Підстави нікчемності правочинів

Правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними

(ст. 228 ЦК). Нормативне посилання на публічний порядок давно відоме цивільному законодавству. Достатньо вказати, що у ст. 6 Ко­дексу Наполеона 1804 р. містилося правило про неможливість пору­шувати приватними угодами закони, які стосуються публічного по­рядку і добрих звичаїв¹. При цьому йшлося про внутрішній публіч­ний порядок. У цей період практика визнавала, що такий публічний порядок порушують угоди, які суперечать державному устрою, на­лежному функціонуванню державних органів, правилам громадян­ського стану тощо. Пізніше термін «публічний порядок» почав вико­ристовуватися й у відносинах з іноземним елементом. У цих випад­ках йшлося про зовнішній публічний порядок. Незважаючи на таке широке використання інституту публічного порядку, питання щодо змісту останнього остаточно не вирішено до цього часу. Західноєвро­пейські юристи при його аналізі або лише вказують на особливу гру­пу імперативних норм, що віддзеркалюють «основу всього правопо­рядку», «загальні блага», «загальні інтереси», моральні вимоги су­спільства, захист яких державна влада вважає за потрібне здійснюва­ти силою примусу², або ж обмежуються наведенням окремих прикла­дів, що зустрічаються в судовій практиці при застосуванні цього інституту³. Необхідно вказати й на те, що застосування зовнішнього публічного порядку (застереження щодо публічного порядку у відно­синах з іноземним елементом) розглядається ними не як правило, а як виняток, тоді як акти визнання недійсними приватних угод, що супе­речать вимогам внутрішнього публічного порядку, приймаються ре­гулярно⁴.

За радянських часів, коли поділ права на приватне і публічне не визнавався, у цивільному законодавстві термін «публічний порядок» використовувався лише як застереження, за допомогою якого на те­риторії СРСР обмежувалося використання дії іноземного права й ви­конання судових рішень, що виносилися іноземними судами. Таким

Международное частное право: Иностранное законодательство / Под ред. А. Н. Жильцова, А. И. Муранова. -М.: Статут, 2001. - С. 594.

² Морадъер Ж. Гражданское право Франции. -Т. 1.-М., 1958.-С. 158.

³ АлексидзеЛ. А. Проблема^ совепз в современном международном праве // Сов.
Ежегодник международного права; Под ред. Р. Л. Боброва. - М., 1970.-С. 131.

⁴ Там само.-С. 132.

234

чином, йшлося про зовнішній публічний порядок. У внутрішніх від­носинах цей термін не використовувався. ЦК усіх союзних республік містили норми про недійсність угод, укладених з метою, суперечли­вою інтересам держави і суспільства, які мали своїм наслідком одно­сторонню реституцію або неможливість реституції, залежно від того, одна чи усі сторони угоди діяли при цьому умисно.

При здійсненні нової кодифікаціі цивільного законодавства РФ за­значені підходи збереглися. Так, ст. 169 ЦК РФ передбачає нікчем­ність угоди, вчиненої з метою, що суперечить основам правопорядку та моральності, наслідки якої також складають односторонню рести­туцію або її неможливість. Через невизначеність такої категорії, як основи правопорядку, висловлена думка про те, що це ускладнить за­стосування зазначеної статті ЦК РФ. Знадобиться, як зазначає Ф. С. Хейфец, немало зусиль та часу, доки буде визначено коло зако­нів, які складають основи правопорядку й умови застосування такого неправового поняття як «мораль»¹.

Що ж стосується ЦК України, то він у ст. 228 закріплює беззасте­режне правило про нікчемність правочину, що порушує публічний характер. І хоча ЦК не розкриває поняття публічного порядку, але вказує на спрямованість дії сторін або однієї з них, що свідчать про порушення вказаного порядку. Перелік цих дій є вичерпним. Йдеться про дії, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод лю­дини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наведене свідчить, що ці дії порушують виключно публічно-правові норми і становлять правопорушення у вигляді зло­чину чи адміністративно-правового порушення і які мають тягти від­повідне покарання особи (осіб). Оскільки при вчиненні даних дій від­бувається порушення виключно публічно-правових приписів, то й наслідки таких дій встановлюються не ЦК, а окремими публічними законами. Вказаний підхід повністю узгоджується з тим, що новий ЦК - це Кодекс приватного права, у якому непередбачені, навіть, такі примусові заходи конфіскаційного характеру як одностороння рести­туція та її неможливість. Отже, правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що порушують публічний порядок, з точки зору цивіль­ного (приватного) права, мають не прагматичний, а концептуальний характер.

Правочини, вчинені з порушенням вимог щодо їх форми, є нікчемними лише у випадках, коли закон спеціально передбачає такі наслідки (ч. 1 ст. 218, ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220 ЦК). Нікчемним є правочин, вчинений з порушенням вимог щодо простої письмової форми у випадках, прямо передбачених законом. Йдеться, наприк­лад, про правочини щодо встановлення способу забезпечення вико-

¹ Хейфец Ф.С. Недействительность сделок по российскому гражданскому праву. -М., 2000.-С. 75.

нання зобов'язань (ст. 547 ЦК), кредитні договори (ст. 1055 ЦК), до­говори дарування майнового права та договори дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому {ч. 3 ст. 719 ЦК). Але, якщо за правочином, для якого обов'язкова письмова форма, укладе­ним усно, одна із сторін вчинила дію, а друга підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним (ч. 2 ст. 218 ЦК).

