Розділ IV. Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєд­нана з вимогою про відшкодування збитків

Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєд­нана з вимогою про відшкодування збитків, сплату набувачем варто­сті плодів та доходів, визнання правочину, за яким річ потрапила до набувача, недійсним.

Віндикаційний позов слід відрізняти від деяких інших позовних вимог, предметом яких є речі. Такими позовами є вимоги про висе­лення, зокрема, із самовільно зайнятих приміщень або з приміщень у випадку викупу земельної ділянки, на яких вони розташовані. Не мо­же йтися про віндикацію і при виникненні спору з договору, оскільки при цьому діє правило про конкуренцію позовів. Так, власник речі звертається до орендаря про повернення йому речі пред'явленням не віндикаційного позову, а зобов'язального, оскільки орендарем пору­шуються зобов'язання, що обумовлені договором - після припинення строку договору повернути річ.

Важливим речово-правовим засобом захисту права власності є не-гаторний позов (ст. 391 ЦК). Він подається з метою усунення пере­шкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння. Саме для цього позову має значення застосу­вання правила, визначеного ч. 2 ст. 386 ЦК про можливість захисту права власності до моменту настання факту порушення, коли у влас­ника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призве­дуть до порушень його права. Так, коли розпочинається самочинне будівництво поряд із об'єктом права власності, власник вже має під­стави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде порушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту по­чатку здійснення будівельних робіт.

У спорах стосовно майна, що є спільною власністю кількох осіб можливе подання позову про визначення порядку володіння, корис­тування і розпоряджання ним. У випадках поділу майна між спів­власниками або виділу частки одного з них, ці позови пред'являтися не можуть. Часто у такий спосіб вирішуються спори між приватними співвласниками-фізичними особами, але вони не виключені і між юридичними особами.

За згодою співвласників або за відсутності згоди між ними - за рішенням суду правовий резким спільної власності може бути припинений. При цьому поряд із сталими підставами для цього (че­рез подання відповідних позовів про поділ спільного майна або виділ з нього частки) існують і нові, що передбачені ст. 365 ЦК. Право на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників припи­няється у випадках, коли ця частка є незначною і не може бути ви­ділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членами його сім'ї. Як видно, положення

3 53

цієї статті регулюють відносини між співвласниками-фізичними осо­бами. Проте встановлення аналогічних відносин не виключене й для юридичних осіб, хоча умова про врахування інтересів членів сім'ї для юридичних осіб не застосовується, Взагалі істотність шкоди являє собою оціночну категорію, яку повинен зважено оцінити суд. При­кладом примусового припинення права на частку в спільній влас­ності можуть стати випадки, коли співвласник не додержується обо­в'язків, пов'язаних із здійсненням права власності. Зокрема, не утри­мує своє майно у належному стані, не ремонтує його, чим робить для інших співвласників неможливим використання майна, яке перебу­ває у їх спільній власності, або завдає їм збитків. Це насамперед сто­сується нерухомості.

Стосовно поділу спільного майна та виділу з нього частки слід зазначити, що при наявності відповідного рішення суду або добро­вільного рішення самих співвласників з цього питання, оформленого належним чином, режим спільної власності припиняється, і тому вже не буде діяти норма про переважне придбання співвласником відчу­жуваної іншим співвласником частки у спільному майні.

Поширеними на практиці є позови про захист прав учасника спільної власності. До цієї категорії позовів можна віднести насам­перед вимоги про переведення прав і обов'язків покупця за догово­ром купівлі-продазку, укладеним учасником спільної часткової влас­ності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності, на переважну купівлю цієї частки. Стосовно цієї категорії позовів слід звернути увагу на наступне. Незважаючи на те, що правочин про відчуження частки співвласником порушує вимоги закону (а саме, ст. 362 ЦК про переважне право купівлі відчужуваної частки іншими співвласниками), такий правочин не визнається не­дійсним як такий, що не відповідає вимогам закону, а щодо нього за­стосовуються інші наслідки - можливість пред'явлення позову про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу на співвласника. Вказане правило застосовується тільки до співвлас­ників і не стосується учасників господарських товариств і, зокрема, акціонерів, оскільки вони не є співвласниками. Власником майна ви­ступає саме акціонерне товариство, а акціонери є власниками акцій, що їм належать. Проте судова практика іноді йде шляхом застосуван­ня до відчуження акціонерами акцій з додержанням правил про пере­важну їх купівлю за аналогією з нормою про переважну купівлю час­тки у спільній власності¹.

До категорії позовів про захист прав співвласників можна віднести цілу низку вимог. Це позови про визнання недійсним договору за­стави майна, що перебуває у спільній власності, переданого у заста­ву без згоди всіх співвласників, за позовом будь-кого із співвласників

І Див,: рішення Київського господарського суду у справі зі спору між ЗАТ «Обо­лонь» і ЗАТ «Сармат» // Юридична практика. - 2002. - № 34. - С 13,14.

