Суб'єкти процесу доказування 3 страница

вирок (висновок) ґрунтувався лише на неправдивому зізнанні (напри­клад, якщо дослідження доказів відбувалося у спрощеному порядку, передбаченому ч. З ст. 299 і ст. 301-1 КПК України), то в подальшому, коли обвинувачений буде реабілітований, посилатися на його самообмову як на обставину, що виключає відшкодування шкоди, не можна. Винним у завданні шкоди в такому випадку є не особа, що обмовила себе, а слідчий, прокурор або суддя, які некритично поставилися до зізнання, порушивши тим самим вимоги ст.ст. 22 і 67 КПК України.

Ще одним видом показань обвинуваченого є обмова, тобто неправ­диве показання обвинуваченого про вчинення злочину іншою особою. Спростувати такі показання обвинуваченого — обов'язок органів, в провадженні яких перебуває справа.

Різновидом показань обвинуваченого є алібі. Алібі — це факт пере­бування обвинуваченого в іншому місці, ніж місце підготовки, вчи­нення або приховування злочину. Алібі перевіряється й оцінюється за тими ж правилами, що й докази, отримані з інших джерел. Особли­вістю алібі є те, що це факт, який не відноситься до події злочину, не є складовою частиною об'єктивної сторони складу злочину, але має зна­чення для вирішення справи. Підтвердження або спростування алібі покладається на осіб, які здійснюють провадження в справі.

Показання підозрюваного — це повідомлення про обставини, що мають значення в справі, зроблені на допиті або очній ставці особою, яка поставлена в процесуальне становище підозрюваного, та зафіксо­ване відповідно до закону.

Необхідно підкреслити, що як підозрюваного можна допитати тіль­ки ту особу, яка була затримана відповідно до ст.ст. 106, 115 КПК або на підставі рішення судді (ч.ч. 4, 7 ст. 165-2 КПК) чи до якої було об­рано інший запобіжний захід до винесення постанови про притягнен­ня її як обвинуваченого. Допит як підозрюваного особи, яка не була затримана чи до якої не було застосовано інший запобіжний захід, є незаконним, а одержані таким шляхом відомості є недопустимими, їх не можна вважати доказами. Якщо сплинув строк перебування особи в процесуальному становищі підозрюваного (наприклад, минуло біль­ше 10 діб з моменту обрання до підозрюваного підписки про невиїзд), то допит її як підозрюваного також буде незаконним, а одержані відо­мості — недопустимими.

Показання підозрюваного мають багато спільного з показаннями обвинуваченого, адже йдеться про показання особи, щодо якої здій­снюється кримінальне переслідування.

Предмет показань підозрюваного, як зазначено в ст. 73 КПК, — це обставини, які були підставою для його затримання або обрання запо­біжного заходу, а також інші обставини, які відомі підозрюваному і мають відношення до справи. Крім того, хоч це не передбачено прямо в ст. 73 КПК, в предмет показань підозрюваного доречно включити фак­ти, які характеризують особу підозрюваного, його взаємовідносини з потерпілим і свідками, з іншими підозрюваними або обвинуваченими, він може як і обвинувачений висловити свої міркування щодо доказів.

які є в справі, повідомити факти, які підтверджують або спростовують такі докази.

Підозрюваний є учасником процесу (п. 8 ст. 32 КПК), він наділений правами, зокрема, правом на участь у доказуванні. Для підозрюваного дача показань є його правом, він може відмовитися давати показання та відповідати на запитання, він не несе відповідальності за відмову від показань, за завідомо неправдиві показання. Використовуючи свої показання як засіб захисту власних інтересів, підозрюваний, може за­перечувати свою причетність до злочину і висловлювати свої здогади, міркування щодо осіб, які, на його думку, могли вчинити злочин, про­понувати свою оцінку доказів, які йому відомі. Звичайно ж здогади, міркування, припущення, умовиводи підозрюваного не є доказами. Доказами в показанням підозрюваного є тільки відомості про факти, які мають відношення до справи.

