Функції демократії 2 страница

Не буде обґрунтованим ототожнення поділу влади з роз­поділом функцій і повноважень у державному апараті, оскільки останнє, як лише юридичне втілення принципу поділу влади, не відбиває всіх глибинних демократичних його засад. Так, поділ функцій і повноважень може бути притаманним механізму функціонування державної влади за умов авторитарного прав­ління, оскільки має на меті лише підвищення його ефективності і не торкається питань соціальної сутності та призначення влади. Демократія ж вимагає від державної організації певних поступок у напрямку врахування інтересів громадянського суспільства, по­ваги до політичної свободи своїх громадян.

Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки в кінцевому вимірі він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск’є, на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу, пов’язаного з цим можливого свавілля, зрештою — на забезпечення політичної свободи людини і громадянина. Поділ влади в цьому розумінні розглядається не тільки як принцип організації і діяльності державного апарату, але і в значно ширшому контексті як одна із навайжливіших засад де­мократичного правління. Іншими словами — без поділу влади де­мократії, в усякому разі, у її сучасному розумінні, бути не може.

Слід наголосити на тому, що тільки за умов функціонування механізму поділу влади стає можливим реальне панування режи­му законності в країні, коли жодна з гілок влади не має можли­вості узурпувати всю державну владу, піднестися над іншою гілкою влади і диктувати їй свою волю. Отже, за таких умов відносини між ними можна вибудовувати лише на засадах рівності кожної з гілок влади перед законом.

Поділ влади як принцип організації і функціонування дер­жавного апарату втілюється юридично у двох конструкціях:

поділі повноважень між трьома основними ланками держав­ного апарату: органами законодавчої, виконавчої і судової влади;

функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між гілками влади.

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

• Так, згідно з Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і су­дову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і від­повідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконав­чої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нор­мами Конституції, може здійснюватися тільки судами.

Механізм взаємних стримувань та противаг між органами за­конодавчої і виконавчої влади має на меті забезпечення їх співробітництва як гілок єдиної державної влади. Органи зако­нодавчої влади стримують виконавчу владу, оскільки виконавча влада не може виходити за межі прийнятих парламентом законів. Парламент формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади — уряду, здійснює парламентський контроль за діяльністю уряду щодо виконання ним законів. У свою чергу вищі органи в системі виконавчої влади наділяються правами законо­давчої ініціативи, можуть застосовувати відкладальне вето щодо законів, прийнятих парламентом.

За парламентсько-президентської форми правління прези­дент, який тяжіє до виконавчої влади, за наявності певних, окрес­лених Конституцією умов має право розпустити парламент і, на­впаки, парламент за відповідних умов — усунути президента з поста в порядку імпічменту.

Органи судової влади захищають права і свободи людини і громадянина від будь-якого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний Суд як специфічний підрозділ у сис­темі судової влади може стримувати як законодавчу, так і вико­навчу владу шляхом визнання законів, прийнятих парламентом, і правових актів вищих органів виконавчої влади неконституційни­ми у разі, якщо вони не відповідають Конституції.

§ 4.Загальна характеристика, функції

та принципи діяльності органів законо­давчої, виконавчої та судової влади

Законодавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття за­конів.

РОЗДІЛ VIII

Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних

країнах називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії__

Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція тощо) або двопалатним (у федеративних державах — Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франції, Польщі).

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регу­лювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією України Верховна Рада України (парла­мент) визнається єдиним законодавчим органом України. Відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим вва­жається Конституцією України лише представницьким органом. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще дві додаткові функції: 1)установчу; 2) контрольну.

Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників централь­них державних органів.

Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міністерств, відомств (контрольна функція). Так, Верховна Рада згідно з нормами Конституції Укра­їни здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Законодавча влада внаслідок свого представницького манда­ту є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в орга­нах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, на­впаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо.

Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її «першою серед рівних» у системі поділу державної влади. Це приводить до того, що за певних умов компетенція ор­ганів законодавчої влади може тлумачитись дуже широко. На­приклад, вважається, що англійський парламент може все, «крім 124

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

перетворення жінки на чоловіка і навпаки». Французький же парламент внаслідок державно-правових реформ президента де Голля значною мірою втратив реальні можливості законодав­чого впливу на стан речей у країні. Оптимальним вирішенням проблеми меж компетенції органу законодавчої влади є підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція Верховної Ради України є досить широкою, але водночас обмежується Конституцією Укра­їни і тому не може вважатися безмежною.

Виконавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламен­том закони та інші рішення.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у сис­темі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем'єр-міністр України. До системи виконав­чої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні органи ви­конавчої влади — міністерства, державні комітети та інші відом­ства, а також місцеві державні адміністрації.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного ре­гулювання суспільних відносин, тобто приймає підзаконні нор­мативно-правові акти. Наприклад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови. Особливими принципами, на яких здійснюється виконавча

влада, є:

оперативність;

організація на основі адміністративної підлеглості;

підзаконність;

підзвітність перед представницькими органами.

Виконавча влада інколи і значною мірою небезпідставно асо­ціюється з державною владою у вузькому розумінні цього слова, оскільки на відміну від інших гілок влади вона заснована на гранич­но визначених ієрархічних відносинах, які передбачають чітку ор­ганізацію державно-службових відносин, підпорядкованість і відповідальність. Навпаки, представницький характер органу за­конодавчої влади, а також особливий статус судової влади, яка може виступати арбітром між особою і державою, наближають їх до інститутів громадянського суспільства, вказують не тільки на державницькі, але і на суспільні елементи в їх природі.

1'ОЗДІЛ VIII

Водночас у сфері виконавчої влади, як такій області держав­но-управлінської діяльності, що побудована передусім на заса­дах професіоналізму та суворій підпорядкованості, містяться найбільші можливості для виникнення бюрократичних дефор­мацій, а тому особливого значення щодо виконавчої влади набу­вають питання контролю за її діяльністю з боку представницьких та судових органів, інститутів громадянського суспільства.

Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має винят­кові повноваження на здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення право­суддя.

Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допус­кається. Самостійність означає, що суди при здійсненні право­суддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керувати­ся тільки законом.

Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністра­тивних правопорушень (суди загальної юрисдикції), госпо­дарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України.

Найважливіша особливість здійснення діяльності судових ор­ганів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і вива­женість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До особливих принципів судочинства належать такі:

рівність прав громадян на судовий захист;

гласність;

рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту);

змагальність сторін;

обов'язковість судових рішень;

оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бу­ти оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції).

Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності 126

МЕХАНІЗМ. АЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підля­гає всебічному розвитку і підтримці.

Слід наголосити на тому, що судова влада посідає особливе місце в системі державно-правових інститутів правової держав­ності. Тому правова держава є «державою суддів»¹ у тому ро­зумінні, що судова влада в умовах функціонування принципів правової державності є найбільш наближеною до права гілкою державної влади, що передбачає, зокрема, можливість суду роз­глядати позови щодо відповідальності органів державної влади перед людиною і громадянином з приводу порушення чи обме­ження їх прав чи свобод.

Принциповою є й та обставина, що саме судовим органам у правовій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юри­дичних спорів та конфліктів, яскравим прикладом чого є рішення Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Важливим для констатації особливої ролі судової влади в правовій державі є й те, що судді є юристами за фахом.

§ 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих державних органів з органами місцевого самоврядування

З точки зору пошуку оптимальної моделі соціального управ­ління на рівні адміністративно-територіальних одиниць має функціонувати система місцевого самоврядування, яка створює можливість для реалізації безпосередніх потреб мешканців населених пунктів, узгодження загальнодержавних та місцевих інте­ресів, що є невід'ємною рисою системи сучасного демократично' го правління. Ідея самоврядування спирається на визнання шкідливості надмірної централізації у вирішенні питань місцево­го значення, що може призвести до нехтування правами тери­торій, бюрократизації процесу прийняття рішень, які мають місцевий характер.

