ІиІ or по u ы о

тобто своєрідних відмітних форм (стилістичні
синтаксичного впорядкування фрази: фігури)

«стилістичні фігури — це особливі

побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження думок і почувань людини» [90, 357].

Термін «фігура» (лат. figura — обрис, зовнішній виг­ляд) уперше з'явився в античній риториці, куди був пере­несений з мистецтва танцю. Згідно з античною традицією вперше термін «фігура» використовується в Анаксимена з Лампсака (TV ст. до н. е.). Біля витоків вчення про фігури

— 223 —

стоїть також один з основоположників риторики Горгій (V —IV ст. до н. е.). Докладне вчення про фігури та розгорнуту їх класифікацію можна знайти вже у творах авторів І століття до нашої ери — І століття нашої ери — Діонісія Галікарнського, Цецилія, Псевдо-Лонгіна.

Узагальненням тих визначень, які давали фігурі в антич­ності, може слугувати тлумачення знаменитого давньо­римського ритора Квінтиліана: «Фігура в точному розумін­ні слова визначається як свідоме відхилення в думці або в мовленні від звичайної та простої форми... Таким чином, будемо вважати фігурою оновлення форми мови за допо­могою певного мистецтва».

Синтаксичні звороти, що нагадують за своєю формою стилістичні фігури, досить часто вживаються й у повсякден­ному, побутовому мовленні, проте там їх використання пояснюється або наслідком випадкового збігу слів, або ж прагненням уникнути одноманітності словесно-синтаксичної форми вираження думок. Стилістичні фігури художнього мовлення, пб-перше, завжди є наслідком свідомого вибору, спеціального розрахунку письменника з метою вплинути на свого читача, і, по-друге, можуть виконувати різноманітні, не пов'язані виключно з комунікативною, художні функції, зокрема, індивідуалізації та типізації мовлення, виділення окремих слів та частин фрази, особливо важливих у смисло­вому відношенні, композиційну, функцію емоційного уви­разнення і т. д.

За характером відступу від узвичаєних синтаксичних норм побудови фрази всі наявні стилістичні фігури мовлення можуть бути поділені на три типи:

I) Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-
граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф,
еліпсис, асиндентон (або безсполучниковість).

II) Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіч­
но-смислових норм оформлення фрази. В межах даного
типу можна виділити три групи фігур: повтору, зістав­
лення та протиставлення слів та більших або менших
мовних величин.

1. ФЛгури повтору. Серед повторів розрізняються прості та композиційні повтори. Простим називається під­силювально-смисловий повтор, який не має структурно-організуючого значення, тобто повтор, не суттєвий у композиційному (але не в загальносмисловому) відно­шенні. В залежності від того, які саме смислові величи­ни повторюються, прості повтори поділяються на звукові, словесні, фразові.

а) Звуковими називаються повтори однакових або одно-

— 224 —

типних звуків у суміжних словах або фразах тексту (пере-важно поетичного). Повтор приголосних звуків називається алітерацією; повтор голосних звуків називається асонан­сом; повтор звуків наприкінці віршових рядків або їхніх складових частин називається римою.

б) Словесними називаються повтори слів — найчастіше в
межах словосполучень, одного або кількох суміжних речень,
рідше — в більш широких межах. Повтор однакових слів
називається прямим повтором. Прямими можуть бути повто­
ри як повнозначних (простий прямий повтор), так і служ­
бових (полісиндентон, або багатосполучниковість) слів.
Повтори однотипних слів називаються видозмінюваним
повтором (плеоназм; тавтологія).

в) Фразовими називаються повтори суміжних частин
(як правило, окремих, коротких речень) фрази. Найчастіше
такий повтор набирає вигляду так званого синтаксичного
паралелізму.

Вже синтаксичний паралелізм може виконувати компо­зиційну функцію. На відміну від простих, композиційні пов­тори не обмежуються підсилювально-смисловою функцією і виконують композиційне завдання, виступаючи, зокрема, сигналом початку та кінця певних фразових одиниць. Най­більш яскравою композиційна функція повтору виявляє себе у віршових текстах, де повтором зв'язуються (інколи й у жорстко визначеному порядку) й виділяються окремі рядки вірша й більші, ніж рядок, одиниці композиційного поділу вірша — строфи. Менш яскраво композиційне значення повтору виявляє себе у прозі (анафора, епіфора, анепіфора, або кільце, епанафора, або стик).