Перебування особи в статусі підозрюваного обмежено строками, але його показання зберігають своє значення джерела доказів протягом всього кримінального судочинства. Якщо згодом особа буде допитана як обвинувачений, а потім підсудний і змінить свої показання, то всі показання матимуть значення джерел доказів і підлягатимуть пере­вірці і оцінці разом з іншими доказами, наявними в справі. Можли­во, що буде встановлена непричетність до злочину особи, яка була пі­дозрюваною, і така особа буде допитана як свідок. І в цьому випадку по­казання підозрюваного також зберігають значення джерела доказів.

Показання підозрюваного можна класифікувати так, як і показан­ня обвинуваченого.

Незалежно від того, визнає себе підозрюваний винним, чи запе­речує свою причетність до злочину, його показання необхідно об'єк­тивно перевірити і оцінити. Показання підозрюваного, в яких він визнає себе винним, не повинні розглядатися як більш переконливі в порівнянні з іншими доказами. Запобігаючи можливій переоцін­ці показань підозрюваного, в яких він визнає себе винним, законо­давець в ч. 2 ст. 73 КПК зауважує, що визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при під­твердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі. Коли в зазначеній статті йдеться про визнання підозрюваним своєї вини, напевно маються на увазі показання підозрюваного, в яких він ви­знає себе винним і повідомляє про певні факти, обставини злочину, в причетності до якого підозрюваний визнав себе винним. Адже саме по собі визнання вини, інакше кажучи, позитивну відповідь на запи­тання, чи визнає підозрюваний себе винним, без повідомлення відо­мостей про факти, взагалі не можна вважати доказом, а отже і по­класти його в основу обвинувачення неможливо.

При оцінці показань підозрюваного слід врахувати, що підозрюва­ний, коли він дійсно вчинив злочин, більше обізнаний щодо обставин такого злочину, але одночасно він в значній мірі може бути зацікав­лений у приховуванні певних обставин, у перекручуванні інформації про злочин та свою роль у ньому. Слід також звернути увагу на те, що підозрюваному повідомляється, в чому він підозрюється, але обвину­вачення ще конкретно не сформулюване і йому ще не пред'явлено, у підозрюваного менше ніж у обвинуваченого можливостей для того, щоб збагнути, що саме відомо слідчому про злочин, і продумати свої заперечення.

Висновок експерта можна визначити як процесуальний документ, в якому викладені відомості про факти, що мають відношення до справи, одержані в результаті дослідження, проведеного на підставі доручення органів досудового провадження або суду, з застосуванням спеціальних знань (наукових, технічних або інших), особою, яка во­лодіє такими знаннями. Висновок повинен бути мотивованим, в ньо­му відбивається сам процес проведеного дослідження, застосовані ме­тоди дослідження, одержані результати і дано відповіді на питання, поставлені особою, яка призначала експертизу.

Поняття експертизи міститься в Законі України від 25 лютого 1994 року «Про судову експертизу»: судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває в провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду.

Підстави для провадження експертизи зазначені в ст. 75 КПК — екс­пертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних пи­тань, які необхідно з'ясувати під час провадження в справі, потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Законом не визначено поняття спеціальних знань, немає однозначного визначення цього поняття і в літературі. Можна орієнтуватися на таке визначення спе­ціальних знань — це такі знання, які не можна віднести до числа за­гальновідомих, загальнодоступних, таких що мають масове розповсю­дження, тобто це такі знання, якими професійно володіє лише вузьке коло фахівців. В ст. 76 КПК перелічені випадки, коли призначення експертизи обов'язкове: для встановлення причин смерті; для вста­новлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень; для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності; встанов­лення статевої зрілості потерпілого в справах про злочини, передбаче­ні статтею 155 КК України (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості); для встановлення віку підозрюваного або обвинува­ченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримі­нальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Зауважимо, що експертизу за наявності підстав (ст.ст. 75, 76 КПК) необхідно призначати і в тих випадках, коли певними спеціальними

знаннями володіє особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа. Адже висновок експерта — це джерело доказів, а особа, яка здійснює провадження в справі, зобов'язана перевірити та оцінити до­кази, які містяться у висновку, і поєднувати такі процесуальні дії як проведення експертного дослідження і оцінку цього дослідження та зроблених висновків одна і та ж особа не може.

