Право на свободу зборів, мітингів і демонстрацій

Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації закріплене в ст. 39 Кон­ституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України.

Це право є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особи­стості тощо. У разі здійснення цих прав і свобод не повинно бути посягань на права і свободи, честь і гідність інших людей. За Конституцією України (ст. 68) кожен зобов'язаний неухильно дотри>гуватися Конституції та законів України. Проводити збори, мітинги, походи і демонстрації громадяни можуть за умови обов'язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Сповіщають про це через організаторів масових зібрань. Завчасно сповіщати відповідні органи про проведення тих чи інших масових зібрань — це строк від дня такого сповіщення до дати проведення масового зібрання (абзац 4 п. 2 мотивувальної частини /''".

Рішення КСУ № 4-рі[/2001 під 19 квітня 2001 р. (('права щодо заичис-ного сповіщення про мирні зібрання) // Офіційний вісник України. — 2003. - №28. - С. 109. - От. 1379.

Розділ б. Основні права, свободи і обов'язки особи і громадянина...

6.4. Поняття, зміст та загальна характеристика економічних...

Тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розум­них межах і не повинна обмежувати передбаченого ст. 39 Конституції України права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Такі строки слугують гарантією реалізації цього права громадян. Упродовж цього строку зазначені органи мають здійснити і низку підготовчих заходів, зокрема, для забезпечення безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтримання гро­мадського порядку, охорони прав і свобод інших людей. У ра­зі необхідності органи виконавчої влади чи місцевого само­врядування можуть погоджувати з організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість "їхнього проведення тощо (абзац 5 п. 2 мотивувальної частини Рішення КСУ у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання).

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюва­тися судом відповідно до закону і лише в інтересах національ­ної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

6.4. Поняття, зміст та загальна характеристика економічних та соціально-культурних прав і свобод

Право на працю

Право на працю посідає визначальне місце в системі загаль­нолюдських цінностей, що формують економічне та соціальне становище суспільства загалом та кожного його члена зокре­ма. Можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе вільно обирає чи на яку вільно погоджується, є змістом права на працю, що визнається ст. 43 Основного За­кону України за кожною особистістю. Вільне обрання праці та вільне погодження на неї означає виключне право особи самій розпоряджатись своїми здібностями до праці. Це положення є втіленням у національному законодавстві змісту ст. 23 Загальної декларації прав людини.

Держава взяла на себе зобов'язання створити умови для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення

гарантій рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних по­треб, як це передбачено ч. 2 ст. 43 Конституції України. Вільно обираючи вид діяльності, рід занять, людина може здійснювати своє право шляхом створення власного підприємства, фермер­ського господарства, вступу у члени кооперативу, акціонерного товариства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю, через укладення трудового договору (контракту) з підприємством, установою, організацією. Відповідно до ст. 38 Конституції кож­ному громадянинові належить рівне право доступу до держав­ної служби як однієї з форм трудової діяльності.

Важливо наголосити, що за чинним законодавством незай­нятість не є підставою для притягнення особи до відповідальності, оскільки ст. 43 Конституції примусову працю в Україні заборонено. Тим самим реалізовано вимоги ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, якою гарантується принципова можливість для громадян України обирати собі рід занять, роботу за здібностями, у місці і у час, зручні або прийнятні для неї.

Кожний працівник має право на умови праці, що відпові­дають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров'я. Створення державою належних умов праці забез­печує система правових, соціально-економічних, організацій­но-технічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, що формують інститут: охорони праці. Крім того, його правовий статус має включати право на достовірну інформацію про небезпечні для здоров'я і життя виробничі фактори, про­філактику і захист від профзахворювань і виробничого трав­матизму, на відмову від роботи у випадку загрози для здоров'я й життя, на незалежну експертизу і контроль за дотриманням законодавства про охорону праці тощо.

Найважливіші положення цих вимог втілені у Конституції України. Зміст прав громадян у сфері застосування праці роз­кривається і конкретизується в основоположних законодавчих актах, зокрема таких, як: Кодекс законів про працю України, закони України "Про зайнятість населення" (№ 803-ХП від 01.03.1991 p.), "Про охорону праці" (№ 2694-ХІІ 14.10.1992 p.),

20:5

Розділ 6. Основні права, свободи і обов'язки особи і громадянина...

6.4. Поняття, зміст та загальна характеристика економічних...

"Про оплату праці" (№ 108/95-ВР від 24.03.1995 р.), "Про колективні договори і угоди" (№ 3356-ХІІвід 01.07.1993 р.), "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (№ 137/98-ВР від 03.10.1998 p.). Крім цього, дотримання трудових прав має забезпечуватись відповідністю нормам трудового законодавства положень, що регулюють працю окремих категорій працівників, а також певні групи трудових правовідносин. Це відображене у законах України "Про статус народного депутата України" (№ 2790-XII від 17.11.1992 р.), "Про статус суддів" (№ 2862-ХН від 15.12.1992 р.), "Про державну службу" (№ 3723-ХІІ від 16.12.1993 р.), "Про підприємництво" (№ 3723-ХІІ від 16 грудня 1993 р.) тощо.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпеч­них для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Окрім того, Конституція визнає, що право на своєчасне одержання вина­городи за працю захищене законом.

У ст. 44 Конституції зазначено, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлю­ється законом з урахуванням необхідності забезпечення на­ціональної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до участі або до не­участі у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.