Отже, у системі соціального управління поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирішують питання загальнодержавного значення, функціонує система самовряду-

¹ Четверний В, А. Конституционное демократическое государство. -М.: ИГПАН РАН, 1993- С.108-140.

РОЗДІЛ VIII

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАЧИЙЙ АПАРАТ

вання на засадах відносної автономії органів місцевого самовря­дування. Ці органи покликані діяти на підставі безпосереднього мандата жителів певної територіальної громади під свою відпові­дальність, повинні спиратися на власну фінансово-економічну базу і визначену законом компетенцію щодо вирішення питані місцевого характеру.

Місцеве самоврядування має давню історію, і починалося вонс з боротьби середньовічних європейських міст з феодалами за власні права, які знайшли своє втілення в Магдебурзькому праві В Україні Магдебурзьке право знали Київ, Львів, Луцьк, Кам'я-нець-Подільський та деякі інші міста. У країнах розвиненої демо­кратії, які відносять до англоамериканської правової системи, ор­гани місцевого самоврядування можуть здійснювати переважну більшість функцій місцевої влади (Англія, США). В інших країнах які склалися історично як централізовані (Франція), виправдовує себе варіант реалізації місцевої влади на засадах співіснування те співробітництва місцевих органів державної влади і місцевого са­моврядування на основі розподілу компетенції. Однак повні відсутність механізмів місцевого самоврядування характерна дл; авторитарних і тоталітарних політичних режимів, однією з ор­ганічних рис яких є максимальна концентрація державної влади в центрі при повній безправності регіонів і територіальних одиниць.

Відповідно до Конституції України виконавчу владу в облас­тях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам ви­конавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Водночас Конституція України 1996 року визнає і гарантує місце­ве самоврядування. Представництво місцевих інтересів, власна матеріальна, фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування дає підстави для його кваліфікації як відносно самостійного інституту представницької влади, який безпосеред­ньо не входить до системи державних органів. Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 року відносить до представницьких органів місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селищ, міст.

Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон називає сільського, селищного, міського голо-128

ву. Конституція України передбачає певні механізми взаємодії між місцевими державними адміністраціями і відповідними орга­нами місцевого самоврядування як у плані делегування повнова­жень, так і контролю. Організація проходження служби в орга­нах місцевого самоврядування не тотожна за своїми основними параметрами і характеристикою державній службі і тому регу­люється окремим Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

§ 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа

Для успішного функціонування державних органів повинна бу­ти налагоджена державна служба — професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах, установах і підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій, отримують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Зазначений широкий підхід до проблематики державної служби¹ надає можливість виокремити і розмежувати публічний і приватний сектори життєдіяльності суспільства, що регулюються відповідно з позицій публічно-правових або приватноправових засад. На такій основі державна служба розглядається як прак­тичне функціонування всіх державних інституцій (органів і ор­ганізацій) щодо забезпечення життєдіяльності публічних форм суспільного життя. Правовий інститут державної служби належить до категорії центральних інститутів публічного права. Державна служба таким чином виступає стрижнем державності, оскільки остання в інституціональному розумінні виступає як ор­ган управління суспільством.

Надзвичайно важливим в умовах формування системи ринко­вих відносин є виокремлення державної служби за критерієм джерела оплати праці, яким є державний бюджет, що дає змогу суспільству визначити і постійно корегувати оптимальний «кош­торис» на утримання державного апарату.

Державна служба включає два основних види — цивільну і мілітаризовану (військову і воєнізовану). Мілітаризована дер­жавна служба має цілу низку особливих ознак, які обумовлені тим, що вона здійснюється зі «зброєю в руках». Цивільна дер-

¹ Див. докладніше про це: Петришин А. В. Государственная служба. Ис-
торико-теоретические предпосьілки, сравнительно-правовой и логико-поня-
тийньїй анализ. — Харьков: Факт, 1998.
5 2-307 129

РОЗДІЛ VIII

жавна служба розподіляється на службу в державних органах і на службу в інших державних організаціях — установах і під­приємствах.

