Затримання особи, що вчинила злочин

Кримінально-правове значення мають лише дії із затримання зло­чинця, пов'язані із заподіянням йому відповідної шкоди.

У відповід­ності до КК України 2001 р., це самостійна обставина, що виключає злочинність діяння (раніше такі дії розглядались як учинені в стані необхідної оборони).

ППВСУ від 26 квітня 2002 р. № 1 роз'яснює (абз. 4 п. 3), що, за змістом ст. 38 КК, до необхідної оборони прирівнюються дії, вчинені під час правомірного затримання та доставлення відповідним органам влади особи, котра вчинила злочин.

Правомірним затримання буде, якщо насильницькі дії, спрямо­вані на обмеження волі злочинця для доправлення його до відповід­них органів влади, були вимушено викликані необхідністю затриман­ня та відповідали небезпечності вчиненого посягання й обставинам затримання злочинця.

Право на затримання злочинця має кожний гро­мадянин, незалежно від того, чи є у нього можливість звернутись за допомогою до представників влади.

Правомірність дій щодо затримання особи, що вчинила злочин, ви­значається за ознаками, які можна поділити на дві групи:

1) ознаки, що відносяться до підстав затримання;

2) ознаки, що характеризують дії тих осіб, які затримують.

Перша група ознак визначає, що насильницькі дії щодо затриман­ня можна вчинити тільки:

а) щодо особи, яка вчинила діяння, що містить усі ознаки складу зло­чину.

Закон формально не обмежує коло злочинів, скоєння яких дає особі, що затримує, право на завдання шкоди. Однак, це право не поширюєть­ся на осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, за котрі не перед­бачено покарання через арешт або обмеження волі. Навіть суд у такому разі не може обмежити волю винного.

Також не може бути визнане правомірним заподіяння шкоди при затриманні особі, що не досягла віку, з якого можливе притягнен­ня до кримінальної відповідальності, або неосудній особі;

б) безпосередньо після вчинення злочину.

Термін «безпосередньо» слід розуміти в тому значенні, що початковим моментом виникнення права на заподіяння шкоди при затриманні є початок злочинного посягання (тобто не тільки закінчений злочин, а й закінчений або незакінчений замах і навіть готування до злочину), яке зберігається під час посягання, що продовжу­ється, а також відразу після вчинення злочину.

Тож завдання шкоди зло­чинцю через деякий час після вчинення злочину не може розглядатися за правилами ст. 38 КК.

У випадку, коли особа, ухиляючись від затриман­ня, вчиняє суспільне небезпечне посягання щодо особи, яка затримує, можуть діяти правила необхідної оборони (ст. 36). Затримання громадянами злочинця через деякий час після вчинення злочину потрібно роз­глядати за правилами крайньої необхідності (ст. 39);

в) для доставлення такої особи до відповідних органів державної влади. Інша мета затримання особи, що вчинила злочин, виключає правомірність затримання. Особа, що вчинила таке затримання, під­лягає відповідальності за злочин проти волі на загальних підставах.

Друга група ознак визначає дії особи, котра затримує. Такі дії ма­ють полягати:

а) у необхідності застосування насильницьких дій, що вимушено спричиняють шкоду особі, яка ухиляється від затримання, із застосу­ванням такого способу, без якого затримання неможливе.

Заподіяння шкоди має бути вимушеним; у особи, що затримує зло­чинця, немає іншої можливості вчинити дії із затримання. У такому разі слід брати до уваги кількість осіб з обох сторін, вік, фізичні сили, озброєність, а також усі інші умови, що сукупно свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди;

б) заподіяння злочинцю шкоди, що відповідає характерові та ступеню тяжкості вчиненого ним діяння, його особі, обставинам затримання.

Характер завданої шкоди може бути різним. Він залежить від ступеня небезпечності вчиненого особою злочину й обставин затримання. Характер і ступінь завданої шкоди визначається також поведінкою зло­чинця під час його затримання;

в) недопущення перевищення меж, достатніх для затримання. У ч. 1 ст. 38 КК зазначено, що завдання шкоди злочинцю буде право­мірним лише в тому разі, якщо не було допущено заходів, необхідних для затримання такої особи.

Ці межі визначаються та залежать від двох груп обставин: небезпеки посягання; обставин затримання.

Однак, незважаючи на те, що заподіяння шкоди є єдиною можли­вістю усунути небезпеку, як і при крайній необхідності (ст. 39 КК), у процесі затримання можливо заподіяти шкоду особі, котру затриму­ють, більш тяжку, ніж та, що вона її заподіяла.

Перевищенням меж затримання злочинця визнається (ч. 2 ст. 38) умисне заподіяння особі, яка вчинила злочин, тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання чи обставинам затримання.

Перевищення меж затримання має місце у разі:

1) якщо при затриманні особи, яка вчинила злочин, застосовують­ся заходи затримання, поєднані із заподіянням тяжкої шкоди, що знач­но перевищує суспільну небезпечність злочину;

2) якщо при затриманні особи, що вчинила злочин, незважаючи на можливість завдання їй незначної шкоди, було завідомо завдано тяжкої шкоди;

3) якщо ні характер скоєного злочину, ні обставини затримання не викликали необхідності заподіяння тяжкої шкоди особі, винній у вчиненні злочину, та, незважаючи на це, такої шкоди їй було завдано.

Перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчини­ла злочин, має як наслідок кримінальну відповідальність лише в разі умисного вбивства (ст. 118) та спричинення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124). Нанесення злочинцю фізичної шкоди після його затримання кваліфікується як умисний злочин на загальних підставах.

Якщо затримується невинувата у вчиненні злочину особа, за умов, коли обставини давали достатні підстави вважати, що затримується злочинець, через відсутність вини, особа, котра справді помилялася, не підлягає кримінальній відповідальності.

Відмінність НО від ЗО

Затримання злочинця від необхідної оборони відрізняється метою та характером поведінки осіб, які вчинили суспільне небезпечні діяння.

Мета необхідної оборони – відвернення чи припинення посягання, а мета затримання злочинця – доправляння його до відповідних органів влади.

При необхідній обороні особа, що посягає, активно реалізує свій умисел, спрямований на завдання шкоди правоохоронюваним інте­ресам, а при затриманні злочинця особа ухиляється від виконання обо­в'язку нести відповідальність за вчинення. Якщо при цьому вона чинить опір тим, хто затримує, то її дії переростають у суспільне небезпечне посягання, внаслідок якого виникає право на необхідну оборону.

Для працівників ОВС законом і відомчими актами передбачено певні обмеження в застосуванні вогнепальної зброї. Її використання допуска­ється лише як надзвичайно винятковий захід. Згідно зі ст. 15 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. працівник міліції може за­стосовувати вогнепальну зброю для затримання особи, котру застали при вчиненні тяжкого злочину та котра намагається втекти; для за­тримання особи, що чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожують життю та здоров'ю працівника міліції.