Розвиток освіти в україні у другій половині 17 18 ст, вклад Киево-Могилянської академії

Друга половина ХVІІ-XVIII ст. позначені значними змінами в освітянській сфері: було створено розгалужену мережу початкових навчальних закладів, сформовано систему спеціальної професійної освіти, закладався фундамент вищого рівня вітчизняної освіти. Особливого розвитку освітній системі надав вагомий вплив російської та європейської культур (так, у числі закладів освіти поряд із братськими та приходськими православними школами були й уніатські, єзуїтські та протестантські).

Початковий рівень освіти репрезентували церковно-приходські школи, у яких вчителювали дяки. Головною метою таких шкіл було виховання християнина. Завдання початкових шкіл - навчити дітей читати і розуміти прочитане, адже християнин повинен був самостійно знайомитися з богослужбовими книгами і розуміти церковну службу.

Своєрідним явищем у системі освіти в українських землях, особливо на Лівобережжі та Слобожанщині, була діяльність мандрівних учителів - дяків, студентів колегіумів, Києво-Могилянської академії, які під час канікул мандрували Україною.

В останній третині XVIII ст. у різних частинах України відбулися шкільні реформи. У Західній Україні в дусі європейських освітніх змін здійснювала шкільну реформу Річ Посполита - 1773 р. Було створено народну комісію едукації (освіти), якій підпорядковувалися школи різних рівнів. Під впливом ідей Просвітництва розпочався процес секуляризації освіти, розширення обсягу знань, удосконалення морального виховання учнів.

Важливу роль у системі освіти відігравали середні навчальні заклади - колегіуми. В них навчалися діти старшин, духовенства, заможних міщан і козацтва. У XVIII ст. діяли колегіуми в Чернігові (1700 р.), Переяславі (1738 р.), Харкові (1721 р.), які забезпечували доволі високий рівень знань.

У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток середньої світи відбувався в контексті загальноросійської реформи, і 786 р. Катерина II затвердила "Статут народних училищ", згідно з яким у містах відкривалися головні та малі народні училища. Головні училища було відкрито у Чернігові, Новгород-Сіверському, Харкові, Полтаві та інших містах. До кінця XVIII ст. діяли вісім таких закладів і сімнадцять малих училищ.

До середини XVII ст. в Україні не було вищих навчальних закладів. Тільки 1661 р. у Львові було засновано університет. Його "основою" була Львівська братська школа, пізніше - єзуїтська колегія.Навчальний процес у Львівському університеті здійснювався на основі програми єзуїтських шкіл, розробленої ще наприкінці XVI ст. Помітні зміни у цю програму стали вноситися лише в середині XVIII ст.

Після розпуску 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. 1784 р. урядовим рішенням імператора Иосифа II діяльність університету було відновлено - з метою впровадження імперських ідеологічних цінностей, централізації та онімечення багатонаціональної Австрійської імперії.

Провідна роль в освітній системі того часу належала Києво-Могилянському колегіуму, заснованому Київським православним братством. 1658 р. згідно з Гадяцьким трактатом колегія отримала статус академії і рівні права з Ягеллонським університетом. Це було підтверджено за сприяння гетьмана І.Мазепи грамотою Петра І у 1701 р. Структура академії та зміст навчальних програм забезпечили їй такий просвітницький рівень, який дозволив вважати її одним із найкращих вищих навчальних закладів Європи того часу. Навчання в академії було загальнодоступним: здобути освіту могли вихідці практично з усіх верств населення без вікового і територіального обмеження. Головною умовою для всіх було сповідування православної віри і здатності до навчання.

Києво-Могилянська академія була науковим і художнім центром України. Викладачами і вихованцями цього вищого навчального закладу були видатні мислителі, церковні діячі, діячі мистецтв - Ф. Прокопович, Д. Туптало, К. Сакович, Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, А. Радивиловський, С. Полоцький, В. Ясинський, М. Довгалевський Є. Славинецький, українські художники І.Мігура, І. Ширський, Л. Тарасевич, Г. Левицький композитори М. Березовський, А. Ведель та ін., історики П. Симоновський, М. Бантиш-Каменський,М. Берлинський, які у своїй діяльності творчо втілювали барокові та просвітницькі ідеї не тільки на Батьківщині, а й за її межами. Вихованцями академії були й видатні діячі української історії: гетьмани Ю. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, П. Тетеря, І. Брюховецький, М. Ханенко, І. Самойлович, І. Мазепа, П Орлик, Д. Апостол, І. Скоропадський, П. Полуботок. В академії навчались відомі літописці С. Величко, Р. Ракушка-Романовський, Г. Граб'янка.

