Лікарський анамнез

Для правильного лікування хворого, відновлення його працездатності потрібна точна діагностика захворювання. Перше уявлення про діагноз дає лікарський (медикаментозний) анамнез. При цьому провізор знайомиться з хворим, його хворобою і лікуванням, до цього часу проведеним, що дуже важливо для ефективної фармакотерапії. Процес збору даних у хворого про його хворобу називається анамнезом.

Провізор здійснює суб’єктивне обстеження - проводить бесіду з пацієнтом про його скарги (про характер і розміщення болю, задишку), про історію (перебіг) хвороби (причини її початку на думку хворого, її перебіг раніше, методи лікування до цього) та про життя хворого (спадкові хвороби, умови життя і праці), що теж має відношення до виникнення захворювання.

Анамнез – це один з найважливіших методів дослідження, який сприяє правильному діагнозу, визначенню прогнозу і вибору найкращих методів лікування. Анамнез треба починати з вияснення загального стану хворого, а потім проводити розпитування про системи й органи у такій послідовності: дихальна і серцево-судинна, травна, сечовидільна і статева й закінчувати розпитуванням про нервову систему й органи відчуття.

Потім лікар чи провізор приступає до об’єктивного обстеження хворого, проводячи огляд хворого (набряки на повіках, синюшність кінчика носа, пальців тощо), перкусію – вистукування легень, серця, печінки; пальпацію – обмацування лімфатичних вузлів, органів черевної порожнини; аускультацію – вислуховування діяльності легень, серця. Допоміжними методами обстеження є лабораторні (дослідження крові, сечі, калу і т.д.), рентгенологічні, інструментальні – гастро- і бронхоскопія, електрокардіографія й т.п.

Збираючи й аналізуючи дані про хворого й прояви його хвороби, лікар відсіює ймовірне від неістотного, загальне для певної хвороби від того, що характерне тільки цьому пацієнту, і виставляє діагноз. Діагноз повинен бути правильним з морфологічної точки зору (якщо у хворого діагностовано інфаркт міокарда, а у дійсності є перфорація виразки шлунка, то лікування інфаркту ефекту не дасть, хворий мусить бути прооперований). Діагноз повинен бути етіологічним, тобто відображати причину хвороби (артрит може бути подагричний, ревматичний, ревматоїдний, гонококовий, туберкульозний), що вносить відповідні корективи у лікування. Діагноз повинен бути функціональний - тільки ступінь порушення функції органу визначає важкість стану пацієнта (наприклад, при певних вадах серця людина здатна досягати навіть спортивних рекордів, коли нема порушення функції серцевого м’яза, а при розвитку декомпенсації не може навіть лежати – мусить лише сидіти).

Формулюють діагноз у такій послідовності: а) основне захворювання; б) супутні захворювання; в) ускладнення.