2. Фігури зіставлення. Ці фігури близькі за своїми ознаками
та функціями до фігур видозмінюваного повтору. Подібно
до останніх, вони постають на основі такого накопичення
слів, яке видається зайвим, немотивованим нормами та
вимогами логічного викладу, таким, що відволікає і усклад­
нює сприймання його фактологічної сутності. До фігур
зіставлення належать ампліфікація, градація, парономазія.

3. Фігури протиставлення. Ці фігури, на відміну від фігур
зіставлення, ґрунтуються не на однорідності (смисловій
близькості) зіставлюваних слів, а на більш-менш різкій їх
різнорідності (смисловому контрасті), яка підкреслюється
й посилюється контекстом їх зіставлення. До фігур проти­
ставлення належать антитеза та оксюморон.

III. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних комуні­кативно-логічних норм оформлення фрази, — так звані риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику.

- 225 -

6.2.4.1. Інверсія Інверсія (лат. inversio — перевер­тання, переміщення) — стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим, звичайним. Україн­ська, як і інші східнослов'янські мови, належить до мов з вільним порядком слів у реченнях, проте певна їх син­таксична послідовніств, унаслідок своєї узвичаєності, а також через її підпорядкованість логіці розгортання висловлюваної думки здається більш природною, тоді як зміна такої по­слідовності психологічно сприймається як відступ від певної сталої норми. Логічна послідовність розгортання думки регу­лює, зокрема, порядок головних членів речення, які скла­дають свого роду синтаксичний кістяк висловлюваної думки. Нормальна логічна послідовність розгортання думки перед­бачає її рух від уже відомого (тобто того, про що вже говорилося, або такого, що подається як наперед відоме) до невідомого, того, що, власне, повідомляється про це «вже відоме» і фіксує в ньому якісь зміни. Оскільки «вже відоме» в реченні звичайно виражається через підмет (суб'єкт думки), а «невідоме», нове через присудок (предикат думки), то природним або, як ще кажуть, прямим буде порядок слів, за яким присудок розміщуватиметься за підметом, а інвер­сованим буде їх зворотний порядок: присудок перед під­метом. Наприклад, один з віршів В. Стуса починається таким реченням: «Гойдається вечора зламана віть, // мов костур сліпого, що тичеться в простір // осінньої невіді». Ця фраза сприймається як інверсована через те, що спо­чатку в ній подається предикат дії, граматично виражений присудком «гойдається» (тим новим, що повідомляється про суб'єкт дії), а вже потім називається сам суб'єкт дії, граматично виражений підметом «віть». Нормативно-логічному порядку розгортання думки тут мала б відпові­дати інша послідовність слів, а саме: Зламана віть вечора гойдається, мов костур сліпого, що тичеться в простір осін­ньої невіді.

Якщо синтаксичний порядок головних членів ре­чення регулюється нормами логічної послідовності роз­гортання висловлюваної думки, то порядок другорядних членів речення в кожній національній мові встановлю­ється історично усталеними в ній нормами синтаксич­ної побудови словесних конструкцій. Зокрема, для україн­ської мови природнішим буде розміщення додатків (1) та обставин (2), виражених іменниками, в позиції — після слова, до якого вони відносяться, а означень (3) та прислівникових обставин (4) в позиції — перед сло­вом, до якого вони відносяться. Зворотний порядок їх

— 226 —

розміщення, звичайно, сприймається як Інверсований. Наприклад:

1. «Зелена гілка в лузі на вербі // Від доторку твого зів'яне»
(Д. Павличко), замість: Зелена гілка в лузі на вербі зів'яне
від твого доторку.

2. «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить
подібне кохання» (В. Сосюра), замість: Ніхто не кохав так.
Подібне кохання приходить лише через тисячі літ.