Експертиза призначається на досудовому розслідуванні особою, яка провадить дізнання, слідчим або прокурором, які складають від­повідну постанову (ст. 196 КПК), а у випадках, коли необхідно на­правити обвинуваченого на стаціонарну судово-медичну або судово- психіатричну експертизу, рішення приймає суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором (ст. 205 КПК).

Вирішуючи питання про те, кому доручити проведення експерти­зи, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор або суд беруть до уваги вимоги Закону України «Про судову експертизу», відповід­но до якого судово-експертна діяльність в Україні здійснюється дер­жавними спеціалізованими установами та відомчими службами, до яких належать: науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції та Міністерства охорони здоров'я України; екс­пертні служби Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України. Експертна діяльність може також здійснюватися на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії) а також громадянами за разовими угодами. Видача ліцензій та атестація судових експертів з числа працівників підприєм­ницьких структур та громадян провадиться відповідно Міністерством юстиції або Міністерством охорони здоров'я. Отже, доручити прове­дення експертизи необхідно зазначеним установам. І тільки в тих ви­падках, коли необхідно провести експертизу, яку не взмозі провести ці установи, її проведення доручається за разовим договором певному фахівцю.

Призначаючи експертизу, необхідно переконатися, що особа, яка провадитиме експертне дослідження, має свідоцтво про присвоєння йому кваліфікації судового експерта за відповідною спеціальністю, що немає підстав для його відводу, зокрема, що експерт не перебуває у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого, що він раніше не був ревізором у справі.

Порядок призначення експертизи покликаний забезпечити про­ведення експертизи неупередженим, не зацікавленим у справі екс­пертом, а також надає певні права обвинуваченому (підозрюваному), зокрема, право заявити відвід експертові, просити про призначення експерта з числа вказаних обвинуваченим осіб, тощо (ст. 197 КПК). Доцільно було б надати відповідні права і захисникові, якщо він бере участь у справі на момент призначення експертизи, адже захисник міг би більш кваліфіковано ніж обвинувачений оцінити професійні можливості певного експерта, поставити додаткові питання перед екс­пертом, обґрунтувати клопотання про призначення нової або додатко­вої експертизи. Передбачені ст. 77 КПК права та обов'язки експерта, встановлення відповідальності експерта також спрямовані на те, щоб забезпечити проведення експертного дослідження своєчасно і якісно, неупередженим фахівцем. В тих випадках, коли надані експертові ма­теріали недостатні для дачі обґрунтованого висновку, експерт може порушити клопотання про надання йому нових матеріалів, з дозволу слідчого, прокурора або суду експерт може бути присутнім на допиті чи при провадженні інших слідчих дій, задавати питання допитува­ним особам, якщо це необхідно для одержання певних відомостей, які дозволять провести необхідні дослідження. Експерт повинен провести дослідження на підставі своїх спеціальних знань, якщо питання, по­ставлені перед експертом, виходять за межі його компетенції (точні­ше було б сказати — за межі його спеціальних знань), а також, коли надані йому матеріали недостатні для висновку, експерт у письмовій формі повідомляє про неможливість дати висновок. Якщо при про­веденні експертизи експерт виявить факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання, він вправі вказати на них у своєму висновку (ст.200 КПК).

