Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко

П. Тетеря

1663 року, після зречення Ю. Хмельницького, гетьманом на Правобережжі став Павло Тетеря (1663-1665 pp.).

Продовжуючи політичну лінію І. Виговського, спираючись на Запоріжжя й підтримку Речі Посполитої, Павло Тетеря намагався об'єднати під своєю владою Правобережну та Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, правобережний гетьман вимагав від польського уряду:

• підтвердити привілеї козацької старшини;

• розв'язати церковне питання (скасувати залежність православної ієрархії від римо-католицької та повернути православним церкви, захоплені уніатами);

• дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою й Волощиною;

• розпочати мирні переговори з Московською державою тощо.

Згодом П. Тетеря вступив у боротьбу з лівобережним гетьманом Я. Сомком, потім — з його наступником І. Брюховецьким, які робили спроби об'єднати всі українські землі під зверхністю московського царя.

У жовтні 1663 року П. Тетеря зібрав 24-тис. козацьке військо, заручившись підтримкою союзників (20-тис. польської армії короля Яна II Казимира й татарських загонів чисельністю 40 тис. осіб), розпочав воєнні дії. Протягом листопада 1663 - січня 1664 pp. польсько-українські війська й татарські загони зайняли більшу частину Лівобережної України (за винятком окремих міст, зокрема Прилук, Гадяча, Глухова). Однак селянські виступи проти польської шляхти незабаром змусили П. Тетерю повернутися на Правобережжя. Королівська армія під тиском московських військ, очолюваних Г. Ромодановським, та полків лівобережного гетьмана І. Брюховецького відійшла через Білорусь у Польщу.

Після відступу коронних військ та з появою на Правобережжі московських підрозділів, лівобережних козацьких полків та запорожців на чолі з І. Сірком становище П. Тетері значно ускладнилося. Водночас і кримські татари намагалися заволодіти Правобережною Україною й підпорядкувати її ханові Мохаммеду-Гірею IV. Навесні 1664 року П. Тетері вдалося за допомогою польських військ під командуванням С. Чарнецького примусити І. Брюховецького разом з московськими військами відступити на Лівобережжя.

Після невдалих воєнних дій гетьман намагався стабілізувати становище політичними засобами. Він вимагав від польського короля:

• дозволу на переговори з Москвою;

• усунення кількох представників польської адміністрації на Правобережжі;

• звільнення з ув'язнення Ю. Хмельницького й митрополита Й. Тукальського-Нелюбовича.

Подальша доля П. Тетері. Протягом 1664-1665 pp. П. Тетеря намагався опанувати ситуацію, поборюючи своїх противників, зокрема полковників Івана Сербина, Василя Дрозденка та Степана Опару. Погіршувало ситуацію те, що, ведучи постійну боротьбу з противниками, гетьман не міг розраховувати на широку підтримку українського народу, оскільки частина населення ставилася до П. Тетері неприхильно, убачаючи в ньому ставленика Польщі. У липні 1665 року, зневірившись у подальшій боротьбі, П. Тетеря призначив наказним гетьманом М. Ханенка, проте до самої смерті так і не зрікся гетьманства.

Разом з невеликим почтом він виїхав до Польщі, оселився й жив у Варшаві. У 1667 році він уступив до Львівського ставропігійного братства.

За правління короля Міхала Вишневецього П. Тетеря зазнав численних переслідувань з боку польських магнатів — його маєтки були конфісковані, а він сам засуджений до вигнання з країни. Деякий час П. Тетеря жив у Молдові, у Яссах. У 1670 році він зустрічався в Адріано-полі (Едірне) з турецьким султаном Мохаммедом IV і переконав його розпочати війну проти Польщі. Мохаммед IV призначив П. Тетері пенсію та вручив султанський прапор — санджак.

У квітні 1671 року П. Тетерю отруїли. Похований він, імовірно, в одній з православних церков Едірне.

І. Брюховецький

На території Лівобережної України в результаті внутрішньої боротьби серед козацької старшини був обраний гетьманом Іван Брюховецький (1663-1668 pp.).

На початку свого гетьманування І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Одразу після обрання гетьманом він уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 року, ставши першим з українських гетьманів, який поїхав до Москви.

Батуринські статті

У цій угоді підтверджувалися Березневі статті, укладені ще Б. Хмельницьким. Вона також містила нові пункти:

• гетьманська адміністрація зобов'язувалася забезпечувати харчами московське військо в Україні;

• Україна мала повернути московським поміщикам селян-утікачів;

• українським купцям заборонялося ввозити та продавати горілку й тютюн у Московській державі (За «Довідником з історії України»).

У вересні - жовтні 1665 року в Москві І. Брюховецькому був наданий титул боярина й передана у володіння Шептаківська волость на Чернігівщині.

