Конспект лекції. Народонаселення як основна продуктивна сила суспільства

Народонаселення як основна продуктивна сила суспільства.

Відтворення населення. Народонаселення — сукупність людей, які мешкають на всій планеті (людство), або в межах конкретної території, континенту, країни.

Найважливіші ознаки народонаселення:

 постійне відтворення шляхом безперервної зміни поколінь, що йдуть із життя, новими поколіннями, які народжуються і розвиваються. Такий безперервний процес називають природним відтворенням або природним рухом населення.

‚ забезпечення тривалого існування народонаселення через безперервне виробництво засобів для життя (продуктів харчування, одягу, житла і потрібних для цього знарядь праці).

ƒ детермінація розвитку населення суспільними відносинами. Саме суспільні відносини перетворюють сукупність людей із простої відновлюваної популяції в народонаселення.

Показники, що характеризують народонаселення:

r чисельність населення та її динаміка, інтенсивність окремих демографічних процесів — народжуваність, смертність, природний приріст, шлюбність;

r розселення, урбанізація, міграція;

r віково-статевий склад і сімейний стан;

r рівень освіти;

r расовий, мовний, етнічний і релігійний склад.

r показники, які відбивають соціально-економічну структуру народонаселення і економічно активне населення, його професійний і класовий склад, зайнятість.

Процес відтворення народонаселення — це заміщення одного покоління іншим в часі; процес збереження в часі та просторі конкретно-історичної міри даного населення, його кількості та якісного складу. Відтворення поділяється на просте, розширене та звужене. Узагальнюючим показником відтворення є нетто-коефіцієнт відтворення, який характеризує кількісну міру заміщення материнського покоління дочірнім. В більшості випадків використовують нетто-коефіцієнт відтворення жіночого населення: відношення народжених живими дівчаток до кількості жінок. Нетто-коефіцієнт характеризує міру заміщення одного покоління наступним.

Процес відтворення залежить від показників природного та механічного руху населення. При цьому показник природного руху населення формується під впливом показників народжуваності та смертності, а показник механічного руху — під впливом таких процесів як еміграція та імміграція.

Відтворення буває:

просте, коли кількість населення не змінюється, а число народжених дорівнює числу померлих, тобто нове покоління дочок заміщає покоління матерів (аналогічно і по чоловічому населенню);

розширене, коли населення збільшується;

звужене, коли населення зменшується.

Для простого відтворення необхідно щоб на 10 жінок припадало 22-24 дитини. Нині на Україні на 10 жінок припадає 13 дітей. Звужений тип відтворення характерний для країн Європи. Розширений тип відтворення характерний для країн Азії, Африки, Латинської Америки.

Всі країни світу чітко поділилися на дві групи з істотно різною швидкістю збільшення народонаселення: багаті розвинені країни з річним природним приростом менше 1% (не так давно до цих країн долучився і Китай) та бідні (країни, що розвиваються), однією із галузей “виробництва” яких є саме дітонародження (річний приріст в них складає 2,5-4%).

Між населенням та економікою існує тісний зв’язок, як на стадії виробництва, так і на стадії споживання. При цьому демографічна структура населення впливає на масштаби виробництва, структуру і якість товарів, призначених для споживання. Споживання, як важлива форма людської життєдіяльності, також має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Основні характеристики відтворення населення впливають, в першу чергу, на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продукцію щоденного попиту, і насамперед, продукти харчування. Потреби людей обумовлюють також розвиток галузей соціальної інфраструктури та сфери послуг.

Динаміка народонаселення. Наслідки росту народонаселення. За розрахунками 1 млн. років тому населення світу становило близько 125 тис. чол.; 300 тис. років тому чисельність населення складала близько 1 млн. осіб. В кінці палеоліту (близько 15 тис. р. до н.е.) чисельність населення — 3 млн. чол. Кінець неоліту (2000 років до н.е.) — 230 млн. чол. У 1000 році населення становило 300 млн. чол.; в 1500 р. — 450 млн.; в 1800 р. — 906 млн.; в 1900 р. — 1656 млн. чол. (тобто зросло на 83% за 100 років).

Мільярдні рубежі народонаселення планети: 1 млрд. — 1820 р.; 2 млрд. — 1927 р.; 3 млрд. — 1959 р.; 4 млрд. — 1974 р.; 5 млрд. — 1987 р.; 6 млрд. — 1999 р. Отже за ХХ ст. чисельність населення планети зросла більш, ніж в 3 рази. За прогнозами 7 млрд. рубіж (враховуючи тенденцію, що склалася, соціально-демографічну політику певних країн, епідемії, війни) людство перетне в 2010 році.

Населення розміщено по території планети нерівномірно: Азія — 60,1,% від загальної чисельності населення планети, Америка — 13,5 (в т.ч. Латинська Америка — 8,4 та Північна Америка — 5,2), Африка — 11,7, Європа — 9,3; на Океанію (0,2%) та Австралію (більше 0,3%) припадає близько 0,5%. На 7% території суші мешкає 70% всього населення, неосвоєні території становлять близько 15% всієї суші. Всього в світі 234 країни та території, які мають постійне населення, з них 186 є суверенними державами. В 9 країнах (Китай, Індія, США, Індонезія, Бразилія, Російська Федерація, Пакистан, Японія, Бангладеш) мешкає близько 58,5% населення світу, в 14 країнах — 16,5% населення світу. При цьому є 41 невелика країна і територія (з числом жителів менше 100 тис. чол.), загальна чисельність населення яких становить всього 1,3 млн. чол.