Аналіз ст. 77 КПК дозволяє виділити такі види експертиз:

9) первинна, при проведенні якої об'єкт досліджується вперше;

10)додаткова, якщо після розгляду висновку первинної експерти­зи в ньому виявлена неясність або неповнота, яку не можна усунути шляхом допиту експерту. Висновок визнається неповним, якщо екс­перт дослідив не всі подані йому об'єкти, чи не дав вичерпних відпо­відей на порушені перед ним питання. Неясним можна вважати ви­сновок, який нечітко викладений, має невизначений, неконкретний характер. Призначаючи додаткову експертизу, необхідно зазначити, які висновки експерта були неповними або неясними, які обставини зумовили необхідність розширення експертного дослідження. Від додаткової експертизи необхідно відрізняти експертизу, яка призна­чається для дослідження в справі нових об'єктів, або щодо інших об­ставин справи. Така експертиза буде новою первинною. Проведення додаткової експертизи доручається тому експертові, який провадив первинну експертизу, або іншому;

11)повторна — призначається, коли є сумніви у правильності ви­сновку експерта, пов'язані з його недостатньою обґрунтованістю, або з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявнос­ті істотного порушення процесуальних норм, які регламентують поря­док призначення та проведення експертизи (зокрема такого, що при­звело до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб). У постанові про призначення повторної експертизи необхідно вказати обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку екс­перта, Повторна експертиза завжди доручається іншому експерту.

В залежності від кількості та складу осіб, яким доручається прове­дення експертизи, можна визначити такі види експертиз:

1) одноособова — провадиться одним експертом;

2) комісійна — провадиться декількома експертами-фахівцями в одній галузі знань;

3) комплексна — провадиться декількома експертами-фахівцями у різних галузях знань.

Комісія експертів створюється особою, яка призначає експертизу, або керівником судово-експертної установи.^[1]

Після проведення доручених йому досліджень експерт (або комісія експертів) складають висновок, структура якого чітко не визна­чена в законі, але склалася в процесі експертної і судової практики. Як правило висновок експерта складається з трьох частин: вступної, дослідницької, заключної. У вступній частині зазначається, коли, де, ким (прізвище, освіта, спеціальність, учений ступінь і звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був при­сутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені екс­пертові. В дослідницькій частині вказується, які матеріали експерт використав та які провів дослідження. В заключній частині містяться мотивовані відповіді на поставлені питання. Висновок підписує екс­перт, якщо була проведена комісійна чи комплексна експертиза, то під­писують висновок всі експерти, а якщо вони не дійшли спільного ви­сновку, кожний з експертів складає і підписує свій висновок.

Висновок експерта може бути категоричним або вірогідним. В ка­тегоричному висновку викладено~певні відомості про факти, напри­клад, про те, що відбитки пальців на досліджуваному об'єкті нале­жать конкретній особі, або про те, що досліджувані відбитки залишені не тією особою, зразки відбитків якої було надано для порівняльного досліджування. Вірогідним є висновок, який дозволяє зробити при­пущення щодо обставин, відносно яких було призначено експертизу. Прикладом такого висновку може бути висновок експерта в справі, в якій необхідно було визначити, ким було виконано певний текст, точ­ніше, дописані певні літери та цифри. Для порівняльного дослідження було надано експертові зразки почерку підозрюваного. Експерт провів дослідження і у висновку вказав, що за деякими ознаками дописки співпадають із зразками почерку, які було надано для дослідження, але, оскільки дописки являли собою кілька літер і цифр, зробити категоричний висновок експерт не зміг, він не виключав можливос­ті імітації почерку підозрюваного іншою особою. На підставі такого висновку можна зробити тільки припущення про те, що дописки ви­конав підозрюваний. Питання про те, чи можливо використати як до­каз вірогідний висновок, викликає серед науковців суперечки. Деякі автори, виходячи з того, що, як правило, доказове значення мають лише категоричні висновки експерта, стверджують, що саме досто­вірно встановлені обставини, які послужили основою для вірогідного висновку, можуть використовуватись як докази. Наприклад, співпа­дають окремі ознаки почерку виконаного на двох різних об'єктах, хоч поданих для дослідження матеріалів недостатньо для категоричного висновку, що вони написані однією і тією ж особою. Інші науковці піддають таку думку аргументованій критиці, звертають увагу на те, що вона має внутрішні протиріччя. Якщо вірогідний висновок експер­та не можна використати як доказ, то і окремі його частини не можна розглядати як докази. Остання думка здається нам слушною, дійсно, вірогідний висновок експерта містить не відомості про факти, а при­пущення про можливість існування певних фактів. Як ми вже не­одноразово зазначали, доказами в кримінальній справі можуть бути тільки відомості про факти, а не припущення. Отже, вірогідні виснов­ки експерта не є доказами в справі. Але як і припущення, умовиводи, висловлені допитуваними особами, припущення, яке можна зробити на підставі вірогідного висновку експерта, може слугувати підставою для висунення певних версій, пошуку напрямків розслідування.