3. «Ця любов, наче овочі цінні. // Дозрілі, пізні» (Б. Руб-
чак), замість: Ця любов наче цінні, дозрілі, пізні овочі.

4. «Простелю тобі, раю, // Притулюсь собі скраю»
(І. Драч), замість: Простелю тобі, раю, скраю собі притулюсь.

Інверсія індивідуалізує й емоційно увиразнює мовлен­ня. Але основна її функція полягає не в цьому. Синтаксично інверсований порядок членів речення служить передусім меті виділення окремих, найвагоміших у контексті даного висловлювання слів. Інверсоване слово за рахунок того, що потрапляє в незвичну для нього синтаксичну позицію, мимоволі привертає й затримує на собі більше уваги. Особливо яскраво ця функція інверсії виявляє себе у випадку, коли інверсоване слово не просто змінює свою узвичаєну синтаксичну позицію, але при цьому ще й від­діляється від члена речення, якому воно підпорядковане, іншими словами, — коли граматично зв'язані слова, інвер­суючись, розводяться в межах речення, а інколи й суміжних речень. Наприклад: «Хвилі байдуже бігли на берег — не наздоганяли, не підгонили одна одну, тихі й покірні, зморено засипали на теплім піску» (Ю. Мушкетик), замість: Тихі й покірні хвилі байдуже бігли на берег — не наздоганяли, не підганяли одна одну, зморено засинали на теплім піску.

Інверсоване слово, яке виділяється вже саме по собі, звичайно ще й тяжіє до винесення його в позицію по­чатку або кінця такої фрази, що вимовляється на одному диханні (це приблизно 7—8 складів), тобто в інтонаційно сильні й більш відчутні місця фрази. З особливою очевид­ністю ця тенденція виявляє себе у віршових текстах, рядки яких якраз і відповідають, у принципі, таким фразовим побудовам. Кінець кожного рядка є відчутнішим завдяки тому, що на нього припадає сильний фразовий наголос, відчутність початку наступного рядка створює сильна (так звана константна) пауза, якою він відділяється від попе­реднього рядка. Відчутності окремих слів сприяють тут і так звані цезурні паузи, які ділять навпіл довгі рядки й перед якими дещо сповільнюється мовлення. Наприклад, у наведеному вище уривку з вірша В. Сосюри (підкреслені слова, які тут виділяються, значок // позначає цезуру):

— 227 —

Так ніхто не кохав. // Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

Інверсованість слів «так», «тисячі літ», «кохання» під­кріплюється їхньою інтонаційно сильною позицією — по­чатку або кінця віршового рядка, а відчутність слів «не кохав» посилюється за рахунок цезурної паузи, яка на мить перериває мовлення.

У реальних мовленнєвих текстах інверсія може набува­ти дуже складних форм, коли, наприклад, інверсується від­разу декілька членів речення, граматичні форми підмета й присудка не збігаються з логічними формами і т. д.

6.2.4.2. Анаколуф Анаколуф (від грец.

неправильність, непослідовність) — це стилістична фігура, побудована з порушенням граматичної узгодженості між словами, членами речення. Наприклад: «На сто колін, перед стома богами // Я падаю: прийди мені, прийди!» (І. Драч) — замість: Прийди до мене.

Анаколуф підкреслює відтінки емоцій того, хто гово­рить, свідчить fipo його внутрішній стан (найчастіше — схвильованості), слугує засобом створення комічного вра­ження, інтонацій живої розмовності тощо.

6.2.4.3. Еліпсис Еліпсис (грец. єА,Х,єІ\|/ІС — пропуск,

нестача) — це стилістична фігура, по-

будована шляхом пропуску слова або кількох слів. Наприклад:

Зостались ви, пісні старії, Щоб старину згадати нам, Старим — літа їх молодії.

(О. Корсун)

В останньому рядку тут опущено слово «згадати».

Еліпсис може посилювати динамічність фрази, напру­женість зміни дії, підкреслювати лаконізм, ліричну схвильо­ваність, розмовні інтонації. Еліпсис часто трапляється в при­слів'ях і приказках. Фігура еліпса може лежати в основі ціло­го художнього твору або значної його частини, як, наприклад, у новелі М. Черемшини «Парубоцька слава», де увага читача інтригується тим, що ім'я персонажа довго не називається:

Такий, ген ясінь, високий та кучерявий.