За загальним правилом недодержання стороною (сторонами) ви­мог закону щодо нотаріальної форми одностороннього правочину (ч. 1 ст. 219 ЦК) або договору (ч. 1 ст. 220 ЦК) має наслідком нікчем­ність правочину чи договору. Але у обох випадках передбачені й ви­нятки із загального правила.

Так, суд може визнати односторонній правочин, вчинений з недо­держанням вимоги щодо нотаріальної форми, дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчини­ла, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обстави­на, що не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК).

Суд може визнати дійсним і договір, вчинений з недодержанням вимоги закону про його нотаріальне посвідчення, але за наявності су­купності наступних умов. По-перше, для цього треба надати письмо­ві докази того, що сторони домовилися стосовно усіх істотних умов договору. По-друге, слід довести письмовими доказами, що відбуло­ся повне чи часткове виконання договору (про це свідчить, наприк­лад, поштова квитанція про сплату грошей, які становлять покупну ціну або їх частину). По-третє, потрібно встановити, що одна із сто­рін ухилилася від нотаріального посвідчення договору.

Визнання судом за таких обставин дійсності одностороннього пра­вочину або договору є його правом, а не обов'язком.

У тих випадках, коли суд визнає дійсним договір, вчинений з недо­держанням вимоги про нотаріальне посвідчення, наступне таке по­свідчення договору не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦК).

Правочнни, вчинені малолітніми особами за межами їх цивіль­ної дієздатності, є нікчемними (ст. 221 ЦК). Межі цивільної дієздатності малолітніх осіб встановлені в ст. 31 ЦК. Правочини, вчи­нені вказаною особою за цими межами, у разі відсутності наступного їх схвалення, нікчемні. Особами, що можуть схвалити правочин, є батьки малолітньої особи (один з батьків, з яким вона проживає), усиновлювачі або опікун. Правочин вважається схваленим, якщо названі особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не за­являть претензії другій стороні. Отже, схвалення правочину прояв­ляється у пасивній поведінці зазначених осіб. Суд за позовом заінте­ресованої особи може визнати правочин, вчинений малолітньою особою за межами її дієздатності, дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь останньої (ч. 2 ст. 221 ЦК). Прикладом такого правочину може бути договір дарування, за яким малолітня особа є обдарованою.

Наслідки нікчемності правочину, вчиненого малолітньою особою, залежать від того: хто був у ньому другою стороною.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила повністю дієздат­на фізична особа, остання повинна повернути батькам такої особи (усиновлювачам) або одному з них, з ким вона проживає, чи опікуну все, що вона одержала за правочином від малолітньої особи. Крім то­го, дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати збитки, заподіяні укладеним правочином, якщо у момент його вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. У свою чергу, батьки (усиновлю-вачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможли­вості - відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

У разі, якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кож­на з них зобов'язана повернути другій все, що одержала за цим право­чином у натурі, а у разі неможливості повернення майна відшкодуван­ня його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опіку­ном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину чи втраті май­на, яке було предметом правочину, сприяла їх винна поведінка.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила неповнолітня осо­ба, кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі, а у разі неможливості повернення майна відшкодовується його вартість за цінами, які існують на мо­мент відшкодування. У разі відсутності у неповнолітньої особи кош­тів, достатніх для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклу­вальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину чи втраті майна, яке було предметом правочину.

Правочини, вчинені недієздатною особою, є нікчемними (ч. 1 ст. 226 ЦК). Нікчемність правочинів, укладених особами, визнаними судом недієздатними (ст. 39 ЦК), обумовлена їх нездатністю усвідом­лювати значення своїх дій або керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я.

Навіть дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною осо­бою, у разі його наступного несхвалення опікуном такої особи, є нік­чемним. Схвалення опікуном цього правочину (про що свідчить неза-явлення претензії другій стороні протягом місяця) робить даний правочин дійсним. Усі ж інші правочини, вчинені недієздатною осо­бою, є нікчемними без будь-яких застережень.

Суд лише на вимогу опікуна може визнати дійсним правочин, вчи­нений недієздатною особою, якщо буде встановлено, що він вчине­ний на користь вказаної особи.

Наслідки нікчемності правочину полягають у наступному. Діє­здатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізич­ної особи все одержане нею за цим правочином, а у випадку немож­ливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами,

23?

які існують на момент відшкодування. Крім того, дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона зна­ла про психічний розлад чи недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. У свою чергу опікун недієздатної особи зо­бов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином, а у разі, коли майно не збереглося, - відшкодувати його вартість, якщо він своєю винною по­ведінкою сприяв вчиненню правочину або втраті майна.

Правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування, є нікчемним (ст. 224 ЦК). Перелік правочинів, вчинення яких неможливе без дозволу органів опіки та піклування, встановлений у ст. 71 ЦК. Йдеться про наступні правочини: пов'язані з відмовою від майнових прав підопічного (наприклад, відмова від орендної плати); щодо видачі письмових зобов'язань від імені підопічного (наприклад, зобов'язання про поруку); договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі про поділ або обмін житлового будинку, квартири; договори, що укладаються стосовно іншого цінного майна. Вказані правочини, вчинені опікуном без дозволу органу опіки та піклування, а так само особами, над якими встановлене піклування, хоча і з дозволу піклувальника, за умови, що останній діяв без згоди на це ор­гану опіки та піклування, є нікчемними.

Між тим, на вимогу заінтересованої особи, такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він від­повідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.