмічна промисловість тощо).

Важливу роль відіграє також транспортна забезпеченість даної території, розвиток спеціалізації і кооперування виробництва.

Особливості розміщення галузей машинобудівного комплексу. Важке машинобудування — це сукупність галузей машинобудівного комплексу, які виробляють великогабаритні і металомісткі машини, устаткування, для електроенергетики, металургії, добувної промисловості та інших галузей народного господарства. Важке машинобудування характеризується випуском продукції невеликими серіями, але великої одиничної потужності. У своєму розміщенні воно тяжіє до районів споживання. Для металургійної промисловості машинобудівні підприємства випускають прокатні стани, конвертори, розливні крани тощо. Найбільшим підприємством виробництвом прокатного машинобудування є Новокраматорський (обживні толстолистові стани), Маріупольський завод вадкого машинобудування (конвертори — устаткування для виплавки сталі). В енергетичному машинобудуванні — Харківський турбінний завод, що є головним виробником парових турбін для атомних електростанцій. Краматорський завод “Енергомашспецсталь” виробляє заготовки із спеціальних сталей. Центрами хімічного та нафтохімічного машинобудування є Київ, Дніпропетровськ, Бердичів, Львів, Павлоград, Суми, Дрогобич, Фастів.

Розміщення виробництв гірничошахтного, гірничорудного та металургійного тяжіє до районів і центрів чорної металургії (дуже метало місткі), і їх центрами є: Донецьк, Харків, Горлівка, Дружківка, Красний Луч, Ясинувата, Конотоп (для 1 та 2), для 3 — Краматорськ, Маріуполь, Слов’янськ, Кривий Ріг, Марганець.

Загальне машинобудування характеризується переважанням зборки металічних конструкцій, а також виготовленням відносно простих, але досить крупних за розмірами заготовок. У цій групі галузей виділяється транспортне машинобудування (без автомобілебудування), виробництво технологічного обладнання для промисловості (крім легкої та харчової) і сільськогосподарських машин (без тракторобудування). За особливостями виробництва загальне машинобудування пов’язане з районами споживання готової продукції за винятком тих випадків, коли виготовлені вироби при значній металомісткості визначаються абсолютною транспортабельністю (наприклад, локомотиви). Останнє розміщується в Луганську, Харкові. Виробництво вагонів отримало розвиток в Кременчуці, Дніпродзержинську, Стаханові.

Середнє машинобудування охоплює галузі, які виробляють автомобілі, трактори, верстати, машини і обладнання середнього габариту для промисловості, сільського господарства, транспорту і будівництва. Великовагові автомобілі (Кременчук), легкові автомобілі (Запоріжжя, Луцьк), автобуси, автонавантажувачі (Львів), автоскладання (Луганськ, Одеса, Сімферополь), автозапчастини (Чернігів, Херсон, Одеса, Краснодон), виробництво мотоциклів (Київ), мопеди (Львів), велосипеди (Харків, Чернігів).

Суднобудування (Миколаїв, Керч, Херсон, Київ), судноремонтні підприємства (Херсон, Одеса, Маріуполь, Керч, Київ, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Ізмаїл).

Авіабудівництво (Харків, Київ).

Підприємства, що виробляють устаткування для харчової промисловості, розміщуються у великих, середніх та навіть малих містах — Одесі, Сімферополі, Києві, Мелітополі, Смілі, Калинівці, Білопіллі та багатьох інших; устаткування для легкої промисловості та виробництва побутової техніки: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Чернівці, Васильків

Сільськогосподарське машинобудування (трактори, буряко-, кукурудзозбиральні комбайни, самохідні сінокосарки, тракторні сівалки, плуги тощо — у степовій (Одеса, Кіровоград, Дніпропетровськ, Херсон), та лісостеповій (Харків, Львів, Тернопіль) зонах.

Для верстатобудування характерне більш або менш повсюдне розміщення виробництва. Виробництво приладів та інструментів, де технологічний процес зводиться в основному до точної механічної обробки, які вимагають висококваліфікованої праці, приурочене до районів високої технічної культури.

