Словник молодого журналіста. Газетна качка - псевдоінформація, фальшива, вигадана сенсація, іноді явна брехня, очевидна своєю безглуздістю й неправдивістю

ГАЗЕТНА КАЧКА - псевдоінформація, фальшива, вигадана сенсація, іноді явна брехня, очевидна своєю безглуздістю й неправдивістю.

Існує три версії походження цього виразу.

Згідно з першим його авторство приписується засновнику протестантизму (лютеранства), видатному діячеві Реформації Мартіну Лютеру (1483-1546). Якось у промові він помилився і замість слова "легенда" сказав "люґенда". Німецькою мовою "люґе" - "брехня", а "енте" - "качка". Сприйняте на слух слово трансформувалося в "люґ енте", що буквально означало "брехлива качка". Відтоді так почали говорити про помилкові дані, неправдиву інформацію.

Друга версія така. Виникнення виразу знову сталося в Німеччині й пов'язується з німецькою мовою, але пересувається в XVII століття, коли вже існували перші газети. Після сумнівних, але спокусливих для росту накладу, повідомлень журналісти, щоб лишитися в межах добропорядності, ставили помітку з двох літер: "NT" - ен-те, що являло собою скорочення латинського виразу "non testatur" - не перевірено. Це був час відмирання латинської мови, заміщення її національними мовами європейських народів. Особливу роль у цьому процесі відіграла журналістика. Для широкого читача, не обізнаного з латиною, умовний знак "NT" звучав як "енте", що по-німецьки означало "качка". А оскільки за цим підписом найчастіше подавалися неправдиві повідомлення, то з часом це слово все частіше стало вживатися для позначення безсоромних журналістських вигадок.

Відповідно до третьої версії, виникнення виразу пов'язують з анекдотом бельгійського журналіста Корнеліссена, який одного разу опублікував цілком серйозно, як нібито наукове повідомлення, анекдотпро ненажерливість качок. Якийсь учений порубав, мовляв, качку на дрібні шматочки і віддав "на сніданок" іншим дев'ятнадцятьом качкам. Потім такий саме фарш зробив з дев'ятнадцятої качки для інших вісімнадцятьох. Так були порубані решта качок, аж поки не залишилася одна. За кілька хвилин одна качка, виходило, з'їла дев'ятнадцять. Незважаючи на очевидну неправдивість і навіть абсурдність такого повідомлення й очевидну його неймовірність, газети сприйняли цю потішну розповідь за чистісіньку правду і передрукували її на своїх сторінках. Згодом, коли ця історія була осмислена в своїй суті, слово "качка" стало символом вигадок газетярів.

Газетна качка - ознака жовтої преси. Наявність газетної качки знижує авторитет видання й журналіста. Однак вона існувала й існує як засіб боротьби за увагу читачів, збільшення тиражу, а відтак і прибутків.

КОНТЕНТ (від англ. contents - зміст, вміст) - обсяг інформації, вміщений в певному тексті, сукупності текстів. В електронній журналістиці - покажчик рубрик (глав, розділів) документа або програми, а також передмови, додатків, післямови, покажчиків, яким можна користуватися як змістом книги з метою навігації по мережі. Поняттям "контент" окреслюють усю сукупність змісту текстів певного (друкованого чи електронного) часопису.

НЬЮЗРУМ (від англ. newsroom - кімната новин) - приміщення на радіо- чи телевізійному каналі, куди збираються та де опрацьовуються оперативні інформаційні повідомлення і звідки вони передаються за допомогою технічних засобів у студії, звідки транслюються до споживачів новин. Для української друкованої журналістики, яка успадкувала від радянських часів кабінетне розміщення журналістів, ньюзрум - це новинка. На Заході під ньоюрумом розуміється велика кімната, де працюють усі: журналісти, редактори, стажери. Вони вільно спілкуються, телефонують нбозмейкерам, на очах один в одного збирають інформацію, пишуть свої твори. Це створює неповторну атмосферу спільних дій, яка сприяє почуттю солідарності, стимулює змагальність.

