Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
Згідно з теорією торгівельного застереження закони штатів і нормативні акти місцевих органів влади визнаються неконституційними, незаконними, якщо вони істотним чином, прямо або побічно, втручаються і служать перешкодою вільному розвитку торгівельних, господарських е-тосунків між штатами. Торгівельне застереження використовується як ефективний засіб проти дискримінаційних заходів, що приймаються штатами і органами місцевого самоврядування в цілях протекціонізму локального бізнесу. Тут важливо підкреслити, що навіть за відсутності федеральних законів штати не можуть видавати закони про охорону природи, що перешкоджають торгівлі між штатами і тому йдуть всупереч з духом Конституції. Те саме можна сказати і про нормативні акти органів місцевого самоврядування1.
Характерним прикладом того, як закон одного штату порушує економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності, що перебувають у різних штатах, є судова справа Сіту ої РЬііасіеІрпіа V. №ау Легзеу (437 11.5.11.3.617) (1978). Законодавчі Збори штату Нью-Джерсі прийняли закон, згідно з яким заборонялися ввезення і переробка на території штату сміття і відходів з інших штатів. Між приватними підприємствами, що спеціалізуються на відновленні корисних властивостей земель шляхом очищення і переробки сміття, що накопичилося на них, і окремими містами інших штатів діяли договори про виконання цих робіт. Вони становили взаємний економічний інтерес і для виконавців, і для замовників і сприяли вирішенню завдання раціонального використання земельних ресурсів.
У позовних вимогах зазначалося, що цей закон штату порушує Конституцію, оскільки втручається в господарські стосунки між штатами і перешкоджає вільній торгівлі. Відповідач, штат Нью-Джерсі, заявив, що мета закону — захист природи, здоров'я і Добробуту людей, а це традиційно розглядається як один із важливіших обов'язків місцевої влади.
Суд визнав ці аргументи необгрунтованими і заявив, що закон штату суперечить торгівельному застереженню і є дискримінаційним. Введення обмежень господарських стосунків між штатами за
1 Див.: Кравченко С.М. Захист екологічних прав громадян в Україні і США: порівняльний аналіз / С.М. Кравченко // Право Україні. — 1995. — № 5-6. — С. 33-36.
Див.: Брославский Л.И. Правовая охрана природи в США / Л.И. Брослав-сени // ЖурНі рос. права. - 2005. - № 6. — С. 89-90.
географічною ознакою слід вважати неконституційним. У даному разі немає ніякого протистояння між економічними інтересами суб'єктів господарської діяльності різних штатів. Всі відходи, що утворилися як в штаті Нью-Джерсі, так і в інших штатах, шкодять довкіллю.
Таке трактування послідовно застосовується судами як загальне правило, хоча можливі й винятки. При розгляді наведеної справи суд заявив, що винятком є закони про введення карантину, про заборону ввезення на певну територію отруйних речовин. Судова практика визнає право штатів і органів місцевого самоврядування видавати закони й інші нормативні акти, що, хоча і обмежують вільну торгівлю, але забороняють ввезення і транспортування матеріалів, речовин, продуктів і т. ін., що створюють небезпеку для здоров'я людей, інших живих організмів і природних багатств.
Так, Верховний суд США визнав конституційним закон штату Індіана, що забороняє в цілях запобігання поширенню інфекційних хвороб і епізоотій серед тварин (1939) перевезення та захо-ронення на території штату мертвих тварин1.
Законодавець і судова практика керуються нині такими принципами, розробленими на підставі рішень Верховного суду США.
Один із них полягає в тому, що Конгрес має необмежене право видавати закони про охорону природи, що належать до взаємовідносин між штатами. Закони Конгресу не позбавляють штати законодавчої ініціативи за однієї умови — закони штатів не повинні перечити федеральним законам. Згідно з Конституцією США (ст VI) закріплено верховенство прийнятих Конгресом США федеральних законів, а закони штатів не повинні їм перечити. Отже, при розгляді конкретних справ суди зобов'язані виходити з вимог федеральних законів, а не законів штатів.
