Найбільшими братствами були: Львівське Успенське братство (1586), Київське Богоявленське братство (1615), Луцьке Хрестовоздвиженське братство (1617)

Найавторитетнішим було Львівське братство, якому у 1586 р. патріарх Йоаким затвердив Статут (його статті надавали право зверхності над іншими братствами та надавалися повноваження щодо контролю за духівництвом). Незабаром братство домоглося ставропігії - права підкорятися не своїм єпископам, а безпосередньо патріархові (відтоді братство стало називатися ставропігійним). У тому ж 1586 р. за системою «семи вільних мистецтв» (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика) розпочалося навчання у Львівський братській школі. Львівське братство також надало притулок і матеріально підтримало московського першодрукаря Івана Федорова, який, рятуючись від переслідувань, емігрував на литовсько-українські землі, видав перші відомі книгодруки в Україні Апостол (1574) і «Буквар» (1578), а також підручник грецької мови для слов’ян.

У XVII ст. значну роль у національно-культурному житті України відіграє Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі на Подолі. Крім міщан, духовенства (І. Борецький, 3. Копистенський) до нього ввійшли запорозькі козаки на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним. Багата київська міщанка шляхетського роду Галшка Гулевичівна заповіла братству свій двір і значні кошти, на які було побудовано школу та утримувався Богоявленський монастир.

Важливе значення для діяльності Київського братства мала підтримка з боку митрополитів Іова Борецького (був ректором братської школи) та Петра Могили (домігся від короля статусу вищої школи для об’єднаної лаврської та братської школи - Київської колегії (основа майбутньої Києво-Могилянської академії)).

На початку XVIII ст. братства занепали та перетворилися на виключно церковні організації, які дбали про збереження церков, відправу богослужінь.

Історичне значення братств: форма духовного (ідеологічного) протесту українського народу в умовах полонізації та окатоличення, забезпечивши збереження етнічної самосвідомості українців.

Велике значення для подолання кризового стану та подальшого розвитку православної церкви мали реформи митрополита Петра Могили:

1) митрополит сприяв піднесенню освіти серед православного духовенства (1632 р. — ініціював об’єднання Києво-братської та Лаврської (заснована митрополитом у Києво-Печерській лаврі у 1631 р.) шкіл у Києво-Могилянський колегіум);

2) домігся, щоб призначення на єпископські кафедри здійснювалися тільки за згодою митрополита;

3) посилив контроль за дисципліною духовенства (для рядових священиків запроваджено посади протопопів та візитаторів; для монастирів та єпископів - митрополичого намісника);

4) створено церковно-судовий орган Митрополичу консисторію;

5) митрополит доклав зусиль щодо обмеження свавільного втручання у життя парафій магнатів та шляхти, забезпечив повернення храмів та земельних володінь церкві;

6) зобов’язав священиків у неділю та на свята виголошувати проповіді народною мовою;

7) налагодив взаємини з братствами;

8) запровадив щорічні скликання єпархіальних церковних соборів;

9) провів реставрацію та відбудову зруйнованих церков (у т.ч. досліджено залишки руїн Десятинної церкви);

10) значну увагу було приділено розробці догматики церковного життя: у 1643 р. упорядкований П. Могилою Катехізис, або «Православне ісповідання віри» (стислий виклад християнського віровчення) було схвалено всіма східними патріархами; 1646 р. - митрополит видав «Требник» із правилами й молитвами всіх православних обрядів.

Час, протягом якого Петро Могила очолював Українську православну церкву, називають Могилянською добою.