ДОДАТОК

Анотований покажчик творів художньої літератури, у яких відображена професійна діяльність журналістів

Твори літератури, що відображають певну професійну діяльність, завжди цікаві для представників цієї професії. Вони, ніби дзеркало, дають можливість побачити себе сторонніми очима, глибше збагнути особливості цього роду людської діяльності. Для майбутніх фахівців, що опановують спеціальність журналіста, буде корисним познайомитися з художніми творами про свою майбутню професію. А їх не так і мало, є серед них класика, є й твори призабуті, що належали своєму часові. Доволі давно професія журналіста приваблює увагу письменників. Ми зібрали далеко не все, але сподіваємося, що подані тут твори дадуть можливість майбутнім спеціалістам краще зрозуміти свої професійні обов'язки, навчитися долати труднощі й використовувати переваги свого фаху, перевірити, нарешті, правильність обраного життєвого шляху. Такі завдання ставимо, вміщуючи тут цей анотований покажчик.

Ми будемо вдячні, якщо читачі висловлять нам свої поради й підказки щодо його продовження.

Брудна кухня журналістики

Бальзак Оноре. Втрачені ілюзії: Роман. -К: Дніпро, 1986. - 632 с.

"Втрачені ілюзії" - один з найвидатніших романів видатного французького реаліста Оноре де Бальзака (1799-1850), написаний у зеніті розквіту його творчості. Роман складається з трьох частин, які у свій час виходили окремими книжками: - "Два поети" у 1837 р., "Провінційна знаменитість у Парижі" - 1839 р. і "Поневіряння винахідника" - 1843 р. Звичаї французької журналістики описані в другій частині твору.

Один з головних героїв роману Люсьєн Шардон - син аптекаря з провінційного Ангулема. Проте він змагається за надання йому материного дворянського прізвища - де Рюбампре. Унаслідок певних перипетій, пов'язаних з його коханням до пані Луїзи де Баржетон, він опиняється в Парижі, без підтримки, знайомств, засобів до існування. Люсьєн має неабиякий літературний талант, він привозить у Париж збірку поезій та історичний роман, проте знайти видавця початківцеві не просто. В умовах фінансової скрути він і вирішив зайнятися журналістикою.

Дія роману розгортається в 1822 р. у Франції періоду Реставрації. Французька преса того часу навіть не ставила перед собою завдання правдиво інформувати читачів про стан справ у суспільстві. Це була вкрай політизована журналістика думок і оцінок. Дві головні партії - роялісти й ліберали - з'ясовували стосунки через пресу шляхом взаємних викриттів і образ. Преса тоді тільки набувала величезної ваги й перетворювалася на реальну владу. Будь-який авторитет міг бути знищений і повалений завдяки могутності друкованого слова. У середовищі журналістів часто виникали змови: про кого і як писати. Журналістів уже боялися. Але розумілося, що перо журналіста можна й підкупити.

Убогий, але талановитий Люсьєн, поставлений перед можливістю гарного заробітку, втрачає моральну опору, женеться за успіхом, стає відомим журналістом, з чиїм словом мусять рахуватися політики, письменники, театральні діячі. Успіх до нього прийшов у ліберальній пресі. Проте засліплений мрією стати графом де Рюбампре, він починає співробітництво в роялістській газеті. Колишні соратники не вибачили йому такого повороту і за допомогою тієї ж журналістики організували його професійне знищення.

Стилістика змалювання героїв у творчості О. де Бальзака знайшла своє яскраве втілення і в цьому романі. До позитивних героїв беззастережно може бути віднесений лише винахідник нового рецепту виготовлення паперу Давід Сешар і його дружина

(сестра Люсьєна) Єва. Решта героїв - це моральні каліки, потвори, засліплені жагою збагачення або кар'єрного просування. Це батьки, які люблять гроші й ненавидять своїх дітей, вбачаючи в них лише марнотратників. Це дворяни, які пишаються своїм походженням й герметично замикають своє середовище від проникнення в нього представників "нижчих станів", хоча б вони й володіли такими чеснотами, які відносили їх до культурної еліти нації. Це ненажерливі буржуа, які не мають поняття про людську честь, гідність, совість, і мріють про одне - докласти до своїх мільйонів ще одне су, відібране в розореної голодуючої родини. Це урядовці, гаслом яких стала сваволя в ім'я служіння золотому тільцю. Це журналісти, які торгують словом, як і будь-яким іншим крамом на ярмарку життя. За логікою письменника, щирий і безпосередній, чесний і сумлінний Люсьєн у середовищі цих потвор не мав іншого виходу, ніж стати таким, як вони.