Основні проблеми і перспективи розвитку галузей комплексу. У перспективі машинобудування повинно зайняти більш вагоме місце як у структурі промисловості, так і у формуванні експорту України. Необхідно удосконалити галузеву структуру машинобудування, розширити асортимент його продукції за рахунок підвищення питомої ваги галузей, що виробляють товари народного споживання. Потрібна модернізація машинобудівних заводів, їх технічне переоснащення з використанням сучасних технологій і значне підвищення за рахунок цього якості машин, їх конкурентноздатності. Необхідно налагодити виробництво високоефективних машин та їх систем для всіх галузей і сфер господарства країни, приладів і апаратів, швидкісної електронно-обчислювальної техніки, нових поколінь, виробництва систем зв’язку, засобів управління, автоматизації тощо. Спеціалізацію і кооперування виробництва в машинобудуванні необхідно орієнтувати на вітчизняні підприємства, створювати замкнуті цикли виробництв у середині країни.

Сучасна стратегія державної промислової політики України в галузі машинобудування передбачає зростання темпів випуску наукоємної продукції високого технологічного рівня, освоєння нових конкурентноздатних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу.

Для цього передбачається прискорити структурну перебудову машинобудівного комплексу на основі збільшення обсягів виробництва у таких пріоритетних галузях: ракетно-космічній, літакобудуванні, суднобудуванні, інформаційних та телекомунікаційних системах; важкому машинобудуванні, сільськогосподарському машинобудуванні, приладобудуванні та електротехнічній промисловості.

4. Хімічний комплекс.

Хімічний комплекс — один з провідних у структурі сучасної економіки. Від його розвитку, як і від розвитку машинобудування, значною мірою залежить науково-технічний прогрес. Комплекс хімічних виробництв виготовляє продукцію для всіх основних галузей промисловості, транспорту, сільського господарства, оборони, побутового обслуговування та інших сфер діяльності. Він істотно впливає на рівень і темпи розвитку економіки в цілому.

Хімічна індустрія розширює сировинну базу промисловості і будівництва. Вона є складною галуззю, в складі якої нараховується велике число спеціалізованих галузей, різнорідних за використовуваною сировиною., готовою продукцією і методах її отримання.

Структура хімічного комплексу досить складна. До його складу входять ряд спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють дуже широкий асортимент продукції і об’єднуються між собою загальною технологією. Виділяють:

Ü основну (неорганічну) хімію;

Ü хімію органічного синтезу;

Ü гірничо-хімічну промисловість (добування сірки, калійних солей та іншої гірничо-хімічної сировини);

Ü фармацевтичну промисловість;

Ü мікробіологічну промисловість;

Ü побутову хімію.

Провідне місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої продукції, займають основна хімія і хімія органічного синтезу.

Україна має потужну сировинну базу для хімічної промисловості, тобто запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної і калійної солей, титанових руд тощо. З основних видів мінеральної сировини в країні поки що не виявлені великі родовища фосфорної сировини (відомі лише незначні родовища фосфоритів і апатитів).

Україна має практично невичерпні запаси кухонної солі (понад 10 млрд. т), більше ніж ½ яких припадає на Артемівсько-Слов’янське родовище Донбасу.

У Прикарпатті є ряд родовищ калійних солей, що йдуть на виробництво безхлорних добрив і магнію. Розробляються великі родовища в Івано-Франківській (Калуш) і Львівській (Стебник) областях.

Україна має дуже великі родовища самородної сірки, що відкриті у повоєнний час в Прикарпатті. Це такі родовища, як Роздільське, Яворівське, Немирівське (Львівська область), Глумаєвське (Івано-Франківська область) та ін. На базі перших двох створені великі промислові підприємства. Використовуються також відходи коксохімічної промисловості.

Що стосується розвіданих запасів фосфоритів, які йдуть на виробництво фосфатних добрив, то, як вже зазначалося вище, вони обмежені, а їх використання до останнього часу оцінювалося як малоефективне. Так, найбільше Кролевецьке родовище в Сумській області.

Карбонатна сировина (крейда, вапняк), що використовується у хімічній промисловості, є у багатьох місцях країни (Причорномор’я, Донецько-Придніпровська низовина, Донбас тощо). Забезпечення України цим видом сировини для хімічної промисловості не є проблемою.

Хімічна промисловість використовує в значних обсягах як сировину і промислові відходи. Вони створюються у значних обсягах в деяких галузях промисловості (насамперед в чорній та кольоровій металургії, нафтопереробці, тепловій електроенергетичні, лісовій промисловості тощо).

