Основні культурні регіони світу (європейський; далекосхідний; індійський; арабо-мусульманський; тропічно-африканський; латиноамериканський) та їх характерні риси 3 страница

Шветамбари, або "одягнені у біле", носять простий білий одяг; деякі ходять роздягненими; новонавернений монах (монашка) дістає віничок з ниток, щоб відганяти комах; вірять, що XIX тір-тханкар (лідер ордену) Маллінатха був принцесою; члени підсек-ти стханакавасі (заснована у 1653 р.) перев'язують рот, щрб ненавмисно не проковтнути комаху, також виступають проти поклонінню зображенням.

У процесі розвитку джайнізм і буддизм увібрали в себе різні народні вірування й ідеї брагманізму. Водночас стійкість сільської общини сприяла збереженню кастової системи, зумовила відродження брагманізму в формі індуїзму, що призвело до витіснення буддизму з Індії в країни Південно-Східної Азії. Проте навіть після занепаду буддизм не втратив значення самостійної релігії регіону; багато його положень збереглися як частина індуїстського віросповідання і позначились на способі життя та мисленні мешканців регіону. Джайнізм поступово примирився з кастовою" системою і призвичаївся до неї. Це дало змогу йому зберегтися в регіоні майже як відгалуження індуїзму.

Індуїзм в Індії, зазвичай, позначається терміном "хінду дхарма", тобто закон індусів. Сам термін "індуїзм" походить від слова "хінд", яким народи Західної та Середньої Азії називали річку Інд; з VIII ст., коли в Індії став поширюватись іслам, словом "хінду", індусом стали називати тих її жителів, які не прийняли ісламу. Звідси^ походить трактування термінів "індус" та "індуїзм". Це відображено навіть в індійській Конституції (частина III, парагр. 25), де йдеться про те, що слово "індус" повинно тлумачитись як поняття, котре містить у собі осіб сикхістського, джайністського та буддистського віровчення. Проте, зазвичай, і в індійській, і в західній науковій літературі за поняття "індус" та "індуїзм" сикхи, джайни та буддисти не вводяться.

Загалом, індуїзм — це складна система світосприйняття, що містить тісно переплетені між собою релігійний, філософський та соціальний компоненти. Релігія для індуса — це відчуття себе частиною Всесвіту, дотримування його космічних законів; релігія — це життя, а життя — це релігія. У цій двоєдиній формулі полягає весь індуїзм з його глибокою діалектичністю, розумінням єдності всього сущого, пошуками єдності в багатоманітності з його високою екологічністю; сприйняттям живої і неживої природи в їх цілісності, з одного боку, а з іншого — з його скрупульозною кодифікацією всієї людської активності, наданням релігійного

статусу буквально всім життєвим проявам, обожненням каменів і тварин, гір і рік, героїв і демонів, діаграм і символів, хвороб і статевих органів, з поклонінням священному звуку і медитативній тиші. Лише усвідомивши це, можна осягнути свідомість індуса з його, — що передається ось уже декілька тисяч років підряд з покоління в покоління, — вшануванням всього, що ходить, повзає, літає, плаває, з його розумінням навіть фізіологічних відправлень організму як акту релігійного. Тотальна сакралізація життя — одна з найважливіших рис індуїзму, не зрозумівши якої, не можна навіть наблизитись до суті його системи.

В індуїзмі виділяють три священні символи: священний склад ОМ, символ духовної доброчесності, що використовується як самостійна словесна формула або перед іншими словами; свастика — рівносторонній хрест зі зігнутими під прямим кутом кінцями. На санскриті це слово означає "той, що сприяє благоденству". Індуси малюють свастику на дверях, порогах, бухгалтерських книгах і підношеннях; шрі — янтра, форма мандали, що символізує цілісність і використовується при медитації.

Індуїзм — релігія політеїстична, 300 млн богів — якраз ця цифра називається у багатьох вітчизняних і зарубіжних релігі-єзнавців — 300 млн виявів єдиного Абсолюту, це 300 млн його імен і форм. Боги — це своєрідні ідеальні люди, дороговкази духовності, рівняючись на яких, людина самовдосконалюється. Всі вони виступають втіленням Вищого Духа, що є певною конкретизацією єдиного Абсолюту. Отже, індуське багатобожжя, як це не парадоксально звучить, за своєю суттю є монотеїстичним. Боги сприймаються, з одного боку, як нагадування про космічний порядок, в якому існують і вони, і люди, і всі світи, а з іншого — це казкові та міфологізовані персонажі, походження яких добре відоме кожному індусу.