У романі неодноразово журналістика стає предметом обговорення в товаристві різноманітних Люсьєнових друзів, які висловлюють про неї свої думки. У братстві вільних філософів з вулиці Чотирьох Вітрів його попереджають про небезпеку стати журналістом, що для цих людей означає втратити можливість лишатися собою й говорити те, що думаєш. "Журналістика -справжнє пекло, - говорить один з членів гуртка Фюльжанс, -то безодня несправедливості, наклепів і зради, яку може терпіти і звідки може вибратися чистим тільки той, кого, як великого Данте, оберігатиме божественний лавр Вергілія".

Люсьєн не повірив у небезпеку, зрештою, життя не залишило йому простору для вибору. У журналістику його ввів його знайомий з Латинського кварталу Етьєн Лусто. Люсьєн опинився на вечірці, де присутні знамениті ліберальні журналісти. У бесіді за столом пролунало багато пророцтв щодо журналістики, які справдилися в майбутньому.

"Вплив і могутність газети ще на своєму світанку, - сказав Фіно. - Журналістика нині в дитячому віці, але вона виросте. Через десять років усе підлягатиме гласності". Інші співбесідники додають свої деталі: журналістика підноситиме на трон королів і руйнуватиме монархії, "вона все розпаскудить". Найтонші спостереження запропонував німецький дипломат: журналістика перешкоджатиме піднесенню особистості, "сіючи зерна самосвідомості в умах нижчих класів, - сказав він, - ви пожнете бурю і станете її першими жертвами", журналістика призведе до повстання мас.

Письменник Клод Віньйон подав таку думку: "Замість піднятися до служіння громаді, газета зробилася знаряддям у руках партій, знаряддя стало предметом гендлю, а де гендлюють, там, як відомо, втрачають і сором і совість. Кожна газета - це лавочка, де торгують словами будь-якого забарвлення, на смак публіки".

Ці думки героїв відлунюють неодноразово й в авторській мові О. де Бальзака. Він пише: журналісти "поквапилися до своїх крамничок. Для цих людей, обдарованих щоденним і гострим розумом, газета була всього лише крамничкою" [курсив О. де Бальзака. - І. М.]. В іншому місці він зазначає: "Преса й Інтелект правили суспільством".

"Втрачені ілюзії" увібрали в себе багато автобіографічних елементів і деталей. Люсьєн Шардон не просто сучасник, а одноліток О. де Бальзака. Великий письменник так само в 1820-х рр. пройшов випробування журналістикою, добре знав її внутрішнє життя, способи ведення справ, методи створення й знищення авторитетів. Таким чином, роман "Втрачені ілюзії", зокрема його другу частину "Провінційна знаменитість у Парижі" (1839) можна вважати першим масштабним твором світової літератури, у якому відображено професійне середовище журналістів.

"Редактор лінге"

Гамсунг Кнут. Редактор Линге: Роман // Гамсунг Кнут. Полное собр. соч. -М., 1910. Т. 2. - 240 с.

Так називається роман про журналіста, що належить перу Кнута Гамсуна (1859-1952) - видатного норвезького письменника, увінчаного в 1920 році лаврами лауреата Нобелівської премії.

У літературі кінця минулого століття йому належить місце одного з найбільш виразних й послідовних представників імпресіонізму. Талант К. Гамсуна був яскравий і могутній. Це спричинювало те, що його твори негайно перекладались світовими мовами.