Для всіх докапіталістичних формацій характерні висока народжуваність (10-20 і більше дітей на одну жінку) і висока смертність (близько половини дітей помирало), що обумовлювало дуже низькі темпи зростання чисельності населення. Діяв природний відбір: виживали найсильніші. Крім того чисельність населення планети регулювалася такими процесами як неврожаї, голод, постійні війни та епідемії (масова епідемія чуми в 1348-1350 рр. призвела до загибелі близько 35 млн. осіб, що складало 30% населення Європи).

У ХХ ст. на збільшення народонаселення країн, а саме на зменшення чисельності смертності значно вплинули: досягнення медицини (в першу чергу вакцинація від страшних хвороб), фармації, “зелена революція” та ін. Сьогодні близько 10 млн. дітей у світі недоїдають, а понад 200 млн. харчується неповноцінно. І якщо тривалість життя північного американця, японця, західноєвропейця становить в середньому 73-75 років, і лише 9 дітей із 1000 вмирає у віці до 5 років, то тривалість життя мешканця Латинської Америки, Південної Азії та Африки становить відповідно 65-57-52 роки, а вмирає дітей віком до 5 років 80-95 з 1000, а в зонах екологічного лиха до 150 і більше дітей на кожну 1000 осіб.

Теоретично кожному мешканцю планети щорічно необхідно 1 млн. ккал, а в цілому для всього людства необхідно 4,3 × 10¹⁵ ккал енергії їжі. Експертами підраховано, що екологічний потенціал планети, при нинішньому рівні розвитку науки і техніки, може витривати (і прокормити) лише 10-15 млрд. чол. А якби все населення планети жило за європейськими стандартами, то враховуючи наявні ресурси, фактор екології та життєвий рівень, народонаселення планети не повинно було б перевищувати 3,2 млрд. чол.

Територія, необхідна одному мешканцю планети, за різними оцінками варіюється від 1 до 5 га. Остання цифра значно перевищує фактичну площу суші, яка нині припадає на одного мешканця планети. Середня густота населення планети близько 1 чол. на 2 га суші. А землі придатні для сільськогосподарського виробництва складають лише 24% суші. Ю. Одум вказував, що з площі всього лише 0,12 га можна отримати достатньо калорій для підтримання існування однієї людини, а для повноцінного харчування з великою кількістю м’яса, фруктів та зелені необхідно близько 0,6 га на одну особу. Крім того необхідно ще близько 0,4 га для виробництва різного роду волокон (папір, дерево, бавовник) та ще 0,2 га для доріг, аеропортів, будинків тощо.

А, відповідно, концепція “золотого мільярду” стверджує, що оптимальною для планети є кількість населення лише в 1 млрд. чол., а 5 млрд. осіб вже нині є “зайвими людьми.”

“Демографічний вибух” — загальновживаний термін, що означає явище прискореного збільшення населення планети у ХХ ст. Для досягнення чисельності 1 млрд. людям потрібен був час “від Адама і Єви” до, приблизно, 1820 р. Наступний мільярд додався за 107 років, при тому, що жінки всіх країн світу народжували по 5-10 дітей, щоправда, багато з них помирало в ранньому віці. П’ятий мільярд з’явився за 13 років, а шостий — за 12! Якщо враховувати тих, хто помер, то у середньому в 70-х роках ХХ ст. щосекунди народжувалося 5 дітей. Експоненціальне зростання, яке було офіційно назване демографічним вибухом, спромоглися передбачити лише кілька скептиків-вчених. Тоді як більшість вчених всіх спеціальностей після закінчення війни 1939-1945 рр. були оптимістами, вони (фахівці ООН і ЮНЕСКО) у 1948 р. вважали, що для появи третього мільярда необхідно буде 60-70 років, а знадобилося лише 32 роки.

В чому ж криються основні причини демографічного вибуху? На момент початку демографічного вибуху люди переважно проживали у селах і вели традиційне господарство — без багатоколісних тракторів, збалансованих мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин. За таких умов сімейні пари, враховуючи тисячолітні та соціальні традиції заборони переривання вагітності та менталітет великих сімей, а також характер та інтенсивність щоденної безперервної фізичної праці, значно більшу ймовірність дитини померти, аніж вижити, екстраполювати таке життя на свою старість з фізичною неміччю і повною неможливістю самотужки виробляти засоби для проживання (отже, цілковиту залежність від підтримки синів і доньок), ставили собі надзавдання: забезпечити появу цих самих синів і доньок.