Закон про національну політику 1969 року регулює діяльність лише федеральних органів. Діяльність органів окремих штатів регулюється законами відповідного штату. Тому більшість штатів прийняли свої закони, що закріплюють основні положення у сфері охорони навколишнього природного середовища, з урахуванням умов даного штату; при цьому вони можуть охоплювати більш широке коло питань в порівнянні з федеральним законом.
1 Див.: Сіаизоп V. Іпйіапа 306/ Ш/439 (1939)
3.4. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України.
Мінприроди є головним (вровідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, екологічної безпеки, заповідної справи, поводження з відходами, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності.
Мінприроди узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України. Мінприроди здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в його складі урядові органи державного управління, орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальні органи, інспекції, установи та організації, що належать до сфери його управління.
Основними завданнями Мінприроди є: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів {землі, надр, поверхневих та підземних вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного і рослинного світу та природних ресурсів, територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України), поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та, у межах своєї компетенції, радіаційної безпеки, розвитку мінерально-сировинної бази, заповідної справи, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення надр, топографо-геодезичної та картографічної діяльності; здійснення управління та регулювання У сфері охорони навколишнього природного середовища, ра-ЧЮнального використання, відтворення та охорони природних
ресурсів, геологічного вивчення надр, забезпечення екологічної та, у межах своєї компетенції, радіаційної безпеки, організації охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, формування, збереження та використання екологічної мережі; здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів, зокрема за використанням та охороною земель, екологічну та, у межах своєї компетенції, радіаційну безпеку, охорону та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, формування, збереження та використання екологічної мережі, з питань поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, а також забезпечення здійснення державного геологічного контролю, державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю.
В Україні (1991 р.), ЄС і державах, діяльність яких у сфері раціонального використання природних ресурсів та охорони природи ми розглянули, були створені центральні спеціалізовані органи виконавчої влади, які виконують основні функції управління у сфері охорони оточуючого природного середовища. Це — Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Генеральна дирекція XI ЄС, Федеральне міністерство довкілля, природоохорони і реакторної безпеки ФРН, Міністерство екології і довгострокового розвитку Франції, Агентство з охорони навколишнього середовища США. Правовий статус цих органів характеризується: 1) комплексним управлінням у галузі охорони навколишнього природного середовища; 2) невіднесенням їх до кола господарських міністерств та відомств; 3) відмежуванням функцій державного екологічного контролю від керівництва експлуатацією природних ресурсів. Проте в законодавстві України більш послідовно втілено принцип єдиного керівництва охороною довкілля, який обумовлений єдністю і взаємопов'язаністю екологічних систем, та принцип надвідомчого характеру рішень органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (хоча дублювання окремих функцій управління з іншими міністерствами і відомствами ще існує).
Всі ці органи здійснюють управлінські функції: координаційну, регулятивну, дозвільну, контрольну, інформаційну. Проте обсяг повноважень різний, що в першу чергу пов'язане з формою державного устрою.
Наприклад, дозвільну функцію органів Мінприроди України можна розуміти в широкому та вузькому значеннях. У першому до неї належить організація проведення державної екологічної експертизи, правовими наслідками якої є її висновки і рішення про можливість (неможливість) реалізації проекту, що здійснює негативний вплив на навколишнє природне середовище. У другому значенні — безпосереднє надання органами Мінекобезпеки дозволів на викиди, скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, поводження з відходами та спеціальне природокористування. Дозвільна функція Агентства з охорони навколишнього середовища США полягає лише в наданні дозволів на здійснення діяльності, що впливає на стан довкілля, оскільки обов'язок проведення оцінки впливу на навколишнє середовище (аналог екологічної експертизи в Україні) покладається на господарське міністерство чи відомство, ЕРА ж виконує лише функцію офіційного експерта проекту1.