Роман "Редактор Лонге" (є варіант перекладу "Лонге") створено в 1892 році, невдовзі після завершення знаменитого роману "Містерії". І хоча в "Редакторі Лонге" К. Гамсун продовжив центральну сюжетну лінію попереднього роману, пов'язану з фру Дагні, ці твори різко протистоять один одному: "Містерії" присвячені вічній, загальнолюдській темі кохання і смерті; "Редактор Лонге" - злободенній політичній проблематиці. Через це перший роман зажив голосної слави, другий перекладався мало, видавався рідко. Разом з тим "Редактор Лонге" - мало не перше в історії літератури велике епічне полотно, у якому відображена професійна діяльність журналіста.

Редактор газети "Новини", що видається в столиці Норвегії, вже усвідомлює пресу як могутній чинник суспільного життя. "Редактор - це все одно, що яка-небудь державна влада. А влада Лінге більша, ніж якась інша", - так думає про себе головний герой. "Більша" тому, що він талановитий автор і організатор, відчуває силу свого слова, його здатність впливати на формування громадської думки. Актом визнання влади преси стало запрошення редактора на нараду до голови уряду.

Поруч з цим К. Гамсуну вдалося показати перетворення преси на бізнес, прибуткове підприємство. Ще вчора "сільський хлопець" Лінге "на очах у всіх зробився впливовою особою, у нього був свій дім, своє вогнище, прекрасна дружина, що прийшла до нього не з порожніми руками, і своя газета, яка приносила йому тисячу на рік".

Популярність газети залежала від правдивості й достовірності її матеріалів, принциповості позиції її редактора. Тоді зростає до неї довіра читачів. Лінге це знає. На початку роману ми бачимо, як сміливо виступає він проти можновладців, розкриває злочин високого урядовця й домагається його відставки. Але з часом він відчуває, як вичерпується аудиторія передплатників певного політичного напрямку, і усвідомлює необхідність змін.

К. Гамсун зобразив народження загальної газети, яка прагне подобатися всім, підтримує то лібералів, то консерваторів, уміщує матеріали то за унію з Швецією, то за норвезьку самостійність. Але в політично поляризованому суспільстві багатьма читачами така позиція сприймається як безпринципна.

Авторитетний у художній системі роману персонаж Лео Хойб-ро, розчарувавшись в редакторі, говорить, що "Лінге знищив у людях усяке почуття скромності; своїми безкінечними риноч-ними викриками йому вдалося усунути вроджений страх перед безстидством", а читачі виявилися "обмануті брудними витівками спекулянта".

Негативне враження від Лінге посилюється й тим, що йому доводиться в ім'я інтересів газети робити непривабливі вчинки: прийняти на роботу в редакцію, а потім звільнити представника відомого консервативного роду Фредріка Ілієна, зажадати від друга дитинства Конгсфольда несумісної з його посадою послуги.

Однак негативне ставлення до головного героя не приводить письменника до сатири. К. Гамсун і тут лишається вірним імпресіонізмові і зображає героя поважно, з епічним спокоєм, будучи переконаним, що він здійснив художнє відкриття важливого суспільного явища. Тому й назвав роман двома словами, що позначали професію та ім'я героя, - "Редактор Лонге".

Чоботи і правда

Синклер Эптон. Медная марка. -X.: Пролетарий, 1924. - 77 с.

"Звичайно людям краще обходитись без чобіт, ніж без правди, але люди погано знають про це і вважають за краще не знати правди, але ходити в чоботах", - таке цікаве спостереження висловив знаменитий американський письменник Ептон Сін-клер у публіцистичній книзі "Мідний жетон", присвяченій описові звичаїв преси США. Ця книга була надрукована в Америці в 1919 році, і відразу стала популярною. Невдовзі з'явилися її переклади світовими мовами. Цікаво, що в СРСР вона вийшла в Харкові в 1924 році в дещо скороченому перекладі російською мовою у видавництві "Пролетарій" під назвою "Медная марка".