У другій половині XVIII ст. академія поступово втратила провідне значення і в подальшому (зусиллями Катерини II) була перетворена на замкнений становий освітній заклад для дітей духовенства. Таким чином, в Україні у другій половині ХУІІ-XVIII ст. склалася багаторівнева система освіти, завдяки якій зростав рівень освіченості різних верств населення, а разом із цим і значущість національної культури в системі європейської культури. Львівський університет, Києво-Могилянська академія як осередки розвитку філософи, науки, мистецтва склали фундамент вищої освіти в Україні, сприяли формуванню світоглядних орієнтирів сучасників, засвоєнню та укоріненню прогресивної світової суспільної думки, посиленню значущості національних досягнень.

39 Українська Культура доби Гетьманщини У середині XVII ст. майже вся Україна перебувала під польським пануванням. Південні землі зазнавали спустошливих наїздів з боку татарсько-турецьких орд. Численні селянсько-козацькі повстання готували ґрунт для загальнонаціональної боротьби, яка спалахнула в 1648 р. внаслідок складних історичних умов. Національно-визвольна війна українського народу завершилася не утворенням власної незалежної держави, а об'єднанням з Російською державою на умовах військово-політичного союзу. Російське самодержавство, порушуючи умови Переяславських статей, у другій половині ХУЇЇ ст. намагалося перетворити Україну на повністю підлеглу територію, скорочуючи її автономію та знищуючи засади самоврядування. Тому об'єднання України з Росією мало суперечливі наслідки для української культури: з одного боку, Лівобережна Україна позбавилася польського феодального та національно-релігійного утиску, на якийсь час поліпшилося становище селян, національна інтелігенція здобула нові можливості для культурної творчості. Але, з іншого, територію України знов було поділено: Правобережжя залишилося під владою Речі Посполитої; російський царат поступово посилював колонізаційну політику, готувався до наступу на українську мову і церкву. Українська культура живила російську культуру, але водночас відбувалися процеси "відсотування" національної інтелігенції, підпорядкування її творчих здібностей завданням утвердження самодержавства. Загалом слід зауважити, що національно-визвольна боротьба XVII ст. стала великим поштовхом до національно-культурного розвитку, стимулом до піднесення самосвідомості українського народу, формування яскраво-неповторних мистецьких цінностей, поступу науки та філософської думки. Але часи "руїни" (60-80-ті роки) негативно позначилися на культурному житті краю. Важливе значення для характеристики української культури другої половини XVII ст. мають обряди та звичаї, в більшості яких зберігалися традиційні давньослов'янські особливості. Сім'я в Україні мала давній патріархальний характер, головою її був батько або дід, під керівництвом якого відбувалися господарська діяльність та сімейне життя.

Усна народна творчість другої половини XVII ст. відобразила найголовніші події тієї доби - визвольну боротьбу народу, антифеодальні виступи, соціально-побутові відносини в тогочасному суспільстві.. Історичні події середини століття віддзеркалилися у думах "Хмельницький і Барабашт, "Корсунська перемога", "Іван Богун" та ін., а також у піснях "Розлилися круті бережечки", "Засвистали козаченьки", "Чи не той хміль" тощо. У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко (від португ. barroco - "перлини вибагливої форми"), який став стилем епохи, цілісною художньою системою. Він вплинув на усі види і жанри мистецтва, на філософську та наукову творчість. Українському бароко були притаманні різні ідейно-стильові тенденції: було офіційне аристократичне "високе бароко", "середнє" та "низове" бароко, яке розвивалося в тісній взаємодії з фольклором. Українське бароко мало масштабний розвиток і вплинуло на стилі білоруського та російського мистецтва.