На відміну від інших країн, в Україні у здійсненні управлінських функцій (наприклад, у проведені ОВОС) ще недостатньо задіяна громадськість. Нерозвинена діяльність консультативних корпорацій та агенцій. Недостатньо розроблені інформаційні системи.
Спільним для України, ЄС та інших країн є те, що основні природоохоронні органи мають у своєму складі спеціальні підрозділи, головним завданням яких є застосування еколого-правових норм. Основними формами їхньої діяльності є здійснення перевірок (інспекцій) дотримання та виконання екологічного законодавства.
Див. докладніше: Тустановська І.В. Застосування права в галузі охорони Довкілля в Україні та США (порівняльний аналіз): автореф. дис.... канд. юрид. наук / І.В. Тустановська. — Л., 1998. — 16 с.
Глава 4. Екологічні права людини
4.1. Поняття екологічних прав людини.
4.2. Міжнародно-правові основи забезпечення екологічних
прав людини.
4.3. Забезпечення екологічних прав людини в Європейському
Союзі та країнах-членах.
4.4. Екологічні права людини у США.
4.5. Порівняльний аналіз правового забезпечення екологічних прав людини в Україні, ЄС, США. Шляхи вдосконалення законодавства України щодо права на інформацію, участь громадськості та доступ до правосуддя.
4.1, Права людини і природне оточуюче середовище сьогодні всесвітньо визнані як фундаментальні цінності, і існуючі інститути держави і права повинні були змінитися для того, щоб їх
гарантувати1.
Саме тому проблема сутності і вмісту екологічних прав громадян є вельми актуальною. Перші наукові розробки з цього питання з'явилися в літературі наприкінці 1970-х років, а в 1990-і роки почався новий етап наукового осмислення цього явища.
В еколого-правовій доктрині є різні підходи до визначення екологічних прав громадян. Так, М.М. Брінчук визначив екологічні права громадян як визнані й закріплені права індивіда, що забезпечують задоволення всіляких потреб людини при взаємодії з природою, у сфері природокористування й охорони довкілля2.
Професор А.К- Голіченков розглядає екологічні права в трьох аспектах: як правовий інститут екологічних прав і обов'язків, як елемент вмісту екологічних правовідносин, як елемент правового статусу суб'єктів екологічних правовідносин3.
1 Див.: Стек С. Екологічні права громадян: як їх захистити за допомогою закону / С. Стек, К. ван дер Звеп, С. Кравченко, М. Большакова. — К.: Інформ агентство «Ехо-восток», 1997. — С. 5.
2 Див.: Бринчук М.М. Зкологическое право (право окружающей средн): учебкик / М.М. Бринчук. — М., 1998. - С. 131.
3 Див.: Голиченков А.К. Зкологические права и обязанности в их новейшем понимании / А.К. Голиченков // Актуальньїе проблеми теории права и государства и зкологическое право: сб. науч. тр. / Юрид. ин-т МГУПС. — М., 2000. — Внп. 2.
М.В. Васильєва включає в сукупність екологічних прав громадян великі повноваження громадськості (громадян, їх об'єднань, населення), які безпосередньо пов'язані зі змістом і реалізацією головного конституційного права на сприятливе довкілля1.
Основним (фундаментальним) екологічним правом є право на сприятливе довкілля. При визначенні змісту цього права виділяються три аспекти: екологічний, такий, що визначає її чистоту, збалансованість і видове різноманіття; економічний, такий, що визначає наявність і раціональне використання ресурсів; естетичний. Право на сприятливе навколишнє природне середовище є різновидом суб'єктивного права громадян, яке перебуває під захистом держави і гарантується наданням їм можливості звертатися за допомогою і захистом до компетентних державних органів2.
В.І. Андрейцев визнає суб'єктивне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, точніше, право на екологічну безпеку, тобто забезпечену системою права і законодавства юридичну можливість особи реалізовувати в передбачених законодавством формах надані їй повноваження у сфері екологічної безпеки з метою задоволення природних потреб у відповідній екологічній обстановці, що виключає негативний вплив загроз техногенного або природного характеру на здоров'я та життя людини3.
