Структурні елементи та форми вияву культури в житті людини і суспільства

Соціальна сутність культури

Культура як соціальний феномен - явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життє­діяльності людини.

Культура (має латинське походження — це догляд, освіта, розвиток) - це структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.

Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через функції.

Творча функція. Полягає у продукуванні нових знань, норм, цінностей, їх оновлення, а в окремих випадках запозичення з інших культур і народів. При цьому культура, використовуючи досягнення світової цивілізації, повинна перетворювати їх у національні зразки, створювати на їх основі власні економічні та політичні структури, формувати менталітет нації.

Функція накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки, цінностей, значень, соціального досвіду. Основними механізмами культурної спадковості є природна пам’ять людей, колективна пам’ять, збережена в мові, духовній культурі, у речових засобах - текстах, книгах, архітектурних пам’ятках та ін.

Ціннісно-нормативна функція. Фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності. Виявляється в існуванні обов’язкового для особистості соціокультурного мінімуму.

Комунікативна функція. Виявляється через механізм міжкультурної комунікації, тобто через механізм сприйняття “нового”, соціального спілкування, обміну інформацією між людьми, які є носіями відмінних між собою цінностей, стереотипів, поведінкових форм.

Світоглядна (гносеологічна) функція. Полягає у впливі на формування і розвиток світогляду як суттєвого елемента культури, у межах певної культурної системи.

Адаптаційна функція - тісно пов’язана з впливом культури на соціалізацію особистості, позаяк процес адаптації починається із засвоєння загальноприйнятого, поширеного.

Функція соціального контролю. Виявляється в дії таких е лементів культури, як право і мораль.

Структурні елементи та форми вияву культури в житті людини і суспільства

З розумінням культури як всезагального явища пов’язано виокремлення політичної, економічної, екологічної та інших її видів - культури праці, побуту, дозвілля, організації, управління тощо. Відповідно до змісту діяльності її поділяють на:

• матеріальну та духовну.

Відповідно до рівня, форм соціальної взаємодії поділяють на:

• суперкультуру (культуру конкретного суспільства);

• субкультуру (культуру спільнот);

• контркультуру (культуру девіантних соціальних груп);

• культуру соціальних груп тощо. *

Виявляються дві тенденції:

• оцінювання інших культур за стандартами власної (етноцентризм);

• оцінювання будь-якої культури за її власними стандартами (релятивізм).

Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна {побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна - пов’язана з широкими народними масами.

Особистісну, локальну, соціальну системи знань, цінностей, норм і зразків найповніше виражають особливості існування основних форм художньої культури:

• високої (елітарної);

• народної (фольклору);

• масової.

Організаційна культура постає як:

• сукупність поведінки, символів, ритуалів і міфів, які відповідають цінностям, що поділяються кожним членом організації;

• сукупність уявлень працівників про мету їх діяльності, відносини між керівником і підлеглими;

• сукупність прийомів і правил вирішення проблем зовнішньої адаптації та внутрішньої інтеграції працівників.

Культура в організації, як і в суспільстві, створює певну ауру, є її духом. На стан організаційної культури впливають зовнішні (зразки і стандарти поведінки навколишнього середовища) та внутрішні (специфіка кадрового складу, управління персоналом) чинники. Серед чинників, які впливають на розвиток організації, є її лідери та зовнішнє середовище.

Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури:

І. Особистісн а система усвідомлюваних знань, цінностей, норм і зразків, які регулюють поведінку та діяльність.

2. Локальна система знань, норм, цінностей, зразків соціальної групи, спільноти (територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної, психологічної та ін).

3. Соціальн а система знань, норм, цінностей, зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності. Культура в такому разі представлена матеріальними предметами, в яких втілений досвід людства, а також духовними цінностями суспільства..

До основних елементів культури належать: норми, цінності, ціннісні орієнтації, зразки поведінки, зразки діяльності, менталітет, інтереси, соціально-культурне середовище, інститути культури тощо.

Одним із впливових елементів культури є менталітет, тобто особливості індивідуальної та суспільної свідомості людей, які формуються залежно від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища існування людини. Будучи формою вияву групової свідомості, менталітет допомагає зрозуміти своєрідність сприймання та оцінки різноманітними соціальними і політичними групами певного суспільного явища або процесу, узагальнене і поширене уявлення про них особистості, соціально-політичного інститут)', групи, організації та інших елементів соціально-політичної реальності. Водночас він відіграє важливу роль у забезпеченні єдності групи з укоріненими в ній загальними цінностями, нормами і зразками поведінки.

Збереження культури реалізується через культурну діяль­ність людей - створення, поширення та засвоєння культурних цінностей.

Статус, предмет і об'єкт соціології освіти

Освіта - один із найдавніших соціальних інститутів, це складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння і перероблення знань, умінь, навиків і соціального досвіду.

