Натуралізм

Натуралізм (від лат. natura — природа) — літературний напрям, що утверджується у французькій літературі в останню третину XIX століття, який характеризується прагненням до фото­графічного й безпристрасного відтворення дійсності й фаталь­ною біологічною і соціальною зумовленістю людської долі й поведінки. Термін «натуралізм» належить Емілю Золя: у передмові до другого видання свого роману «Тереза Ра-кен» (1868 р.) він уперше зараховує себе до «письменників-натуралістів». Е. Золя є також основним теоретиком напряму.

— 387 —

Погляди французького письменника були викладені в цілій низці статей, які на початку 1880-х років увійшли до збірок «Експериментальний роман», «Натуралізм на театрі», «Рома-ністи-натуралісти». Крім того, Золя створив справжню школу письменників-натуралістів, що об'єдналися навколо свого теоретика. Ці автори відомі як члени «меданської групи» (від назви дачі Золя, яка.знаходилась у Мед ані). До цієї групи входили Ґі де Мопассан, Жоріс Карл Гюїсманс, Поль Алек-сіс, Лоен Еннік та Анрі Сеар. Окрім меданців, до школи французьких натуралістів належали вчителі Е. Золя — Ґюстав Флобер (до певної міри) та брати Едмон і Жюль Ґонкури, а також його соратник — Альфонс Доде. Близькими до натура­лізму в ті ж роки були такі французькі автори, як О. Мірбо, брати Роні, брати Марґеріти, Л. Декав, А. Бек та інші. Однак натуралістична школа як рух однодумців через певні естетич­ні суперечки розпадається наприкінці 80-х років. До того ж, ще в 1870 році помирає Жюль Ґонкур, у 1880 — Флобер. На рубежі двох століть завершується життєвий і творчий шлях Мопассанд (помер у 1893 p.), Едмона Ґонкура (1896 p.), Доде (1897 p.), Алексіса (1901 р.), Золя (1902 р.), Гюїсманса (1907 p.). Після припинення існування школи натуралістів у Франції натуралізм як художній напрям втрачає чіт­кість теоретичних принципів, являючи собою відтепер за­гальну назву близьких літературних явищ.

Е. Золя не розрізняв поняття «реалізм» і «натуралізм». «Примусити реальних героїв діяти в реальному середовищі, дати читачеві шматок людського життя — у цьому весь натуралістичний роман». У цьому вислові Золя, здавалося, немає суперечності з принципами митців-реалістів. І дійсно, теоретик натуралізму завжди віддавав належне видатним французьким реалістам — Бальзакові та Стендалю, яких Золя вважав своїми вчителями. Так, Бальзака він називав «основоположником точного вивчення суспільства». Золя шанує Бальзака й Стендаля насамперед за те, що вони правдиво зобразили свою епоху, за їхню близькість до дій­сності, за їхню «могутню здатність спостерігати й аналі­зувати». Однак далеко не все приймає Золя у творчості своїх видатних попередників. І Бальзака, і Стендаля він критикує за'їхній «романтизм», тобто за «виняткові» харак­тери, багатоманітні «перебільшення», гру вимислу та уяви. Не влаштовувала Е. Золя також наявність на сторінках їхніх творів авторської оцінки, моралізаторства. «Я не хочу, як Бальзак, розв'язувати питання, яким повинен бути устрій людського життя, бути політиком, філософом, мораліс­том», — пише Золя. «Картина, яку я малюю, — простий аналіз шматка дійсності, такої, якою вона є». Старий реалістичний

— 388 —

роман є вже недостатнім у новий час, коли знання дійснос­ті поглибилися завдяки успіхам точних і природничих наук.

Е. Золя намагається перенести в літературу принципи дослідження, притаманні науці. Він називав себе митцем-дослідником і вважав, що «романісту слід бути схожим на вченого, який досліджує свій предмет з неупередженою точністю». У передмові до другого видання свого роману «Тереза Ракен» Золя висловлює думку про те, що праця письменника споріднена з працею анатома, а роман має ставити наукову мету. Саме в науці автор «Терези Ракен» вбачає можливості глибшого пізнання людини. Письменник, гадає Золя, так само проводить експерименти над людьми, як учений — над хімічними елементами.