Визначними архітектурними пам'ятниками доби бароко стали Троїцький собор у Чернігові (1695), Богоявленський та Військово-Миколаївський у Києві (90-ті роки), Спасо-Преображенський у Мгарі (1692), Покровський у Харкові (1689), Преображенський в Ізюмі (1682), Воскресенський у Сумах (1700) та ін. Багато цікавих житлових будинків у стилі бароко знаходимо у Львові та інших містах Західної України. Причина дивовижного розмаїття форм архітектури українського бароко в її багатоджерельності, у творчому поєднанні різних європейських та місцевих традицій.

Живопис зберігав церковний характер, але виявив тенденцію до органічного поєднання давніх надбань із західноєвропейськими стильовими впливами. Були численні малярські школи, здебільшого при монастирях та міських цехах. До визначних пам'яток того часу належить творчість художників Йова Кондзелевича та Івана Рутковича. Доба бароко залишила багато пам'яток різьбярства, зокрема дерев'яних скульптур та іконостасів, які прикрашалися з особливою пишнотою. Українська культура другої половини XVII ст. спиралася на два середовища - міщансько-духовне та козацьке. Перше з них розвинулося у часи напруженої боротьби з польським впливом. Учителі, літератори, друкарі, священики злилися в єдиний міцний шар, що творив ідеологію і пробуджував свідомість. Другим організаційним центром духовного розвитку стало Запорізьке військо, яке усвідомлювало себе захисником "християнської віри" від бусурманів та католиків. Основним науковим і культурним, політичним та релігійним центром в XVIII ст. залишався Київ. Києво-Могилянська академія до кінця століття була авторитетним навчальним закладом. Київська академія в основному була загальноосвітнім закладом, але з другої половини століття почала перетворюватися на духовно-навчальний заклад. Ця зміна статусу остаточно була закріплена царським указом (1798). Громадськість України порушує питання про необхідність створення університету на Лівобережжі. З метою розвитку загальної освіти в 1768 р. при Харківському колегіумі створено так звані додаткові класи, в яких викладалися іноземні мови, архітектура, живопис, історія та географія.

У колегіумі здобули освіту: відомий медик-клініцист Є. Базилевич, архітектор П. Ярославський, майбутній ректор Московського університету М. Каченовський, видатний поет, автор класичного перекладу "Іліади" російською мовою М. Гнідич.

Помітне місце в розвитку філософської думки XVIII ст. належить Г. Сковороді. Його моральне вчення, теорія "спорідненої праці", гуманістична спрямованість і нині привертають увагу читачів і дослідників. Оригінальним мислителем був представник просвітницького кола Петра І Феофан Прокопович. Крім філософських та богословських творів він відомий своїми працями в галузі поетики. У другій половині XVIII ст. релігійно-філософська картина світу починає поступатися місцем науковим знанням про навколишній світ, усвідомленню законів природи.

Таким чином, у середині ХУЛІ ст. в українській культурі поступово відходять старі традиції та ідейно-естетичні концепції. Вона стає більш оригінальною та національною. Умови культурного розвитку були тяжкими, вкрай несприятливо позначалася розчленованість українських земель, яка ускладнювала творчі контакти митців і науковців. Однак навіть у цих умовах творчий геній українців створив низку неперевершених витворів, які збагатили не тільки вітчизняну, а й світову духовну скарбницю.

40 просвітницька діяльність Івана Мазепи Мазепа добре розумів значення освіти. За його гетьманства у 1700 р. в Україні було створено новий навчальний заклад - Чернігівський колегіум. У 1701 р. Мазепа добився від Петра І підтвердження титулу академії Києво-Могилянському колегіуму (такий титул цей навчальний заклад вперше отримав згідно з Гадяцькою угодою 1658 p.). Гетьман сприяв навчанню старшинських дітей за кордоном. Володіючи незліченними багатствами, Мазепа не шкодував грошей на будівництво, реставрацію і оздоблення церков і монастирів. Лише на будівельні роботи й прикрасу храмів Києво-Печерської лаври він потратив величезну суму - понад мільйон золотих.І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей. Будівлі в стилі козацького (мазепинського) бароко.

Церковні споруди, що були збудовані, реставровані або оздоблені коштом І. Мазепи

1. Києво-Печерська Лавра: а) Троїцька надбрамна церква (1106—1108) б) Успенський собор (1073—1089) в) Церква Всіх святих над Економічною брамою (1696—1698) г) Кам'яний мур (1696—1701) д) Церква Різдва Богородиці (1696)

2.Микільська лікарняна церква (кін.1690-х)

3. Трапезна Покрови Богородиці (кін.1690-х)

4. Вознесенська церква (1701—1705)

5. Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря (1695) і багато ін.