Московські статті. 21-22 жовтня 1665 року між І. Брюховецьким і московським урядом був укладений новий договір, що увійшов в історію як Московські статті. Цей договір значно обмежував політичні права України, посилював її військово-адміністративну та фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями:

• українські міста й землі переходили під безпосередню владу московського царя;

• гетьманському урядові заборонялося всту-пати в дипломатичні зносини з іноземними державами;

• обмежувалося право вільного обрання гетьмана: відтепер вибори мали відбуватися лише з дозволу царя й у присутності московських послів;

• збільшувалася кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язувався безкоштовно постачати їм харчі;

• військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, ще й у Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі й навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак);

• збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти до царської скарбниці;

• українська церква підпорядковувалася московському патріархові;

• фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права;

• заборонялося використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувалися на українських землях московські військові;

• поверталися королівські грамоти на магдебурзьке право українським містам (забрані за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін.

Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського населення, вони стали головною причиною антимосковського повстання в Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького (За «Довідником з історії України»).

Наслідки московського договору. На початку 1666 року І. Брюховецький повернувся в Україну, щоб за допомогою генерального підскарбія Р. Ракушки-Романовського упорядкувати фінансові справи держави.

Дуже скоро промосковська політика гетьмана спричинила важкі наслідки для України. Майже в усіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили у своїх руках ряд військових і фінансових функцій. 1666 року був проведений майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування.

Усе це викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією та гетьманом, який призвів до її появи в Україні. Навіть та частина православного духовенства, яка раніше підтримувала промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито запротестувала проти зростання московського впливу. Незадоволення досягло свого апогею після укладення в 1667 році між Польщею та Московською державою Андрусівського перемир'я.

У 1667-1668 pp. на території Лівобережної України відбулися великі виступи проти московських залог у містах. І. Брюховецький, відчуваючи загальне обурення діяльністю московської адміністрації в Україні, вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668 року на старшинській раді в Гадячі гетьман висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. І. Брюховецький одночасно вступив у переговори з правобережним гетьманом П. Дорошенком та вислав посольство до Стамбула в складі лубенського полковника Г. Гамалії, генерального обозного І. Безпалого й канцеляриста Кашперовича.

У травні 1668 року гетьманські війська, повиганявши московські залоги з частини українських міст, вирушили визволяти пограничне місто Котельву, яке обложила московська армія під командуванням боярина Григорія Ромодановського.

На початку літа 1668 року на територію Лівобережної України вступили правобережні полки під проводом гетьмана П. Дорошенка. Війська гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького стояли табором під Опішнею. Дізнавшись про підхід військ П. Дорошенка, лівобережні козаки виступили проти гетьмана І. Брюховецького й 8 червня 1668 року його вбили.

Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко

Драматичні події кінця 50 - початку 60-х pp. XVII вимагали такої політичної постаті, яка б змогла боротися за соборність українських земель. Нею став наступний гетьман Правобережжя — Петро Дорошенко.

Внутрішня політика

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, П. Дорошенко за підтримки київського митрополита Й. Тукальського провів низку важливих реформ:

• щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тис. військо з найманих частин, так званих серденят (сердюків), які відзначалися хоробрістю в бою та особистою відданістю гетьманові;

• для зміцнення фінансової системи Гетьманщини встановив на українському кордоні нову митну лінію й почав карбувати власну монету;

• проводячи політику колонізації незаселених земель, на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк;

• намагаючись здобути підтримку серед народних мас, часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Зовнішня політика

Разом з активними заходами, спрямованими на реорганізацію внутрішнього державного життя України, П. Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої й зовнішньої політики гетьмана було об'єднання під своєю владою Лівобережної та Правобережної України.

Після підписання між Московською державою та Польщею Андрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, П. Дорошенко вирішив укласти воєнний союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні 1667 року об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р. Горинь.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, П. Дорошенко на початку літа очолив козацьке військо й перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей

час відбувалося антимосковське повстання. У ході цього повстання у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І. Брюховецького і 8 червня 1668 року проголосили Петра Дорошенка гетьманом усієї України.

Проте його гетьманування на території Лівобережної України тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників П. Дорошенка й прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря П. Суховієнка.

Призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, П. Дорошенко був змушений повернутися на територію Правобережної України. На початку 1669 року, за допомогою загону запорожців під проводом І. Сірка, гетьманові вдалося розгромити П. Суховієнка і його союзників — кримських татар.

Відсутністю П. Дорошенка на Лівобережжі скористалися противники гетьмана, які в середині березня 1669 року в Глухові на основі Глухівських статей 1669 року проголосили гетьманом Д. Многогрішного.