Соціологія освіти - галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом.

Предмет соціології освіти - стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти; закони, принципи, технології навчання; взаємодія з іншими галузями суспільного життя.

Об’єкт •- сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгортаються, функціонують процеси освіти, діють суб’єкти освіти.

Одне з основних завдань соціології освіти полягає у своєчасному вивченні актуальних потреб і проблем освітнього життя суспільства та обгрунтування щодо їх вирішення.

Освіта та її функції і структура (види, форми)

Поняття освіти багатозначне, а тому й тракгується соціологами неоднозначно:

• як процес навчання, засвоєння умінь, знань, цінностей,

культури;

• як результат цього процесу, що виражається в опануванні та засвоєнні цих знань, умінь, навичок, цінностей культури;

• як система, сукупність організацій і закладів, установ, де здійснюється процес навчання, оволодіння знаннями, уміннями, навичками та цінностями духовної культури тощо.

Як бачимо, освіта в основному зводиться до навчання. Але ісрміни “освіта” і “навчання” неоднакові за значенням. Освіта - це не знання самі по собі.

Освіта - це розвиток особистості й формування фомадянина, здатного самостійно й вільно мислити й діяти.

Навчання - ядро освіти, але останнє відбувається й за межами навчальних закладів — протягом усього життя людини. Освіта пов'язана як із навчанням, так і з вихованням, а також з процесами соціалізації.

Процес освіти - це сукупність різноманітних виливів на 11 юдину, оволодіння культурою, що нагромадило людство.

Освіту розглядають як цілісну самостійну систему, яка має інституційний характер.

Отже, освіта як соціальний інститут, як цілісна система передбачає наявність:

• суб’єктів освітньої діяльності - педагогів, учнів та студентів навчальних закладів;

*

• об’єктів освітньої діяльності - як окремих учнів та студентів, так і їх колективів, в яких розвиваються здібності, здійснюється обмін діяльністю, знаннями, формами спілкування;

• засобів освітньої діяльності - навчальних планів, програм, методів й організаційних форм навчання, підручників, посібників, технічних засобів та ін.

Функції освіти

Культурна функція забезпечує передання від покоління до покоління культурної спадщини, відтворення та розвиток культури.

Професійно-економічна функція визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства.

Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень.

Виховна функція втручається у процес гармонізації та вдосконалення людських якостей, формування громадянина.

Функція соціального захисту поширює можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.

Соціалізаційна функція забезпечує засвоєння широкого кола цінностей, соціальних ролей і очікувань, на основі яких складаються повсякденне життя людей.

Функція соціального контролю проявляється у тому що, перебуваючи у навчальних закладах по декілька годин на день учні та студенти одержують знання на основі стандартизованих підручників, виконують внутрішній розпорядок закладу, вимоги адміністрації та наставників, засвоюють звички і переконання, що пропагуються освітньою установою.

Освіта - цс соціальна система, яка має свою структуру (іформи, види, ступені). Традиційно виділяють: дошкільну, шкільну і вищу освіту; професійну і непрофесійну; природничо-наукову, технічну, гуманітарну; очну, вечірню, очно-заочну, дистанційну;

самоосвіту, постосвіту.

Тенденції і проблеми модернізації сучасної вітчизняної освіти

Якщо для XIX ст. критерієм оцінювання знань був принцип “знаєш - не знаєш”, для XX ст. - “розумієш - не розумієш”, то для XXI ст. визначальним буде не тільки вміння засвоювати вже набуті знання, а й уміння використовувати їх на практиці та продукувати нові.

Сучасні соціологи (А. Печчеї, Ф. Кумбас та ін.) звертають увагу на перебіг в останній чверті XX ст. глобальної кризи освіти і прагнуть виявити основні шляхи її подолання. Вказується, зокрема на такі ознаки цієї кризи:

• зростання неосвіченості у світі, яка охоплює 1 млрд. осіб;

• розрив між освітою та культурою;

• відставання освіти від науки;

• збереження дисфункцій сучасних освітянських систем, що обумовлює зниження якості освіти;

• послаблення впливу освіти на соціалізацію молоді;

• зростаюча диспропозиція між потенціалом людської культури, досягненнями суспільства і культури мас;

• низький коефіцієнт корисної дії використання людством своїх могутніх ресурсів, наукових відкриттів, нових технологій, інформа­ційних систем;

постійно зростаючий розрив між: вищими досягненнями, професійною майстерністю окремих видатних особистостей і діями в цій галузі основної маси працівників та ін. Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тільки глобальними, а й деякими національними факторами:

• крахом головних принципів та догм радянської освіти, спричинений падінням минулої політико-ідеологічної системи;

• одержавленням та бюрократизацією освітянської системи;

• викривленням цілеспрямованості та соціальних функцій школи;

• залишковим принципом фінансування освіти і культури;

• відсутністю нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи;

• соціальним та етичним розривом між викладацьким корпусом, студентами та учнями;

• зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.