У гонитві за “продукуванням” найнеобхіднішої частини робочої сили батьки навіть самі знищували “зайвих” доньок. Так робили кочівники Близького Сходу аж до появи мусульманства з його забороною вбивати малих дівчаток, а трохи більше двадцяти років тому така сама “демографія” відродилася в селах соціалістичного Китаю. Наприкінці 70-х років ХХ ст. для порятунку від голоду керівники компартії ліквідували колгоспи і роздали землю селянам. Ті отримали право вільно використовувати надлишки продукції (торгувати на ринку, обмінювати тощо), яку за умови високого врожаю могли отримати на власній землі. Оскільки на той час у Китаї вже діяв закон, згідно з яким кожна родина мала право народити лише одну дитину, то сім’ї, після тяжких роздумів, почали знищувати новонароджених доньок, слабкі руки яких у майбутньому ніяк не могли бути придатні для фізичної праці на полі. Якщо факт пологів не можна було приховати, то батьки запевняли, що дитина народилася мертвою.

Експерти вважають, що хоч за два роки після повернення землі селянам сільськогосподарське виробництва у Китаї зросло майже у двічі, а в продажу окрім капусти з’явилися інші продукти в необмеженій кількості, у віддалених селах було знищено від 5 до 10 (20?) мільйонів дівчаток. Ситуацію було виправлено тотальним контролем за пологами.

Для зміни стратегічних підходів батьків до планування сім’ї, як виявилося, надто мало початків загальної писемності і закликів іноземних вчених до “поміркованості у відтворенні”. Аналізуючи новітню історію багатьох країн, переконуємося: головним поштовхом для початку зменшення кількості пологів на одну жінку є цілковита впевненість у тому, що ризик втратити дитину набагато менший від ймовірності досягнення нею дорослого віку. Для усвідомлення більшістю людності аграрних країн цієї обставини, як виявилося, необхідно було від 30 до 50 років!

Теорії і концепції народонаселення. Перші проблеми динаміки зростання населення та соціально-економічних наслідків цього процесу в масштабах планети були поставлені в працях Томаса Малтуса (1766-1834). Т. Малтус — англійський економіст, автор першої в історії науки теорії народонаселення (1798). В його працях головною причиною соціальних лих, політичних потрясінь та екологічних катастроф є необмежене зростання населення. В своєму трактаті “Досвід про закон народонаселення і його вплив на поліпшення суспільного добробуту” він формулює нині широковідомий мальтузіанський закон: населення збільшується в геометричній прогресії, а засоби існування — в арифметичній. На цій основі Т. Малтус виводить статичний оптимум населення – певне співвідношення всередині системи “населення–засоби існування”.

Д. Рікардо в своїх працях довів, що чим більше засобів та продуктів праці, тим нижчі темпи зростання чисельні населення країни (чи окремої групи населення).

Структура народонаселення. Склад народонаселення — це розподіл населення за певними групами відповідно до вибраних ознак. Виділяють наступний склад народонаселення:

ð віковий (аналіз співвідношення різних вікових груп);

ð статевий (аналіз співвідношення чоловічого і жіночого населення);

ð шлюбний (за шлюбним станом);

ð сімейний (за сім’ями різного типу і положенням у сім’ї);

ð соціальний (за соціальними групами);

ð етнічний (за національністю і мовами);

ð економічний (за джерелами засобів існування, заняттям і галузями господарства, за прибутками);

ð культурний (за рівнем освіти, числом років навчання).

Основні фактори, що впливають на зміни народонаселення. На зміни народонаселення впливають наступні показники: народжуваність (фертильність), смертність, міграція, тривалість життя.

Слухачам даного курсу пропонується самостійно продумати фактори, які впливають на перераховані вище категорії, та пояснити вплив цих факторів. Наприклад, на народжуваність впливають: рівень економіко-соціального розвитку країни, рівень медичного обслуговування, релігійні та інші вірування і традиції, обмежувальна чи заохочувальна соціально-демографічна політика, екологічна ситуація, рівень амбіційності населення і т.п.

Якість населення — це сукупність властивостей народонаселення, які характеризують його відтворення в системі соціальних і природних відносин. Дане поняття включає три взаємопов’язані потенціали, що характеризують населення:

1) відтворювальний потенціал;

2) діяльнісний потенціал, який складається із:

² до діяльності;

² здатності до мотивації праці;

² здатність до пристосування до змін у навколишньому середовищі (наприклад, поведінка населення під час війни, епідемії і т.п.);

3) система соціального управління відтворення населення, яка представляє собою зв’язки та відносини, за допомогою яких здійснюється узгодження та взаємоув’язка діяльнісного та відтворювального потенціалів населення.

Євгеніка та євгенічні рухи. Євгеніка (Євгеній — з грец. “благородний, гарного роду”) — це наука про спадкове здоров’я людини та шляхи його поліпшення. Її засновником є британський вчений Френсіс Гальтон (1822-1911), двоюрідній брат Чарльза Дарвіна. Ф. Гальтон в 1883 р. ввів термін “євгеніка”, яким позначив поліпшення людства шляхом штучного втручання в процес природного відбору.

Існує чотири євгенічні рухи:

Œ заохочення народжуваності серед людей з кращими генетичними якостями;

 заборона народжуваності серед людей з психофізичними вадами (запобігання народжуваності дітей з небажаними генами);

Ž генна інженерія;

 клонування.