А бгачкий, гей жереповий прут,

Лице, гей зарькою мальоване, на бачках обертається,

під шовковим вусом замикається, як братчиків цвіт.

Бровами плете дрібні віночки над голубим морем.

Як моргне, то днинка сміється.

Як гляне, то душа потопає.

Як заговорить, то сріблом розкидає...

— 228 —

Асиндетон (грец. aavvSeiov — 6.2.4.4. Асиндетон незв'язане), або безсполучнико­вість, — це стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова й частини фраз. Наприклад: «Ліс, вогонь, кобзар, козаки, ціла картина десь ніби чарами зникла» (І. Нечуй-Левицький).

Безсполучниковість посилює виразність мовлення, акцен­тує в ньому динамічний аспект, служить для виділення окремих слів:

Пружнаста віхола — прудка підпора крилам. Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка... Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

(М. Бажан)

Полісиндетон (грец. 7ioA/vxyi>v5ei;ov, 6.2.4.5.

від тгоАлІС — численний і awSetov — Полісиндетон зв'язок), або багатосполучнико­вість, — це стилістична фігура, яка полягає в накопи­ченні сполучників, що зв'язують окремі слова та частини фрази. Наприклад: «Над ялицями лютилась буря, і трясла ними, і гнула їх, і робила їх тим кріпшими» (О. Ко-билянська); «...й на личку змарнів, і волю стратив, і ходив засмучений та задуманий» (Ю. Федькович).

Багатосполучниковість використовується як засіб, який уповільнює мовлення, служить для виділення значущих слів, надає мові урочистості, оскільки часто асоціюєть­ся або й стилізується під багатосполучникові синтаксичні конструкції біблійних текстів. Фігура багатосполучнико­вості може оформлятися, по-перше, різними сполучни­ками (не лише «і»), наприклад: «А Дунай річка-мати, А не дай нам погибати» (народна пісня); «Ой доки ж ми та стоятимем, // Зелену траву та топтатимем // Червоними та чобітками, // Золотими підківками» (П. Чубинський). Інколи використовується комбінована форма багатосполучни­ковості, побудована на поєднанні різних сполучників. По-друге, фігура багатосполучниковості може оформлятися не лише сполучниками як такими, а й іншими службовими словами, що отримують у контексті сполучникову функцію:

Ні їсться, ні п'ється і серце не б'ється, І очі не бачать, не чуть голови, Неначе немає, ніби неживий...

(Т. Шевченко)

229 —

6.2.4.6. Плеоназм Плеоназм (грец. TtteovaqaoC — над-

мірність) — це стилістична фігура, що ґрунтується на синонімічному повторі попереднього слова: ждати — чекати, пам'ятай, не забувай, тишком-нишком і т. д. Плеонастичний повтор не мотивований логічно і вживається як засіб стилістичного увиразнення мовлення. Найчастіше вживаний у народнопоетичній творчості: «Під ним кониченько, // Під ним вороненький // Сильно дужий» (народна пісня). Трапляється й у літературній поезії:

Серед мороку, бурі-негоди Цілу ніч буде човен блукати.

(Леся Українка)

6.2.4.7. Тавтологія Тавтологія (від грец. тато — те

саме і XôyoÇ — слою) — це стилістична фігура, що ґрунтується на однокореневому повторі попе­реднього слова: диво дивне, темниця темна, тьма-тьмуща і т. д. Як і плеоназм, тавтологія немотивована логічно і вводиться в текст зі стилістичних міркувань. Найтиповішим уживання цієї фігури є для народнопоетичної творчості, проте досить часто вона трапляється й у літературній поезії: «У чужую сторононьку, // Да на чужу чужиноньку» (народна пісня);

Прощаннячко, прошай. Ця місячна соната. Прощаннячко, прости... Який скорботний сніг. Прощаннячко. Щока... Щока. І краплі м'яти. І сіра пелена на перламутрі сліз...