Оцінка висновку експерта провадиться за загальними правилами (ст. 67 КПК). В юридичній літературі виділені і досить повно розкриті елементи оцінки висновку експерта. Основними з них є аналіз дотри­мання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи, відповідності висновку експерта завданню, оцінка повно­ти висновку експерта, особи експерта, матеріалів, наданих на експер­тизу, оцінка наукової обґрунтованості висновку експерта, зіставлення висновку експерта з іншими матеріалами справи.

Як підкреслює Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 року (із змінами від 25 травня 1998 року), висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги перед іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин у сукупності. Разом з тим, як і оцінка кожного джерела доказів, оцінка висновку експерта має свої особливості. Як зазначив Пленум Верховного Суду України у згадуваній вище постанові, при перевірці та оцінці висновку експерту необхідно з'ясувати:

• чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та про­веденні експертизи;

• чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

• компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повно­важень;

• достатність поданих експертові об'єктів дослідження;

• повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність ін­шим фактичним даним;

• узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковими ви­сновками експертизи;

• обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з ін­шими матеріалами справи.

Якщо після ознайомлення з висновком експерту в слідчого (або в суді) виникають певні запитання, необхідність в роз'ясненні деяких спеціальних термінів і формулювань, слідчий провадить допит екс­перта відповідно до ст. 201 КПК. В судовому засіданні також перед­бачена можливість допиту експерта (ст. 311 КПК). Допит провадиться і тоді, коли слідчий вважає необхідним уточнити дані про спеціаліза­цію експерта, його компетентність, надійність і науковий рівень засто­сованих експертом методів дослідження тощо. КПК не містить такого джерела доказів як показання експерта, отже, дані, які містяться в протоколі допиту експерта, є додатком до висновку експертизи.

Висновок експерта як джерело доказів має особливе значення, оскільки дозволяє з'ясувати ті обставини предмета доказування, вста­новлення яких було б неможливим без використання спеціальних знань експерта.

В ч. 2 ст. 65 КПК як самостійні джерела доказів зазначені протоко­ли слідчих та судових дій.

Визначення протоколу наведене в п. 20 ст. 32 КПК України, які встановлює, що протоколами є документи про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і результати.

Зауважимо, що залежно від характеру процесуальних дій прото­коли умовно поділяються на дві групи: протоколи, в яких фіксуються слідчі дії, спрямовані на збирання і перевірку доказів у кримінальній справі, та протоколи, що засвідчують провадження інших дій, реалі­зацію відповідних процесуальних гарантій. Очевидно, що джерелами доказів є тільки протоколи слідчих дій, які були спрямовані безпосе­редньо на збирання та перевірку доказів, а друга група протоколів не може розглядатися як джерела доказів, оскільки подібні протоколи (протокол пред'явлення потерпілому матеріалів кримінальної справи у зв'язку із закінченням досудового слідства, протокол про відмову від захисника тощо) не містять у собі відомостей про обставини справи.

Відповідно до ст. 82 КПК України протоколи слідчих та судових дій, складені і оформлені в порядку, передбаченому КПК, носії інфор­мації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовані процесу­альні дії, становлять окреме самостійне джерело доказів, оскільки в них підтверджуються обставини та факти, що мають значення для вирішення справи. До них відносяться протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК України) та протоколи судових засідань (ст. 87 КПК України).