Важливим постачальником сировини для хімічної промисловості може служити нафтопереробна промисловість.

Основні фактори розміщення: сировинний, паливно-енергетичний, споживчий (для різних виробничих процесів різний). Хімічна промисловість є дуже сировиномісткою галуззю.

Найбільшу частку в галузевій структурі хімічної промисловості за чисельністю ПВП мають: основна хімія, промисловість пластмасових виробів, скловолокнистих матеріалів, склопластиків і виробів з них, промисловість волокон і ниток; лакофарбова, гірничо-хімічна; в структурі нафтохімічної — гумово-азбестова та шинна.

Гірничо-хімічна промисловість спирається на власні мінеральні ресурси: калійні солі, самородна сірка, сірчаний колчедан, кухонна сіль, фосфатна сировина, апатити та фосфорити, барит, карбонатна сировина, борні руди, солі йоду та брому, мінеральні фарби, ропні води водоймищ. На Україні існує три мінерально-сировинні райони: Прикарпатський (сірка, калійні і кухонні солі, карбонатна сировина), Слов’янсько-Артемівський (кухонна сіль, карбонатної сировини, мінеральних фарб, фосфоритів), Сиваський (солі брому та йоду) та один кущ Закарпатський (родовища кухонної солі та мінеральні фарби).

Найбільшим районом видобування є Прикарпаття — тут видобувають калійні солі і сірку, які стали базою для розвитку сірчаної промисловості, вона представлена такими гірничо-хімічними підприємствами як Роздольський комбінат та Яворівський завод.

Промислові запаси калійних солей зосереджені в Калуському (виробниче об’єднання “Хлорвініл” — сульфатні калійні добрива, харчова сіль та каустична сода) і Стебницькому (хлорні калійні добрива) родовищах.

Кам’яна сіль: Слов’янськ, Артемівськ, Новокарфагенськ, Солотвино.

На базі Слов’янського родовища кам’яної солі працює виробниче об’єднання “Хімпром” по випуску кальцинованої та каустичної соди, бікарбонату натрію.

Артемівське родовище дає понад 90% загальнодержавного випуску кам’яної солі, значна частка якої експортується.

Графіт (є цінною сировиною) — найбільше родовище Завалівське (Кіровоградська область) Україна має значні ресурси графіту.

Основна хімія представлена виробництвом мінеральних добрив, неорганічних кислот і соди.

Виробництво мінеральних добрив є однією з провідних підгалузей хімічної промисловості України. В країні вироблялись усі три основних види добрив — азотні, фосфорні, калійні.

Азотні добрива виробляють у центрах коксохімічної промисловості: Донбас — Северодонецьк, Горлівка та Придніпров’ї — Дніпродзержинськ. Окремі заводи у Черкасах і Рівному розміщені в районах споживання як сировину використовують природний газ. Підприємства, що виготовляють азотні добрива, розміщують поблизу крупних коксохімічних заводів у Донбасі і Придніпров’ї (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка тощо), а також на трасі газопроводів в районах інтенсивного розвитку сільського господарства (Лисичанськ, Черкаси, Рівне) і в припортовому районі Одеси. Поряд з добривами тут, як правило, виготовляють азотну кислоту і супутні продукти, що використовуються для виробництва пластмас, синтетичних волокон, кіноплівки, різноманітних барвників.

Фосфатні добрива виробляють у районах бурякосіяння: Суми, Вінниця, Одеса, Констянтинівка (Донецьк) — сировиною є апатити та відходи ін. виробництв. Виробництво фосфорних добрив, як правило, тяжіє до районів споживання (на 1 т простого суперфосфату витрачається 0,5 т сировини).

Виробництво калійних добрив розвивається в Прикарпатті у Калуші (Івано-Франківська обл.) і Стебнику (Львівська обл.) і місцях видобутку калійних солей, що обумовлене його значною матеріаломісткістю. Калійні добрива виготовляють також на титаномагнієвому комбінаті у Запоріжжі попутно з основним виробництвом.

Виробництво сірчаної кислоти зосереджено у районах її споживання, особливо у центрах виготовлення фосфатних добрив. Сірчана кислота — це “хліб” хімічної промисловості. Це один з універсальних хімікатів, що використовується для виробництва мінеральних (фосфорних) добрив та інших кислот в металургійній, нафтопереробній, текстильній та інших галузях промисловості. Сірчана кислота — малотранспортабельний продукт, а оскільки її головний споживач — суперфосфатне виробництво, то й виробництво сірчаної кислоти зосереджено переважно у центрах переробки фосфатів — у Сумах, Костянтинівці, Вінниці і Одесі.