Слава Ептона Сінклера в Україні була великою. З пильним інтересом тут читалися його романи "Джунглі" (1905), "Король Вугіль" (1917), "Джіммі Гіггінс" (1919). Останній роман інсценізував сам Лесь Курбас і створив за власним текстом блискучу виставу, яка з незмінним успіхом йшла в "Березолі" з прекрасним актором Амвросієм Бучмою в головній ролі. До голосу Е. Сін-клера прислухалися в світі. Усе, що він сказав про американську пресу, мало великий резонанс. Ромен Роллан надіслав йому листа підтримки з Швейцарії, де тоді відпочивав. "Я радий, що бачу Вас по-старому сповненим енергії, але боюся, що з появою в світ Вашої нової книги, Вам доведеться витримати запеклу боротьбу, - писав французький побратим по перу. - Потрібно багато мужності, щоб насмілитися виступити одному проти цієї потвори, проти нового Мінотавра, якому платить данину весь світ - проти преси".

Назва книжки була промовистою й витлумачувалася на перших же сторінках. Мідний жетон отримували клієнти в касі публічного дому, вибравши жінку, аби потім розплатитися ним за куплені ласки. Але є й інші види проституції, - бататозначно натякав Е. Сінклер, символом яких і є "Мідний жетон". Так читач підводився до цілком певного розуміння журналістики, що її головними ознаками є продажність і служба інтересам великого капіталу.

За двадцять років спостережень над американською пресою письменник нагромадив численні приклади приховування правди, перекручення фактів, справжньої інформаційної війни за громадську думку. Багато цікавих історій із смаком і властивим Е. Сінклерові хистом розповів він на сторінках книги. Але він виступив у ній і як аналітик. "Царство ділків, - узагальнив письменник, - для забезпечення своєї влади над журналістикою володіє чотирма способами: по-перше, видання власної газети; по-друге, контроль над власниками газет; по-третє, підкуп у вигляді реклами і по-четверте - прямий підкуп". В американському світі, на думку автора, ніби й не залишилося місця для правди, неупередженого висвітлення новин. Особливо нищівно викривається інформаційний магнат США агентство "Ассошіейтед Пресс", від якого виявляються в залежності як від постачальника новин практично всі газети і журнали.

Небезпека полягає в тому, що суспільство не замислюється над тим, у чиїй владі опиняється його свідомість. Коли читачі беруть до рук ранкову чи вечірню газету і думають, що просто читають світові новини, вони прикро помиляються: вони насправді читають пропаганду, уміло скомпоновану зацікавленою фінансовою владою.

Останнім часом, свідчить Е. Сінклер, набула поширення купівля газет фінансовими корпораціями. Це вигідніше, ніж створювати нову газету, і тому за це сплачуються величезні гроші. Адже разом з газетою купується читач. "І непомітно для вас, -звертається письменник до читача, - вони беруться спотворювати вашу психіку, усі ваші поняття про довкілля. Ви могли б опиратися, якби ви тільки підозрювали про їхні плани, але вони діють так хитро, що ви навіть і не здогадуєтесь про здійснений ними переворот у вашій свідомості".

Такі спостереження Е. Сінклера тим більш цікаві, що в багатьох теоретичних дослідженнях висловлюється й обґрунтовується думка про особливий, відмінний від європейського, характер американської журналістики, специфіка якої полягає, нібито, в передачі лише об'єктивних некоментованих новин, у її принциповій непубліцистичності. Е. Сінклер, як бачимо, думає інакше. Пропаганда і агітація ведеться й в американській пресі, але самими фактами, їх добором, комбінацією, замовчуванням про те, що, на думку власників газет, слід приховати від публіки.

Змалювавши таку безрадісну картину, автор все ж не втрачає оптимізму й бачить вихід із становища. За Е. Сінклером, у суспільстві завжди знайдеться певна група осіб, що поставить правду вище за чоботи й буде готова заплатити за неупереджену, об'єктивну інформацію. У фіналі книги він пропонує створити таку газету.

Світові продажної американської преси письменник протиставляє соціалістичну журналістику. Він і сам був тоді членом соціалістичної партії, але спостереження за першою в світі державою робітників і селян (тобто СРСР) розчарувало його й призвело до різкого поправіння. Його сподівання на свободу й правдивість соціалістичної преси виявилися грандіозною ілюзією. Насправді її залежність від партійних комітетів різних рівнів, фізичне й моральне нищення талановитих журналістів соціалістичною державою виявилося набагато жахливішим способом придушення вільної думки, аніж купівля преси в капіталістичному світі.