Сьогодні немає єдиного визначення якості природного оточуючого середовища, яке забезпечує (гарантує) дотримання екологічних прав громадян. Це створює труднощі для визначення змісту екологічних прав громадян.
Термінологічний бюлетень ООН «Навколишнє природне середовище і розвиток» містить такі формулювання: довкілля, сприяюче здоров'ю і добробуту людей; здорове, сприятливе для здоров'я Довкілля; сприятливе довкілля; здорове, безпечне довкілля;
Див.: Там само.
Див.: Колбасов О.С. Зкология: политика — право / О.С. Колбасов. — М., '976. - С. 85.
Див.: Андрейцев В.І. Екологічне право: курс лекцій в схемах / В.І. Анд-Рейцев. - К., 1996. — С. 36.
екологічно збалансоване довкілля; вільне від забруднень довкілля; стале довкілля; задовільне довкілля1.
Навколишнє природне середовище є природним благом для людини і суспільства в цілому, інших живих організмів як умова, місце і джерело їх існування та життєдіяльності. Однак чи є це благо таким для людини з точки зору його сприяння її здоров'ю та життю? Що є мірилом, показником сприятливості довкілля? Чинне законодавство однозначної відповіді на ці запитання не дає, оскільки існують різні підходи до кількісного виміру окремих елементів навколишнього природного середовища — питної води, атмосферного повітря, ґрунтів тощо. З урахуванням цього «сприятливе навколишнє середовище» («сприятливе навколишнє природне середовище», «сприятливе довкілля») — це категорія з переважанням не кількісних, а якісних ознак. Тому вона має оціночний характер, а її зміст залежить здебільшого від інтерпретатора. Сприятливість навколишнього природного середовища доцільно вважати однією із змістових ознак права на безпечне для життя і здоров'я людини навколишнє природне середовище, яке становить основу такої більш широкої правової категорії, як «право громадян на екологічну безпеку»2.
Сприятливість довкілля означає природні умови, які є незабрудненими і дозволяють споживання безпечних для здоров'я природних благ. Отже, здорове навколишнє природне середовище пов'язується з відносно чистими природними умовами і безпечністю використання (споживання) благ природи.
Стабільність і стійкість — це сукупність природних і антропогенних умов, за наявності яких виключається завдання шкоди здоров'ю людей і природним об'єктам. Якість слід розуміти як умови довкілля при збалансованому вмісті в ньому різних речовин, які забезпечують життєдіяльність людей, саморегуляцію екосистем і поновлення довкілля.
Здорове безпечне довкілля характеризується гранично допустимими концентраціями забруднюючих речовин в атмосферному
1 Теггпіпо1о§у Виііеііп N0 344, Епуігоптепі апсі Оеуеіортепі, Ш, ОТ, 1992, - 631 р.
2 Див.: Андрейцев В. Право громадян на екологічну безпеку: проблеми конституційно-правового забезпечення [Електронний ресурс] / В. Андрейцев. — Режим доступу: Шр://\¥*л\г.1а\ууег.ог£.иа/?и'=р&і=8&а'=487
повітрі, водних джерелах, дотриманням гранично допустимих рівнів акустичного, електромагнітного, радіаційного випромінювання та іншої шкідливої дії. Окрім цього, слід враховувати відповідність встановленим стандартам продуктів харчування.
Декларація ООН «Права" людини і довкілля» підкреслює, що екологічні права належать до фундаментальних прав людини разом з політичними, економічними соціальними правами, а також із зв'язком і взаємозалежністю інших прав людини (на життя, на здоров'я) та їхніх екологічних прав.
4.2. На сьогодні особливе місце серед міжнародних природоохоронних конвенцій посідає Оргуська конвенція «Про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та правосуддя з питань, що стосуються довкілля»1. (Україна підписала Оргуську конвенцію 25.06.98 р. і ратифікувала її Законом № 832-ХІУ від 06.07.99 р. — однією з перших у Європі). Загальновизнано, що її положення відповідають найвищим сучасним стандартам у сфері свободи інформації та демократії участі. Конвенція базується на ідеї прав людини та прав громадськості. Вона унікальна також тим, що має процедурний характер і стосується будь-якої сфери, де може бути вплив на довкілля.