Для виробництва соди використовують кухонну сіль, вапняк і багато палива (на 1 т готової продукції йде 5 куб. м соляного розсолу і 1,5 т вапняку). Содове виробництво переважно сконцентроване у Донбасі (Лисичанськ і Слов’янськ), який має великі запаси кухонної солі. Необхідні для виробництва соди вапняки виготовлюють безпосередньо поблизу содових заводів. Крупне виробництво соди є і на Кримському содовому заводі в місті Червоноперекопську, що працює на солях Сиваських озер.

Виробництво брому, магнію, йоду — у Криму: Красноперекопськ, Саки.

Промисловість органічного синтезу — напівпродукти для отримання полімерних матеріалів — в Донбасі (Лисичанськ, Северодонецьк, Горлівка) і Придніпров’ї (Дніпродзержинськ, Запоріжжя). Провідне місце в структурі хімічної промисловості України у новітні часи стало посідати виробництво полімерних матеріалів: синтетичних смол, різноманітних пластмас, синтетичного волокна тощо. Виробництво це дуже складне. Для нього використовує значна кількість спеціально виробленої вуглеводневої сировини, електроенергії, тепла і води.

Виробництво синтетичних смол та пластмас зосереджено у Донецьку, Прилуках (Чернігівська), Запоріжжі, Луцьку та ін. Синтетичні смоли і пластмаси виготовляються в районі знаходження сировини в Донбасі (Горлівка, Северодонецьк, Донецьк, Рубіжне), у Придніпров’ї (Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя), в Черкасах, Одесі тощо. Синтетичні смоли — вельми транспортабельний продукт. Вони йдуть на виробництво синтетичних волокон.

Синтетичні смоли, що виготовляються в Україні, а також переважно привізна целюлоза використовуються для виробництва хімічних волокон. Це виробництво характеризується підвищеною трудомісткістю і зосереджене в районах, добре забезпечених трудовими ресурсами, котрі, як правило, є й регіонами текстильної промисловості. Хімічні волокна виготовляють в Києві, Чернігові, Черкасах, Житомирі, Сокалі (Львівської обл.). Приблизно третина хімічних волокон, що виготовляються в країні, використовується на технічні потреби. Більша частка хімічних волокон є синтетичними.

Хімічні волокна (Київ, Черкаси, Чернігів, Житомир, Сокаль).

Переробка полімерних матеріалів — у багатьох містах — Києві, Харкові, Сімферополі та Дніпропетровську.

На базі нафтопереробної та газової промисловості та довізного каучуку розвивається нафтохімічна і гумо-азбестова промисловість. Найважливіші вироби гумової промисловості — автомобільні, мотоциклетні покришки, шланги, і т.д. Найбільші підприємства гумово-азбестової промисловості — шинний завод у Дніпропетровську і Білоцерківський завод гумовотехнічних виробів. Підприємства цієї галузі є також у Харкові, Києві, Запоріжжі, Одесі, Бердянську тощо.

Україна — значний виробник лаків і фарб. Асортимент продукції, що виготовляється, достатньо широкий: антикорозійні і декоративні лаки і фарби, розчинники, смоли тощо. Основну частину цієї продукції виготовляють у Донбасі (Луганськ, Донецьк) і Придніпров’ї (Дніпропетровськ, Кривий Ріг). Виробництво лаків і фарб є також у Києві Харкові, Кременчуці, Львові, Бориславі, Івано-Франківську, Одесі, Сімферополі. На відходах коксохімічного виробництва розвивається велика аніліно-фарбна промисловість, що виготовляє барвники для текстильної, взуттєвої, поліграфічної промисловості, її головний центр — Рубіжне (Луганська обл.).

Побутова хімія здобула розвитку в Києві, Ужгороді, Дніпропетровську та Шостці.

Основні райони хімічної промисловості в Україні: Донбас з великими вузлами — Лисичансько-Северодонецьким, Горлівсько-Констянтинівським, Слов’янським; Придніпров’я — Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя; Присиваський — Прикарпаття (переважно гірничо-хімічний) — Новий Роздол, Калуш.