КПК конкретно не визначає, протоколи яких саме дій можуть роз­глядатися як самостійні джерела доказів. Серед науковців в цьому пи­танні немає єдиної думки. Свого часу деякі автори пропонували відне­сти до цього джерела доказів протоколи будь-яких слідчих дій, в тому числі, протоколи допиту. З такою думкою погодитись неможливо, адже в законодавстві показання обвинуваченого, підозрюваного, по­терпілого та свідка виділені як окремі джерела доказів. Крім того, як правильно зауважує Ф.Н. Фаткуллін, закон визнає самостійним дже­релом доказів протоколи лише тих слідчих (судових) дій, перебігом яких виявляються факти та обставини, що доступні спостереженню, безпосередньому сприйняттю учасниками таких дій.

Отже, протоколи слідчих дій виділені в самостійне джерело доказів через те, що в них фіксуються обстановка, предмети або явища, безпо­середньо сприйняті особою, що веде кримінальний процес, та іншими учасниками відповідної процесуальної дії. Під час допиту слідчий або суд сприймають певні дані опосередкованим шляхом, про факти, об­ставини, що мають відношення до справи, розповідають допитувані особи, які сприймали такі дані.

Таким чином, до протоколів слідчих дій можна віднести протоко­ли оглядів, освідування, виїмки, обшуку, пред'явлення для впізнан­ня, відтворення обстановки та обставин події, накладення арешту на кореспонденцію (з наступною виїмкою і оглядом затриманої корес­понденції), зняття інформації з каналів зв'язку. Протоколи судових дій — це протокол судового засідання, який ведеться в суді першої інстанції під час розгляду справи по суті і протокол проведення су­дом окремої слідчої дії поза постійним місцем засідання суду (про­токол огляду судом з участю учасників судового розгляду місця по­дії — ст. 315 КПК), що передбачено ст. 87 КПК, а також протокол судового засідання, який ведеться в суді апеляційної інстанції в разі проведення ним судового слідства (ч. 9 ст. 362 КПК).

Деякі автори відносять до протоколів слідчих дій також протокол затримання підозрюваного, протокол накладення арешту на майно, протокол одержання зразків для порівняльного дослідження. Таку позицію не можна визнати правильною. Затримання підозрюваного віднесено в даний час до числа тимчасових запобіжних заходів (ч.2 ст. 149 КПК). Крім того, метою затримання є припинення злочину, запобігання спробам особи, щодо якої з'явилися підстави для того, щоб підозрювати її у вчиненні злочину, втекти. Накладення арешту на майно також не можна розглядати як спосіб одержання доказів, оскільки дана дія має іншу мету — забезпечити зберігання майна, на яке може бути звернено стягнення. Якщо ж слідчий вважає за необ­хідне зафіксувати наявність визначеного майна у певної особи у ви­значеному місці, то це можна зробити шляхом проведення огляду або обшуку. Відібрання зразків для експертного дослідження є, на наш погляд, складовою частиною призначення експертизи.

Протоколи слідчих і судових дій мають обов'язкове письмове ві­дображення. Цей фактор певним чином робить їх схожими із таким джерелом доказів як документи. Але протоколи слідчих і судових дій складають самостійне процесуальне джерело доказів через те, що вони на відміну від так званих «інших документів» складаються в рамках кримінального судочинства та лише органом дізнання, слідчим, про­курором або судом. Інші ж документи можуть бути складені поза кри­мінальним судочинством та не обов'язково особами, що ведуть кримі­нальний процес. Так, наприклад, у кримінальній справі як документи використовуються акти органів адміністративної юрисдикції під час здійснення ними своїх обов'язків (протокол особистого огляду, огляду речей, протокол адміністративного затримання).

Для того, щоб протокол слідчої дії або протокол судового засідання міг стати джерелом доказів у кримінальній справі, необхідно, щоб він містив відомості, які мають відношення до кримінальної справи, а та­кож відображав дії, проведені з дотриманням відповідних вимог КПК України. Такі вимоги є проявом процесуальної форми, що покликана гарантувати захист прав та законних інтересів осіб, які залучаються до участі в кримінальному судочинстві, та, одночасно, одержання ві­домостей, достовірність яких може бути встановлена шляхом перевір­ки та оцінки зафіксованих у протоколі даних.