Згідно з індуїзмом, існує Брагман — вищий дух, верховний бог, вселенська душа, об'єктивне буття Бога. Атман — відображення суб'єктивної сторони, індивідуальна душа, що розподіляється серед індивідуальних істот. Бог наділяється трьома головними функціями: творення, збереження і руйнації. Ці властивості вищого Бога виражають: Брагма — бог-творець Всесвіту; Вішну — зберігач усіх світів; Шива — руйнівник. В індуїзмі існують три головні напрями: шиваїзм, вішнуїзм і шактизм.

Брагма, Вішну і Шива утворюють трімурті — три лиця, три образи Брагмана. Для облич Трімурті існували особливі ознаки божественності: додаткові руки, інколи лики, характерні стоячі пози — "стхана", характерні сидячі положення — "асана" певні визначені жести рук — "хаста" — і положення пальців — "мудра", значення яких зрозуміло кожному індусу.

Атрибутами індуїстського бога Брагми є: чотири лиця, які відповідають чотирьом четвертинам всесвіту; жертовний черпак;

чотки для молитви; чотири веди (священні писання); жбан із водою Гангу; лотосовий трон (на якому сидять чи стоять усі боги).

Великий бог Вішну являється на землю у різних формах, що відомі, як аватари (сходження). Традиційно налічують десять ін-карнацій, хоча лише дві з них (Рама і Крішна) виконують істотну роль в індуських богослужіннях. До десяти інкарнацій Вішну входять: матсья (риба); курма (черепаха); вараха (кабан); нарасімха (людина-лев); вамана (карлик); парашурама (Рама з сокирою); Рама (царевич); Крішна (молодий герой-коханець); Будда; Калкі (білий кінь, інкарнаціяД що передбачається у майбутньому). До головних атрибутів Вішну належать: диск; булава; черепашка; лотос; семи-голова кобра; знак касти (наноситься жерцем під час богослужіння); гірлянда з лісових квітів. Як уже згадувалось, в індуїстській тріаді Шива представляє функцію руйнації, але в шиваїстській системі ця функція нерозривно пов'язана з творчим аспектом; у світі безперервних змін руйнування є неминучим попередником творення, зумовлює його. Космологічна функція втілена в образі Шиви — Натараджи, володаря танцю. Його головні атрибути є: карлик — демон темряви, який топчеться ногою; у правій руці барабанчик для рівного ритму; вогонь руйнації у лівій руці; вогняний ореол уособлює вічний цикл життя і смерті; кобра — символ плодючості; пов'язка на стегнах зі шкури леопарда; концентрація (йдеться про третє око на лобі); велика кількість рук, що піднесені у благоговінні чи пропонують притулок, захист.

, Одночасно у Шиви налічують 12 ликів, один з яких "лінгам" (фалос) — символ чоловічого начала, запліднення і творення. Великий індійський епос "Махабхарата" стверджує: знак творення це зовсім не диск — символ Вішну, а "лінгам" — символ Шиви, що міститься на "йоні" (квадратна чи кругла плита — п'єдестал) — символ жіночого начала. Тому Шива — верховний бог, творець світу.

В релігійнЬ-міфологічній системі шиваїзму образ Шиви нерозривно пов'язаний з образом його дружини Деві, яку вшановують під різними іменами. Шива і Деві символізують у цій системі антагоністичні й водночас співдіючі творчі сили, відповідно в шиваїстській іконографії лінгам Шиви постійно сполучається з символом жіночої творчої енергії — йоні. Перше подружжя розглядається як батько і мати Всесвіту. Формується концепція шакті (звідси і назва одного з напрямів індуїзму — (шактизм), діючої енергії бога, що втілюється в богині, його дружині. Ця концепція поширюється на всі божественні пари індуїстського пантеону, але найчіткіший вираз дістає власне в образах Шиви і Деві.

Індуїзм, як уже зазначалось, має величезну кількість богів; серед них — чимало богинь. Найголовнішими в індуїстському пантеоні виділяють Лакшмі (богиня багатства, дружина Вішну); Сарасваті (богиня знання, дочка Брагми); Калі (богиня руйнування, двійник Шиви).