Хімічна промисловість є одним з найбільших забруднювачів навколишнього середовища. Водночас це по суті єдина галузь, що утилізує відходи виробництва. Оновлення та використання прогресивних технологій у хімічній промисловості дає змогу обмежити її негативний вплив на природні умови життєдіяльності населення.

У перспективі в галузях хімічного комплексу України передбачається здійснити систему заходів.

В азотній промисловості планується поетапна реконструкція модернізація агрегатів синтезу аміаку, що забезпечить істотне зниження витрат енергоносіїв. Поряд з розширенням мережі аміакопроводів очікується повна переорієнтація на використання каталізаторів синтезу аміаку і азотної кислоти вітчизняного виробництва та поступова переорієнтація збуту аміаку й карбаміду із зовнішнього ринку на внутрішній.

У виробництві фосфорних та калійних добрив передбачається впровадження сучасних технологій у видобуток та збагачення каліймістких руд вітчизняних родовищ, а також будівництво нових агрегатів сірчаної кислоти на підприємствах — виробниках фосфорних добрив.

Велика увага приділятиметься розвитку шинної промисловості, шинній та гумотехнічній промисловості важливо досягти збільшення асортименту та підвищення якості продукції. Очікується часткова переорієнтація на поставку каучуку з країн північно-східної Азії. У перспективі планується освоєння виробництва полімерної сірки та впровадження її у виробництво шин.

5. Лісопромисловий комплекс.

Лісопромисловий комплекс (ЛПК) України — це сукупність підприємств, пов’язаних з вирощуванням і переробкою (до одержання кінцевої продукції) лісової сировини. Лісогосподарський комплекс складається з двох підгалузей: лісового господарства і лісозаготівельної промисловості.

До його складу ЛПК входять:

– лісове господарство;

– лісозаготівельна промисловість;

– галузі лісової промисловості по механічній і хіміко-механічній (лісопильна, фанерна, сірникова, виробництво дерев’яних будівельних деталей і будинків, деревостружкових і деревоволокнистих плит, меблів) та хімічній (лісохімічна, целюлозно-паперова промисловість) переробці деревини;

– гідролізна і дубильно-екстракційна промисловість;

– обслуговуючі виробництва (виробництво і ремонт машин та устаткування);

– заводи по виготовленню предметів праці для окремих галузей, підприємства матеріально-технічного постачання;

– галузі і заклади невиробничого обслуговування (підготовка кадрів, науково-дослідна і проектно-конструкторська діяльність).

Лісова промисловість включає заготовку, механічну обробку та хімічну переробку деревини. До механічної обробки належить лісопиляння, виробництво фанери, будівельних деталей, стандартних будинків, меблі, сірників тощо. Хімічну переробку деревної сировини складає лісохімія. Проміжне положення займає целюлозно-паперова промисловість, де хімічна технологія поєднується з механічною. У структурі даної промисловості провідне місце посідає деревообробна підгалузь, на неї припадає понад 70: зайнятого у всій галузі промислово-виробничого персоналу, тоді як в лісозаготівельній — лише 16%, а на целюлозно-паперову — 18% товарної продукції.

Лісопромисловий комплекс України щорічно споживає близько 30 млн. м³ деревної сировини з них лише 60% — місцеві ресурси (Карпати, Полісся).

Дефіцит сировини покривається за рахунок завозу із північних та східних районів Росії.

Лісовий фонд України. Загальна площа лісового фонду України становить 10,8 млн. га, у тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га.

Лісовий фонд України характеризується переважанням листяних і хвойних порід і нерівномірним розміщенням ресурсів деревини по території. Найбільша концентрація їх в Українських Карпатах (40,5% площі цього регіону), Кримських горах (32%) і на Поліссі (25,1%); у лісостеповій зоні цей показник становить 13,2%, у степовій — 3,8%. До найбільш лісистих областей належать Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Житомирська, Волинська, і Чернівецька.

Лісові ресурси України забезпечують потреби господарства майже на 20%, решту деревини (круглий ліс) Україні постачають переважно північні та східні райони Росії. На райони зосередження лісових ресурсів орієнтується лісозаготівельна промисловість. Основним споживачем ділової деревини є лісопильна промисловість, яка є базою для наступної обробки деревної сировини. В тісному поєднанні з цим розвивається стандартне домобудування, виробництво меблів, фанери, деревостружкових плит і т. д.