Чисельність населення України та його структура. Україна за чисельністю населення є однією з найбільших держав Європи. На початок 1998 р. за чисельністю мешканців вона була на сьомому місці після Німеччини, Росії, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції. Чисельність населення України на 1.01.2002 р. складає 48,2 млн. чоловік. Найбільш повну інформацію про чисельність населення, його структуру і розселення, а також процеси руху дають загальнодержавні переписи. Особливе значення для України мають останні чотири переписи — 1959, 1970, 1979, 1989 рр. Останній перепис населення на Україні відбувся в 2001 р. За кожний рік між переписами ведеться поточний облік (розрахункова чисельність) населення за основними параметрами з урахуванням природного руху населення та даних міграції.

Згідно з даними переписів населення по Росії і колишньому СРСР, чисельність населення України становила (в сучасних кордонах): у 1897 р. — 28,4 млн. чол.; у 1913 р. — 35,2 млн. чол., 1926 р. — 29,5; 1939 р. — 40,5; у 1940 р. — 41,3 млн. чол.; у 1959 р. — 41,9; 1970 р. — 47,1; 1979 р. — 49,8; 1989 р. — 51,7 млн. чол.; 2002 р. — 48,2 млн. чол.

Як бачимо, чисельність населення України за великий період часу постійно зростала. Тільки за період 1959-1998 рр. загальний приріст населення України перевищував 8 млн. чол. Слід відмітити, що середньорічний приріст населення був дуже нестабільним, а кількісні параметри його щороку змінювалися. Але загальною тенденцією було щорічне його зменшення (темпи зростання народжуваності були менші, ніж темпи смертності, що в остаточному рахунку й привело, спочатку до вирівнювання коефіцієнтів смертності та народжуваності, а потім до переважання коефіцієнту смертності над коефіцієнтом народжуваності).

У 30-ті роки, в наслідок штучного голоду (1932-1933), знищення та виселення значної частини населення, а відповідно зменшення природного приросту населення, чисельність останнього скоротилася на кілька мільйонів чоловік. Під час другої світової війни чисельність населення України зменшилася на 6 млн. чол. Лише в 1959 р. чисельність населення досягла довоєнного рівня (41,9 млн. чол.). В 1970 р. вона склала 47,1 млн. чол., в 1979 р. — 49,8 млн. чол. і в 1989 р. нараховувалося 51,7 млн. чол. Україна мала найнижчі темпи приросту населення серед республік Радянського Союзу, який становив 4% на рік.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. чисельність населення України складала 48,416 млн. осіб. Найбільш густозаселеними областями є Донецька (4843 тис. осіб), Дніпропетровська (3560), Харківська (2910), Львівська (2626), Луганська (2546), Одеська (2468), АР Крим (2031) та м. Київ (2607 тис. осіб).

Починаючи з 1993 р. і по нинішній час чисельність населення України щорічно зменшується (причому в середньому за рік на 400 тис. чол.) — даний процес називається “депопуляцією населення”. На початок 1995 р. чисельність населення була майже такою ж, як у 1989 р. Особливістю цього процесу в Україні є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або природні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соціально-економічні та демографічні особливості, які склалися в країні а попередньому та на нинішньому етапі суспільного розвитку. Серед цих причин можна виділити першу та другу світову війну, громадянську війну, Голодомор 1920-21, 1932-33 та 1946-47 рр., сталінські репресії, війну в Афганістані, під час яких загинула значна частка реального населення країни, яке б могло мати потомство, а відповідно і велика частина потенційного населення, яке могло б народитися.

Такий характер динаміки населення обумовлює складність вирішення ряду демографічних, економічних і політичних проблем в Україні. Це стосується, зокрема, протидії погіршенню статево-вікової структури населення (його постаріння) і режиму відтворення, забезпечення народного господарства трудовими ресурсами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів та ін.

Розміщення населення. Україна належить до держав з високою щільністю населення. На початок 2003 р. в цілому по країні густота населення становила майже 81 чоловік на 1 км². Розміщення населення по території повною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її природно-ресурсному потенціалу.

Найменша щільність населення характерна для Українського Полісся та півдня республіки. Найвищий показник густоти населення в Україні характерний для східного регіону, де він перевищує 130 чоловік на 1 км², а в Донецькій області досягає майже 190 чол./км². Висока щільність населення характерна і для західних областей України. Окремим регіоном, де показник щільності населення близький, до середнього рівня по Україні, є Автономна Республіка Крим

Україна знаходиться на такому етапі демографічного розвитку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає. Україна належить до держав світу, в яких природний приріст населення має від’ємне значення, і в останнє десятиліття ця тенденція посилилася.

Загальна демографічна ситуація в Україні — це результат специфіки відтворення населення у різних населених пунктах і регіонах. Регіональні особливості демографічної ситуації формуються під впливом багатьох факторів. Тому в цілому по території України складається досить диференційована ситуація щодо відтворення населення.

Низькі коефіцієнти природного приросту характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров’я, але і для Вінницької, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської та Чернігівської областей.

Другим регіоном за величиною відносних показників природного приросту населення є південні території України — Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області.