(С. Сапеляк)

6.2.4.8. _ Паралелізм (грец. л

Синтаксичний _той, що йде поруч) синтаксичний —

паралелізм _це стилістична фігура, яка ґрунтується

на однотипній синтаксичній побудові

двох або більше суміжних мовних одиниць, переважно

рядків поетичного тексту, що породжує відчуття їхньої

симетрії. Наприклад:

Зашуміла дібровонька, листом зашуміла, Затужила дівчинонька, серцем затужила.

^f (M. Шашкевич)

Найчастіше паралелізм, симетрія в синтаксичній побу­дові суміжних поетичних рядків супроводжується образ­ним зіставленням виражених у них думок — так званим образно-психологічним паралелізмом: між життям при­роди і фрагментами людського життя (див. докладніше в розділі «Символ»).

— 230 —

Паралелізм відомий з давніх-давен. Найбільше він уживаний у народній поезії. Значного поширення на­буває в романтичній поезії на початку XIX століття, часто як стилізація фольклорних мотивів. Паралелізм може складати композиційну основу ліричного віршового твору.

Анафора (від грец. ccvoopopa — вине- 6.2.4.9. Анафора сення нагору, повторення) — стиліс­тична фігура, яка утворюється повтором слів або слово­сполучень на початку суміжних мовних одиниць. Наприклад:

Тобі одній, намріяна царівно, Тобі одній дзвенять мої пісні, Тобі одній в моєму храмі дивно Пливуть молитви і горять огні.

(М. Рильський)

Найчастіше анафора зустрічається у віршових текстах, рідше в прозаїчних. Прозаїчна анафора зв'язує звичайно початки суміжних речень, наприклад: «Небо, гей на морі піна. А з тої піни дрібна роса паде на ліси, на гори. А з того неба Купало любість по землі сіє... А де то та любість упаде, там білий вогонь з землі виростає, а за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює. Бо любість одне крило біле, а друге темне має» (М. Черемшина). Дуже рідко анафорич­ний повтор пов'язує не суміжні, а розведені в тексті мов­ні одиниці, наприклад початки всіх чотирнадцяти розділів повісті «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка: «Смутний та невеселий сидів собі на лавці, у новій світли­ці... конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха» (розділ І); «Смутно і невесело було раз уранці у славному сотенному містечкові Конотопі» (розділ IV); «Смутна і не­весела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка Йосипів­на Олена, хорунжівна» (розділ VII) і т. д. Прозаїчна анафора найчастіше підсилює та емоційно увиразнює зміст того, про що розповідається, хоча, як, зокрема, в останньому випадку може виконувати й композиційну функцію, якою звичайно відмічений анафоричний повтор у віршових текстах, де анафора слугує додатковим (поряд з константною паузою) сигналом закінчення попереднього рядка й початку на­ступного. Не так вже й рідко анафоричний повтор може витримуватися протягом усього віршового твору (звичайно невеличкого за обсягом).

— 231 —

6.2.4.10. Епіфора Епіфора (грец. єтифора — пере­несення, повторення) — стилістична фігура, протилежна анафорі, яка утворюється повтором окремих слів або словосполучень на кінці суміжних мов­них одиниць. Наприклад:

Будемо вічно в труді рости, З серця землі підіймать пласти, Чорного золота давні пласти.

(Я. Шпорта)

Набагато рідше епіфора зустрічається в прозі: «Мне бы хотелось знать, отчего я титулярный советник? Почему именно титулярный советник?» (М. Гоголь). Інколи епіфора, як і анафора, може поширюватися на весь віршовий твір.

6.2.4.11. Анепіфорою (грец. ocvemcpopà), або

Анепіфора просаподосісом (грец. лроаожюо-atÇ — буквально надлишок), або кіль­цем, називається стилістична фігура, яка зв'язує повтором окремих слів чи'словосполучень початок і кінець суміжних мовних одиниць (абзац, строфа) або й однієї одиниці (ре­чення чи віршовий рядок). Пояснюючи назву цієї фігури, В. Домбровський, зокрема, писав: «Повторення початкового слова або фрази на кінці того самого речення, вірша, строфи або цілої п'єси, через що дана гадка або ж ряд гадок, що творять логічну цілість, отримує певного роду заокруглення; звідси й назва тієї фігури» [35, 72]. Наприклад:

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води...