Розкриваючи своєрідність індуїзму як релігії, наголосимо, що її провідним елементом є все ж таки не релігійна віра, а ідеалістична філософія. У ній першопричиною і вищою сутністю світу виступає не Бог, повний любові та співпереживання, а безликий, безначальний, безконечний Абсолют, духовний універсум. Цей Абсолюту який охоплює все і всіх, — недосяжний для розуму і молитви. Він асоціюється з такими поняттями, як подих, життя, совість, нескінченність часу та простору і, звичайно, космічний закон. В основі індуїстського світосприйняття міститься віра в первісний порядок і взаємозв'язок світу. Все у світі послідовно розвивається від матерії до духу, проходячи при цьому проміжні стадії: 1) від матерії до життя; 2) від життя до свідомості; 3) від свідомості до розуму; 4) від розуму до духовної досконалості. У процесі еволюції частка духовного' начала зростає, а матеріального зменшується.

Проте не слід розглядати філософський компонент як вихідний. Навпаки, за часом виникнення він значно пізніший. Не варто також применшувати значення релігійного компонента.

Відмова від богів в Індії не означає виходу з індуїзму. Проте відмова від світосприйняття, від системи, зазвичай, веде до остракізму, відходу від суспільства і до загибелі. Але яким чином ця відмова стає відомою для інших? Це пов'язане, насамперед, з тим, що індуїзм ґрунтується не лише на релігійному та філософському компонентах, а й на соціальному.

Важливим виявом соціально-регулятивної функції індуїзму є широко відома тріада: каста-карма-дхарма*. Згідно зі священними текстами, статус людини визначений ще до її народження сумарною сукупністю добрих і недобрих справ, що здійснювались у попередньому житті (закон карми). Справді, місце індуса в суспільстві визначене ще до його народження. В реальному житті все пояснюється суворою структуралізацією індійського суспільства і тим, що ще ненароджена дитина дістає місце у ньому залежно від кастової приналежності батьків. Кастою наперед визначений не лише статус, а й професія, окреслене коло прав і можливостей, які надаються індивіду для беззаперечного виконання. Схемі космічного порядку відповідає традиційна система життєвих цінностей, основних положень, яких повинні дотримуватися представники трьох вищих каст (брагмани, кшатрії, вайш'ї). Вони представлені чотирма принципами:

1) кама — задоволення чуттєвих потреб, потягів; 2) артха — набуття і належне використання матеріальних цінностей; 3) дхарма — виконання сімейних, громадських, релігійних приписів; 4) мокша — відмова від світських, земних благ заради досягнення вищого, просвітленого стану. Зазначені принципи утворювали своєрідний каркас людської діяльності. Зокрема, дхарма,

* Дхарма — безлика упорядковуюча сила Всесвіту, норми релігійного та світського життя.

артха і кама становили, відповідно, морально-етичний, прагматичний та гедоністичний аспекти поведінки і, по суті, регламентували повсякденне життя індуса.

Мистецтво індійського регіону тісно пов'язане з індійською релігією і філософією, прагненням зазирнути в потойбічний світ, ототожнити себе з природою і космосом. Усі ці риси притаманні архітектурі цього регіону, зокрема пам'яткам культового призначення. Найхарактерніші з-поміж них — релікварії (ступи), колони (стамбхи), печерні храми й монастирі (чайтья і віхара). До традиційних типів буддійських споруд відносять монастирі — віхара та храми на зразок чайтья — місце здійснення релігійних обрядів. Буддійські ченці шукали для храмів і монастирів усамітнені, відлюдні місця. В композиції будівель великого значення надавалось інтер'єру.

Індуїстське храмобудівництво ознаменувалося переходом до зведення храмів на будь-якому місці, ділянці. Головного значення тут набувають не інтер'єр, а зовнішні форми. В індуїстському храмі відобразилась особливість індійської релігії з її численним пантеоном богів, що відповідає земній ієрархії. Багатоповерхові пірамідальні вежові споруди буддійських монастирів слугували прототипом індуїстської вімани. Вімана — це святилище, яке мислить-ся як місце перебування вже не одного (як у буддизмі), а багатьох богів чи кількох перевтілень одного й того самого бога; кожному з них відводилося своє місце. Головні боги зображувалися в оточенні нижчих за рангом і численної прислуги. Індуїстські храми були своєрідними символами: в першому випадку — влади, в другому — багатства та розкошів, у третьому -т- відвертого культу чуттєвих насолод (кама).

