Поняття та види римських договорів

КАФЕДРА ЦИВІЛЬНОГО ТА ТРУДОВОГО ПРАВА

Реферат на тему:

«Порядок укладання договору»

План

Вступ

1. Поняття та види римських договорів.

2. Зміст договору.

3. Умови дійсності договорів.

4. Укладення договорів.

Висновок

Список вироситаної літератури

Вступ

Поняття та види римських договорів

Римські юристи визначали, що зобов’язання виникає із двох основних юридичних фактів: договору та делікту. На практиці ж найбільш розповсюдженим, а тому й найважливішим джерелом (підставою) зобов’язань у Давньому Римі був договір.

Договір (contractus) – це домовленість (узгоджене вираження волі) двох або більше сторін, спрямована на досягнення певного правового результату, а саме: виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків.

У будь-якому договорі виражається воля, як правило, двох сторін. Отже, договір є вольовим актом і за юридичною природою двостороннім правочином. Вважається, що визначення договору як домовленості сторін, було зроблено римськими юристами під впливом грецької правової культури.

Історія римського народу відома науці з тих часів, коли Рим був сільськогосподарською общиною, у якій окремі сім’ї жили замкнутим господарським життям (натуральне господарство). У ті часи не було необхідності в обміні товарами. Відповідно в той час не було й потреби у розвиненій системі договорів. Існувала обмежена кількість окремих типів договорів, причому усі вони укладалися у досить складній формі.

Давньореспубліканському римському праві були відомі 3 основних типи договірних зобов’язань: нексум (nexum) – зобов’язання, що опосередковує особисте підпорядкування неплатоспроможного боржника кредитору щодо його обов’язку відробити борг, яке здійснювалося у формі складного обряду із застосуванням злитків та ваг; стипуляція (stihulatio) – словесна угода у формі запитання та відповіді; літеральний контракт (litteris) – письмовий договір.

Загальною, об’єднуючою рисою вказаних видів договорів був їх формалізований характер, якій ускладнював процес їх укладення.

З розвитком економічних відносин договір перестає бути виключним, рідкісним явищем. Старі форми договорів вже не відповідають стрімкому зростанню кількості укладаємих договорів та гальмують розвиток господарського життя. Поступово відмирає найстаріша форма договору – nexum. Стипуляція та письмові контракти продовжують застосовуватися, але щодо них відбуваються значні зміни в сторону послаблення жорстких канонів їх укладення. Одночасно з’являються нові види договорів, позбавлені обтяжливого формалізму та урочистостей їх вчинення.

Таким чином, розвиток римського договірного права здійснювався у двох напрямках. По-перше, розширювалося коло договорів, які користувалися позовним захистом, і, по-друге, послаблювався формалізм при укладанні договорів.

Не зважаючи на те, що договори є двосторонніми правочинами, вони мають власну класифікацію за критерієм розподілу прав та обов’язків між сторонами. Коли за договором одна сторона (кредитор) набуває тільки права, а інша (боржник) – тільки обов’язки, договір вважається одностороннім. Прикладом одностороннього договору є позика (mutuum). За цим договором позикодавець має право вимагати повернення грошової суми або родових речей, а за певних умов і сплати процентів. У позичальника, навпаки, є лише обов’язок повернути позику. Ті договори, в яких кожна із сторін має права та обов’язки, тобто одночасно є кредитором і боржником, називаються двосторонніми. Так, за договором купівлі-продажу (emptio-venditio) продавець зобов’язаний передати товар покупцю і має право вимагати від останнього оплатити цей товар. Відповідно покупець зобов’язаний сплатити певну грошову суму за товар і має право вимагати передачі його продавцем.

У свою чергу, двосторонні договори, в залежності від обсягу прав та обов’язків сторін, поділяються на: двосторонні з нерівноцінними обов’язками, в яких кожна із сторін мала і права, і обов’язки, але обсяг їх різнився (наприклад, договір позички); синалагматичні (synallagma), якими для сторін встановлювалися рівноцінні (однакові за обсягом) права та обов’язки (наприклад, договір купівлі-продажу).