При провадженні слідчих або судових дій можуть застосовуватися науково-технічні засоби. Відповідно до ст.ст. 85-1,85-2 КПК на досудовому слідстві можливо застосування звукозапису, кінозйомки, відео- запису. В судовому засіданні може здійснюватися повне фіксування судового процесу в суді першої або апеляційної інстанції з допомогою звукозаписувального технічного засобу (ст. 87 КПК). Нагадаємо, що питання про застосування технічних засобів для фіксування перебігу та результатів слідчих дій на досудовому слідстві вирішує слідчий на власний розсуд, а в судовому засіданні — суд з власної ініціативи, або на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду. В останньому ви­падку, коли на повному фіксуванні судового розгляду наполягає хоча б один з учасників судового розгляду, застосування звукозаписуваль­ного технічного заходу є обов'язковим, а відмова в цьому розглядаєть­ся як істотне порушення кримінально-процесуального законодавства і тягне скасування судового рішення. При використанні технічних за­собів про це обов'язково зазначається в протоколі відповідної слідчої дії, а до протоколів додаються касети, диски, фонограми, кіноленти. Крім того, під час проведення слідчих дій можливо фотографування певних об'єктів, складання планів, схем, виготовлення зліпків слі­дів. Виникає питання про юридичну природу таких додатків до про­токолів. Серед науковців немає єдиної думки з такого питання. Деякі автори вважають, що всі згадані об'єкти є додатками до протоколів, являють собою з протоколом комплексний доказ, елементи якого зба­гачують та доповнюють одне одного. Інші пропонують скульптурні моделі об'ємних слідів (зліпки), відбитки поверхневих слідів розгля­дати як похідні речові докази, а інші додатки — як документи. Най­більш слушною, на наш погляд, є позиція тих науковців, які, пого­джуючись з тим, що зліпки та відбитки слідів являють собою похідні речові докази, всі інші додатки (фотознімки, касети, плівки, схеми, плани тощо) вважають органічною частиною відповідного протоколу. Дійсно, відбитки слідів, з яких зроблені зліпки, виникли внаслідок певної події, а всі інші додатки створені під час провадження слід­чих дій особами, які проводили відповідні дії, отже їх сутність різна: зліпки та відбитки поверхневих слідів являють собою похідні речо­ві докази, інші додатки являють собою єдине ціле з протоколом (або комплексний доказ). Зліпки, відбитки поверхневих слідів необхідно приєднати до справи відповідною постановою. Інші додатки просто до­лучаються до справи.

Порядок проведення кожної слідчої дії, перелік осіб, які повинні брати участь у проведенні таких дій, зміст протоколу кожної слідчої дії детально регламентовано КПК. Так, зміст протоколу обшуку та виїмки передбачений ст. 188 КПК, протоколу огляду, освідування, відтворення обстановки та обставин події — ст. 195 КПК, протоколу пред'явлення для впізнання — ст. 176 КПК. Складання протоколу огляду, виїмки або затримання кореспонденції, на яку було накладе­но арешт, а також протоколу дослідження інформації, яку було зня­то з каналів зв'язку, передбачено ст. 187-1 КПК. Загальні вимоги до протоколів слідчих дій закріплені в ст. 85 КПК. Традиційно протокол складається з трьох частин. У вступній частині протоколу зазнача­ються: місце і дата складання протоколу; час початку та закінчення слідчої дії; посади і прізвища осіб, які проводили таку дії; прізвища осіб, які брали участь у слідчій дії, їх адреси, дані про роз'яснення їх прав та обов'язків. В описовій частині протоколу необхідно відобра­зити зміст проведеної слідчої дії, всі важливі для справи обставини, виявлені при провадженні слідчої дії, у тій послідовності, в якій вони виявлялися і в тому вигляді, в якому вони сприймалися. Якщо під час провадження слідчої дії були вилучені якісь предмети, необхідно за-