Організація державної служби в державних органах передба­чає наявність окремого законодавства про державну службу, встановлені ним особливі правила і процедури набору кадрів дер­жавних органів, проходження служби, службової кар'єри, ха­рактеристики правового статусу державних службовців, систему заохочень і відповідальності.

Державна служба в державних органах може бути поділена залежно від гілок влади на службу в органах законодавчої, вико­навчої та судової влади. Діяльність осіб, які посідають виборні посади в представницьких державних органах (депутатів парла­менту, місцевих рад), внаслідок цього набуває ознак політичної державної служби. Особливим видом державної служби вва­жається діяльність апарату того чи іншого державного органу щодо забезпечення функціонування цього державного органу, яку називають адміністративною службою, та діяльність поміч­ників, консультантів, прес-секретарів вищих посадових осіб дер­жавних органів, що має назву патронатної служби.

Осіб, які обіймають посади в державних органах та ор­ганізаціях щодо практичного виконання їх функцій і завдань та отримують заробітну плату за рахунок коштів державного бюд­жету, називають державними службовцями.

Таким чином, державними службовцями у широкому розу­мінні є не тільки працівники органів виконавчої влади, як досі вважалося, але й депутати парламенту, судді, прокурори, інші особи, що обіймають посади в державних органах та органі­заціях. Вони належать до державних службовців незалежно від того, у якій сфері суспільних відносин реалізують свої повнова­ження чи до якого відомства належать, оскільки обіймають поса­ди, пов'язані зі здійсненням державно-владних або інших служ­бових обов'язків по уповноваженню держави, та підпадають під дію правових норм, що встановлюють їх особливий правовий ста­тус як осіб, які працюють на державу, її службовців.

Отже, фізичним втіленням державного апарату і механізму держави є його кадри — люди, які працюють відповідно до своїх посад, безпосередньо виступають від імені держави, державних органів та організацій, представляють їх у відносинах з громадя­нами. Кадровий підхід до організації державної служби означає, що посади в державному апараті можуть обіймати тільки ті осо-130

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

би, які мають певний рівень освіти, відповідають кваліфікаційним та іншим посадовим вимогам.

Така організація державної служби передбачає певну систе­му навчання, підготовки, підвищення кваліфікації та атестації державних службовців. Проходження ж та просування по службі державних службовців здійснюється відповідно до певної категорійності посад, присвоєних їм рангів, класних чинів, звань тощо. При цьому посада розглядається як визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу чи організації, щодо якої законодавством встановлюється певний обсяг повноважень, прав і обов'язків.

Слід розглянути декілька найбільш важливих класифікацій державних службовців.

Передусім залежно від характеру праці державні службовці. поділяються на керівників, фахівців та технічних працівників, або обслуговуючий персонал. З іншого боку, оскільки категорія дер­жавних службовців об'єднує осіб із різноманітними за своїм кон­кретними особливостями, щонайперше — за характером та обся­гом імперативності повноважень, їх можна поділити на держав­них службовців, які мають публічно-правовий статус (посадових осіб), і державних службовців, які не мають публічно-правового статусу (непосадових осіб). У законодавстві про державну служ­бу розвинених зарубіжних країн, що мають розгалужену систему державної служби (Франція, Німеччина тощо), останню кате­горію державних службовців називають звичайно чиновниками, / тобто йдеться про тих службовців, які мають відповідний чин або інше спеціальне звання і зараховані на посаду постійно, або ж — справжніми державними службовцями.

Посадові особи являють собою певну групу державних служ­бовців, виокремлену на підставі особливостей їхнього статусу, що може бути охарактеризований як публічно-правовий, оскільки він є безпосередньо пов'язаним з реалізацією прерогатив державної < влади, визначених законодавством державно-владних повнова­жень. На відміну від посадових осіб статус і організація праці інших державних службовців за своїми основними характеристиками істотно не відрізняються від правового статусу й організації праці інших категорій службовців, наприклад працівників приват­ного сектора, і тому можуть регулюватися нормами трудового, права на підставі укладеного трудового договору (контракту).