Життєздатне індійське мистецтво мало дивну властивість перетворювати зовнішні впливи, не втрачаючи при цьому своєрідності, а в періоди піднесення — впливати на формування мистецтва інших народів, тому спостерігаємо чимало спільних рис у мистецтві Індії та країн Далекого Сходу.

Культура Індії розвивалася не лише на основі місцевої давньоіндійської культури, культури дравідів та аріїв. У подальшому на її формування вплинули зовнішні контакти з мусульманською та європейськими культурами. Аналіз взаємовпливів у історії культури індійського регіону дає змогу зробити узагальнення. Зовнішні культурні контакти мали подвійний, суперечливий характер. З одного боку, вони посилювали консервативні тенденції: призводили до руйнування традиційних мистецтв і ремесел. Наприклад, європейські колоніальні власті заохочували застарілі, віджилі звичаї, а з приходом мусульман індуїзм набув замкненішого характеру, став жорсткішим кастовий поділ, була обмежена роль жінки у суспільстві. З іншого боку, вплив мусульманської та європейської культур ніс багато позитивного. Це стосується поширен-

ня в індійському регіоні досягнень сучасної науки, нових ідей демократизму і гуманізму. Тим самим відкривалися шляхи до розвитку нових форм індійської культури, відродження прогресивних елементів власної духовної спадщини. Зовнішні впливи сприяли також поширенню нових соціально-політичних, релігійно-реформаторських і філософських ідей. Так, взаємовплив ісламу (ара-бо-мусульманський культурний регіон) та індуїзму привели до появи сикхізму в індійському регіоні.

Сикхізм (санскр. сикх — учень) — одна з етнічних релігій Індії, що виникла в її північно-західній частині як протест ремісників, торговців і селян проти кастової системи індуїзму та соціально-політичної влади мусульманської династії Великих Моголів у Індії (кінець XV-початок XVI ст.). Засновником нового вчення був учитель (гуру) Нанак (1469-1539 pp.), який прагнув об'єднати мусульман та індусів. Це реалізувалось у реформуванні традицій і синтезі деяких індуських ідей з мусульманськими істинами.

Сикхізм прославляє милосердя, закликає творити добро, вимагає віри в гуру —духовного наставника. Вчення сикхізму визнає єдиного Бога, а світ — його виявом, вважає людей рівними перед Богом. Основи віровчення цієї релігії викладені у книзі "Грантх Сахіб" (або "Аді-Грантх" — книга витоків), що зберігається в головній святині сикхів — Золотому храмі Амрітсара.

Загалом вчення сикхізму вимагає потрійного служіння: тан (фізичного служіння; сикх повинен займатись корисною працею, щось на зразок у лангарі (їдальні); ман (духовне служіння; сикхи повинні вивчати "Грантх" і розділяти переконання з іншими); дхан (матеріальне служіння; 10% всього заробітку потрібно віддавати на благочинність). Духовна реальність за сикхізмом поділяється на п'ять рівнів, п'ять кханд: дхарам кханд (рівень пізнання і морального обов'язку); гіан кханд (рівень мудрості і знання); сарам кханд (рівень зусилля); карам кханд (рівень здійснення); сач кханд (рівень істини, стан перманентного союзу з Богом).

Сикхи живуть окремою сильною громадою — хальсою. їх легко вирізнити за типом поведінки та зовнішності. Так, своєрідний кодекс чистоти цієї релігії відомий під назвою "п'ять К." До нього входили: кангха (спеціальний гребінець, що утримував волосся і означав належну духовність); кара (залізний браслет, який за звичаєм носять на правій руці як нагадування про єдність); кеш (непідстрижене волосся, яке разом з кангха слугував символом святої людини); карпан (гострий з обох боків кинджал або меч воїна для захисту слабих); качха (короткі, вище колін шаровари для воїнів, що символізують скромність і моральну стриманість).

На сучасному етапі сикхізм не викликає різкої критики ані мусульманських, ані індуїстських богословів. Останні вважають

сикхів однією зі своїх багаточисленних сект, а мусульмани розглядають сикхізм як один з орденів суфійського напряму*.