До третього ареалу за близькими значеннями показників природного приросту населення входять Хмельницька, Тернопільська та Житомирська області. В цих областях дуже значні від’ємні значення показників природного приросту.

Лише єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природного руху населення мали додатні значення і протягом значного історичного періоду зберігався природний приріст населення. Цей ареал включав Закарпатську, Івано-Франківську, Рівненську, Львівську, Волинську та Чернівецьку області. Проте нині ситуація і в цьому регіоні змінилася (позитивне значення природного руху населення має нині лише Закарпатська область).

Найбільш загальні тенденції демографічного розвитку України:

Ä скорочення кількості осіб, молодших за працездатний вік;

Ä стабілізація частки населення працездатного віку на рівні 54%;

Ä різке зростання частки осіб старших за працездатний вік 23,3%;

Ä середній вік населення 36,8 років;

Ä населення України дещо старіше ніж в Європі в цілому (12,1% населення 65 та більше років);

Ä на кожних 100 чоловік, що працюють припадає 37 пенсіонерів;

Ä загальний коефіцієнт народжуваності 1,9;

Ä дуже висока частка жіночого населення (на кожні 100 чоловіків припадає 115 жінок, причому за рахунок старших вікових груп);

Ä середня тривалість життя знизилася до 68,1 років (для чоловіків — 62,7, для жінок — 73,5);

Ä в 1998 році народжуваність населення складала 8,3 на одну тисячу чоловік, смертність — 14,3, а природний приріст (скорочення населення) — 6,0 чол. на 1 тис. осіб. Процеси депопуляції спостерігалися в усіх (крім Закарпатської) областях.

Соціально-демографічна політика —це цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення. Вона може бути спрямована як на обмеження народжуваності (наприклад, Китай, Туреччина, Індія, Таїланд), так і на збільшення народжуваності та зростання чисельності населення країни (Канада, Україна). Дана політика являє собою комплекс заходів: економічних (оплачувані відпустки, допомоги при народженні і т.п.); адміністративно-правових (законодавчі акти, що регламентують шлюби, розлучення, становище дітей в сім’ях, охорону материнства і дитинства, аборти та використання засобів контрацепції, умови зайнятості та режим праці працюючих жінок-матерів та ін.); виховну і пропагандистську роботу.

2. Трудові ресурси та ринок праці.

Сутність трудових ресурсів. Трудові ресурси — це частина населення країни, яка володіє необхідними фізичними та духовними здібностями, загальноосвітніми і професійними знаннями для роботи в секторі економіки країни (народному господарстві). Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельність трудових ресурсів характеризує масу живої праці, яку має суспільство для задоволення своїх потреб. Величина працездатного населення визначається чисельністю населення, його віковим і статевим складом (чим більше жінок, дітей та пристарілих, тим нижча питома вага працездатного населення), чисельністю працюючих підлітків і осіб пенсійного віку, межами працездатного віку, встановленого в даній країні.

Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення.

До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість працездатного віку в Україні становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів України, яка становить більш як 95% від їх загальної кількості. Крім того до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів І та ІІ групи, а також непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах).

Якщо у визначенні нижньої межі працездатного віку між країнами істотних відмінностей немає, то верхня межа працездатного віку має великі коливання і досягає 20 років. Така велика різниця верхньої межі працездатного віку визначається різною середньою тривалістю життя і матеріальними можливостями суспільства щодо забезпечення пенсіями людей похилого віку. Якщо у більшості країн світу верхня межа працездатного віку встановлюється у 60-65 років, то у ряді країн Азії та Африки вік виходу на пенсію визначений у 50 років, а у країнах з високою тривалістю життя (Данія, Швеція) — з 67 і навіть 70 років (Норвегія). Близько ½ країн світу не роблять різниці у віці виходу на пенсію чоловіків і жінок. В країнах, де існує диференціація верхньої межі працездатності чоловіків і жінок, жінки мають право виходу на пенсію на 3 (США, Швеція) або 5 років раніше чоловіків (Швейцарія, Фінляндія, Україна).

За умов розвитку ринкових відносин робоча сила набуває якостей товару з характерною для нього вартістю та споживною вартістю. Споживна вартість пов’язана із спроможністю працівника створювати додаткову вартість, таку властивість мають в основному особи працездатного віку, які досягли певного фізичного та інтелектуального розвитку.

В Україні питома вага осіб працездатного віку становить 54% всього її населення. Але для цього показника характерні значні територіальні відмінності.

Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної чисельності населення; у Чернігівській області цей показник становить лише 51%.

Найвища частка осіб працездатного віку характерна для високо урбанізованих та індустріально розвинутих областей: Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57%.

Новим явищем у соціальному житті України є вивільнення працівників (тобто їх скорочення з ініціативи адміністрації підприємств та організацій) з різних галузей народного господарства і поява безробітних. За останні роки щорічно вивільнялося з різних галузей господарства близько 200-273 тис. чол., Причому майже ½ з них працювали у різних галузях промисловості. З інших галузей економіки значне вивільнення відбувається на транспорті й зв’язку, у торгівлі та громадському харчуванні, будівництві, науці і науковому обслуговуванні та в освіті.