Підписанням Конвенції її учасники задекларували: «З метою сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров'я та добробуту, кожна із Сторін гарантує права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, відповідно до положень цієї Конвенції».
Відповідно до ст. З Конвенції: «Кожна із Сторін прагне забезпечити умови, аби посадові особи та державні органи надавали громадськості допомогу та забезпечували їй орієнтацію в отриманні доступу до інформації, сприяли участі в процесі прийняття рішень і в одержанні доступу до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища».
Див.: Про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття Рішень та правосуддя з питань, що стосуються довкілля [Електронний ресурс]: Конві Р кк/Ь/і/
рвосуддя з пита Конвенція. — Режим доступу:
Передбачено механізми міжнародного контролю за її виконанням. Оргуська конвенція розглядається як потенційно ефективний інструмент екологізації державної політики. Участь громадськості у прийнятті рішень визначена Оргуською конвенцією у формі громадських слухань, відкритих засідань, участі в екологічній експертизі та оцінці впливу на довкілля, у розробленні екологічних програм, планів, політики, законодавчих та інших нормативно-правових актів, у видачі дозволів на здійснення діяльності, пов'язаної з поводженням з небезпечними речовинами та матеріалами. Формально громадянин, базуючись на положеннях Оргуської конвенції, може звернутися до судових органів з метою оскарження певного рішення або відновлення порушеного права. Держави-Сторони зобов'язані вживати заходів щодо охорони довкілля, включаючи прийняття рішень про заборону діяльності, яка завдає шкоди довкіллю.
Одним із основних елементів права громадян на чисте і здорове довкілля є право на участь у прийнятті екологічно значимих рішень, право на здобуття інформації про стан природного довкілля та його вплив на здоров'я людини, право на внесення пропозицій до відповідних державних і господарських органів. Стаття 6 Оргуської конвенції закріплює участь громадськості в прийнятті рішень відносно видів діяльності, що впливають на стан оточуючого середовища.
4.3. Захист екологічних прав є однією з найбільш істотних сучасних тенденцій розвитку екологічного законодавства ЄС і підсумком діяльності з поліпшення якості довкілля і досягнення високого рівня його захисту1. Разом з цим формулювання основного права, яке б надавало певному громадянинові можливість вимагати в суді чистого і здорового довкілля, є неможливим2 У праві Європейського Союзу не відособляється фундаментальне право на чисте і здорове навколишнє середовище, як це зроблено в Конституції України. Ні засновницькі договори Союзу, ані Хартія про основні права, ані поточне законодавство Європейського
Союзу не містять екологічних прав особи як таких. Тобто основні екологічні права особи не включаються сьогодні в «європейський стандарт» прав людини. Однак право на сприятливе довкілля належить до загальних конституційних традицій держав-членів, які «поважаються» Європейським Союзом як «загальні принципи права». Таким чином, можна говорити про непряме визнання права на сприятливе довкілля Європейським Союзом1.
Стаття 3 Договору про ЄС проголошує цілі екологічної політики — досягнення високого рівня захисту і поліпшення якості навколишнього середовища. Реалізація екологічних цілей Європейського співтовариства є найважливішою гарантією соціальних прав особи, як це випливає із ст. 37 Хартії Європейського Союзу про основні права 2000 року2.
Екологічні права, такі, як право на сприятливе довкілля, право на інформацію про довкілля, право на відшкодування шкоди, завданої екологічним правопорушенням, право на участь у прийнятті екологічно значимих рішень, право на доступ до правосуддя у справах екологічного характеру, поза сумнівом, належать до основних соціальних прав, а їх здійснення є ключовою умовою досягнення стійкого розвитку. Незважаючи на відсутність закріплення самих екологічних прав, забезпечення захисту цих прав повністю відповідає цілям і принципам діяльності Європейського Союзу у сфері довкілля3.