Серед загальних тенденцій, що характеризують вихід освіти і кризи, спеціалісти називають такі:

1. Демократизація всієї змістовної системи навчання і виховання га інституційної структури освіти шляхом залучення до загальнолюдських цінностей та дійсна реалізація прав особистості.

2. Структурне оновлення: демонополізація та роздержавлення монопольних систем освіти; формування альтернативного (позабюджетного) ^сектора та передумов “вільного освітянського середовища”; диверсифікація (вертикальна та горизонтальна) освітніх систем.

3. Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фупдаменталізації, гуманізації та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компонента в освіті, впровадженням комплексної інформації.

4. Використання провідних, найновітніших технологій навчання, що насамперед розвивають методологію пізнання, саморефлексію та мотивують подальше і поглиблене кавчання.

5. Інтеграція та глобалізація освіти як на національному, так і на світовому рівні. Збільшується міжнародна освітня мобільність, йдеться про сумісність різних форм і систем навчання, що гарантує, з одного боку, його спадкоємність, а з другого - найефективніші комплексні рішення інформаційно-методичного забезпечення.

6. Нарешті, провідною ідеєю модернізації освіти є її розвиток за принципом безперервності, створення єдиної системи неперервної освіти, що становитиме органічний комплекс державних і громадських (приватних) освітніх установ, який забезпечить організаційну єдність одержання змістових стандартів в освіті, буде здатний відтворювати інтелектуальний потенціал та духовність суспільства у всьому розмаїтті громадських потреб.

Наука як особливе знання

Наука - це соціальний інститут, який забезпечує виробництво і накопичення знань, а також їх використання в практичній діяльності.

Функціонування науки регулюється сукупністю обов’язкових норм та цінностей, які включають:

• універсалізм - переконаність в об’єктивності та незалежності положень науки від суб’єктів;

• загальність - знання повинно бути загальним досягненням;

• безкорисливість - заборона на використання науки в особистих інтересах;

• організований скептицизм - відповідальність вченого за свої оцінки праці роботи колег.

Науково-технічний прогрес (НТП) - це такий феномен, в якому органічно поєднуються наука як діяльність у духовній сфері, спрямована на отримання нових знань, і техніка як один із важливих компонентів матеріальної культури.

Основні форми вдосконалення науки і техніки

Еволюційна форма розвитку - вдосконалення традиційних видів техніки, технологій і наукових методів, тобто переважають кількісні і, лише частково, якісні зміни в розвитку науки і техніки. При переході економіки на інтенсивний шлях розвитку, науково-технічний прогрес все в більшій мірі проявляється в революційній формі.

Революційна форма розвитку НТП - означає появу принципово нових видів техніки, фундаментальних наукових відкриттів та їх практичного застосування.

Комбінована форма - передування еволюційного розвитку науки і техніки з революційними зрушеннями через порівняно нетривалий час (характерно для XX ст.).

Науково-технічна політика в Україні повинна формуватися з урахуванням таких особливостей науки:

1. Місце і роль фундаментальних досліджень, які проводяться з метою пізнання об’єктивних законів розвитку природи і суспільства, розширення знань про навколишній світ і з’ясування шляхів їх використання, фундаментальні дослідження є основою для всіх інших форм і етапів науково-технічної діяльності.

2. Кінцеві практичні результати наукової діяльності по часу, як правило, значно віддалені від цієї діяльності. Фундаментальний пошук повинен на 8- Ю років випереджати виконання досліджень і розробок.

3. Наукова продукція має здатність тиражуватися без повто­рення основних витрат на її створення, що ускладнює процедуру встановлення цін.

4. Кредитори науки повинні знати її пошуковий характер і ризикувати разом із вченими.

5. Результати наукової діяльності далеко не завжди мають економічний зміст. Багато з них направлені на вирішення не економічних проблем - у культурі, охороні здоров’я, охороні природи, забезпеченості обороноздатності країни.

6. Наука - дуже різноманітна від фольклору - до електрозва­рювання.

Управління нею здійснюється з одного відомства, тому науково-технічна політика повинна буги розгалуженою, поєднувати дотримання загальних принципів управління з багатьма відхиленнями та виключеннями.

7. Наука персоніфікована. Саме науково-технічна політика багато уваги повинна приділяти організації та стимулюванню наукової праці, впровадженню контрактної системи трудових відносин, заробітній платі і засобам морального стимулювання.

Наслідки незадовільного використання науково-технічного потенціалу:

1. Втрата передових позицій з ряду напрямів фундаментальної прикладної науки.

2.3ниження результатів наукових розробок і досліджень.

3. Проблеми у сфері освіти, в підготовці наукових кадрів.

4. Відтік талановитої молоді з академій, вищих навчальних закладів і організацій.

5. Праця вченого стає менш престижною.