В індійській суспільній думці можна виділити певні напрями. По-перше, це традиціоналізм, представники якого не сприймають "утилітарно-прагматичну" західну культуру, протиставляючи їй "індійську духовність". По-друге, це звернення до модних течій західної філософії, літератури, мистецтва та зневажання національних традицій, відмова від них. По-третє, це своєрідний синтез, прибічники котрого доводять, що в політеїстичному, багатоконфесійному і багатоукладному індійському суспільстві неминучі взаємодії, взаємовпливи, тобто поєднання культур, утворюють своєрідний цілісний комплекс — єдність у багатоманітності. Прибічники цієї концепції стверджують, що, незважаючи на відмінності між народами і соціальними верствами, культура Індії склалася на спільній основі внаслідок універсалізації таких начал, як духовність, релігійна першість, здатність до пристосування, прагнення до інтеграції та єдності, відтак спільними є філософська, літературна і мовна традиції.

Наголосимо, що одна зі суттєвих особливостей індійської культури — надзвичайно стійкий, постійний вплив на всі її сфери багатовікових духовних традицій. Упродовж величезного історичного періоду ці традиції розвивались, модифікувались, адаптуючись до нових соціокультурних умов, але незмінно зберігалася їх творча сила впливу як на елітарну, так і народну культуру, національну самосвідомість і соціальну психологію мас.

Арабо-мусульманськнй культурний регіон. Формування культурної єдності арабо-мусульманського регіону відбувалося під впливом ісламу й арабської мови. Самобутність цього духовного світу складалася у процесі культурної взаємодії арабів з підкореними ними народами Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південно-Західної Європи (VII —X ст.н.е.). На території Аравійського півострова арабо-мусульманській культурі передувала культура доісламських арабів (кочове і землеробське населення), що переважно була політеїстичною. В IV—VI ст.н.е. вона зазнала впливу давньоєменської, сирійсько-елліністичної, іудейської, іранської культур.

Іслам як феномен історії світової культури — синкретичне релігійне утворення, де реалізувалась спроба інтегрувати на основі пізньородоплемінного суспільства різні верстви культурних традицій і течій Сходу, у тому числі найзначніших і найвпли-вовіших у цьому регіоні іудаїзму та християнства. Утворення величезної мусульманської імперії (632 — 661 pp.) відбувалося внаслідок завоювання і захоплення більшої частини середземномор-

Див.: арабо-мусульманський регіон (суфізм).

ських володінь Візантії та Риму, практично всього сасанідського Ірану. Отже, тут мала місце політична, а з нею і культурна інтеграція двох частин середземноморсько-азійського світу, які не об'єднувались вже близько 1 тис. років — з часів розпаду імперії Александра Македонського та його сподвижників. Хоча, зазначимо, ісламський світ був відкритий і в сторону Сходу, мав численні зв'язки з індійським субконтинентом, був добре обізнаний з основними напрямами і течіями індійської культурної традиції.

Охарактеризуємо основний культуротворчий чинник у регіоні. Іслам виник на початку VII ст. в Аравії. Це наймолодше за часом народження і найпізніше за часом поширення релігійне вчення, що сповідує палку віру в єдиного бога Аллаха. Традиційно іслам відносять до класу так званих світових релігій (нарівні з буддизмом і християнством). Мусульмани проживають практично на всіх континентах і становлять більшість населення країн Азії й Африки. В перекладі з арабської мови "іслам" означає покірність, "мусульманство" (від арабського "муслим") — "той, хто віддав себе Аллаху". Засновник ісламу — арабський пророк Мухамед — (Мухаммед або Магомет — 570—630 pp.), тому іслам інколи називають магометанством. Головною священною книгою мусульман є Коран (від араб, "аль-куран" досл. — "те, що читають"). За легендою, Бог передав текст Корану людям через пророка Мухамеда; відтак Мухамед не є автором Корану, він лише його отримав через Божого архангела Гавриїла. В ісламському світі Коран вважається абсолютною універсальною цінністю, здатною задовольнити всі потреби людини і суспільства, вищою нормою в будь-якій сфері соціокультурного життя (права, політики, економіки, науки, індивідуальної чи колективної моралі). Зміст Корану остаточно сформувався приблизно в середині VII ст. Головними структурними елементами Корану є сури (або розділи) та аяти (вірші, з яких складаються сури).

Іншим авторитетним та обов'язковим для всіх мусульман ідейним джерелом є Суна ("священний переказ"), що складається з численних розповідей (хадисів) про думки і вчинки самого Мухамеда і тлумачень Корану.