Окрім успіхів природничих наук, які викликали в пись­менників довіру до наукових методів пізнання, ґрунт для натуралізму створює також філософія позитивізму (О. Конт, Г. Спенсер). Позитивісти вважали, що між людьми та іншими живими організмами немає різниці. Услід за ними й Золя стверджував, що закономірності розвитку природи й тварин­ного світу можуть бути перенесені на людське суспільство й на долю окремої особистості. «Ті ж закони, — вважає Е. Золя, — керують каменем на дорозі та мозком людини».

Про тісний зв'язок, що має існувати між наукою та мистецтвом, говорили французькі письменники ще до Золя. Так, поет-«парнасець» Леконт де Лілль гадав, що «наука й мистецтво готові злитися воєдино». А Ґюстав Флобер ствер­джував, що «велике мистецтво повинно бути науковим і безособовим». Саме «безпристрасну» письменницьку манеру Ґ. Флобера, у творах якого, за висловом Е. Золя, «дається лише сам виклад фактів», і успадкували натуралісти. Із принципу науковості випливав ще один важливий принцип натуралізму — об'єктивність і неупередженість. Флобер був переконаний у тому, що письменник має надати право читачеві самому робити висновки із зображеної митцем картини. Автору, вважає Ґ. Флобер, не слід оцінювати явища, події, образи — він повинен приховувати свої погля­ди та симпатії. Автор «Мадам Боварі» зазначав, що пись­менник у літературі, як Бог у природі, мусить бути всюди­сущим, але незримим: «всюди й ніде».

Письменники-натуралісти, услід за Флобером, вважають, що митець, прагнучи до максимальної об'єктивності, має відмовитися від усіляких оціночних категорій. Письменник ні в якому разі не повинен керуватися власними або ж політичними симпатіями чи антипатіями. Об'єктивне та неупереджене начало, за концепцією натуралізму, якраз і стоїть найближче до наукового акту пізнання. Тому автор

— 389

має позбутися моралізування, його метою є неупереджене зображення та аналіз фактів. «Не можна уявити собі хімі­ка, — зазначав Еміль Золя, — який гнівається на азот за те, що ця речовина є непридатною для дихання, або ж ніж­но симпатизує кисню за протилежною підставою».

Натуралізм, таким чином, стає мистецтвом фактографії та документальності. Золя вимагає від письменника ретель­ного вивчення фактів, як це роблять учені-природознавці, приділяє основну увагу збиранню документального мате­ріалу. Коли ж ці матеріали будуть засвоєні цілком, «роман напишеться сам собою». Брати Ґонкури теж наголошу­вали на тому, що не бажають виходити за межі реального факту, вони, подібно до вчених, вивчали «людські доку­менти». Фактам, які описує письменник, звичайно, не слід давати авторську оцінку. Митець-натураліст — лише «реє­стратор фактів». При цьому для письменника не повинно існувати якихось «заборонених» тем, непридатних сюжетів, «низьких» фабул. Так само, як лікар не може нехтувати хво­рим через «неприємну» хворобу, письменник просто не має права відмовитися від зображення малопривабливих ас­пектів дійсності. Таким чином, у творчій практиці натура­лістів відбувається значне розширення тематики. «Шукати фактичну правду й на ній все добувати», — так влучно ви­значила поетику натуралізму Леся Українка [цит. за: 11, 18І\.

Своїм прагненням до фотографічного відтворення ре­альності, до документальності натуралісти намагалися зве­сти до мінімуму межі між мистецтвом і дійсністю та й взагалі знищити умовність мистецтва. Митець-натураліст — це фотограф, реєстратор життєвих явищ, копіювальник дійсності. Натуралізм вирішує питання про співвідношення мистецтва з дійсністю таким чином, що мистецтво стає точною відповідністю фактові, «тому, що було». Намагаю­чись здолати умовність мистецтва, натуралісти перетворю­ють художній твір на точну копію факту. Проти цього фотографічного відтворення реального життя в натуралізмі виступало багато митців — сучасників школи Золя. Так, англійський письменник Томас Гарді зазначав, що натура­лісти, наполягаючи на «житті й нічому, окрім життя в його брутальному шматку», забули про те, що далеко не кожний шматок життя є вартим оповіді. Та й взагалі, вважає Т. Гар­ді, вони не повинні займати час читача тим, що він і так може побачити навколо і безпосередньо дізнатися [цит. за: 79, 191].