Які ж спільні ознаки посадових осіб дозволяють їх виокре­мити із загальної категорії державних службовців і сформулю

РОЗДІЛ VIII

вати загальнотеоретичне поняття посадової особи державного апарату.

По-перше, посадова особа уповноважена державою викону­вати управлінські, в широкому розумінні, функції. По-друге по­садова особа наділена юридичними державно-владними повноваженнями. По-третє, правовий статус посадової особи регу­люється нормами публічного права. По-четверте, посадова особа має право приймати юридично обов'язкові для інших осіб рішен­ня. По-п'яте, посадова особа виступає як безпосередній Носій і представник державної влади. По-шосте, посадова особа має право видавати певні правові акти. По-сьоме, посадова особа мо­же бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності.

Таким чином, посадова особа державного апарату — це державний службовець, який уповноважений на виконання Управ­лінської функції, наділений публічно-правовим статусом здійснює державно-владні повноваження, приймає передбачені законодавством обов'язкові для інших осіб правові акти, може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності

Кожний державний орган або посадова особа для здійснення своїх функцій і завдань наділяються власною компетенцією. Ком­петенція — це окреслений законодавством певний обсяг повнова­жень, обов'язків та прав державного органу чи посадової Особи Державні органи чи посадові особи не можуть ухилятися від р_е_ алізації своєї компетенції, але водночас не мають права виходити за її межі.

При цьому державно-владне повноваження, особливість юридичної природи якого полягає в тому, що воно є своєрідним «право обов’язком», або «владним» правом, спрямованим на ви­конання покладеного за посадою обов'язку, повинно бути завжди конкретним за змістом і законодавчо обмеженим за обся­гом. Компетенція державного органу встановлюється Консти­туцією або відповідним актом законодавства, залежить від Харак­теру функцій та завдань, для виконання яких створений орган, а також його місця в системі державного апарату.

Розділ IX

ПРАВА, СВОБОДИ

І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА

§ 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина, їх загальна характеристика. Обов'язки людини і громадянина

Характерною ознакою сучасного суспільства, диференційо­ваного на соціальні групи з власними інтересами, є все більше ус­кладнення соціальних взаємин, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування соціальних відносин за посеред­ництвом права як найбільш універсального регулятора і відповідно правових засад організації соціального спілкування, які набувають рис специфічної правової реальності. Саме з по­зиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності су­часного супільства, яке не може бути заміненим ніякими іншими нормативними регуляторами — мораллю, звичаями або ще чи­мось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про права і свободи людини і громадянина.

Лише за таких умов право набуває своєї власної сутності, що ґрунтується на правах, свободах та обов'язках людини і громадя­нина як невід'ємних від особи, котрі мають характерні юридичні ознаки. Права, свободи і обов'язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспіль­них відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськи­ми та політичними інститутами.

Ця норма має бути формально однаковою, оскільки не повин­на залежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо, але вод­ночас має власний зміст — свободу, що визнається непересічним надбанням з огляду на проблеми гуманізації соціальних відносин, гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Лише на фундаменті і довкола прав і свобод людини і грома­дянина може засновуватися і практично функціонувати правова

РОЗДІЛ ЇХ

демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. До загальних положень конституційного устрою суспільства і дер­жави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і гро­мадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від ор­ганізації політичної влади, заснованої на будь-яких інших заса­дах, у тому числі — лише на законі, який може бути за умов авто­ритарного режиму і несправедливим.

Разом з традиційними формами демократії сучасне її ро­зуміння передбачає розуміння як однієї з її форм юридичне за­безпечення прав і свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою сучасна демократія відрізняється від своїх історичних прототипів, стає більш виваженою та гуманною.

Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи, організації і функ­ціонування основних державно-правових інститутів, органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та служ­бових осіб тощо.

Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов'язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії дер­жави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із централь­них її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і по­нятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливі­ша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.