Основні догмати ісламу містять вчення про єдинобожжя — "таухід"; віру в божественну справедливість, в правосуддя Аллаха'— "адль"; визнання пророчої місії Мухамеда і попередніх пророків — "нубувва"; віру у воскресіння мертвих, Страшний суд і загробне життя — "кіяма" чи "маад"; нарешті, вчення про халіфат-імамат (про те йтиметься пізніше).

Бути мусульманином, бути правовірним в ісламі означає передусім безумовно вірити в Аллаха, здійснювати "алят" — ритуальну молитву, "хадж" — паломництво до Мекки, дотримуватись "саум" — посту, і, нарешті, вносити "закят-аль-фітр" — обов'язковий пода-

ток із доходів на потреби общини, що поєднується з "садака" —¦*, добровільними пожертвами та милостинею.

Мусульманське духівництво — "улама" — дуже часто суміщає;, духовні релігійні обов'язки з світськими. Дсг них належать ті, хто має прекрасну теологічну підготовку: "імами" — керівників молитв у "масджид" (мечеть); "факіхи" — знавці" "фікху" — мусульманського права; "муфтії" та "каді" — посадові осіби в системі релігійного суду та ін.

На відміну від християнства, яке відділяє духовне начало від світського, в ісламі зв'язок мусульманина з Богом зумовлений вже самим фактом його буття в общині —- уммі, тому що для мусульманина община — це вища соціальна структура, що є об'єктом; божественного плану спасіння. Життя общини і кожного мусульманина зокрема спрямовується і регламентується шаріатом. Шаріат' — це збірник релігійних і правових норм, що склався на основі Корану і Суни; містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права. Тобто шаріат — це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові установлення як частку єдиного божественного закону і порядку. «Він формує своєрідну єдність державно-політичних, віросповідних, соціально-економічних, сімейно-побутових зв'язків і світоглядних, культових комплексів з однією метою — організації відносин віруючого з Богом. При цьому єдино визнаним тлумачем шаріата 1 в ісламі виступає сама умма: тут ніхто не володіє винятковим правом на інтерпретацію божественного.

Релігійна форма, надана соціальним і політичним інститутам (рай, іджма та ін.)і ефективно забезпечувала стабільність: традицій і уявлень, які передавались з покоління у покоління. І навпаки, етнічні традиції, елементи місцевих вірувань, зрощуючись із ісламом, надавали ісламській доктрині особливої сталості, забезпечували їй додатковий величезний вплив на суспільство.

Зміцненню зв'язків релігії з національними традиціями великою мірою сприяла відносна простота ритуалу, пов'язаного з культом. Завдяки цьому багато приписів релігії, обрядів, елементів ритуальних дій стали звичкою, життєвою необхідністю, динамічними стереотипами (від постійного згадування імені Аллаха до відрази до свинини) і набули характеру стандартів поведінки, що нерідко сприймались як елементи національної психології та національних традицій.

Іслам — дуже широка система соціального регулювання. Майже всі сторони життя мусульманина вважаються релігійно значущими. Мусульманським почав вважатися і старовинний обряд обрізання. Укладення шлюбу здійснюється у присутності духовних осіб, фіксується ними і скріплюється читанням священних текстів

Корану. Розлучення для чоловіка-мусульманина відносно просте, для жінки — ускладнене, але також можливе. Іслам дозволяє чоловікові мати до чотирьох дружин, якщо він у змозі їх добре утримувати. Сьогодні полігамія зустрічається відносно рідко, а в деяких мусульманських країнах вона дещо обмежена законодавством. Похоронний обряд також передбачав читання певних сур (розділів) Корану. Ховають зазвичай у день смерті, тіло кладуть у могилу, загорнувши в саван (без труни) головою до Мекки. Згідно з мусульманським уявленням, усі мертві в день суду воскреснуть, щоб постати перед Аллахом і відповісти за свої діла і наміри.

Глибока ісламізація суспільного й особистого буття мусульманина привела до того, що іслам сьогодні став не лише і не стільки комплексом символів віри, збіркою соціального та сімейно-побутового регулювання, скільки символом ідейних комплексів, що ґрунтуються на ісламських універсаліях і релігійно-культурних цінностях.