Приєднання ЄС до Оргуської конвенції привело до модернізації законодавства ЄС у цій сфері. Положення Конвенції 1998 року імплементовані в правопорядок Союзу двома документами: Директивою 2003/4/ЄС про доступ громадськості до інформації про довкілля і відміну Директиви 90/313/ЄЕС, а також Директивою 2003/35/ЄС, що забезпечує участь громадськості в розробці Деяких планів і програм, які стосуються довкілля і вносять зміни
1 Див.: Стеценко О. Окружающая среда и право ЕС [Електронний ресурс] / О. Стеценко // Юрид. практика. — 2006. — № 45. — Режим доступу: піірУДуи"*'. уигргасііка.сот/агІ:їс1е.рЬр?і(і=10006759
2 Див.: Зкологическое право: учебник / под ред. О.Л. Дубовик. — М.: Зксмо, 2008. - С. 126.
Див.: Калиниченко П.А. Защита зкологических прав в законодательствє Европейского сообщества / П.А. Калиничєнко, Д.Н. Рациборикская // Зкологическое право. — 2003. — № 2. — С. 55-60.
Див.: Хартия Европейского Союза об основних правах: комментарий / отв. Ред. СЮ. Кашкин. — М., 2001.
Див.: Калиничєнко П.А. Совершенствование механизма защитьі зкологических прав в Европейском Союзе / П.А. Калиничєнко // Европа. — 2004. — № 2 (36). - С. 7.
відносно участі громадськості й доступу до правосуддя в Директиви Ради 85/337/ЄЕС і 96/61/ЄС.
Директива 2003/4/ЄС була прийнята з метою забезпечити свободу доступу і поширення екологічної інформації, що є в розпорядженні органів влади, а рівно визначити межі доступності такої інформації. Стаття 3 Директиви зобов'язує держави-члени робити доступною інформацію про стан довкілля для будь-якої фізичної або юридичної особи. Під інформацією слід розуміти будь-які доступні дані в писемній, візуальній, комп'ютерній формі про стан води, повітря, землі, флори, фауни, пам'ятників природи і про діяльність, яка може спричиняти шкідливу дію на ці об'єкти, а також відносно діяльності, спрямованої на охорону природи і програм екологічного менеджменту. Передбачено, що в разі відсутності необхідної інформації державний орган зобов'язаний проінформувати особу, що подала запит, куди саме слід звернутися із запитом, або передати запит у компетентний орган.
Директива дає перелік підстав, по яких екологічна інформація може бути закрита державою для доступу громадськості (інформація щодо міжнародної і державної безпеки, про комерційну або особисту таємницю тощо). При цьому Директива робить це відповідно до ст. 4 Оргуської конвенції. Особа, якій було необгрунтовано відмовлено в наданні екологічної інформації, може звернутися за захистом своїх прав до судових органів. Директива, додержуючись положень Оргуської конвенції, оголошує доступ до екологічної інформації безкоштовним.
Директива 85/337/ЄЕС «Про оцінку впливу деяких державних і приватних проектів на довкілля», змінена Директивою 97/1 ]/ ЄС, зобов'язала держави-члени забезпечити громадськість можливістю висловлювати свою думку при проведенні оцінки дії на довкілля тих або інших проектів, безпосередньо брати участь у процесі ухвалення рішень екологічного характеру. Зазначаються також форми забезпечення такої участі. Згідно з даною Директивою Співтовариства компетентні органи повинні також детально проінформувати громадськість про прийняте рішення.
Схожі зміни були внесені Директивою 2003/35/ЄС і в Директиву 96/6і/ЄС, інтегруючу положення про запобігання забрудненню і контроль над ним. Даний нормативний документ зобов'язав держави-члени забезпечувати участь громадськості в прийнятті
екологічно значимих рішень. Директива 1996 року була доповнена також положеннями про можливість доступу громадськості до правосуддя у відповідних справах.
