Поезія Павла Тичини 1930-х рр.: містифікація генія?

Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно» [11].

Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 — 1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла». Перші публікації його поезій, як вже відзначалось, з'являються 1912р. в кількох тогочасних журналах («Літературно-науковий вістник», «Рідний край», «Українська хата»). Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань («На ріках вавілонських», «Спокуса», «Богословіє»), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше.
Більшість віршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише в посмертному виданні — складеній «із недрукованого та призабутого» книжці «В серці у моїм...» (1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до «Сонячних кларнетів» цікавий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні села і власної родини — в віршах «Під моїм вікном…», «Не знаю і сам я...», «Розкажи, розкажи мені, поле...», осуд імперіалістичної війни — «З далекого походу...», заклики до суспільної активності — «Молодий я, молодий...», «Як не горю, я не живу...», «Дух народів горить...»).
«Сонячні кларнети» явили читачам поета з уже сформованою оригінальною творчою індивідуальністю.
Наступна книга його віршів — «Плуг» (1920). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний, можна гадати, в 1918 р.
Наступна збірка поезій П. Тичини — «Вітер з України» (1924).
Після невеликої, багато в чому експериментальної збірки «Чернігів» (1931), де автор нерідко зумисне оголював поетичне слово, звільняв його від «традиційної» образності та деяких інших атрибутів віршованої мови, 1934р. виходить нова книга його віршів — «Партія веде», яка в підзаголовку називалася — «Пісні, пеани, гімни».
Наступні книги поета вийшли в передвоєнні роки: «Чуття єдиної родини» (1938, Державна премія СРСР 1941р.) та «Сталь і ніжність» (1941).
В роки Великої Вітчизняної війни, живучи в м. Уфі (до 1943р. там перебували тоді Академія наук УРСР та Спілка письменників України), П. Тичина працює з великою енергією, в нього виходять: книга публіцистики «Творча сила народу», 1943; видане одночасно трьома мовами — російською, башкирською й українською — дослідження про класика башкирської літератури «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», 1942; збірки віршів «Перемагать і жить», 1942; «День настане», 1943; поема «Похорон друга», 1943.
Післявоєнні книги поета: «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми — свідомість людства» (1957), «Зростай, пречудовний світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Срібної ночі» (1964) та ін.
У спадщині поета — близько п'ятнадцяти поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час побачили світ чотири великих розділи, за якими все ще важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора).
Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини — численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, I. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981р. «З щоденникових записів».

31. Поезія Павла Тичини 1920-х рр.: національна проблематика, тема революції й громадянської війни, голоду, трагедія українського села (на матеріалі поетичних збірок).

У ці роки виходять три збірки поезій «Замість сонетів і октав» 1920, «Плуг» 1920., «Вітер з України» 1924.

Книга віршів Павла Тичини - «Плуг» (1920 p.). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний у 1918 р.
Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш «Пам'яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» в березні 1918 р. Цей твір присвячено пам'яті загиблих під Крутами київських студентів, які прийняли бій з військами Муравйова, а пізніше були поховані на Аскольдовій могилі:
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад усе вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Замість очікуваної «нареченої» і «голубої блакиті» нового дня в уяві Тичини постає страхітливе видиво, де «всі шляхи в крові», «незриданні сльози», «тьма» і «дощ».
Коли в березні 1918 р. київська Аскольдова гора прийняла перші жертви української національно-визвольної революції, Павло Тичина висловив трагічне пророцтво:
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Поет, що оспівав велич і радість відродження, відчув, що шлях до вимріяної, справді вільної «Нової України» буде густо вкрито жертвами. Але це передбачення апокаліптичної дійсності майбутнього не відштовхнуло поета від життя, від народу.
На початку XX століття Павло Тичина пророчо передбачить у «Скорбній Матері»:
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Агей вам там покажуть
Хоч тінь Його розп'яту.
Це тінь української людини, розіп'ятої голодомором, що постав у народній уяві в образі антихриста, який
Вкраїнство зрізав чорною косою:
В голодний мор!
Уже назва поезії Павла Тичини «Скорбна Матір» прочитується як початок католицької молитви, яка описує скорботу Марії з приводу розп'яття її сина Ісуса Христа.
Біблійні події розп'яття й воскресіння Ісуса в творі Тичини переносяться в Україну доби революційного лихоліття.
В образі Скорбної Матері злилися воєдино три постаті: покійна поетова мати Марія, якій присвячено твір і яка померла незадовго до його написання, Божа Мати і мати Україна.
У поезії Тичини мати Ісуса ходить по наповнених трупом полях України і відчуває, що «Біль серце опромінив Блискучими ножами!».
«Скорбна Матір» — це цикл, що складається з чотирьох віршів, про Матір Україну в тяжкі часи громадянської війни. Своєрідність композиції циклу виявляється в тому, що кожен з його віршів розпочинається одними і тими самими словами: «Проходила по полю». Жанр твору дослідники визначають як тренос (плач). Цей жанр був одним із популярних літературних жанрів XVII століття.
Радість поета з приводу проголошення УНР і перемоги українського війська складає змістову основу вірша «Гей, вдарте в струни, кобзарі...» (1917 р.). Цей поетичний реквієм за часів радянської влади ніколи більше не друкувався.
У творі автор висловлює хвалу борцям за вільну Україну. Пильне око справжнього художника помітило нові для української поезії деталі, зокрема національну символіку, а вухо вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій:
Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі —
Мов сонце над степами...
Але Україна була приреченою, а мрія так і залишилася мрією. Замість соціального визволення революція 1917 року принесла на українську землю ріки крові. Звідси й загострене сприйняття поетом навколишнього світу, передчуття біди, пекучий біль за Україну, за свій народ у творі «Хто ж це так із тебе насміяться смів?»:
Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Тичина чекав революції і водночас боявся її, відчуваючи велику трагедію, коли «курки спустили в матір і отця», «йшли брат на брата однімать, дідить». Тому читач майже фізично відчуває той біль, яким сповнено кожний рядок вірша, бо «рубались, бились ріднії, свої». Поет розуміє і гостро викриває облудність обіцянок нової влади побудувати для трудового люду краще майбутнє. Він вірить у прозріння українців, не згодних «ще й на волі у кайданах гнить».
З болем поет відзначає, що ті, кого вважали братами, зрадили Україну. Вірш закінчується риторичним запитанням, яке, без сумніву, не потребує відповіді — вона очевидна:
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
Обуренням і відчаєм сповнена лірика поета «До кого говорить?». Автор саркастично зображує національну політику більшовицького уряду, яка спричинила колоніальний гніт, під який підпала Україна у 20-х роках. Вірш Тичини викриває лицемірство і підступність влади, зраду інтересів народу. Павло Тичина дає убивчу характеристику сваволі влади:
Я покажу всю фальш,
всю цвіль партійно-борчих породіль.
А братні зуби? Дружній зиск?
Гнучка політика, як віск.
Але при цьому відчуває розгубленість перед їхньою силою:
Рабіндранате-голубе!
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну,
Я задихаюся, я гину.
1924 р. виходить наступна збірка поезій П. Тичини — «Вітер з України». Саме на цій збірці виявився руйнівний вплив тоталітарної системи, який перетворив поета на слугу системи. В збірку входить Кримський цикл 1925р.
32. Літературознавча та перекладацька діяльність неокласиків.

35. Версифікаційні особливості поезії неокласиків. Розвиток жанру сонета