Залежно від наявності зустрічного надання блага договори поділялися на: відплатні, тобто ті, за якими майнову вигоду отримували обидві сторони (договір купівлі-продажу); безвідплатні, тобто ті, що укладалися на користь тільки однієї сторони (договір дарування, безпроцентна позика).

У докласичному римському праві формалізованим був не тільки процес укладення договорів, але й порядок тлумачення їх змісту. Це виражалося у культі буквального тексту договору, подібно тому, як при тлумаченні закону виходили із букви закону. При встановлені дійсного змісту договору, головним вважалася воля, яку сторони бажали виразити у договорі, а саме текст (буква) договору.

Згодом преторська практика вийшла за межі буквально тлумачення договору, тим самим пріоритет набула дійсна воля сторін, які уклали договір. Договори стали поділятися на договори суворого права (negotia stricti juris) і договори доброї совісті (negotia bonae fides).

Саме поняття «договір» у римському праві не було однорідним і охоплювало такі дві групи: контракти (contractus) і пакти (pactum).

Контракти (contractus) – це формальні договори, які визнавалися цивільним правом (ius civil) і забезпечувалися позовним захистом. До числа контрактів відносилося тільки певне, визначене вичерпним чином коло договорів. Деякій відступ від цього принципу складали так звані безіменні контракти (contractus innominati).

Пакти (pactum) – це неформальні договори самого різного змісту, які не регулювалися нормами права та, як правило, не забезпечувалися позовним захистом. З часом за деякими пактами була визнана сила контрактів, відповідно їм був наданий позовний захист.

Римський юрист Гай при систематизації різних видів контрактів, визначав, що існує чотири види зобов’язань, що виникають із контрактів: 1) зобов’язання, що виникає шляхом передачі речі (res); 2) зобов’язання, що виникає шляхом проголошення певних слів (verba); 3) зобов’язання, що виникає шляхом написання певних слів (litterae); 4) зобов’язання, що виникає шляхом досягнення згоди (consensus).

Виходячи з цього, римські юристи розробили закриту систему контрактів, яка включала їх вичерпний перелік. Римська система контрактів спершу складалася з чотирьох груп: 1) консенсуальні – ті, що вважаються укладеними з моменту досягнення домовленості між сторонами; 2) реальні - ті, що вважаються укладеними з моменту передачі речі; 3) вербальні - ті, що укладалися в усній формі; 4) літеральні – ті, що укладалися у письмовій формі.

Кожна із зазначених груп контрактів охоплювала строго визначений перелік договорів. Однак, згодом на практиці з’явилися нові різновиди контрактів. Оскільки основна система контрактів вже була розроблена та отримала визнання, ці нові контракти були об’єднані у окрему групу – безіменні контракти. Безіменні контракти найбільше були схожі з реальними контрактами. Вони виникали з моменту вчинення однією із сторін певної дії.

Пакти – це неформальні угоди, які не мали позовного захисту.

Відсутність позовного захисту пактів саме й обумовлювалася їх неформальністю. З розвитком цивільного обороту пакти отримали преторський захист, оскільки незважаючи на їх неформальний характер, вони не суперечили принципу справедливості. Згодом для укріплення ділових стосунків деякі пакти, як виключення, отримали й позовний захист. Таким чином, визначилися 2-і категорії пактів: “голі пакти” – ті, що позбавлені позовного захисту; “одягнені пакти” – ті, що забезпечені позовним захист.

Зміст договору

Римські юристи, зокрема Павло, визначали зміст зобов’язання взагалі, та договірного зобов’язання, зокрема, трьома термінами: дати (dare); зробити (facere); надати (praestare).

Зміст договору складають елементи, які визначають права та обов’язки його сторін.

У зв’язку з тим, що елементи договору мали неоднакове юридичне значення для окремих видів договорів, їх поділяли на три групи: істотні (essentialia); звичайні (naturalia); випадкові (accidentalia).

Істотними (essentialia) вважаються ті елементи договору, без яких він не міг існувати. Для кожного виду договору визначаються власні істотні елементи, зокрема, для договору купівлі-продажу (emptio-venditio) істотними є предмет договору (товар) та його ціна; для договору товариства (societas) - спільна мета і розмір вкладів у товариство. Погодження сторонами істотних елементів та включення їх до змісту договору є достатнім для укладення останнього.