Юрисдикція Європейського Суду з прав людини стосується лише прав людини, закріцлених Конвенцією і протоколами до неї. Проблема полягає в тому, що екологічні права прямо не передбачені текстом Конвенції. Відсутня також вказівка на зв'язок основних прав людини із станом природного довкілля. Проте такий зв'язок мається на увазі, про що свідчить практика Європейського суду.
Сьогодні індивід має право подавати скаргу безпосередньо в Європейський суд з прав людини. Перше, що слід зауважити з точки зору можливості захисту екологічних прав людини в Суді, є таке: юрисдикція Суду обмежена питаннями, «які стосуються тлумачення і застосування Конвенції «Про захист прав людини і основних свобод і протоколів до неї».
У Конвенції немає згадки про екологічні права людини, як і не зазначений прямо зв'язок між правами людини та станом навколишнього середовища. Проте це не означає, що такий зв'язок не розумівся під закріпленням інших фундаментальних прав і свобод.
Підтвердженням цьому може бути справа Лопес Остра проти Іспанії1, яка стала класичним прикладом захисту екологічних прав людини. У цій справі йшлося про те, що поруч із будинком позивачки було побудовано завод із переробки відходів, який почав працювати без ліцензії і в процесі своєї діяльності здійснював небезпечні викиди в атмосферу та розточував неприємні запахи. Це, У свою чергу, призвело до погіршення стану здоров'я місцевих жителів. Позивачка заявила про порушення ст.ст. 8 і 3 Конвенції та висунула прохання про компенсацію збитків та відшкодування шкоди відповідно до ст. 41.
Посилаючись на бездіяльність муніципальних органів влади м. Лорка, позивачка заявила, що вона була постраждалою внаслідок порушення її права на повагу до її житла, що порушило її приватне та сімейне життя, а також стала жертвою принижуючого
Див.: Ьорег Озіга V. Зраіп (1995) 20 Е. Н. К. Я 277.
її гідність поводження. Комісія з прав людини визнала порушення ст. 8 і передала справу в Суд.
Суд заявив, що «значне забруднення навколишнього середовища може вплинути на добробут громадян і унеможливити користування ними своїм житлом настільки, що це негативно вплине на їхнє приватне і сімейне життя, не заподіюючи, однак, значної шкоди їхньому здоров'ю».
Така принципова позиція Суду дає конкретну можливість при порушенні права людини на сприятливе навколишнє середовище подавати скарги до Суду, посилаючись на ст. 8 Конвенції.
З іншого боку, Суд вважав за необхідне взяти до уваги «справедливий баланс, який повинен був бути встановлений між інтересами індивіда і громадою в цілому».
Надзвичайно цікавою в цьому контексті є справа Герра та ін. проти Італії1.
Сорок позивачів проживали у м. Манфредонія поруч із хімічним заводом із виробництва добрив та інших хімічних речовин. Завод здійснював значні викиди в атмосферу міста, окрім того, він був визнаний як підприємство «високого ризику» відповідно до критеріїв, визначених указом Президента. Позивачі скаржились, що органи влади не вжили належних заходів для зменшення ризику забруднення та запобігання аваріям. Це, на їхню думку, порушило їхні права на життя та фізичну цілісність згідно із ст. 2 Конвенції. Окрім того, вони вважали, що держава не вжила заходів із надання інформації щодо ризику та плану дій для населення в разі аварії. Суд не визнав порушення права на життя як наслідок забруднення навколишнього середовища. Суд вирішив розглядати справу з точки зору порушення права на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8): свобода отримувати інформацію, на думку Суду, «не може інтерпретуватись як така, що покладає на державу, за таких обставин, як у даній справі, позитивні зобов'язання збирати та поширювати інформацію самостійно». Він також висловив думку, що якщо уряд має інформацію про обставини, які очевидно становлять ризик здоров'ю чи фізичній цілісності, то така ситуація може захищатись згідно із ст. 2 Конвенції. Проте на сьогодні Суд створив прецеденти
Дата публикования: 2015-11-01; Прочитано: 240 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!