Лісове господарство займається в першу чергу лісовідтворенням, в т.ч. розширенням площ лісів, поліпшенням їх видового складу, підвищенням продуктивності лісів та їх охороною. Ліси України поділяються на дві групи:

І: (48% загальної площі лісів, охоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі ліси, а також заповідники національні парки та ін. спеціальні ліси, деревина там заготовлюється лише під час догляду санітарних лісовідновних робіт;

ІІ: 52% — ліси, що мають захисне та обмежене експлуатаційне значення. Крім того заготівля грибів ягід, березового соку, лікарських рослин тощо. Лісовим господарством займаються в основному лісництва, а лісозаготівлею — ліспгоспзаги.

Розміщення галузей з механічної обробки деревини повинно враховувати такі особливості лісової промисловості, як високі витрати сировини на виготовлення продукції і величезні виробничі відходи.

Лісопильне виробництво є важливим процесом первинної механічної обробки ділової деревини. Його розміщення залежить від положення районів лісозаготівель по відношенню до споживача пиломатеріалів, наявності і характеру транспортних шляхів, по яких проходять масові потоки лісу або пиломатеріалів.

Целюлозно-паперова промисловість характеризується високою матеріало-місткістю (на 1 т целюлози витрачається близько 5 м³ деревини) і водомісткістю (350 м³ на 1 т продукції), тому тяжіє до сировинних баз.

Лісозаготівельна промисловість проводить лісосічні роботи, вивозить і сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку. Її продукцією є ділова деревина (використовують у лісопилянні, фанерному, тарному і целюлозному виробництві, у будівництві, гірничодобувній промисловості), дрова (використовують як паливо), а також сировина для лісохімічної промисловості.

Основні лісозаготівельні райони України — Українські Карпати (Івано-Франківська і Закарпатська області) і Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Київська, Чернігівська області).

Деревообробна промисловість здійснює переробку деревини й виготовляє з неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів, і готових виробів для населення й народного господарства. Вона об’єднує різні за матеріаломісткістю виробництва. Одні з них (фанерна, меблева) відзначаються високою питомою вагою витрат сировини на виготовлення продукції і дуже великими виробничими відходами, інші — використанням відходів (стружка) і перетворенням їх у цінну продукцію (плити). Ряд деревообробних галузей (меблева, паркетна) широко використовують цінну деревину дуба, бука, горіха та ін.

Традиційно підприємства деревообробної промисловості розміщені в місцях зосередження лісосировинних ресурсів — на Поліссі, у Передкарпатті і Закарпатті. Підприємства деревообробного підкомплексу розміщені як в районах лісозаготівлі, так і в районах споживання. До неї відносяться: лісопильна (80% — у Карпатському економічному районі) Найбільшими центрами лісопиляння є Брошнів, Рожнятів, Вигода, Надвірна, Чернівці, Берегомет, Сколе, Стрий, Турка, Рахів, Свалява, Костопіль, Сарни, Ковель, Камінь-Каширський, Малин, Овруч і Копростень.

Лісопильне виробництво представлене такими центрами: Берегомет (Чернівецька область), Чернівці, Надвірна, Вигода, Рожнятів (Івано-Франківська область), Рахів, Тересва (Закарпатська область), Сколе, Стрий, Турка (Львівська область), Ковель, Камінь-Каширський (Волинська область), Костопіль, Сарни (Рівненська область), Овруч, Коростень, Малин (Житомирська область).

Фанерна промисловість зосереджена в основному у Львові, Києві, Чернівцях, Оржеві і Костополі.

Виробництво деревно-стружкових плит розміщено в Костополі, Сваляві, Брошневі, Києві та Тересві (проте галузь відстає від потреб меблевої промисловості — значна кількість меблів ввозиться із закордону.

В Україні щорічно створюється понад 20 млн. м³ деревних відходів. Центрами використання деревних відходів зокрема для виробництва деревостружкових та деревоволокнистих плит є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Ковель та ін.

Основною галуззю деревообробної промисловості України є меблева, підприємства якої виробляють меблі для житлових, культурно-побутових, адміністративних та інших громадських приміщень. Висока концентрація виробництва меблів склалася у Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях, які виготовляють понад 25% загальної кількості меблів. В інших регіонах осередками меблевого виробництва є обласні центри.