З трудовими ресурсами тісно пов’язане поняття “робоча сила”. Робоча сила — це здатність людини до праці, тобто сукупність його фізичних та інтелектуальних здібностей, які застосовуються ним у процесі виробництва. Робоча сила — це функціонуючі трудові ресурси.

Рівень безробіття є досить диференційованим за окремими регіонами України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіття характерний для західних областей –– Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області, містах Києві та Севастополі.

Відтворення робочої сили включає: виробництво, розподіл обмін і споживання. Фаза виробництва — це кількісне і якісне формування робочої сили, відновлення, збереження і розвиток життєвих сил працівників, заміна тих, що вибули, і приріст чисельності працездатних, набуття і розвиток знання і уміння, необхідних для трудової діяльності. Фазарозподілу — це процес розміщення учасників суспільного виробництва за його галузевими і територіальними одиницями, включення їх у виробничий процес на певних робочих місцях. Фазаспоживання (використання) — структура зайнятості, організація використання робочої сили у виробництві і витрата індивідуальної робочої сили у процесі праці. Фаза обміну — це купівля-продаж робочої сили, яка є товаром.

У комплексному аналізі ролі людських ресурсів у економічному розвитку важливу роль відіграє економічно активне населення, до якого відноситься та частина населення, яка зайнята суспільно корисною діяльністю, що приносить їм доход. У відповідності з рекомендаціями ООН до економічно активного населення включаються не тільки фактично працюючі особи, у зв’язку з чим виділяють працююче економічно активне населення. Поняття “економічно активне населення” (economically active population) і “робоча сила” (labor force) вживаються як синоніми. Показники економічно активного населення, розраховані для певних вікових груп, називаються трудовою активністю населення. Вона значно коливається по країнах і регіонах в залежності від рівня соціально-економічного розвитку. За оцінками Міжнародної організації праці (МОП) трудова активність в цілому у віці 25-44 роки складала для чоловіків більше 95%, для жінок близько 50%. Найвища трудова активність у чоловіків спостерігається у віці від 30 до 49 років, а у жінок від 20 до 29 років.

Економічно активне населення України — 26,1 млн. чол., в т.ч. жінок — 13,2 млн. і чоловіків — 12,8 млн.

За категоріями до економічно активного населення відносяться: особи найманої праці — робітники і службовці; самостійні працівники; неоплачувані члени сім’ї; сезонні і випадкові працівники; особи, тимчасово не працюючі за об’єктивними причинами (хвороба, відпустка і т.п.); учні, які суміщають навчання з роботою на умовах неповного робочого часу; учні та особи, які проходять профпідготовку на виробництві і отримують стипендію, чи зарплату. До економічно неактивного населення міжнародна статистика відносить усіх, хто, незалежно від віку, не входить до категорії економічно активного населення.

За даними МОП, економічно активне населення складає ¾ усіх трудових ресурсів світу. По відношенню до загальної чисельності населення економічно активне населення у розвинутих країнах становить 45%, у країнах, які розвиваються — 42%. У міжнародному масштабі статистично найбільш співставним є дані про чоловіче економічно активне населення. У міжнародній статистиці частка економічно активного чоловічого населення, зайнятого у сільському господарстві, служить показником, за яким країни поділяються на індустріальні (менше 35%), напівіндустріальні (35-39%) і аграрні (60% і більше). Важливе значення в аналізі економічно активного населення мають статево-вікова, професійна, освітньо-кваліфікаційна структури.

Ефективність використання трудових ресурсів визначається рядом якісних і кількісних критеріїв:

Ü збалансованість між наявним населенням, яке шукає роботу, і потребами господарства у робочій силі як у масштабі держави, так і по регіонах;

Ü актуальний розподіл трудових ресурсів за галузями народного господарства та по окремих регіонах.

Трудовий потенціал країни визначає чисельність трудових ресурсів та їх якісний склад. Якісна оцінка трудових ресурсів включає склад трудових ресурсів за статтю, віком, освітою та професійною підготовкою, їх рухомість, стан здоров’я.

Для життєдіяльності людини необхідні засоби для існування. Ці засоби людина отримує за допомогою роботи. Зайнятість певним видом діяльності — це необхідна умова існування людини в суспільстві. Зайнятість з точки зору економічних позицій суспільства — це діяльність працездатного населення за створенню суспільного продукту або національного доходу, у наданні усім, хто бажає і здатен працювати у суспільному виробництві, можливості працювати. Зайнятість, характеризуючи забезпечення населення робочими місцями і роботою, визначається рівнем і особливостями соціально-економічного розвитку.

Розподіл зайнятого населення за сферами застосування праці відбиває структуру народного господарства і рівень розвитку окремих галузей. Та опосередковано (непрямо) є показником ефективності використання трудових ресурсів. Структура зайнятості населення у містах або сільських поселеннях — один із основних показників їх функціональної структури.