354

майна, права та охоронювані законом інтереси яких порушено¹; про визначення розміру часток у праві спільної часткової власності (ст. 357 ЦК), якщо цей розмір не визначений законом або правочином і є спір щодо розміру коштів (вкладів) кожного із співвласників при придбанні (виготовленні, спорудженні) майна та з інших підстав, пе­редбачених цією статтею; про порядок володіння та користування майном, що є у спільній власності (ст. 358 ЦК), та про здійснення права спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК); про розподіл плодів, продукції та доходів від використання майна, що є спільною част­ковою власністю (ст. 359 ЦК); про порядок утримання майна, ще є спільною частковою власністю, а також порядок і розмір відповідаль­ності перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спіль­ним майном (ст. 360 ЦК); про виділ частки майна, що є спільною частковою чи сумісною власністю, або сплату компенсації за частку (статті 364,370 ЦК); про припинення права на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК), що по суті є позо­вом про примусовий викуп частки майна; про звернення стягнення на частку в майні, що є спільною власністю (статті 366,371 ЦК), по­зови про що заявляються кредиторами співвласника; про поділ май­на між співвласниками (статті 367,372 ЦК).

Важливе значення у забезпеченні захисту прав власника відігра­ють позови про визнання недійсними пршочинів про відчуження майна. Безумовно, правочини про відчуження майна, якщо вони вчи­нені з порушенням вимог щодо умов їх дійсності, суттєво впливають на права власника, який може обрати саме такий спосіб їх захисту. Для захисту права власності важливим є не тільки й не стільки сам факт визнання правочину недійсним, скільки наслідки, які це тягне за собою. Головним правилом при цьому є норма ч. 1 ст. 216 ЦК, якою встановлюється, що недійсний правочин не створює юридичних на­слідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Це передусім двос­тороння реституція, відшкодування збитків та моральної (немаино-вої) шкоди у необхідних випадках.

Нікчемні правочини порушують право власності самим фактом їх вчинення, а саме тим, що факт вчинення правочину мав місце, але юри­дичних наслідків такий правочин за собою не потяг. Внаслідок цього особа, яка вважала себе власником майна, одержаного за нікчемним правочином, таким насправді не стала, і навпаки - особа, яка вже по­збавлена майна, не здійснює щодо нього ані володіння, ані користуван­ня, а розпоряджання цим майном вже відбулося з її участю, проте вона залишається його власником з усіма наслідками цього становища.

У такому разі постає питання про співвідношення позовів про виз нання недійсним оспорюваного правочину (або застосування наслід-

¹ Роз'яснення Вищого господаревкого суду № 02-5/602 від 24 грудня 1999 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Укваіни «Про заставу» (п. 3.1) // Юридичний вісник України. - 2002. -№ 18-19. Вкладиш. -С 23.

355

ків недійсності нікчемного правочину) і позовів про захист права власності. Очевидно, поданням першого виду позовів тим самим за­хищається право власності. Не можна допускати можливість пред'яв­лення віндикаційного позову однією з сторін нікчемного правочину про витребування майна від другої сторони, оскільки у такому разі буде порушене правило про двосторонню реституцію як загальний наслідок нікчемного правочину.

Окрему категорію позовів складають вимоги про визнання неза­конними правових актів, що порушують право власності. Ці акти можуть виходити від державних органів, органів влади АРК та орга­нів місцевого самоврядування. Вони можуть спрямовуватись на не­правомірне втручання у здійснення власником своїх правомочностей. Крім загальної норми ст. 21 про захист цивільного права, можливість такого способу захисту передбачається й ст. 393 ЦК, якою регулюєть­ся порядок визнання незаконними актів, що порушують право власно­сті. При цьому власник може просити суд визнати незаконним акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого са­моврядування чи відновити становище, яке існувало до прийняття цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього станови­ща, власник має право на відшкодування збитків у повному обсязі.

Слід зазначити, що незаконними можуть визнаватися не тільки нормативно-правові акти, а й акти застосування права, які порушу­ють права конкретного суб'єкта, не торкаючись прав інших осіб. Во­ни можуть визнаватись незаконними за умови, якщо ці акти не відпо­відають вимогам закону або не додержано порядок їх видання чи набрання ними чинності. При поданні позову про визнання акта дер­жавного органу, органу влади АРК або органу місцевого самовряду­вання незаконним позивач повинен довести, що цим актом пору­шується його право власності. Важливим доповненням захисту права власності шляхом визнання незаконним акта органу державної вла­ди, органу влади АРК або місцевого самоврядування, є відновлення того становища, яке існувало до прийняття цього акта. Повертаючи власнику майно або право на нього, суд відновлює його майнове ста­новище. Вагоме значення має також відшкодування власникові збит­ків, завданих прийняттям незаконного акта, при неможливості від­новлення первісного становища. Обов'язок по відшкодуванню збит­ків буде нести той державний орган, орган влади АРК або орган міс­цевого самоврядування, який прийняв незаконний акт.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збит­ків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи), виникають з позадоговірних зобов'язань, а також не виклю­чені вони й стосовно порушень прав власника стороною договору, на­приклад, орендарем, який недбало ставився до орендованого майна, чим завдав збитків власнику-орендодавцю. Як зазначалося вище, такі позовні вимоги можуть поєднуватись з вимогами про віндикацію.