Хоча іслам певною мірою об'єднував людей на основі релігійної віри, він, як і будь-яка релігія, не зміг уникнути поділу на течії і секти. Цей поділ був зумовлений загостренням і національних, і соціальних суперечностей і привів до утворення двох великих напрямів; сунізму і шиїзму. Перший охоплює більшість мусульман — близько 88%, шиїтів — лише 11%. Окрім сунізму і шиїзму, в ісламі співіснують хариджизм і суфізм. Кожен з названих напрямів може бути представленим великою кількістю сект. Наприклад, до групи шиїтів (партія Алі) входять: етна Ашари; джафариди; ісмаїліти; друзи. До групи сунітів — малікіти, хан-баліти, щафіїти, ханіфіти. Ці релігійні напрями відчутно впливали на поведінку мас, формування їхніх духовних цінностей і життєвих орієнтирів.

У чому ж полягають основні відмінності між двома течіями, двома гілками ісламу? Від терміну "Суна" походить назва основного напряму в ісламі — сунізм. Суніти — "люди Суни" — правовірні, які визнають святість Суни, святість чотирьох "праведних" халіфів (намісників пророка Мухамеда) — Абу Бакра, Омара, Османа та Алі. Суніти — мусульмани, які дотримуються ритуальних, побутових і соціальних правил відповідно одного з чотирьох "масхабатів" ("масхаби" — "тлумачення", що різняться між собою у підходах до вироблення принципових рішень з правових питань, у деталях ритуалу). Найголовніше, що для сунітів Мухамед — вищий божественний символ, уособлення безпосереднього зв'язку правовірних з Аллахом, а халіф, який обирається мусульманською общиною, — прямий представник Аллаха.

Шиїти мають власні збірки оповідань про життя пророка ("хабар", "ахбар"), але визнають і частину хадісів. Шиїти сприймали

і сприймають пророка як особистість, що відмічена Аллахомлї наділена сакральною благодаттю, як людину, покликану не лише' керувати, а — найважливіше передавати цю благодать нащадкам' по крові. Більше цього, для шиїтів Мухамед і його нащадки — не єдині носії божественної благодаті, оскільки Алі та його потомки наділені тією ж благодаттю. Отже, і після Алі божественна бла-j годать передається алідам (потомки Алі) — "святим імамам" ("імам" — від араб, слова "амма" — "стояти попереду", "верховодити") — керівникам шиїтської общини.

Для шиїтів "імамат" — інститут верховного керівництва всієї > теоретично єдиної мусульманської общини — є божественною установою. Звідси випливає, що імамат не може залежати від бажань людей і не може бути виборним. Якщо в сунізмі титул халіфа ідентичний імаму, то в шиїзмі титул "халіф" не визнається. Тобто, головне, що розрізняє ці гілки ісламу, — питання про '< законність халіфа, покликаного керувати мусульманською громадою і наслідувати Пророка. Суніти вважають наступником Пророка не лише його прямих нащадків, а і його сподвижників. Для шиїтів ця законність пов'язується з нащадками Мухамеда або його зятя Алі. Хариджити вважають, що будь-який доброчинний віруючий може бути керівником умми, якщо його призначать.

Особливе місце в духовній культурі мусульманського регіону посідає суфізм, який існує і в сунітському ісламі, і в шиїтському. Суфізм (араб, suf — груба вовняна тканина, звідси — волосяниця як атрибут аскета; або грец. sofos — мудрець, або safa — чистота) — філософсько-містична пантеїстична течія, ісламу, що виникла у VIII —IX ст.н.е. на території Арабського халіфату. Суфізм проповідував аскетичний спосіб життя та інтуїтивне пізнання Бога. 5 Доктрина суфіїв ґрунтувалася на ідеях зороастризму, неоплатонізму І та містики каббали. Шлях духовного вдосконалення передбачав три ступені: перший — містик-суфій визнає закони і приписи ісламу — шаріат; другий — перехід на вищий ступінь — тарікат (тобто на правильний шлях); третій — хакікат (істина). Перебуваючи на стадії досягнення істини, суфій проходить ще два етапи: любов і пізнання. Коли суфія охоплює Божественна любов, він спостерігає красу істини своїм серцем — "оком серця". Суфізм дотепер не втратив життєздатності. Послідовниками суфізму були видатні мислителі, філософи, поети, які залишили після себе чудові зразки літератури арабською, перською, турецькою мовами. Спадщина суфізму становить величезну скарбницю цінностей культури мусульманського Сходу.