Орієнтовно 3/5 економічно активного населення планети зайнято у сільському господарстві і суміжних галузях (полювання, рибальство, лісне господарство), 1/5 — у промисловості; 1/5 — в інших галузях (торгівля, транспорт, сфера послуг, управління і т.п.). В останні роки головна тенденція перерозподілу зайнятого населення між сферами застосування праці — абсолютне і відносне збільшення його у промисловості і сфері послуг за рахунок скорочення у сільському господарстві.

У розвинутих країнах частка зайнятих у промисловості коливається від 48% у ФРН до 26% у Канаді. Для більшості таких країн характерна низька частка зайнятих у сільському господарстві: від 2,3 — у Великобританії до 16 — в Італії. Високе і постійно зростаюче число зайнятих у торгівлі, фінансах, сфері послуг: 54% у США, 38 — у ФРН.

У країнах, що розвиваються, переважна частина населення зайнята у сільському господарстві: в Індії, Пакистані, Алжирі на рівні 70%, в промисловості — від 8 до 11, а в галузях обслуговування — від 12 до 17%.

Ринок праці і механізм його формування. Ринок робочої сили — це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів, особливий, властивий розвинутим товарно-грошовим відносинам спосіб включення робочої сили в економічну систему. Він характеризує форми і методи погодження і регулювання інтересів безпосередніх виробників і роботодавців, пов’язаних з організацією, використанням і оплатою найманої праці.

Для оцінки національного ринку праці використовують такі поняття:

Ü працездатне населення — всі, хто за віком і станом здоров’я здатний працювати на підприємствах або в установах;

Ü пропозиція праці — частина населення, яка готова працювати на умовах постійної зайнятості по найму;

Ü зайняті по найму — працівники, які отримали роботу по найму;

Ü не зайняті по найму — фактичний запас найманої праці, в т. ч. офіційно зареєстровані як безробітні.

Ü потенційний запас найманої праці — особи, які самостійно забезпечують себе роботою; підприємці; особи, зайняті творчою діяльністю; члени кооперативів; фермери; особи, які живуть на доходи від власності.

Необхідно розрізняти поняття “незайнятість населення” і “безробіття”. В розвинутих країнах до категорії безробітних включають тільки осіб, які зареєстровані в урядових службах зайнятості і шукають роботу на певну кількість годин на тиждень. Розрізняють фрикційне, структурне і циклічне безробіття.

Фрикційне безробіттязумовлене постійним рухом населення: з одного регіону в інший; від професій до професій; з одного стану життя — в інший (наприклад навчання – робота – пенсія). Воно пов’язане з пошуком або очікуванням роботи у найближчому майбутньому.

Структурне безробіттявиникає під впливом науково-технічного прогресу і змін у структурі споживчого попиту, які ведуть до масштабних структурних перетворень економіки: закриття застарілих підприємств, зменшення випуску продукції окремих галузей, перехід до ресурсозберігаючих технологій тощо.

Циклічне безробіттявикликається спадом, тобто фазою економічного циклу, яка характеризується дефіцитом сукупного попиту на товари і послуги, недостатністю сукупних витрат. Сума рівнів фрикційного і структурного безробіття утворює природний рівень безробіття. Природне безробіття не є фіксованою величиною і залежить від багатьох факторів. Його нормальна величина не перевищує 4-6%.

Американський економіст А. Оукен математично визначив залежність між рівнем безробіття і відставанням обсягу валового національного продукту: якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень на 1%, то відставання обсягу ВНП становить 2,5%.

Систему трудових відносин, що виникають на ринку робочої сили, не можна звужувати до відносин купівлі–продажу робочої сили. Сутність ринку робочої сили розкривають також спосіб поєднання факторів виробництва, збалансованість трудових ресурсів і робочих місць, нормальне відтворення робочої сили, регулювання міграційних процесів населення, в т. ч. й планово організованих переміщень робочої сили, плинності кадрів, неорганізованої міграції тощо.

Елементами інфраструктури ринку є: служба зайнятості і працевлаштування; система профорієнтації, професійної підготовки і перенавчання трудових ресурсів; профспілкові організації і спілки роботодавців тощо.

Моделі ринку праці. Сформувалися різні моделі ринку праці, які відображають його організацію, структуру і функціонування.

Японська модель. Класичним прикладом організованого внутрішнього ринку праці є Японія. Система трудових відносин в цій країні базується на так званому “пожиттєвому наймі”, який гарантує зайнятість працівника до пенсійного віку (55-60 років), Ця система найму передбачає підвищення розмірів матеріальних благ (зарплати, премій, соціальних виплат) залежно від віку, який працівник пропрацював на даному підприємстві. Така система дозволяє фірмі підтримувати професійно-кваліфікаційний склад кадрів. Ця система прививає робітникам творче відношення до праці і забезпечує високу якість роботи. Працівник “пожиттєвого найму” не підлягає звільненню. Ця проблема вирішується шляхом скорочення людино-годин роботи або відкриттям нових робочих місць, переміщенням персоналу. Дана система найму поширюється лише на постійний персонал фірми. Девіз японських працівників: “Моя фірма — моя сім’я”.