(В. Сосюра)

Усміхнулась Катерина, Тяжко усміхнулась.

(Т. Шевченко)

Кільце часто використовується з композиційною метою, відзначаючи початок і кінець строфи. У цьому випадку говорять про кільце строфи:

^f У цьому полі, синьому, як льон, де тільки ти — і ні душі навколо, уздрів і скляк — блукало серед поля сто тіней. В полі, синьому, як льон.

(В. Стус)

— 232 —

Епанафорою (від грец. eiravoccpopfj), 6.2.4.12.

або анадиплосисом (від грец. avec- Епанафора оітсАлвоІС — удвоєння), або стиком, називається стилістична фігура, яка зв'язує повтором окре­мого слова або словосполучення кінець попередньої мов­ної одиниці з початком наступної. Наприклад:

Чому стилетом був мій етил ос. І стилосом бував стилзт.

(Є. Маланюк)

Крім стику, тут ще й кільце.

Стик можна розглядати як подвоєння епіфори та анафо­ри, звідси його й називають епанафорою, або епанострофою. Зішлемося на В. Домбровського: «Повторення якогось сло­ва або фрази з кінця одного вірша на початок слідуючого називається епанастрофою. Такі повторення звичайні в старовинних народних піснях, як наприклад в колядках, щедрівках, гагілках та інших, в яких творять об'єднуючий віршовий елемент, що ніби звена одного ланцюга в'яжуть в одну цілість поодинокі гадки пісні, наприклад:

Нема в короля такого коня — У мого коня золота грива. Золота грива, срібні копита, Срібні копита, шовковий хвостик, Шовковий хвостик, очі тернові, Очі тернові, вушка листові...

(Народна колядка)» [35, 70].

Дана стилістична фігура найчастіше з-поміж інших фігур (за винятком хіба що анафори) трапляється у фоль­клорі. Стик часто називають підтопленням — через те, що кожен новий рядок немовби підхоплює, посилює і роз­гортає зміст попереднього рядка. Зрідка, переважно як композиційний прийом, стик застосовується в прозі. Ціка­вий зразок міститься у відомому романі М. Булгакова «Май­стер і Маргарита», двадцять четверта глава якого закінчується так: «...и сколько угодно, хотя бы до самого рассвета, могла Маргарита шелестеть листами тетрадей, разглядывать их и целовать, и перечитывать снова: — Тьма, пришедшая со Средиземного моря, накрыла ненавидимый прокуратором город... Да, тьма», — а двадцять п'ята починається словами: «Тьма, пришедшая со Средиземного моря, накрыла нена­видимый прокуратором город. Исчезли висячие мосты, соеди­няющие храм со страшной Антониевой башней, опустилась с неба бездна...» і т. д.

— 233 —

6.2.4.13. Ампліфікація (лат. amplifikatio —

Ампліфікація поширення, збільшення) — стилістична фігура, яка полягає в підкреслено від­чутному накопиченні в межах суміжних висловлювань (як правило, одного, двох-трьох речень або коротенького абзацу) однотипних мовних одиниць. «Кожна з цих оди­ниць має самостійне значення, а всі разом, функціонуючи у взаємодії, вони підкреслюють, експресивно посилюють висловлену думку. Відповідно до стилістичної настано­ви нагромаджується певна кількість таких одиниць з до­триманням, звичайно, міри своєрідної „норми", яка забезпе­чує належний художній ефект. Нагромадження ампліфі-кованих елементів без почуття міри може мати зворотній ефект, порушити стилістичну фігуру. Негативний ефект дає й ампліфікація, позбавлена цілеспрямованості та належного осмислення. Нагромадження засобів, що творять фігуру, повинно бути підпорядковане конкретному стилістичному завданню. У майстрів українського слова ця стилістична фігура твориться та використовується з тонким художнім тактом» [90, Зб4\.