Захист права власності може забезпечуватись й іншими позовами. Одним з найбільш поширених є позов про визнання права власно­сті. Пред'явлення такого позову можливе за умови, якщо:

а) особа є власником майна, але її право власності оспорюється або
не визнається іншою особою;

б) у разі втрати особою документа, який засвідчує її право власно­
сті (ст. 392 ЦК);

в) коли особа не є власником, але бажає ним стати, отримавши пра­
во власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), на об'єкт самочинного
будівництва (ст. 376 ЦК), на річ, право власності на яку може набува-
тися за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

Позови про визнання права власності не подаються до суду, якщо і так відомі підстави його виникнення, хоча правовстановлюючі доку­менти на нього відсутні, але не в разі їх втрати. Це має місце, зокре­ма, коли право власності виникає із закону. Прикладом може бути набуття права власності на квартиру в будинку житлово-будівельно­го кооперативу, вартість якої повністю сплачена (квартиру викупле­но), або набуття права власності на бездоглядну домашню тварину при невиявленні протягом шести місяців з моменту заявления про за­тримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців щодо інших тварин їхнього власника, або він не заявить про своє пра­во на них. При виникненні спору про право власності набувач бездог­лядної домашньої тварини має довести факти, передбачені ст. 341 ЦК, а не встановлювати по суду право власності на неї. Не слід звер­татися до суду з позовом про визнання права власності й в деяких ін­ших випадках. Наприклад, при приватизації правовстановлюючим документом є свідоцтво про право власності всього майнового комп­лексу. Необхідні правовстановлюючі документи на окремі об'єкти, що входять до складу цього комплексу (будівлі, споруди або ін.), ви­даються уповноваженими державними органами на підставі Тим­часового порядку реєстрації права власності на об'єкти нерухомості. У разі ж відмови у здійсненні відповідних дій з боку цього органу, слід оскаржити в судовому порядку неправомірні дії останнього, а не пред'являти позов про визнання права власності.

Особливості мають позови про визнання об'єктом права власно­сті недобудованого будівництва, враховуючи його специфіку в по­рівнянні з завершеним будівництвом, яке є окремим об'єктом права власності. Складнощі полягають у тому, що місцеві органи влади здійснюють державну реєстрацію лише нерухомості, якою не вважа­ються об'єкти незавершеного будівництва. Останні набувають пра­вового режиму нерухомості лише після закінчення будівництва відповідного об'єкта й прийняття його до експлуатації. Частиною З ст. 331 ЦК визначається можливість визнання права власності на недобудоване нерухоме майно, якщо буде встановлено, що частка ро­біт, що не виконана відповідно до проекту, є незначною. У противно­му випадку може йтися лише про право власності на матеріали, що

використовувалися при будівництві. Законодавство про приватиза­цію передбачає можливість придбати шляхом приватизації об'єкт не­завершеного будівництва¹ без подібних обмежень.

Позови про визнання права власності на приміщення (частину приміщення) вчиняються з тих підстав, що таке приміщення будува­лося декількома юридичними особами (за йс рахунок), а враховувало­ся на балансі одного з них. Господарські суди правомірно визнають право на частку у праві власності на ці приміщення, оскільки перебу­вання на балансі юридичної особи не є безспірною ознакою її права власності на це майно².

Вчиняються також позови про визнання права власності з догово­рів, якими, за загальним правилом, не опосередковується придбання особою майна у власність (наприклад, договору застави), але якщо договором передбачається перехід права власності (на заставлену річ) за умов, коли сторона за договором, забезпеченим заставою, не виконає своїх зобов'язань.

Можуть вчинятися позови про визнання права власності за суб'єк­тами, яким у свій час було передано майно на невизначених підста­вах. Прикладом може бути передача майна профспілкам у безстроко­ве користування чи володіння, яким вони користувалися, починаючи з 20-х років минулого століття, як своїм, вважаючи себе його власни­ками. Такі спори тривають довгий час, тому остаточне тлумачення підстав володіння профспілками майном, переданим їм державою, покликаний надати Конституційний Суд. До цієї категорії позовів слід було б віднести й позови про визнання права власності на майно, яке було передане при приватизації безоплатно за умов додержання вимог ст. 24 Закону «Про приватизацію державного майна», тобто як­що більше 50 відсотків об'єкта приватизації було викуплено членами трудового колективу державної юридичної особи, майно якої прива­тизувалося.