Життя людини у творах натуралістів — це життя насам­перед біологічного організму. Письменники напряму кон­центрують свою загальну увагу на дослідженні саме біо-

— 390 —

логічних, фізіологічних імпульсів людської поведінки. У натуралістів характер людини зумовлений її фізіо­логічною природою, біологічними законами, спадковістю. Так, Е. Золя ретельно вивчає сучасні йому наукові праці «Фізіологія пристрастей» Ш. Летурно, «Трактат про спад­ковість» Люка, теорії Ч. Ломброзо, за якими злочинність визначається поганою спадковістю. Він же переносить ці теорії у свої романи. Так, Золя створює генеалогічне дерево двох розгалужень людини у своєму багатотомному циклі «Руґон-Маккари». Нащадки Руґона є здоровими фізично й морально людьми, тоді як нащадки Маккара — схильні до афектів і злочинів, дамокловим мечем висить над ними тягар алкоголізму та епілепсії. Фізіологічні імпульси визна­чають долю інших героїв натуралістичних творів: вони, наприклад, повністю зумовлюють поведінку протагоністки гонкурівського роману «Жерміні Ласерте».

Життя людей у творах натуралістів зумовлене не лише біологічно, а й соціально. У своїй праці «Експериментальний роман» Е. Золя зазначав: «Головний предмет нашого дослі­дження — це постійний вплив суспільства на людину та людини на суспільство». Золя виступає прибічником теорії Іпполіта Тена, згідно з якою середовище формує людину й здатне переробити її. Однак Золя розуміє середовище насамперед як середовище побутове, що змальовується в його романах з дрібними подробицями («Черево Парижа», «Пастка»). До того ж, Е. Золя до свого розуміння середовища залучає і природні умови. Взагалі, натуралісти не бачили істотної різниці між суспільством та природою. І одне, і друге являє собою щось нездоланне й фатальне для людини. Письменники меданської групи, і особливо Ґюїсманс, зобра­жали особистість, неспроможну активно впливати на середо­вище. Соціальні конфлікти відтворюються в романах натура­лістів у дусі соціал-дарвінізму, тобто як боротьба за існування.

Твори натуралістів відзначалися детальним описом се­редовища, речей, усього, що оточує людину. Золя, наприклад, з майже протокольністю професіонала або вченого від­творює залізницю («Людина-звір»), шахту («Жерміналь»), біржу («Гроші»), паризький ринок («Черево Парижа»), уні­версальний магазин («Жіноче щастя»). Втім, і тут не все влаштовувало сучасників натуралістів, представників інших художніх напрямів. Наприклад, Іван Франко вважав, що в романах Е. Золя «темні сторони життя займають... далеко більше місця, ніж у дійсності».

Ідеї та поетичні принципи французького натуралізму позначилися на творчості письменників різних країн на­прикінці XIX століття. У 1880—1890-х роках активно

— 391 —

працюють німецькі натуралісти Г. Гауптман, А. Гольц, Р. Демель, Г. Зудерман, М. Г. Конрад та інші. Натуралізм у Німеччині мав також свого теоретика — В. Бельше, який у програмній праці «Природознавчі основи поезії» (1887 р.) пропагує ідеї Е. Золя. Поширюється натуралізм і в американській літературі (творчість Ф. Норріса, X. Гар-ленда, С. Крейна). Наслідують французьких натуралістів і в АнглГї (Дж. Мур, Дж. Ґіссінґ, А. Моррісон). Прин­ципи натуралізму утверджуються в іспанській літературі (Е. Пардо Басам і А. Паладсіо Вальдеса). Натуралістичні тенденції помітні у творчості деяких російських пись­менників (Д. Мамін-Сибіряк, О. Писемський, П. Боборикін, О. Амфітеатров). Риси натуралізму можна спостерігати й у літературі XX століття: у творах Дж. Джойса, Ф. Кафки, Б. Пруса, С. Моема, С. Беккета, Б. Пільняка, Т. Драйзера, T. Вільямса, сюрреалістів та експресіоністів. Не минув нату­ралізм і української літератури. Показовою в цьому від­ношенні є творчість Володимира Винниченка. Для видатного українського письменника не існувало «заборонених» тем. Біологічні та сексопатологічні мотиви мають місце в ро­манах «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефисто­феля», у драмах «Пригвождены», «Базар», «Гріх». Так, саме «погана спадковість», зображена у п'єсі «Пригвожденні», призводить протагоніста — Родіона, який страждає від успадкованої психічної хвороби та не бажає «плодити де­генератів», — до самогубства.