41причини передумови українського національного відродження Культурно-національне відродження в Україні було зумовлено цілою низкою причин. До соціальних причин належить перетворення козацької старшини на російське дворянство в Наддніпрянській Україні, На західноукраїнських землях пробудженню національної свідомості сприяло протистояння польському, австрійсько-мадярському, румунському панівним елементам.

Значний вплив на формування першопочатків національної свідомості мали бурхливі політичні події в Європі на рубежі XVIII-XIX ст., насамперед Французька революція (1789-І793 рр.), яка породила ідеї вільнодумства, свободи, соціальної рівності.

До політичних передумов процесу національного відродження слід зарахувати також поширення масонства серед українського дворянства, вплив декабристського руху та таємних польських організацій на території України.

Особливий вплив на формування національної свідомості української еліти справили німецькі та англійські романтики І.Гердер, Дж.Байрон та ін., які проголошували цінність кожного народу, його окремішність, право на історичне буття. Одна з головних тенденцій розвитку культурно-національного відродження на українських землях проявлялася у поступовому наближенні в організаційному та ідейному плані східного і західного векторів національного руху, що втілилось у створенні політичних організацій, партій, теорій й доктрин націоналізму та програм державного об'єднання.

В реалізації цієї провідної тенденції можна виділити такі основні етапи. Перший етап, кінець XVIII - перша половина XIX ст., характеризується зародженням національного руху в формі гуртків, таємних організацій, просвітницької діяльності, збиранням пам'яток старовини, становленням національної літератури та наукових досліджень в галузі історії, етнографії, фольклору, виникненням федералістинної ідеї. На другому етапі національного відродження в Україні, 60-90 рр. XIX ст., національний рух набуває форм народницького руху. Саме в цей період відбувається диференціація національного руху за регіональним принципом. Національна свідомість набуває свого вираження у високих літературних формах і в науковій діяльності. Національна ідеологія перебуває в зародковому стані. Третій період у розвитку національного українського відродження, кінець XIX - початок XX ст., пов'язаний з динамічною політизацією національного руху через залучення широких мас, виникнення політичних партій, парламентську діяльність українців, формування політичних доктрин націоналізму.

42вплив ідей романтизму на українську культуру Джерелом революційних зрушень стала передовсім Франція, де у 1830 р. вибухнуло повстання. В Швейцарії італійський революціонер Маціні творить організацію „Молода Європа’, а згодом „Молода Італія”, а дальше з’являються аналогічні організації: в Німеччині „Молода Німеччина», і у Франції „Молода Франція”. У 1831 р вибухає т.зв. листопадове повстання в Польщі і там на перше місце висувається творчість геніяльного поета Адама Міцкевича, що м.ін. теж пропагував ідеї слов’янського братерства.

Такий же національний рух започаткувався теж ще в 30-их роках на Правобережній Україні. Не зважаючи на русифікаційні шикани, прийшло тоді до пробудження української спольщеної шляхти, серед якої, під впливом ідей романтизму, які наголошували на народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості прокидається зацікавлення народністю. Сприяли тому деякі польські письменники, які, зберігаючи польський патріотизм, почали цікавитись українською історією, фольклором, і це зацікавлення довело до створення т.зв. української школи в польському письменстві (А. Мальчевський, Б. Залеський, С. Гощинський), а дехто з них, як от Тимко Падура, почали писати українською мовою. А втім взагалі польська романтично-революційна література мала вплив на українську національну ідеологію.

Ці всі події мали свій відгомін і в Україні.

Після Харкова, де ще в двадцятих роках XIX ст. розпочався національно-культурний рух, прийшла черга на Київ, де в сорокових роках появились теж ідеї всеслов’янської федерації. Після здавлення польського листоподавого повстання, Київ став центром посиленої русифікації, проти якої почала виступати польська університетська молодь. І тут же українська молодь почала свою організаційну національно-освідомну роботу, а передовсім акцію за знесення кріпацтва і за національні права. І тут, у колишній столиці України, постає другий, побіч Харкова, центр, що має назву київської романтики, з заснованим тут у 1834 р. Київським університетом.