Ампліфікуються звичайно, нагромаджуючись в обмеже­ному контексті, слова та мовні звороти, що виражають сино­німічні поняття, або ж слова однотипних частин мови. Обидві форми ампліфікації можуть виступати як нарізно, так і разом, утворюючи своєрідні комбіновані поєднання. Прикладом ампліфікації смислової одиниці, що виражає одну частину мови, може слугувати уривок із повісті О. Ко-билянської «Земля», де в межах трьох суміжних речень кількісно накопичується займенникова форма: «Ось той блі­дий хлопець, те змарніле, виголодніле тіло, з тим дитиняче дрібним личком — се був його одинокий син. А той одино­кий його син був братоубійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І воно так буде до кінця життя його, до останнього віддиху його». По­рівняйте з ампліфікацією слів, що виражають контексту­ально-синонімічні поняття, оформлювані за допомогою однотипних мовних засобів:

Сі круглії вежі й високії мури — Страшні та суворі, непевні, понурі, І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці, При вежах тих сумні «темнії темниці».

(Леся Українка)

— 234

Градація (лат. gradatio — поступове 6.2.4.14. Градація

підсилення) — це стилістична фігура, утворена зіставленням певних мовних одиниць у послі­довності поступового наростання чи спадання їхнього сми­слового або емоційного значення. Градація, в якій суміжне розташування мовних одиниць веде до наростання виявле­ної смислової ознаки, називається висхідною. Наприклад: «Цвіти над нами веселкове // Як мир, як щастя, як лю­бов»; «Дай, серце, волю нетерплячим крилам, // Затріпочи, розвійся і полинь!» (М. Рильський). Градація, в якій послі­довність суміжно розташованих мовних одиниць веде до спадання виявленої смислової ознаки, називається спадною. Наприклад: «На майдані пил спадає, // Замовкає річ... Вечір. Ніч» (П. Тичина); «І лиш попереду червоний вогник, // Мов поклик, блимав, танув і мовчав...» (С. Тельнюк).

Парономазія (грец. Ttocpovouaoixx — 6.2.4.15.

біля і ôvo|i6xrco — називаю) — це стилі- Парономазія стична фігура, утворена зіставленням слів, різних за значенням, але подібних за звучанням. Наприклад: «Раділи радієм, плутоново плодились, // А ми світили вами, аж посліпли... //їв судний день чорнобиль­ський збудились...» (М. Влад).

Найчастіше Парономазія використовується у віршових творах, з причини того, що вони більшою мірою, ніж проза, орієнтовані на звукову відчутність слова, на вияв звукової значущості художнього мовлення. У прозі парономазія най­частіше використовується для створення каламбурів, на­приклад: «Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? — Тягає!.. Оце два дні у степ вивозила курей» (О. Ковінька, «Розмова по телефону»).

Досить часто і у віршових текстах парономазія виступає як засіб творення комічного враження. У зв'язку з цим О. Пономарів пише: «Стилістичні властивості парономічного зближення слів часто, використовуються при створенні епіграм, пародій, шаржів. Для прикладу можна навести одну з пародій Юрія Івакіна, навіяну творами Івана Драча:

Біля персів вона тримала зоряного сина („Ніж у сонці")

Чистих персів торкатись не дасть („Балада про дівочі перса")

Та персів проклятих два рідні вулкани („Божевільна

балада")

Торка її холодні полум'яні перса („Калина")

Вітер перса мої пестить („Жінка і море")

— 235 —

Іван Драч „Нереальна балада"

І невідь звідки падають ці сни...

Лечу на крилах персів

в країну персів,

в державу персів, в князівство персів,

у Персію, сказати б.

Шукаю серед персів свій босий слід і не знаходжу.

На сполох б'ю у дзвони персів:

„Постаньте, персів бранці —

протуберанці!"

Із персів смутку спиваю оскому пісні. Співаю „Баладу про острів Антораж".. І гей! На абордаж беру галери персів — Де перса персонал і персонаж (за борт цей

екіпаж!).

Тримаюся за стопи персів, за грона персів, за вулкани персів, за бетатрони персів,

за їх ракетодроми, Як той Персей за Андромеду, І мегатонни персів вибухають —

віршем»

[72, 55-56].