Модель США. Для даної країни характерна децентралізація ринку робочої сили. У кожному штаті є свої закони про зайнятість, про допомогу безробітним, свої фонди страхування по безробіттю. Під час спаду в економіці або у зв’язку з нерентабельною роботою підприємства практикують звільнення працівників. Щорічно працівники фірми підписують колективні договори з адміністрацією. Рівень зарплати працівників та її підвищення пов’язані з рівнем продуктивності праці. Але системою договорів охоплено лише 25% працівників, а решта зайнята на основі контрактів, укладених на тривалий час. У контрактах зарплата залежить від складності роботи. Фірми займаються питаннями підвищення кваліфікації працівників лише по відношенню до специфічних робіт і робочих місць.

Шведська модель. У Швеції досягнута висока зайнятість завдяки активній політиці держави і фірм у вирішенні цієї проблеми. Основні кошти вкладаються не в допомогу по безробіттю, а в перепідготовку працівників, підвищення їх кваліфікації, тобто підвищення конкурентноздатності працівника на ринку праці. Політика зайнятості не зводиться до заповнення працівниками вакантних робочих місць, а носить превентивний характер, попереджає появу безробіття. Ця політика будується на таких економічних засадах:

1. Обмежувальній фіксованій політиці, яка полягає у стримуванні росту прибутку і підвищення заробітної плати, оскільки прискорений ріст цих величин призведе до зниження попиту на робочу силу, до плинності кадрів. Це досягається шляхом встановлення таких непрямих податків на товари і послуги, які не дозволяли б попиту та інфляції рости швидкими темпами, що заставили б менш прибуткові підприємства припинити свою діяльність.

2. Здійсненні політики “солідарності” у заробітній платі, що забезпечує рівну зарплату за рівну працю, незалежно від фінансового положення підприємства.

3. Здійсненні активної політики на ринку робочої сили: компенсації низької зарплати окремим працівникам, створенні нових робочих місць

4. Реалізації селективного економічного росту, що полягає в державній підтримці зайнятості в секторах, які мають низькі економічні показники, проте є необхідними для суспільства.

Модель гнучкого ринку. Передбачає мобільність праці: територіальну, галузеву та іншу рухомість працівників; дистанційну гнучкість: оптимальне розосередження працівників за виробництвами, підприємствами, філіями; гнучку зайнятість: еластичність і маневреність організаційних форм найму і трудової діяльності; функціональну гнучкість: взаємозамінність працівників, що володіють різнобічними професійними навичками; гнучкі системи оплати праці. В США і країнах ЄС 2/3 працюючих по найму належать до традиційно зайнятих, 1/3 — до гнучкої робочої сили. У Великобританії питома вага гнучкої робочої сили — 35%, у Данії — 43%, Нідерландах — 36%, Бельгії та ФРН — 31%.

Адміністративно-командна модель. Ринок робочої сили за умов адміністративно-командної системи в економіці характеризується відсутністю механізму стимулювання ефективного використання робочої сили, централізованим встановленням зарплати майже в однаковому розмірі по всій країні, нестачею робочої сили, недооцінкою послуг, спрямованих на управління капіталом. Ця модель визнавала три класи (робітники, селяни та інтелігенція), у відповідності з якими робоча сила поділялася на три групи: основну, другорядну і третьорядну. Марксистська теорія пропагувала ідеологію, що ставила робітників у вигідніше становище, проявляючи терпимість до селян і з певною мірою скептицизму ставилася до інтелігенції. Таке ставлення до окремих соціальних груп було відображено в розмірі заробітної плати певних сегментів, де робітничий клас отримував порівняно вищу зарплату (шахтарі, транспортники, будівельники). Це стимулювало розвиток промислового сектору економіки і стримувало прогрес сфери послуг.

Контрольні питання

1. Визначте роль народонаселення в розвитку та розміщенні виробництва.

2. Визначте особливості сучасного відтворення населення України та динаміки його чисельності.

3. Прокоментуйте мільярдні рубежі планети, пов’язуючи їх із наслідками росту народонаселення.

4. Чому стверджують, що при збереженні темпів природного руху населення в Україні до середини 50-х років ХІХ ст. за песимістичним прогнозом залишиться 16 млн. чол.? Чим викликані такі прогнози? Чи настільки різко зменшиться кількість населення країни?

5. Обґрунтуйте сучасні демографічні проблеми України. Поясніть чим вони викликані.

6. Розкрийте поняття “якість населення” та “євгеніка”.

7. В чому полягає сутність соціально-демографічної політики? Яка політика проводиться в Україні? А в Китаї чи Індії?

8. Розкрийте сутність трудових ресурсів та економічно активного населення.

9. Розкрийте сутність фаз відтворення трудових ресурсів.

10. Яка нині існує працересурсна ситуація в Україні та її регіонах?

11. Розкрийте сутність поняття “безробіття”, його види. Природний рівень безробіття.

12. Чи може бути ситуація, що природний рівень безробіття буде рівний нулю? Відповідь поясніть.

13. Дайте визначення поняття “ринок праці”. Розкрийте механізм його формування та основні об’єкти і суб’єкти ринку праці.

14. Які основні інфраструктурні елементи ринку праці?

15. Охарактеризуйте основні моделі ринку праці (японську, американську, швецьку).

Задачі