Українсько-турецький договір. У складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму й отримати допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої та Московського царства, П. Дорошенко восени 1669 року уклав з Туреччиною союзний договір. 10-12 березня 1669 року цей договір затвердила Генеральна військова рада в Корсуні. Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана 1651 року між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором:

• територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;

• підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;

• українська православна церква зберігала автономію в складі константинопольського патріархату;

• українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької скрабниці;

• на українських землях турки й татари не мали права споруджувати мечеті та брати ясир;

• Туреччина й Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею та Московією без згоди гетьмана;

• султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.

Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У вересні 1670 року П. Дорошенко змушений був розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником Михайлом Ханенком. Протягом 1671 року призначений П. Дорошенком наказним гетьманом Остап Гоголь вів воєнні дії проти польської армії та загонів М. Ханенка.

7. Правління Дем'яна Многогрішного на Лівобережжі

На козацькій раді в Глухові в 1669 році лівобережне козацтво обрало гетьманом Дем'яна Многогрішного, який орієнтувався на Москву.

Глухівські статті. Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України П. Дорошенка й позиція Д. Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 року й піти на деякі поступки. 16 березня 1669 року в м. Глухові між гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішним і московським урядом був підписаний договір, що отримав назву Глухівські статті. Він складався з 27 пунктів і декларував права України на основі Березневих статей 1654 року. За Глухівськими статтями:

• московські воєводи залишилися лише в п'ятьох містах — Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині й Острі, де вони не мали права втручатися в справи місцевої адміністрації;

• козацький реєстр установлювався в кількості 30 тис. осіб;

• гетьман мав право утримувати 1 тис. найманого війська;

• податки збиралися виключно козацькою старшиною;

• гетьманові заборонялося вступати в зносини з іноземними державами;

• обмежувався перехід селян у козацтво.

Та в цілому Глухівські статті, як і всі інші українсько-російські угоди, були спрямовані на об-меження державних прав України.

Внутрішня політика. Д. Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України:

• домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я, залишився в складі Лівобережжя;

• спирався на полки компанійців і прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини;

• вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини.

Така політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. У ніч з 12 на 13 березня 1672 року в Батурині козацька старшина (П. Забіла, І. Са-мойлович, К. Мокієвич, Д. Райча, П. Рославець і П. Уманець) за підтримки начальника московської залоги заарештувала Д. Многогрішного й видала його представникам царського уряду.

Подальша доля Д. Многогрішного. Гетьмана вивезли до Москви, де в середині квітня 1672 року над ним розпочався суд. Його звинуватили в державній зраді, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом з родиною гетьмана вивезли до Сибіру й ув'язнили в Іркутській тюрмі.

1688 року Д. Многогрішного звільнили з тюрми. У 1696 році колишній гетьман постригся в ченці. Помер він в Іркутську після 1701 року.

8. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ІВАНА САМОЙЛОВИЧА

16-17 червня 1672 р. в Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем відбулася Генеральна військова рада. На ній за згодою московського князя Григорія Ромодановського гетьманом було обрано генерального суддю Івана Самойловича.

Крім виборів гетьмана, на раді в Козацькій Діброві провели переговори гетьманський та московський уряди, уклавши угоду, відому під назвою Конотопських статей.

10 пунктів нової угоди доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана.

За Конотопськими статями

гетьманові заборонялося без царського указу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком;

гетьманові не дозволялось позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду;

козацькі посли не мали права брати участь в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах стосовно України.

Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою.

Шлях до здійснення своєї мети він убачав в обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи.

Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою.

Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство.

Самойлович обстоював старшинські інтереси, сприяв розширенню старшинського землеволодіння.

Усупереч намаганням старшини й Конотопським статям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував ще кілька охочих полків.

Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Гетьман дбав про своїх синів, яким надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді та великі маєтності.

Самойлович рішуче протидіяв спробам запорожців діяти цілком самостійно, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав з-під уваги й західноукраїнські землі.

Яскравою рисою гетьманування Івана Самойловича, в умовах відносної стабілізації життя на Лівобережній Україні, стало пожвавлення занепалого під час Руїни культурного життя.

Найбільші зрушення цього періоду сталися в архітектурі та будівництві. Фундаторами соборів і церков були гетьман, старшини, заможні міщани. Зокрема,

Самойлович був фундатором Троїцького собору Густинського монастиря під Прилуками, збудованого у 1674-1676 рр.

Визначними пам’ятками тих часів стала мурована церква Іоанна Предтечі в Стародубі, трапезна Троїцького монастиря в Чернігові (1677-1679 рр.).

У 1679 р. розпочалося будівництво Троїцького обору в Чернігові, а 1682 р. - спорудження під керівництвом Й.Баптиста Преображенського собору Мгарського монастиря біля Лубен (обидва собори остаточно добудовані за гетьманування Мазепи).

У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву й вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України.

Водночас прагнув порозуміння Московської держави й Гетьманщини з Туреччиною і Кримом.