6.2.4.16. Антитеза Антитеза (грец. àvtiOecriÇ — проти­ставлення) — це стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом. Наприклад: «Думав, доля зустрінеться — спіткалося горе» (Т. Шевченко).

Антитеза часто зустрічається в прислів'ях та приказках, афоризмах: «Ситий голодного не розуміє», «Багатство дме, а бідність вдвоє гне». Антитеза використовується для опи­сів, характеристики предметів, часто іронічної або сатирич­ної. Наприклад:

Всякий, хто вище, то нижчого гне, — Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

(І. Котляревський)

Порівняйте: «Иван Иванович худощав и высокого роста; Иван Никифорович немного ниже, но зато распространяется в толщину. Голова у Ивана Ивановича похожа на редьку хвостом вниз; голова у Ивана Никифоровича — на редьку хвостом вверх... Иван Иванович боязливого характера. У Ивана Никифоровича, напротив того, шаровары в таких ши­роких складках, что если бы раздуть их, то в них можно бы поместить весь двор с амбарами и строениями» (М. Гоголь).

— 236 —

Оксюморон, або оксиморон (грец. 6.2.4.17.

ô^ôpxopov — нісенітниця), — це стилі- Оксюморон стична фігура, що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу. На­приклад: «На нашій — не своїй землі» (Т. Шевченко); «довго тягтиметься мить» (Є. Плужник); «холодний окріп нарзану» (М. Лєрмонтов).

Оксюморон дуже виразний стилістичний прийом: ви­користовуючи мінімум мовленнєвих засобів, він характери­зує складність, внутрішню суперечність описуваного пред­мета або явища:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні!

(Леся Українка)

Риторичними фігурами (грец. 6.2.4.18. Риторичні

ргіторікті — риторика, наука про фігури

ораторське мистецтво) називаються фігури мовлення, побудовані на словесних зворотах, що мають умовно-діалогічний характер.

Риторичні фігури постають внаслідок порушення кому­нікативно-логічних норм висловлювання, оскільки ті діало­гічні інтонації, які вони вносять у процес мовлення, не роз­раховані на реальну відповідь або практичну дію, як це має місце в «живому», побутовому спілкуванні, коли діалог слу­гує передусім потребам обміну інформацією, такому звер­танню до співрозмовника, яке передбачає відповідь або спонукає його до конкретних учинків. Діалогічність риторич­них і словесних зворотів цілком умовна і слугує у творах художньої літератури меті індивідуалізації та емоційного уви­разнення мовлення, привертання особливої уваги до певних аспектів зображуваного явища, в окремих випадках викори­стовується з композиційною метою. Серед риторичних фігур виділяють фігури звертання, запитання, заперечення, оклику.

Риторичним називається звертання, яке не має на меті дійсного контакту з особою, предметом або явищем, до якого звертаються, і служить лише для того, щоб привернути до нього увагу читача й висловити ставлення мовця. Наприклад:

Україно моя! Чисті хвилі ланів, Променисті міста, голубінь легкокрила! Україно! Сьогодні звірів-ворогів Ти грудьми вогняними зустріла.

(М. Рильський)

— 237 —

Риторичне звертання частіше застосовується у віршових, аніж у прозаїчних текстах, де воно, крім усього іншого, досить часто оформлює, «вводить» тему твору.

Риторичне питання — це питання, яке ставиться не з ме­тою отримання відповіді, а з метою афористичного узагаль­нення загальновідомої або очевидної думки. Наприклад:

Кати знущаються над нами, А правда наша п'яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже утомлений?

(Т. Шевченко)

Інколи поставлене автором запитання мотивує подаль­ше розгортання художнього викладу, яке розкриває ті чи інші, пов'язані з запитанням, смислові аспекти.

Риторичне заперечення — це заперечення, що має форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного спів­розмовника. Наприклад:

Ні, друже мій, не та родина! Сучасна пісня — не перина...

(І. Франко)

Риторичний оклик — це вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затри­мати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображу­ваного. Наприклад:

О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла, Що за чуття на серце налягло!

(М. Зеров)