Звичайні (naturalia) елементи не є обов’язковими, тобто їх відсутність не впливає на чинність договору. Однак, як правило (звичайно) ці елементи включаються до договорів певного виду. Наприклад, у договорі найму (locatio conductio) зазвичай вказується строк (періодичність) внесення найомної плати (merces).

Крім зазначених елементів договір може містити випадкові (accidentalia) елементи, які не є обов’язковими чи звичайними для даного виду договору, але включені у конкретний договір за бажанням його сторін. До таких елементів відносилися умови (condicio) і строки (dies), з якими пов’язувалися певні правові наслідки.

Умова (condicio) – це застереження в договорі, за допомогою якого юридичні наслідки договору ставляться у залежність від настання (ненастання) у майбутньому певної події, відносно якої невідомо, настане вона чи ні. Умова договору не повинна суперечить закону і добрим звичаям, а також бути здійсненною.

Залежно від того чи пов’язуються правові наслідки договору з настанням чи ненастанням певної події розрізняли відповідно позитивні та негативні умови. Крім того, виділялися умови, щодо яких точно невідомо настануть вони чи ні в майбутньому, але, якщо настануть, то точно відомо коли (наприклад, повноліття фізичної особи); і умови, про які невідомо настануть вони чи ні в майбутньому, а також момент їх можливого настання (наприклад, укладення шлюбу).

Подібною до поняття умови була категорія «строк». Строк (dies) – це подія, яка неминуче настання у майбутньому. Строком, наприклад, вважається смерть особи.

Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо, коли він настане (строк дії договору в 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки, що він неодмінно настане у майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Залежно від правових наслідків, які пов’язувалися з настанням (ненастанням) умови або строку останні поділялися на: відкладальні, тобто ті, за яких виникнення прав та обов’язків із договору пов’язувалося із настанням певної події (умови або строку); скасувальні, тобто ті, за яких припинення прав та обов’язків із договору, пов’язуються із настанням певної події.

При відкладальній умові до її настання має місце так звана невизначеність (pendentia). У цей період право, що випливає з договору, ще не існує. Права та обов’язки сторін за договором виникають тільки у разі настання події, якими вони обумовлені. Права та обов’язки за договором із скасувальною умовою виникають, як правило, з моменту його укладення. Настання умови призводить до їх дострокового припинення. Ці правила розповсюджувалися й на відкладальні та скасувальні строки.

Слід також зазначити, що умова, про неможливість настання якої вже відомо в момент укладення договору, вважається неможливою умовою. Включення такої умови до змісту договору тягне його недійсність.

У найдавніші часи римським правом, у якому переважали строго формальні договори, заборонялося включення умов та строків у окремі різновиди договорів. Вважається, що спершу вони вносилися у більш гнучкі консенсуальні договори.

Договір, якій не був ускладнений умовою або строком, називався чистим договором.

Мета договору (лат. causa - причина) – це найближча мета, задля якої укладається договір; матеріальна підстава укладення договору.

Як правило, при укладенні договору сторона (сторони) прагнуть досягнути певної цілі. Особа, яка укладає договір, може також переслідувати не одну ціль, а декілька. Наприклад, при покупці речі, особа має на меті подарувати її. Юридичне значення має лише найближча з декількох цілій. У наведеному прикладі такою найближчою ціллю є набуття права власності на річ. При цьому мета здійснити дарування придбаної речі є юридично байдужою.

Мета договору (causa) не повинна суперечити закону. Так, протиправною є causa при укладенні договору дарування між подружжя.

Залежно від можливості встановлення causa та її юридичного значення для дійсності договору, останні поділялися на каузальні та абстрактні. Більшість договорів є каузальними, тобто такими, мета укладення яких є очевидною. Абстрактними є ті договори, щодо яких неможливо (складно) встановити мету їх укладення. Для таких договорів causa не має юридичного значення, тобто не впливала на їх дійсність. У римському праві прикладом абстрактних договорів була стимуляція (stipulatio).

Сausa відрізняється від мотиву укладення договору (бажання досягти певної мети), якій, як правило, не має юридичного значення для договору.