9) Внутрішня і зовнішня політика гетьмана І. Мазепи

25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині.

І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича. Усе це було запорукою успішної діяльності на гетьманській посаді.

На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману.

Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.

Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати основи української автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з Інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на територіях Московії, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи Інтереси царя. ЦІ походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків 1 образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для Інших верств українського населення, бо саме його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ, гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя.

Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією.

Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв.

Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи ^ зміцнення української державності за умов неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. І хоч ідею другої Хмельниччини за гетьманування Мазепи не було втілено в життя, проте вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти ці важливі чинники державної та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури.

Доба Мазепи — це час відродження України, епоха політичного, економічного й культурного поступу.

Пилип Орлик

Основними пріоритетами зовнішньої політики Пилип Орлик уважав: необхідність шведської протекції з гарантією незалежності й територіальної цілісності України (стаття 2); встановлення міцного миру та військового союзу з Кримським ханством (стаття 3).

Законодавчу владу мав представляти парламент — Генеральна Рада, що складалася б з генеральної старшини, полковників, генеральних радників (делегатів від козацьких полків), полкової старшини, сотників та представників від Запорізької Січі. Передбачалося, що Генеральна Рада збиратиметься тричі на рік — у січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) та жовтні (на Покрову). Вона мала заслуховувати звіти гетьмана, питання про недовіру йому, обирати гетьманську старшину за поданням гетьмана. Таким чином, створювалася форма парламенту, відмінна від традиційних для Гетьманщини чорних (загальних військових) та дорадчих старшинських рад, що мала на меті суворо контролювати діяльність виконавчої влади. Уперше передбачалося введення до парламенту виборних представників від полків (як територіальних одиниць) та Запорізької Січі, але норми їх представництва не були встановлені. У виборності генеральної старшини, полковників, звітності гетьмана, регулярності сесійної роботи Генеральної Ради конституція наслідує звичаєву політичну практику Запорозької Січі.

Між сесіями парламенту його повноваження виконував гетьман разом з Радою генеральної старшини. Вони уособлювали найвищу виконавчу владу. Через виборність генеральна та інша старшина мала набути більш незалежне щодо гетьмана становище. Гетьман позбавлявся права розпоряджатися державним скарбом та землями, карати винних, вести самостійну зовнішню політику. Він не міг, згідно з конституційним регламентом, проводити власну кадрову політику та створювати особисто йому підпорядковану адміністрацію. На термін гетьманства йому мали надавати рангові маєтності з чітко визначеними прибутками. Тобто, влада гетьмана суттєво звужувалася (статті 6, 7, 8).

Щодо місцевої адміністрації, то вона була представлена виборними цивільними полковниками та полковою старшиною, сотниками, сотенною старшиною. Вибори полковника узгоджувалися з гетьманом, він затверджував новообраного полковника, але на хід виборів у полку не міг вплинути (стаття 8). Положення про те, що полкових старшин (підскарбіїв) обирають два стани — козаки і простий люд, є важливим кроком до впровадження загальновиборчого права (виключно для чоловіків).

У конституції звертається увага на стан і перспективи судової справи в Україні (стаття 7). П. Орлик фактично пропонує відокремити Генеральний суд від гетьманської влади. Тобто, конституція була по суті кроком до поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову.

Окремою статтею виділено питання, пов’язані із Запорізькою Січчю (статті 4, 5). Зокрема, передбачалася її територіальна недоторканність, що засвідчувало намір конституювати автономію Січі в межах Української держави. Українська церква мала вийти з підпорядкування Московського патріархату і підлягати патріарху Константинопольському. Містилося положення про недопустимість у державі неправославних віросповідань (стаття 1).

Загалом конституція Пилипа Орлика не була втілена на практиці, бо в державі, формально утвореній за Прутським (1711) та турецько-українським (1711–1712 рр.) договорами й яка проіснувала до 1714 р., козацтво було фрагментарним і лише у формі військових експедицій. Хоча ряд дослідників тієї пори дотримуються думки про чинність конституції Пилипа Орлика на Правобережній Україні в 1711–1714 рр.

Орлик оперував двома категоріями держави: «панство» і «народ». «Панство» — це суверенна держава на чолі з монархом. «Народ» — населення певного політично окресленого територіального суб’єкта під владою монарха. Відповідно прогнозувалися правові стосунки двох типів: перший — «підданство», що виникає при завоюванні. Другий — «протекція», що виникає при добровільному входженні народу під владу монарха. Стосовно цього, Орлик уводить поняття «вільний народ» — населення певної території, що має права на самоврядування, договірні відносини з монархом та самовизначення у сенсі зміни монарха при невиконанні ним зобов’язань. При цьому суттєво обмежується політична роль монарха — його фактично виведено з політичної системи, він є лише гарантом її незмінності, а не чинником її регулювання.